Annotation 24 страница

Міс Ліннет д’Арманд повернулася спиною до Бродвею. Тим самим вона лише додержувалась заповіді “око за око, зуб за зуб”^[414], бо Бродвей не раз так само ставився до неї. Правда, дуже строго додержувати її вона не могла, бо, бувши експримадонною трупи “Вихор”, залежала від нього геть усіма сторонами, він же від неї — ніякою. Отже міс Ліннет д’Арманд повернула свого стільця спинкою до вікна, з якого було видно Бродвей, і сіла вчасно заштопати п’ятку чорної шовкової панчохи. Шум, рев і ярке світло Бродвею під її вікном не вабили її; вона прагнула лише задушного повітря театральної вбиральні на цій чарівній вулиці і реву глядачів, що збираються в її примхливих кварталах. Але прагнення прагненням, а панчохи теж не слід занедбувати. Шовк так швидко зношується, але ж знов — що, крім шовку, можна носити? Готель “Талія”^[415] дивиться на Бродвей, як Маратон^[416] на море. Він стоїть, немов похмурий стрімчак над виром, якраз там, де зустрічаються течії двох найжвавіших вулиць. Закінчивши свої мандри, сюди стікаються з усіх боків актори і акторки, щоб розпустити шнурівку в корсеті і струсити пил з панчішок. А навколо всі поблизькі вулиці аж кишать театрами, театральними посередницькими конторами, агентствами, студіями і тими омарними палацами, до яких веде тернистий шлях актора. Коли ви проходите по коридорах темної й задхлої “Талії”, ви почуваєте себе не то на величезному ковчезі, не то на кораблі, що от-от попливе, полетить або покотиться на колесах. У цьому будинку вчувається щось тривожне, якесь чекання, непевність, навіть якісь лихі передчуття і страх. Коридори його — лабіринт. Без провідника ви блукаєте в них, немов загублена душа. Завернувши за перший кращий ріг, ви можете наскочити на пеньюар, можете зустріти стривоженого трагіка в купальному халаті, що розгублено блукає по коридорах, шукаючи славлених ванних кімнат. Із сотень кімнат доноситься дзижчання голосів, уривки старих і нових пісень, роблений сміх компанії акторів. Літо. Трупи розпущено і актори відпочивають у своєму улюбленому караван-сараї, обсідаючи тимчасом антрепренерів, щоб дістати ангажемент на наступний сезон. У цю годину денну роботу — обтоптування порогів театральних агентств — закінчено. Повз вас, коли ви, очманілий, бродите по вкритих мохом коридорах “Талії”, проносяться у розвійних шатах чутні видіння гурій^[417] з імлистими зорями-очима, шелестячи шовком і оживляючи похмурі сумні коридори ароматом frangipanni^[418]. На дверях молоді комедіанти з рухливими борлаками ведуть серйозні розмови про Буса^[419]. Звідкись доносяться пахощі шинки, кучерявої капусти і дзвін тарілок. Невиразний гомін у “Талії” через пристойні, нешкідливі для здоров’я, інтервали оживляється стриманим паканням пивних корків. Життя в цьому веселому готелі тече легко, з певними розділовими знаками, причому улюблений знак там кома, насередник дивляться з-під лоба, а крапка зовсім не визнається. Кімната міс д’Арманд була дуже маленька. Гойдалка могла поміститися між туалетним столиком і вмивальником, тільки якщо поставити її вздовж стіни. На столику, крім звичайних дрібничок, були всякі сувеніри, що їх зібрала екс-примадонна під час гастрольних подорожей, і фотографій найближчих друзів по сцені. Штопаючи панчоху, вона двічі чи тричі скинула оком на одну з цих фотографій, по-дружньому всміхаючись. — Цікаво знати, де зараз Лі? — промовила вона стиха. Якби вам коли-небудь припала честь поглянути на цю фотографію, що тішилася такою виключною увагою, вам би на перший погляд здалося, що ви бачите підхоплену бурею білу повну квітку. Але царство флори не має нічого спільного з цим вихором білих пелюсток. Ви б просто побачили прозору, легку коротеньку спідничку міс Розалі Рей у той момент, коли вона робить своє дивовижне запаморочливе сальто-мортале в оповитій вістарією гойдалці просто над головами глядачів. Ви б побачили точно відданий фотографічним апаратом захватний момент, коли вона сильним, граціозним рухом ноги кидає в повітря жовту шовкову підв’язку, яка щовечора злітала з її вправної ніжки й падала вниз до зачарованих глядачів. На цій самій фотографії ви б побачили також і їх, цих, одягнених у чорне, заступників веселих театрів, побачили б сотню рук, простягнутих у повітря в надії спинити літ чарівного сувеніра. Завдяки цьому номерові, міс Розалі Рей протягом двох років була забезпечена на сорок тижнів у кожному найвигіднішими гастролями. За свої дванадцять хвилин вона і співала, і танцювала, і імітувала двох або трьох акторів, що по суті завжди імітують самих себе, і балансувала драбиною і пір’яним віничком; але коли спускалася уквітчана гойдалка і міс Розалі, всміхаючись, вскакувала на неї, виблискуючи золотистою обручкою на нозі на видному місці, звідки вона повинна була скоро зслизнути, пронестись метеором у повітрі й стати жаданою нагородою глядачів, усі (а може й не всі) підводились, як один, і тим самим забезпечували міс Рей той успіх, що робив її ім’я таким улюбленим по театральних посередницьких конторах. Наприкінці другого року міс Рей раптом заявила своїй улюбленій товаришці, міс д’Арманд, що вона хоче перебути літо в глухому селі на північному березі Лонґ-Айленда і що та її більше не побачить. Через сімнадцять хвилин після того як міс Ліннет д’Арманд висловила бажання знати, де тепер її давня приятелька, у двері гримно постукали. Можете не сумніватися, це була Розалі Рей. На зроблене пронизливим голосом запрошення ввійти, вона влетіла в кімнату й кинула на підлогу важкий ручний чемодан. Слово честі, це була Розалі, у широкому, запорошеному в дорозі, пальті неавтомобільного покрою, під темним вуалем з розвіяними в ярд завдовжки кінцями, в сірій сукні для гуляння, у жовтих черевиках. Вона скинула вуаль і капелюх. Її досить гарненьке личко було зараз розчервоніле, стурбоване чимсь незвичайним, а блиск великих живих очей затьмарив смуток. Густе темно-каштанове волосся було наспіх закручене, і з-під шпильок та гребінців вибивались непокірливі хвилясті пасма та маленькі локончики. Зустріч двох приятельок пройшла без усяких вокальних, гімнастичних доторкальних і питально-відповідальних виявлень почуттів, якими неодмінно обмінюються їхні сестри не з професії — дами з високого товариства. Короткий потиск, уривчастий поцілунок, і вони знов — друзі. Привітання мандрівників-акторів на перехрестях їхніх доріг нагадують короткі привітання солдатів або подорожніх при випадковій зустрічі на чужині. — Я найняла кімнату на два поверхи вище від твоєї, — сказала Розалі, — але перше вирішила зайти до тебе. Я не знала, що ти тут, мені тільки що сказали. — Я тут з квітня, — відповіла Ліннет, — збираюся їхати з трупою “Фатальна спадщина”. Вирушаємо на тім тижні. А я думала, що в тебе з сценою усе скінчено, Лі. Ну, розказуй, як живеш. Розалі вмостилась у зручній позі на скрині з гардеробом міс д’Арманд і притулилася головою до виклеєної шпалерами стіни. Все залежить від звички — бурлачки-примадонни вміють пристосуватися до всяких умов і скрізь почувати себе, як у глибокому фотелі. — Я хочу тобі щось розказати, Лін, — сказала вона, і на її юному личку з’явився чудно-глузливий і разом безжурно-покірний вираз. — Завтра я знов рушу по старій бродвейській стежці і почну протирати стільці по наших посередницьких конторах. Якби хто-небудь за останні три місяці, та навіть сьогодні о четвертій, сказав мені, що я знов почую, “Залиште ваше прізвище і адресу” від цих йолопів, я б розсміялася йому в обличчя. Позич мені хустку, Лін. Брр! Ці Лонґ-Айлендські потяги — щось жахливе. У мене на обличчі стільки сажі, що я сміливо могла б грати зараз “Топсі”, не треба й корку. До речі, про корки: в тебе є що-небудь випити, Лін? Міс д’Арманд відчинила дверцята вмивальника і дістала звідти пляшку. — Ось майже ціла пінта Менгеттену. У склянці в мене стоять гвоздики, але... — Давай сюди пляшку. Можеш лишити склянку для гостей. Спасибі. Оце діло! Раджу й тобі. Це я вперше п’ю за три місяці. — Так от, Лін, я кинула сцену наприкінці минулого сезону. Кинула тому, що набридло таке життя. А головне через те, що мені просто душу верне від наших мужчин, від того сорту мужчин, з якими доводиться мати діло нам, акторкам. Ти сама знаєш, що це таке, це — вічна боротьба по всьому фронту, починаючи з антрепренера, що запрошує тебе випробувати його новий автомобіль, і кінчаючи розклеювачем афіш, що насмілюється називати тебе просто по імені. А найгірші — це ті, що приходять до тебе після вистави, ці закулісні завсідники і антрепренерові друзі, що везуть тебе вечеряти, зваблюють своїми діамантами і пропонують познайомити з усякими Денами, Девами і Чарлями. Це тварини, і я їх ненавиджу. Знаєш, Лін, жаліти треба таких дівчат, як ми з тобою, дівчат з хорошої порядної родини, що мріяли чесним шляхом прокласти собі дорогу в житті, здобути ім’я, але нічого цього не досягли. От скрізь бачиш стільки співчуття до хористок, що заробляють п’ятнадцять доларів на тиждень. Дурниці! Найстрашніше їхнє горе можна зразу вилікувати порцією омара. От кого справді треба пожаліти, так це акторок, що заробляють від тридцяти до сорока п’яти доларів на тиждень — примадон поганеньких театрів. Така знає, що кращого не досягне, і все ж цілими роками ходить у ярмі, сподіваючись якоїсь щасливої нагоди, що ніколи не приходить. А в яких йолопських виставах доводиться брати участь. Знаменитий номер у “Хорі Тачок”, коли друга акторка тягає тебе за ноги по кону, — благородна драма проти тих ідіотських штук, що мені доводилося виробляти у тридцятицентових театрах. Але що я найбільше ненавиджу, так це мужчин, мужчин, що говорять тобі всяку нісенітницю і підморгують через стіл, стараючись купити тебе, відповідно до того, яку призначать тобі ціну, за склянку вюрцбургера або шампанського. А мужчини-глядачі, що плескають, виють, ричать, штовхають один одного, викривлюються, жеруть тебе очима, неначе зграя диких звірів! Повилуплюють на тебе очі, ладні проковтнути, попадись тільки їм у лапи. О, як я їх ненавиджу! Однак я оце говорю, говорю, а ще нічого не розказала тобі, Лін. Призбирала я двісті доларів і з першими літніми днями кинула сцену. Потім рушила до Лонґ-Айленду і розшукала там пречудове маленьке сільце. Зветься це сільце Саундпорт і стоїть біля самої води. Я хотіла перебути там літо, підучитись трохи декламації і, як пощастить, відкрити студію. Найняла я кімнату на самому березі в одної вдови, що винаймала пару кімнат, щоб не самій жити. У неї був ще один комірник, священик, на ймення Артур Ляйль. Так, ти вгадала, Лін, він і є герой. Я тобі все це розповім за хвилину, це драма в одному акті. Як тільки я побачила його, Лін, я зразу ж почула, що пропала, він переміг мене з перших слів. Він був такий не схожий на мужчин з театральної зали. Він був високий, стрункий, і я ніколи не чула коли він входив, я просто почувала. Лице в нього було як у лицаря, як у одного з лицарів Круглого Столу^[420], а голос немов віолончель, коли грає соло. А манери!.. Знаєш, Лін, якщо взяти Джона Дру в його найкращій салоновій сцені і порівняти з Артуром, то Джона слід було б заарештувати за непристойну поведінку. Ну, не буду вдаватися в подробиці. Одне слово, не пройшло й місяця, як ми були заручені. Він служив за проповідника в маленькій методистській церкві, і ми мріяли про маленький церковний будинок з курми і пасікою. Артур усе говорив мені про небесне, а я більше думала про курей та бджіл. Я не сказала йому, що була акторкою. Я надто ненавиджу театр і все, що з ним зв’язане; я скінчила з ним назавжди і не вважала за потрібне торкатися цієї справи. Я почувала себе гарною чесною дівчиною, і мені не було в чім перед ним каятися. От хіба що тільки в декламації, це єдине, що могло бути в мене на сумлінні. О, Лін, яка я була щаслива! Я співала в місцевому хорі, відвідувала “Товариство швачок”, декламувала “Анні Лорі”, знаєш ту, що з присвистом, і не жартуй, “майже як професійна акторка”, як писали в щотижневій сільській газеті. Ми з Артуром каталися в човні, гуляли в лісі, ніжно пригорнувшись одне до одного, і це манісіньке сільце здавалось мені найкращим місцем у світі. Я б з радістю прожила там усе життя, якби не... Але одного ранку старій місіс Герлі захотілося поплескати. Ми сиділи на ґанку, я їй помагала нанизувати боби, вона почала викладати мені всякі плітки, як це завжди роблять квартирні хазяйки. Для неї, як і для мене, містер Ляйль був святий. Вона почала перебирати його чесноти і вартості і закінчила тим, що розказала мені, що Артур мав нещодавно якусь надзвичайно романтичну любовну історію, що закінчилась нещасливо. Подробиць вона не знала, але, на її думку, він був сильно захоплений. Він худів і марнів, заявила вона, і в нього є якась пам’ятка від цієї леді, — він ховає її в скриньці з рожевого дерева, а скриньку цю держить під замком у шухляді в писемному бюрку. Декілька разів, сказала вона, я бачила, як він сидів вечорами сумний і замислений над цією скринькою, але зараз же замикав її, як тільки хто-небудь входив до нього. Ну, ти ж розумієш, що я, не довго думаючи, взяла його за руку, звела з п’єдестала і дещо шепнула на вухо. Того самого дня, коли ми повільно пливли в човні край берега поміж водяними лілеями, я сказала йому: — Артуре, ти ніколи мені не говорив, що любив іншу. Але про це сказала мені місіс Герлі. Я терпіти не можу, коли мужчина бреше і тому одразу дала йому зрозуміти, що знаю все. — Коли тебе тут не було, — сказав він, дивлячись мені просто в очі, — я, правда, сильно був захопився. Раз ти вже знаєш, я буду з тобою одвертий. — Я слухаю, — сказала я. — Моя люба Ідо! — почав Артур. Я звичайно жила в Саундпорті під своїм справжнім ім’ям, а не сценічним. — Ця любов була цілком платонічна. Хоч ця жінка збудила в мені найсильніші почуття і здавалась мені ідеалом, я ніколи з нею не бачився і ні разу не розмовляв. Це була ідеальна любов. Моя любов до тебе теж не менш ідеальна, але це щось інше. Сподіваюся, що це не змінить наших відносин? — Вона була гарна? — спитала я. — Вона була дуже вродлива, — відповів Артур. — Ти її часто бачив? — спитала я. — Разів дванадцять, — сказав він. — Завжди на відстані? — спитала я. — Завжди на чималій відстані, — відповів він. — І ти любив її? — спитала я. — Вона здавалась мені ідеалом краси і грації, і такою ж довершеною здавалась мені її душа, — сказав Артур. — А ця пам’ятка, що ти держиш під замком і мариш часом над нею, це що, сувенір від неї? — Так, я бережу це на пам’ять від неї. — Вона тобі його прислала? — Він потрапив до мене від неї, — сказав він. — Стороною? — спитала я. — Так, ніби як стороною, і однак, скоріше, безпосередньо, — відповів він. — А чому ти з нею не зустрічався? — спитала я. — Хіба була велика різниця в вашому суспільному становищі? — Її було значно вище, — сказав Артур. — Ну, Ідо, оце і все моє минуле. Ти ж не станеш ревнувати мене до неї? — Ревнувати? — сказала я. — Що ти таке кажеш, диваче! Та тепер я тебе в десять разів більше любитиму й шануватиму. І це я, Лін, правду говорила. Така ідеальна любов була щось нове для мене і вона здалася мені найкращим, що є в світі. Тільки подумати, що мужчина любить жінку, з якою ні разу не говорив, і відданий образові, який намалювали йому уява і серце. Ах, це здавалося мені таким великим. Усі мужчини, яких я знала, приходили до мене з діамантами, винами і пропозиціями підвищити платню, а їхні ідеали... О, краще не говорити про це. Так, це ще більше піднесло Артура в моїх очах. Я не могла ревнувати його до того далекого божества, якому він поклонявся, бо він повинен був скоро стати моїм. І я теж стала дивитися на нього як на святого, як стара леді Герлі. Сьогодні десь о четвертій до Артура прийшов якийсь чоловік і покликав його до одного хворого з його парафіян. Леді Герлі мирно спочивала на канапі, і я була сама. Проходячи мимо Артурового кабінету, я зазирнула туди і побачила, що в шухляді писемного бюрка висить зв’язка ключів, яку він, очевидно, там забув. Усі ми не кращі за жінок “Синьої Бороди”^[421], — як ти гадаєш, Лін? Отже я вирішила подивитися на пам’ятку, яку він так старанно ховав. Не те, щоб мені важливо було знати, що там таке, а так, просто з цікавості. Коли я висувала шухляду, я гадала, що там можуть бути дві речі. Або засушена троянда, яку вона кинула йому з балкона, або вирізаний з якого-небудь журналу портрет її, раз вона належала до високого світу. Я висунула шухляду і побачила там скриньку з рожевого дерева, приблизно як для комірників завбільшки. У зв’язці ключів я розшукала маленький, що підходив, відімкнула і підняла кришку. І тільки я глянула на цю пам’ятку, так зараз же пішла до себе і спакувала чемодан. Кинула декілька речей у торбину, нашвидку причесала волосся, наділа капелюх і розбудила стару леді, давши їй доброго стусана. Ради Артура я ввесь час аж переривалася, щоб говорити правильно і ввічливо, і майже відучилася від усіх своїх звичок, але тут усе пішло з димом. — Годі вам хропти, — сказала я, — сідайте й слухайте. Святий дух кудись пішов, а я зараз від’їжджаю і хочу віддати вам ваші вісім доларів. По чемодан пришлю посильного. Я протягнула їй гроші. — Ох, Боже мій, міс Кросбі! — сказала вона. — Що таке сталося? А я ж думала, ви з усього тут задоволені. Ох, Боже мій, дівчат так важко зрозуміти, завжди вони показуються не такі, як ти думала. — Так, чорт забери, маєте рацію. Про деяких це можна сказати. Але ви ніяк не можете сказати цього про мужчин. Коли ви знаєте одного, ви знаєте всіх. Це розв’язує проблему людства. Потім я сіла на потяг, що відходить о четвертій тридцять вісім, і так і сипить сажою, і ось я тут. — Але ж ти, Лін, так і не сказала, що було в тій скриньці, — нетерпляче спитала міс д’Арманд. — Одна з тих жовтих шовкових підв’язок, що я скидала з ноги в публіку підчас свого номера з гойдалкою. Що, Лін, там лишилося що-небудь у пляшці? Благородний шахрай^[422]

Нещасливий трест^[423]
^{Переклад Н. Дубровської}

— Трест взагалі є, власне, найслабше місце, — сказав Джеф Пітере. — Ця увага, — сказав я, — звучить так само незрозуміло, як би, наприклад, сказати: “А як полісмен? ” — Не те, — мовив Джеф. — Нема нічого спільного між трестом та полісменом. Вона означає, що трест схожий на яйце, проте і не схожий. Коли хочеш розбити яйце, то починаєш зверху. А єдиний спосіб зруйнувати трест, — це заходитися з середини. Крім того, сидіти на яйці треба аж поки щось не вилупиться. Так, сер, кожен трест мав у своєму лоні насіння власної руїни, так мов той півень, що кукурікає по негрських кладовищах, або республіканець, що сам себе оповіщає кандидатом на губернатора Техаса”. Я жартома спитав Джефа, чи не доводилось йому, бува, в своєму переораному, рябому, перістому та картатому житті, керувати підприємством, до якого можна було б прикласти слово “трест”. На диво мені, він признавався, що було й таке десь у глушині. — Колись... — мовив він. — Але ніколи печатка Нью-Джерсі не прикрашала патенту такої солідної й безпечної справи — такого правного висмоктування грошви. Все було на нашому боці — вітер, вода, міліція, сила й чиста монополія на продукт, громадянству конче потрібний. В цілому світі не знайшлось би жодного тростожера, що викрив би хоч найменшу похибку в нашому плані. Та що! Навіть Рокфелерова гасова спекуляційка була проти нього дріб’язковою крамничкою. Проте, ми сіли на слизьке. — Мабуть, сплила якась непередбачена конкуренція, — озвався я. — Ні, сер, було воно саме так, як я кажу. Ми самі собі підвезли воза. Це був випадок самознищення. Тут розколина була в середині самого замаху. Ви пригадуєте, я розповідав вам, що ми з Енді Текером були кілька років компаньйонами. Цей хлопець був найталановитіший вигадник усіляких стратегічних штук, якого я де-небудь бачив, Примітивши долара в чужій кишені, він уважав за особисту образу, коли не міг привласнити його якимсь способом. Енді був освічена людина, а якже! До того ж він мав силу корисних відомостей. Він здобув великого досвіду з книжок і годинами міг балакати на всяку тему, про різні ідеї чи просто так, до розмови. Йому прищеплено було всякої спеціальності. Він читав лекції про Палестину з безліччю світляних малюнків, а на них показував з’їзд кравців у Атлантік-Сіті. Він залив Конектікуту підробленим деревним спиртом, дистильованим за допомогою мускатного горіха. Однієї весни ми з Енді перелетіли до Мексики. Під час мандрівки, пригадую, один філадельфійський капіталіст сплатив нам дві тисячі п’ятсот доларів — половину паїв за срібляні копальні в Чігуагу. Що вже й копальні були хороші! Двісті чи триста тисяч доларів коштувала друга частина паїв... Я часто потім цікавився, кому належали копальні. Вертаючись до Сполучених Штатів, ми з Енді зійшли в маленькому місті в Техасі на березі Ріо-Гранде. Звалось воно Пташиним Містом, але пташок там не було. Мешканців у ньому налічувалося близько двох тисяч душ, переважно чоловіків. Мені здавалось, що за головним засобом їхнього існування було шахрайство. Хто був фактор, а хто картяр, дехто менджував кіньми й сила людей пачкарювала. Ми з Енді розташувались в готелі, збудованому на зразок чи то альтани, чи то книжкової шафи. Того дня, як ми там влаштувались, пішов дощ. Як то кажуть, мабуть, Юпітер-Водяник десь поодкручував чопи на Амфібієвій горі^[424]. Так ото було собі три ресторації в Пташиному Місті, але ж ні Енді, ні я горілки не пили. Проте ми бачили, як протягом дня й половини ночі місцевий люд трикутною процесією пересувався від однієї корчомки до другої. Здавалось, кожен тямив, що робити з своїм гаманцем. Третього дня по обіді передощилось на часинку, отже, ми з Енді проходились на край міста, щоб помилуватись на сльоту. Пташине Місто збудовано було між Ріо-Гранде та великим глибоким рівчаком, що колись був її річищем. Берег поміж потоком та старим річищем порозсідався й осувався на наших очах, бо води прибуло після дощу. Енді довго дивився на нього. Розум у цього хлопця ніколи не спав. І от тоді він подав мені раптовий план, що спав йому на думку. Одне слово, тут таки й організували ми трест. Далі повернулись до міста й пустили свою думку в широкий світ. Зразу ми попростували до найбільшої ресторації Пташиного Міста, що мала назву “Синя Гадюка”, і купили її. Це нам коштувало тисячу двісті доларів. Тоді ненароком, мов від дощу, заскочили до фортеці “Мексиканського Джо” й купили її за п’ятсот доларів. Остання ж легко пішла за чотириста. Другого ранку, прокинувшись, застало себе Пташине Місто на острові. Річка прорвалась аж до свого старого каналу й будівлі було оточено бурхливими потоками. А дощ іще не перейшов, і з північного заходу сунулись важкі хмари. Вони обіцяли одну з періодичних злив на цілих два тижні. Та найгірше ще тільки мало статись. Пташине Місто пурхнуло з свого гнізда, струсило своє пір’ячко й почимчикувало на вранішню прогулянку. Гульк! Фортецю “Мексиканського Джо” замкнено, так само й другу коштовну “рятівничу станцію". Тоді, звичайно, здивована громада, жадібно гукаючи, звернула — вліво чолом! — до “Синьої Гадюки". Та що ж вона там знайшла? З одного боку за шинквасом сидів Джеф Пітере — директор тресту, й по шестикульному револьверу лежало біля нього обіруч. Він був напоготові — чи решту давати, чи одсіч. Було ще й троє слуг. А на стіні наліплено десятифутовий напис, що оголошував: “Кожна склянка по долару”. Енді сидів при касі в чистенькому синьому костюмі, з обмальованою золотом сигарою й пильнував, як товпились юрби. Тут був і міський голова з двома депутатами ради порядку, одержавши дозвіл від тресту випивати за так грошей^[425]. Гаразд, сер. Рівно по десятьох хвилинах Пташине Місто зміркувало, що воно в клітці. Отож, ми чекали сутички; проте жодної не було. Громада побачила, що ми її спіймали. Найближча залізниця була за тридцять миль, а поки річку можна буде перебрести, треба було чекати принаймні два тижні. От вони й почали підходити любенько та й заходились кидати долари на шинквас, і зрештою ці звуки злились у якусь ніби ксилофонову гармонію. Було з півтори тисячі дорослих людей у Пташиному Місті, що вже вийшли з скромних звичаїв юнацтва; і більшість з них потребувала від трьох до двадцяти склянок на день, щоб упорядкувати своє життя. А “Синя Гадюка” була одиноким куточком, де вони могли вбити муху, аж поки спаде вода. Діло було оброблено прегарно й разом просто, як це буває в усякій справді мудрій махінації. Близько десятої години срібні долари почали падати на шинквас повільніше й видзвонювали вже темп маршів замість джиги^[426]... Але визирнувши з вікна, я побачив з сотню або й зо дві наших клієнтів, що вишикувались лавою біля ощадної каси. Тоді я зрозумів, що вони добувають звідти гроші, які трест висмокче до останку. Однак о полудні, звичайної обідньої пори, всі розійшлись по домівках. Ми порадили слугам скористуватись перервою й теж пообідати. Тоді ми з Енді полічили, що вторгували. Ми набрали тисячу триста доларів. Виходило, що коли Пташине Місто побуде на острові тільки два тижні, то наш трест зможе влаштувати інтернат при Чіказькому університеті на цілий факультет, ще й подарувати кожному бідному, але порядному техасцю цілу ферму, з умовою, однак, що кожен сам подбає про землю. Енді був захоплений нашим успіхом і дуже пишався, бо зародки цього плану з’явились у його власній голові. Він зліз із сейфа й засмалив найбільшу сигару, яка тільки була. — Джефе, — мовив він, я певен, що ніде в світі ви не знайдете здирців із ширшими ідеями щодо поневолення пролетаріату, як фірма трьох, в особі “Пітерса, Сатани й Текера”. Ми певною рукою дали велетенського стусана дрібному споживачеві у печінкову апоплектичну яму. Хіба ні? Енді налив собі чарку найкращої горілки і дав їй раду. Це він уперше зроду випив, як мені було відомо. — На знак жертви богам! — мовив він. А тоді, згадавши так поганських богів, він випив другу за наш успіх. Далі почав виголошувати славу торгівлі та промисловості, почавши з Північно-Тихоокеанської залізниці й закінчивши меншими коліями, ніби читав з шкільного підручника; він згадав, до речі, й виробництво маргаринового масла й Вугляну Федерацію. — Це дуже чемно, Енді, — сказав я, — пити за здоров’я наших братів-монополістів, але ж не перебирайте міри! Ви добре знаєте, що найпочесніші та найненависніші з наших глитаїв годуються тільки слабеньким чаєм та собачими коржиками. Енді пішов тим часом до комірчини й повернувся звідти вбраний у найкращу свою одежу. У погляді його з’явилась якась згубна щирість, щось шляхетно-бунтарське — і воно мені не до вподоби було. Я придивлявся до нього: на яку він після віски ступить! Є два моменти, коли ніяк не можна вгадати, що станеться потім. Перший, коли чоловік перехилить чарку вперше, а другий, коли жінка вип’є останню. Менше як за годину Енді зовсім скрутило. Так подивитись, то він був дуже звичайний і зберігав рівновагу, але в середині він був зовсім непевний і напханий всілякими несподіванками. — Джефе, — сказав він, — чи вам відомо, що я кратер, живий кратер? — Ця гіпотеза сама собою очевидна, — відмовив я. — Я — кратер вулкана, — казав він далі. — Я увесь палаю й розсідаюсь від якоїсь навали слів і речень, що повинні якось виявитись. Я почуваю, як у мені знімаються мільйони синонімів і частин промов, і я мушу до когось промовляти. Горілка, — признався Енді, — раз у раз пориває мене до красномовства. — Нема гірше, — зазначив я. — Мої найдавніші спогади показують, що спирт раз у раз стимулював мої почуття до декламації та красномовства. На другій виборчій кампанії, — провадив Енді, — мені дали три склянки джину, і я промовляв на дві години довше, ніж сам президент у питанні про срібло. Зрештою, вони переконали мене взятися до золота. — Коли вже вам так треба здихатись своєї словесної навали, — мовив я, — то чому б вам не піти на берег і не сказати промову там? Здається, був колись такий старий бовкало, звався Картаген, чи що, так він ходив морським берегом і там вивантажував свої премудрі промови^[427]. — Ні, — відмовив Енді, — я мушу мати аудиторію. Я повинен негайно з’єднатися з аудиторією, Джеф, я повинен втихомирити цю промовну повінь. Бо інакше вона може затамуватися в мені самому, і я набрякну, як золотокутня збірка творів місіс Еднсворт^[428]. — А до якої ж саме теми стосуватимуться ваші теореми й докази? На що саме ви бажаєте виявити свою проречистість? — спитав я. — Байдуже, — відмовив Енді. — Я берусь однаково широко й різноманітно до всякої теми. Я можу обговорити питання про російську імміграцію, про поезію Джона В. Кітса^[429], про тариф, або кабільську літературу, чи про дренажі. Говоритиму так, що моя аудиторія плакатиме, ридатиме, лементуватиме й сходитиме слізьми. — Гаразд, Енді, — сказав я, — коли вже вам так конче треба збутись цієї словесної атаки, спробуйте піти до міста й оберіть собі на те якогось терплячого громадянина. А я з хлопцями догляну справи. Люди швидко впораються з обідом; а після солоної свинини та бобів чоловікові, ой, пити хочеться! До півночі, мабуть, більше як півтори тисячі заробимо. От Енді й пішов із “Синьої Гадюки”, і я бачив, як він спинив на вулиці людину й забалакав до неї. Далі-далі вже зібрався навколо нього гурточок так із півдесятка душ. Трошки згодом я побачив, як він вимахував руками й промовляв до чималої вже юрби на перехресті. Коли він рушив, всі посунули за ним слідком, а він усе промовляв. Він повів їх на головну вулицю Пташиного Міста, дорогою багато людей приставало до походу. Це нагадало мені стару байку, що я читав у книзі про зачаровану сопілку Пітера, що своїми піснями виманив із міста всіх дітей^[430]. Настала перша година, потім друга, проминула й третя на міському годиннику; і ані лялечки не з’являлось перехилити чарку. Вулиці спорожніли, хіба качки переходили часом та жінки йшли до крамниць. Вже тільки мжичило. Один самотній громадянин, проходивши повз, спішився біля “Синьої Гадюки”, щоб обшкребти заболочені чоботи. — Сусіде, — сказав я, — що сталось? Сьогодні вранці тут несамовито товкся веселий люд, а тепер місто здається такою руїною, ніби той Тир чи Сифон^[431], де самі ящірки бігають по стінах. — Ціле місто, — відказала заболочена людина, — зібралось у вовняній коморі й слухає, як виголошує промови ваш спільник. Там такий мудрагель! А словами сипле, аж захлинається, про різні там справи та висновки. — Гаразд, сподіваюсь, він швидко покине це, sine qua non^[432] — сказав я, — бо тут торгівля стоїть. Жодного клієнта не було того вечора. О шостій годині двоє мексиканців привезли до хати Енді, що лежав наохляп на віслюку. Ми поклали його в постіль, бо він і досі бурмотів та борсався руками й ногами. Тоді я замкнув касу й вийшов подивитись, що сталося. Я зустрів людину, що оповіла мені про все. — Енді так блискуче промовляв, аж дві години, як ніколи не чули в Техасі, або взагалі ще десь у світі, — казала людина. — Про що ж він промовляв? — спитав я. — Про шкоду від горілки, — відповів той. — І коли він скінчив, то всі чоловіки Пташиного Міста підписали постанову і рісочки не брати в рот.

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒