Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 23 страница



  З виру богеми врятована[371]
 Переклад М. Рябової
 

 Міс Медора Мартін покинула рідне село Гармоні, що лежить під Зеленими горами, і переїхала до Нью-Йорка, захопивши з собою скриньку з фарбами й мольберт. Міс Медора нагадувала троянду, яку осінні приморозки милували довше ніж її інших сестер. В Гармоні, коли вона рушила сама до міста нечестивих вивчати мистецтво, всі одноголосно вирішили, що вона божевільне, легкодумне, уперте дівча. А коли вона вперше сіла до столу в одному з пансіонів західної частини Нью-Йорка, то всі пансіонери питали один в одного: “Хто ця миловида стара діва? ” Медора енергійно взялася за діло. Найняла недорогу кімнату й почала брати двічі на тиждень лекції малювання у професора Анджеліні, колишнього маляра, що навчився свого мистецтва в Гарлемському танцкласі[372]. У Нью-Йорку в Медори не було нікого, хто міг би її напутити, а в великому місті всі ми легко вклепуємося. Кому з нас не доводилося погано поголитися або неправильно вивчитися танцювати тустеп у якого-небудь колишнього учня Бастьєна Ле-Пажа[373] або Жерома[374]. Наймізерніше видовисько в Нью-Йорку, окрім, звичайно, штовханини в певні години на вулицях, — це сумний похід армії безнадійної посередності. Там мистецтво не милостива богиня, а чарівниця Цірцея[375], що обертає своїх зітхальників у якихось нявкал, і всі ці Томмі та Теббі тиняються біля дверей її оселі, не зважаючи на тюкання критики. Дехто з них повертає до рідного села ковтати досить несмачне я ж казав тобі, але більшість вважає за краще залишатися на холодному подвір’ї храма своєї улюбленої, підбираючи крихти з її богівського столу. Деякі, кінець-кінцем, втомлюються від такого безкорисливого служіння, і тоді їм доводиться вибирати одне з двох: або найнятися до якого-небудь бакалійника й розвозити товар або пірнути у вир богеми. Друге звучить гарно, але насправді краще все ж перше. Бо коли бакалійник розплатиться з вами, ви зможете взяти на прокат фрак, — і богема до ваших послуг. Міс Медора вибрала вир богеми й тим самим дала нам тему для оповідання. Професор Анджеліні надміру вихваляв її ескізи. Так, одного дня, коли вона принесла йому з парку майстерно зроблений етюд каштанового дерева, він заявив, що з неї вийде друга Роза Бонер[376]. Але великі артисти живуть настроєм, і часом він говорив їй жорстокі й ущипливі речі. Наприклад, якось Медора просиділа цілий день у Колумбському товаристві, працьовито змальовуючи статуї й орнаменти. А він одкинув її роботу презирливим жестом і заявив, що Джотто колись накреслив чудовий круг одним штрихом. Одного дня йшов дощ, щотижнева допомога з Гармоні спізнилася, і в Медори боліла голова. Цього ж дня її професор пробував був позичити в неї два долари, комісіонер, що продавав її малюнки, прислав їй назад усі її акварелі, бо ніхто не хотів їх купувати, а... містер Бінклі запросив її на обід. Містер Бінклі був душа пансіону. Йому було сорок дев’ять років, і він мав рибну крамничку на одному з маленьких міських базарів. Але після шостої вечора він одягав вечірній костюм і розмовляв про красне мистецтво. Всі були певні, що містер Бінклі постійно обертався серед богеми і був там своїм чоловіком. Ні для кого не було секретом, що він якось позичив десять доларів одному молодому чоловікові, малюнок якого був надрукований у журналі “Дух”; а якраз таким чином і дістають часто право на вхід у зачароване коло богеми, а часом ще й ростбіф на придачу. Коли о дев’ятій вечора Медора виходила разом з містером Бінклі, всі пансіонери дивилися на неї з неприхованою заздрістю. У своїй блідоблакитній блузці з найтоншого шовку і прозорій плисованій спідничці, вона була мила як пучок висохлої осінньої трави. Худенькі щоки пашіли ніжним рум’янцем, на обличчі був легкий шар рожевої пудри, а ключ від кімнати й носова хусточка лежали в рудуватій крихітній торбинці з моржової шкіри. А містер Бінклі мав надзвичайно поважний вигляд із своїми сивими вусами та червоним обличчям. Крім того, комір щільно застебнутого фраку підпирав йому шию, і вона набігала на нього жирною складкою, так само як у якого-небудь романіста, що має успіх у публіки. Вони сіли в кеб і поїхали у кафе “Теренс”, що міститься недалеко від найшикарнішої частини Бродвею і, як усім відомо, являє собою один з найпопулярніших і найулюбленіших притулків столичної богеми. Отже, Медора з Зелених гір пливла за своїм кавалером між рядами маленьких столиків. Тричі в житті почуває себе жінка на сьомому небі: це коли вона йде до вівтаря, потім, коли вперше входить до прегарних палаців богеми і, нарешті, коли вона ступає по своєму саду, несучи додому забиту курку сусіди. Посередині стояв великий стіл, а навколо нього три чи чотири менших. Поміж ними, мов бджола, літав лакей. І подібно до того, як доісторичні гранітні поклади сповістили світ про протозоїд, так і тут зубам довготерпеливого міста віщали про страву галети, спеціально виготувані для Парнасу, тимчасом як боги з Олімпу, посміхаючись, попивали собі нектар[377], заїдаючи його домашніми бісквітами, а дантисти скакали від радощів та готували золоті містки для нових пацієнтів. Погляд Бінклі спинився на юнакові, що сидів біля одного з столиків. На йому лежало те особливе тавро богеми, в якому вчувається і смертоносний погляд василіска[378], і іскристість вина, і натхнення генія, і настирливість вуличного бляхаря. Юнак скочив на ноги. — Хелло, Бінку! — закричав він. — Невже ви збиралися минути наш стіл? Якщо ви тут самі, приставайте до нашого гурту. — З охотою, мій любий, — сказав Бінклі з рибної крамнички. — Ви ж знаєте, як я люблю артистичний світ. Містер Вандейк, міс Медора Мартін, теж одна з служительок мистецтва... Усі перезнайомилися. Тут були ще міс Еліза і міс Туанет, очевидно, натурниці, бо досить жваво базікали про малювання церкви св. Режіса і про Генрі Джемса[379]. Медора сиділа як зачарована, в німому захваті. Музика, дика п’янка музика, що доносилася з сусідньої пив’ярні “Елізіюм”, поривала її до танцю. Це був зовсім новий для неї світ, куди не заносила її навіть палка уява. На вигляд вона сиділа спокійно, як її “Зелені Гори”, але душа її палала вогнем Андалузії[380]. Кімната насичена ароматом квітів і капусти. Безнастанно вилітали корки й питання; дзвеніли сміх і срібло; у відрах виблискувало шампанське, а в повітрі невдалі дотепи. Вандейк скуйовдив свої довгі чорні кучері, розтріпав недбало зав’язану краватку і, нахилившись до Меддера, прошепотів йому: — Слухай, Медді, мені часом нестерпно хочеться віддати цьому філістерові[381], його два долари і спекатися його. Меддер теж скуйовдив свої довгі руді кучері і зім’яв недбало зав’язану краватку. — Покинь і думати про це, Ванді, — відповів він. — Мистецтво безмежне, а наші кошти обмежені. Медора їла якісь чудні страви й пила фальсифіковане вино, що наливали в її бокал. Воно було точнісінько такого кольору, як вона пила вдома, у Вермонті. А раз лакей налив їй в окремий бокал вина, що, здавалось, кипіло, але коли вона покуштувала його, воно зовсім не було гаряче. Ніколи ще не було їй так легко на серці! Вона з любов’ю згадала про ферму в Зелених горах з її фавною, і, нахилившись до міс Елізи, сказала, сяючи ясною усмішкою: ; — Якби ми зараз були у мене вдома, я б вам показала гарненьке крихітне телятко. — Чого ви собі ніде не підмощуєте? — замість відповісти спитала її міс Еліза. Оркестр заграв ридливий вальс, який Медора не раз чула від катеринників, і, вона почала підспівувати приємним сопраном, похитуючи в такт головою. Меддер глянув на неї через стіл і спитав сам себе, в яких водах міг Бінклі впіймати таку рибку. Медора всміхнулася до нього, вони підняли чарки й випили вина, що кипить, залишаючись холодним. Бінклі вже забув про мистецтво і брехав тепер про надзвичайний весняний улов оселедців. Еліза поправляла в краватці містера Вандейка шпильку, що являла собою палітру й муштабель. За одним з найближчих столиків якийсь філістер швидко муркотів щось чи то про Джерома, чи то про Жерома. Славнозвісна акторка палко сперечалася з кимсь про монограми на панчохах. Продавець з панчішної крамниці вголос висловлював свої погляди на драматичне мистецтво. Якийсь письменник шпетив на всі боки Діккенса[382]. Видавець журнала й фотограф пили сухе бренді за запасним столиком. Якась молода леді років 36-25-42 говорила відомому скульпторові: — Ламаного шеляга не вартий ваш Пракс Італіє[383]. Принесіть його Венеру[384] Анно Доміні[385] до Когана і ви побачите, що її там обернуть на манекен. Хай ваші греки та італійці забираються назад у свої каменярні. Так гуляла богема. Об одинадцятій годині містер Бінклі одвіз Медору додому і розпрощався з нею на сходах з чемним поклоном, як це роблять у високому товаристві. Вона піднялась у свою кімнату, засвітила газовий ріжок і раптом, немов той страшний джин з арабської казки, який вискочив з мідного глечика, що попав до рибалки в сіть, перед очима Медори встав грізний образ Сумління Нової Англії. Тут тільки усвідомила вона весь жах того, що наробила; вона перебувала цілий вечір серед нечестивих і пила вино — червоне і піняве. Опівночі вона написала такого листа: МІСТЕРОВІ БЕРІЯ ГОСКІНСОНОВІ, ГАРМОНІ, ВЕРМОНТ. Шановний пане! Віднині вважайте мене за мертву. Я надто люблю вас для того, щоб збезчестити ваше життя, зв’язавши його з своїм, сповненим гріха та ганьби. Я пала жертвою зла та підступства, що панують на цьому світі, мене захопив вир богеми. Я спустилась на саме дно гріха та розпусти. Звідти повороту немає. Не спробуйте мене відмовляти, бо рішення моє тверде і незмінне. Постарайтесь забути мене, а я до кінця життя свого блукатиму по прекрасному, але жорстокому лабіринті жахливої богеми. Колись ваша Медора Другого дня Медора остаточно оформила свою постанову. Вельзевул[386], вигнаний з неба, був пригнічений не менше за неї. Між нею й розквітлими яблунями Гармонії розверзлась безодня. Грізний херувим заступав їй шлях до брами втраченого раю. Досить було лише одного вечора, і страшна богема за допомогою Бінклі і пива “Мум” навіки поглинула її. Тепер їй залишалось лише одне — життя блискуче, але сповнене непрощеного гріха. А рідний Вермонт стане для неї священним храмом, до якого їй ніколи не можна буде наблизитися. Але вона ніколи не пуститься берега... вона будуватиме свою блискучу кар’єру за прикладом таких великих, гідних подиву історичних осіб, як “Дама з камеліями”[387], Лоля Монтец[388], Заза[389], і для майбутніх поколінь ця блискуча низка імен збагатиться ще на одне — Медора Мартін. Два дні Медора не виходила з кімнати. На третій, гортаючи якийсь журнал, вона побачила там портрет бельгійського короля й сардонічно розсміялась. Якби цей славнозвісний серцеїд зустрівся їй на її життєвому шляху, вона б примусила його схилитися перед її холодною, величною красою. О, вона не матиме милосердя ні до старих, ні до молодих. Уся Америка, навіть уся Європа буде побожно шанувати її демонічну, але непереможно чарівну красу. І все ж вона не могла без суму згадати про свої колишні мрії, про те, як вони з Берія тихо й щасливо житимуть під захистом милих Зелених гір, і як з кожною поштою приходитимуть до них з Нью-Йорка дорогі замовлення на її картини. І ось один необережний крок, — і прощай, золота мріє! На четвертий день Медора напудрилась і нафарбувала губи. Колись вона бачила Картер у ролі “Зази”[390]. Наслідуючи її, вона стала перед дзеркалом в одчайдушній позі і двічі вигукнула: Zut! Zut! [391]. Але це безпутне слово назавжди розлучало її з Гармоні. Вир захопив її, вона належала богемі навіки. І Берія ніколи більше... Двері відчинилися, і увійшов Берія. — Дорі, голубко, — сказав він, — чого це в тебе все личко в крейді та фарбі? Медора патетично простягнула вперед руку. — Запізно! — промовила вона урочисто. — Жереб кинуто. Я вже належу до іншого світу. Проклинай мене, якщо хочеш, — це твоє право. Іди і дай мені йти тим шляхом, що я обрала. Скажи вдома, щоб там не згадували мого імени. А ти, Берія, молись за мене, поки я буду віддаватися блискучим, але пустим утіхам богеми. — Ти, Дорі, краще візьми рушника та витри цю мазню з лиця, сказав Берія. — Як тільки я одержав твого листа, так зараз же й поїхав по тебе. Бо з твоїх картин, Дорі, все одно нічого путнього не буде. Краще їдьмо сьогодні додому, у мене й квитки вже є на вечірній потяг. Ну, швидше, Дорі, пакуй свого чемодана. — Доля сильніша за мене, Берія. Йди, поки в мене ще є сила примиритися з нею. — Як складається твій мольберт, Дорі? Якщо ми зараз почнемо пакуватися, то встигнемо ще поїсти до потягу. А в нас — уже клени розпустилися в повний лист, Дорі. От, побачиш. — Так рано, Берія? Та не може бути! — А от, скоро сама побачиш. Вранці, як зійде сонце, прямо море зелені. — Ах, Берія! У вагоні вона раптом спитала його: — Я ніяк не доберу, як ти міг приїхати, прочитавши мого листа. — От дурниця! — сказав Берія. — Невже ти думаєш, що мене так легко обдурити. Як же ти могла втекти в якусь там Богемію, коли на конверті ясно, як день, стояв нью-йоркський штемпель.  Аристократ[392]
 Переклад М. Рябової
 

 На розі Юніон-Скверу на залізному коні сидить Джордж Вашінгтон і піднятою вгору правою рукою наказує спинятися всім трамваям, що повертають з Бродвея на Чотирнадцяту вулицю. Але трамваї дзижчать собі далі, звертаючи на нього стільки ж уваги, як і на знак якого-небудь приватного громадянина, і великий генерал повинен почувати, коли тільки в нього не залізні нерви, як швидко transit gloria mundi[393]. Якби генерал підніс ліву руку так само, як він підніс праву, він показав би, де той квартал, що являє собою пристановище для всіх гноблених на батьківщині чужоземців. Через те що вони боролися за національну або особисту свободу, їм довелось шукати притулку в цій вільній країні, а великий патріот, що утворив її, сидячи на своєму коні, назирає за їхнім районом і прислухається лівим вухом до легкодумних пісеньок, що висміюють нащадків його колишніх протеже. Італія, Польща, колишні володіння Іспанії, різномовні племена Австро-Угорщини кинули сюди чимало своїх бунтівничих синів. Тут по далеких від центру кафе і мебльованих кімнатах ведуть вони нескінченні розмови про рідні вина й політичні таємниці. Склад цієї колонії часто змінюється; одні обличчя раптом зникають, їм на зміну приходять нові. Куди відлітають ці перелітні птахи? Про долю деяких ви зможете догадатися, якщо звернете увагу, з якою специфічно чужоземною солодкою посмішкою й специфічно чужоземною витонченою ввічливістю прислужує вам за табльдотом[394] новий лакей. Про долю інших вам могли б дещо розказати перукарні, якби вони вміли говорити. Серед цих мандрівних вигнанців було так же багато титулів, як каблучок на їхніх пальцях. Але ці величезні запаси титулованого товару, які можна було б гуртом збути на П’яте Авеню[395] через невміння доцільно експлуатувати, продавалося тут вроздріб. Квартирних хазяйок нового світу, що давали притулок і харчі шляхетним нащадкам старинних родів, корони та герби не вабили своїм блиском. Вони продавали оладки, а не своїх дочок. А дочкам треба було більше думати про борошно та цукор, ніж про перлове білило та цукерки. Усі ці міркування — лише передмова до оповідання, в якому беруть участь самі плебеї і немає жодної особи, що має хоч натяк на титул. Мати Кеті Демпсі наймала мебльовані кімнати в цій оазі чужоземців. Діло було неприбуткове. Якщо цим двом жінкам удавалося наскребти грошей, щоб з честю зустріти агента, що збирає арендну плату і було чим приправити щоденне айрімсью[396], вони почували себе цілком щасливими. А їхньому щастю частенько таки бракувало і м’яса, і картоплі, а часом воно було й зовсім погане, неначе суп з шумом. У цьому зацвілому старому домі Кеті виросла гладкою, моторною, здоровою дівчиною і такою гарною й веснянкуватою, мов тигрова лілея. Вона була тою доброю феєю, що розносила по кімнатах пожильців чисті вогкі рушники і драні, тільки що випрані пошивки з тику. Ви повинні знати (завдяки знайомству з астрономічними відкриттями), що зорею цього мебльованого дому був містер Брунеллі. Від інших пожильців він різко відрізнявся тим, що носив жовту краватку і акуратно платив комірне. Одягався він чудово, обличчя в нього було оливкового кольору, вуса хвацько закручені, манери як у принца, каблучки і шпильки пишніші ніж у бродячого дантиста. Снідав він завжди у себе в кімнаті і одягав при цьому червоний халат з зеленими шовковими китицями. Виходив з дому опівдні і повертався опівночі. Це здавалось таємничим, хоч у пожильцях місіс Демпсі не було абсолютно нічого таємничого, крім нетаємничого. Одна з Кіплінгових поем[397] починається присвятою: “Вам, що маєте невідомий ключ до всього, крім усього невідомого”. Читачам пропонується зв’язати це з попереднім. Бувши людиною вразливою і до того ж латинської раси, містер Брунеллі скоро почав відміняти дієслово “amore”[398], приставляючи до нього Кеті в знахідному відмінку. Вона вирішила поговорити про це з матір’ю. — Та він мені подобається, — сказала Кеті. — У нього ввічливості більше, ніж у двадцятьох кандидатів до магістрату, а коли він іде поруч зі мною, я королева. А от хто він такий, далебі, не знаю. Боюсь, одного дня зайду до нього в кімнату, а на стіні висить у рамці під склом фотографія його баронського замку замість тижневої платні, а самого й сліду нема. — Та то правда, — одмовила місис Демпсі. — Він таки дуже скидається не то на іспанця, не то на італійця, і дуже вже мудровано говорить як на справжнього джентльмена. А може ти й помиляєшся, бо навряд, щоб людина, що платить за все готівкою й акуратно віддає прати білизну, могла бути з великого панства. — Але ж він і говорить з якимись викрутасами і так само руками вимахує, як отой французький аристократ, що жив у місис Тул, а потім утік у штанях містера Тула, а замість платні за два з половиною місяці лишив їм фотографію якоїсь Бастилії[399]; мабуть, дідівського замку, чи що. Містер Брунеллі провадив далі своє палке залицяння. Кеті все ще вагалася. Але одного дня він запросив її на обід, і Кеті почула, що запахло розв’язкою. Поки Кеті в своїй найкращій серпанковій сукні йде разом з містером Брунеллі до ресторану, ми зробимо маленьку перерву і трохи познайомимось з нью-йоркською богемою. Ресторан “Тоніо” — це ресторан богеми. Навіть де він міститься — секрет. Якщо ви хочете узнати де саме, спитайте в першого-ліпшого громадянина, і він вам скаже, але пошепки. “Тоніо” непривітно приймає відвідувача; парадні двері його завжди зачинені, у вікнах темно; він частує вас досить поганим обідом; під час обіду зачиняється; але якщо вам захочеться поїсти спагетті, то в “Тоніо” це така ж звичайна річ, як у якому-небудь пансіоні холодна телятина; і кажуть, він уже поклав не один долар у якийсь Bancodi... ну, одно слово, в банк з якоюсь довгою назвою, виписаною золотом на вікнах. І якраз до цього ресторану привів містер Брунеллі Кеті. У вікнах було темно, штори були спущені. Але містер Брунеллі натиснув електричного ґудзика на дверях, і їх зараз же впустили. Вони пройшли через темний вузький коридор, а потім через сліпучо чисту кухню і опинилися на задньому дворі. З трьох боків цей двір замикали стіни домів, а з четвертого йшла висока дерев’яна огорожа, біля якої бігало багато кішок. На протягнутій косиною шворці висіли скатерки. Ці скатерки висіли лише про людське око, і їх ніколи не знімали. Вони були там спеціально для того, щоб дати можливість деяким дотепникам покаламбурити. Просто на землі стояло десятків півтора маленьких столиків, біля яких скупчено сиділи любителі богеми, що йшли сюди цілими лавами через те тільки, що “Тоніо” удавав, ніби він не хоче їх приймати і ніби дає гарні обіди. Тут було кілька представників справжньої богеми, яким набридло їхнє оточення, але затопляли цей ресторанчик люди того сорту, що придумують блискучі промови членам конгресу. Був тут також небіж славнозвісного пасажирського агента Тер-Отської залізничної кампанії. Навожу тут bon mot[400], зфабриковане якимось дотепником у “Тоніо”. — Обід у “Тоніо”, — сказав цей представник богеми, — завжди коштує майже вдвоє дорожче того, що за нього просять. Припустімо, що хтось спитає: — Чому саме? — Обід коштує вам сорок центів; десять центів ви даєте лакею, а почуваєте себе так, ніби ви дали тридцять. Більшість одвідувачів “Тоніо” — завзяті любителі табльдотів-гастрономічні авантюристи, що вічно шукають Ельдорадо доброго клярету[401], але мусять задовольнятися Каліфорнією. Містер Брунеллі провів Кеті до маленького столика в альтанці з рослин у діжках і попросив вибачити його, — йому треба піти на хвилинку. Кеті сиділа зачарована блиском, що оточував її. Важні леді в чудових сукнях та перах і каблучках з самоцвітами; елегантні джентльмени, що так голосно сміються, крики: “Гарсон! ” “Ві, монсір! ” і “Хелло, мем! ” такі характеристичні для богеми. Жваве базікання, дим цигарок, обмін веселими посмішками й поглядами — всі ці розкоші просто гнітили доньку місіс Демпсі і позбавили її здатності рухатися. Раптом надворі з’явився містер Брунеллі, і його усмішка й уклін відбилися на обличчях усіх присутніх. З усіх боків почулося голосне плескання в долоні і крики: “Браво! ” і “Тоніо! Тоніо! ” Що ж це все значить? Дами махали йому серветками, мужчини мало не позвертали собі в’язи, силкуючись вловити його уклін. Коли овації скінчилися, містер Брунеллі, востаннє вклонившись, швидко зник у кухні і скинув з себе піджак і камізельку. Флагерті, наймоторнішого з “гарсонів”, приставлено спеціально прислуговувати Кеті. Їй уже було трохи млосно від голоду, бо айрішстью за обідом у Демпсі було цього дня особливо рідке, і чарівні пахощі якихось невідомих страв завдавали їй танталових мук[402]. Нарешті, Флагерті почав їй приносити одне за одним смачні, немов амброзія, страви, що їх самі боги визнали б чудовими. Але в самому розпалі цього лукуловського бенкету Кеті раптом відіклала ножа й виделку. На серці їй стало тяжко, ніби воно налилося оловом, і на філе-міньйон капнула сльозинка. Підозра щодо зорі їхнього дому, які весь час не давали їй спокою, знов прокинулись в ній з великою силою. Вітати з таким захопленням, улещуванням і усмішками, як вітало містера Брунеллі це фешенебельне виборне товариство, можна було лише як якого-небудь з тих блискучих титулованих патриціїв з славним ім’ям і острахом перед комірним, до яких досвід примушував її ставитися обережно. І хоч Кеті прегарно розуміла, що він їй не пара, вона все ж з болем у серці почувала, що він їй щодень, то більше й більше подобається. І потім чого ж це він лишив її обідати саму? Але тут він знов з’явився, тепер уже без піджака, з закатаними по самі лікті рукавами сніжнобілої сорочки, з білим ковпаком на чорних, як смола, кучерях. “Тоніо! Тоніо! ” — кричали одні. “Спагетті! Спагетті! ” — кричали другі. У “Тоніо” ніколи не дозволялося лакеям подавати спагетті, поки сам Тоніо не покуштує їх, не ухвалить соус і не додасть потрібної приправи, щоб страва була бездоганна. Від столу до столу рухався Тоніо немов той принц, що вітає гостей у своєму палаці. Білі, оздоблені коштовностями руки манили його з усіх боків. Склянка вина з одним або другим, посмішка для всіх, влучне слівце для тих, хто захоче пожартувати, — далебі, і серед принців мало хто зміг би бути таким милим хазяїном. І який артист може бажати кращої оцінки своєї праці. Кеті не знала, що для нью-йоркського жителя найбільша честь — це потиснути руку кухаря, що готує спагетті або сподобитися поклону від старшого лакея з якого-небудь бродвейського ресторану. Помалу публіка почала розходитися, і скоро лишилося тільки декілька парочок, що марнували час за молодим вином та старими анекдотами. Тоді містер Брунеллі підійшов до самотнього столика Кеті і присунув до неї стільця. Кеті глянула на нього з мрійною посмішкою. Вона доїдала останню ложку малинового рулету з бургундським соусом. — Ну, ви бачили? — сказав містер Брунеллі, прикладаючи руку до ключиці. — Я — Антоніо Брунеллі. Так, я — великий Тоніо. А ви й не підозрювали? Я люблю вас, Кеті, і ви повинні вийти за мене заміж. Правда ж, ви згодні? Назвіть мене Антоніо і скажіть, що ви будете моєю. Голівка Кеті схилилась на плече того, хто був тепер вільний від підозріння в прийнятті лицарської гідности. — Ах, Анді! — зітхнула вона. — Як це чудово! Звичайно, я вийду за вас. Чого ж ви досі не казали, що ви кухар. А я вже збиралася дати вам одкоша, думала, що ви теж будете з тих чужоземних графів.  Хто чим може[403]
 Переклад М. Рябової
 

 Вайнінґ вийшов з клубу, проклинаючи його, — правда, без особливої люті. Від десятої до одинадцятої вранці він там страшенно пронудився. Керк із своїми риболовними історіями, Брукс із сигарами з Порто-Ріко, Моррісон з анекдотами про вдовичку, Герберн з своїм незмінним щастям у грі на більярді — все це знов повторилося без найменшої зміни. Але крім цих ранішніх прикростів була ще одна: міс Еллісон учора ввечері знов відмовила йому. Ця остання мала, правда, хронічний характер. От уже вп’яте, як міс Еллісон на його пропозицію зробити її місіс Вайніні прискає від сміху. Однак він вирішив знов просити її руки в середу ввечері. Вайнінґ пройшов по Сорок Четвертій вулиці на Бродвей і поплив за водою, що змиває пісок золотих копалень Готгему. На ньому був ранішній ясносірий костюм, наймодніші шеврові черевики з тупими носами, простий з тонкої соломки капелюх, а сорочка — найніжнішого геліотропового відтінку. Краватка в нього була кольору неба в листопаді, сіро-блакитна, зав’язана з аристократичною недбалістю і в повній гармонії з останнім криком моди. Тепер описувати дрібне причандалля чоловічого туалету значно трудніше, ніж писати історичний роман з часів Поля Джонза[404], або оголошувати ліки від сінної лихоманки. Так от, хай буде вам відомо, що я описую Вайнінґове вбрання тільки через те, що це конче потрібно для дальшого ходу оповідання. Цього ранку навіть Бродвей різав вухо Вайнінґові, і на декілька жахливих хвилин, як у сні, він здався йому тією ревучою, пекучою, кипучою, вонючою вулицею, яку він колись бачив у Марокко. Йому ввижалися зграї розлючених собак, жебраки, факіри, доглядачі рабів, оповиті серпанком жінки в екіпажах без коней, базари, залиті сліпучим сонцем, купи сміття на вулиці від зруйнованих храмів. Але тут якась леді встромила йому в бік кінчик свого парасоля і одразу перенесла його на Бродвей. Хвилин через п’ять він опинився на розі, де скупчилось декілька мовчазних блідолицих людей. Вони стояли тут завжди, не рухаючись з місця цілими годинами, з низько опущеними по самі очі крисами брилів, граючись гострими лезами своїх складених ножів. Спекулянти з Вол-Стріту[405], їдучи додому в своїх екіпажах, люблять показувати на цих людей своїм приїжджим друзям, і пояснювати їм, що це досить відоме місце постою “непевних” людей. Між іншим, спекулянти з Вол-Стріту ніколи не користуються послугами їхніх гострих ножів. Коли Вайнінґ проходив мимо цих людей, один з них виступив наперед і заговорив до нього. Вайнінґ страшенно зрадів. Він так прагнув чого-небудь надзвичайного, і те, що з ним заговорив цей чисто виголений бистроокий представник суспільного подиння, з низьким голосом і тілом атлета, заговорив з моторошною, але приязною усмішкою, мало для нього, втомленого умовностями свого оточення, всю принаду несподіваної пригоди. — Вибачте, друже, — сказав незнайомець. — Чи не можете ви мені подарувати кілька хвилин? Мені треба побалакати з вами. — Звичайно, можу, — відповів Вайнінґ, усміхаючись. — Але, може, ми підемо в яке-небудь спокійніше місце? Тут поблизу є кафе. Шрум дасть нам затишний куточок. Шрум посадив їх під справжньою пальмою й поставив на стіл дві пляшки зельтерської води. Вайнінґ зробив декілька зауважень щодо приємних метеорологічних умов і таким чином приробив завіси до дверей, що вели в думки розмовника. — Перш за все, — почав той з виглядом амбасадора, що вручає свої вірчі грамоти, — я хочу, щоб ви знали, що маєте діло з злочинцем. На заході мене знають як Равді Шикуна. А Равді Шикун — це кишеньковий злодій, гульвіса, боксер, фахівець на крадіжках з розломом, шулер... Як бачите, я веду діло начистоту... з вами. Моє прізвище Емерсон. — К чорту Керка з його риболовними історіями, — радісно подумав Вайніні, шукаючи по кишенях візитівку. — Вимовляється Вайнінґ, — сказав він, протягуючи картку своєму співрозмовникові. — Я теж буду одвертай з вами. Знаєте, по-моєму, я теж добрячий шахрай, бо живу не на свої кошти, а на батькові. У клубі мене називають “до запитання”. За все своє життя я не працював і одного дня. І в мене не стає відваги навіть переїхати автомобілем курча. Як бачите, формуляр таки мізерний. — Але є одна річ, яку ви робите чудово, — з захопленням сказав Емерсон, — ви вмієте носити вбрання. Я вас кілька разів зустрічав на Бродвеї. І треба сказати, що краще за вас одягненої людини я ніколи не бачив. От на мені, б’юсь об заклад хоч на золоту копальню, всякої всячини доларів на п’ятдесят більше ніж на вас, а зовсім не те. От про це я якраз і хочу порадитися з вами. Ніяк не доберу, в чім тут штука. От, гляньте на мене. Що тут не доладу? — Ану встаньте, — сказав Вайнінґ. Емерсон підвівся і почав повільно повертатися навколо себе. — Вас, що називається, “припорядили”, — заявив клубмен. Очевидно, якийсь бродвейський кравець, що виставляє свої костюми на вітринах, скористався з вашої недосвідченості. В усякому разі, Емерсоне, це дорогий костюм. — Сто доларів, — відказав Емерсон. — Ну, то двадцять з вас узяли зайвих, — сказав Вайнінґ. — Бо кроєм він відстав від моди на цілих шість місяців, на дюйм довший ніж треба, а краї в ньому ширші за теперішні аж на півдюйма. Капелюх на вас торішнього фасону, хоч видно це тільки з того, що криси на одну шістнадцяту дюйма вужчі, ніж носять тепер. А закотам на вашому комірі так далеко до моди, як від Лондона до Трої[406]. Прості золоті з ланцюжком запонки були б куди кращі за ваші розкішні перлові з діамантами. А ваші жовті ботики могли б звабити лише яку-небудь бруклінську вчительку під-час її двотижневого відпочинку на озері Ронконкома. Коли ви, сідаючи, непристойно підсмикнули штани, я мигцем побачив блакитні шовкові панчішки з вишитими рудими конваліями. У магазинах можна знайти простіші. Я не ображаю вас, Емерсоне? — Шкварте далі, — з запалом вигукнув критикований. — Кажіть, що в мене ще не гаразд. Я почуваю, що є особливий спосіб носити все це причандалля, і хочу цього навчитися. Ви справжній денді і здорово на цьому розумієтесь. Ну, що тут у мене ще не так? — Ваша краватка, — сказав Вайнінґ, — зав’язана надзвичайно акуратно. — От спасибі, що похвалили, — з вдячністю промовив Емерсон. — Я, правда, витратив добрих півгодини, щоб... — Щоб стати схожим на ляльку з вітрини на Бродвеї, — перебив його Вайнінґ. — Ну, я тепер навіки ваш, — сказав Емерсон, сідаючи на своє місце. — Це дуже гарно з вашого боку, що ви взялися напутити мене. От я знав, що щось не так, а що саме, ніяк не міг би сказати. Очевидно, вміння носити костюм дається від народження. — О, я гадаю, що мої предки, — сміючись відповів Вайнінґ, — збагнули цю премудрість ще років двісті тому, коли ходили від хати до хати, торгуючи вбранням. Мені казали, що вони саме з цього жили. — А мої, — весело сказав Емерсон, — очевидно через те не могли набути гарного смаку, що ходили з візитою лише вночі. — Ну, от що, — сказав Вайніні, від нудьги якого не лишилось і сліду, — я поведу вас зараз до свого кравця, і він враз зітре з вас це жахливе тавро. Звичайно, якщо ви згодні на деякі витрати. — Це скільки вгодно, — по-хлоп’ячому всміхаючись, сказав Емерсон. — Чого-чого, а грошей у мене досить. Вам я одверто можу сказати, що не був на другому кінці світу, коли одної безмісячної ночі зламано сейф Баттервільського Фармерського Національного Банку і взято звідти 16 000 доларів. — А ви не боїтесь, — сказав Вайнінґ, — що я зараз покличу полісмена і здам йому вас? — От скажіть мені краще, — спокійно промовив Емерсон, — чому я не забрав цього. І він поклав на стіл записну книжку і фамільний столітній годинник Вайнінґа. — Слухайте, друже, — сказав Вайнінґ, що аж знетямився від захоплення, — ви коли-небудь чули Керкову історію про шестифунтового струга і старого рибалку? — Здається, ні, — сказав Емерсон і додав із ввічливості, — цікаво було б послухати. — О, ні, ви її ніколи не почуєте, — сказав Вайнінґ. — Я її чув тисячу разів і саме через це не стану розказувати вам. Я тільки подумав, оскільки з вами цікавіше, ніж у клубі. Ну, ходімо до мого кравця. — Ну, джентльмени, — говорив Вайнінґ днів через п’ять своїм приятелям, стоячи в клубі біля вікна і не впускаючи в кімнату свіжого повітря, — сьогодні ввечері з нами буде обідати один мій приятель з Заходу. — Питатиме нас, чи не чули ми новини з Денверу? — спитав один з членів клубу, соваючись у кріслі. — Буде розказувати про новий двадцятитрьохповерховий масонський храм у Квінсі? — спитав другий, упускаючи пенсне. — Може, буде оповідати нам, як у Міссісіпі ловлять рибу на бузівки замість принади? — ущипливо спитав Керк. — Заспокойтеся, — сказав Вайнінґ. — Ні на які дрібні пороки він не нездужає. Він грабіжник, злодій, що розламує сейфи, і мій великий приятель. — Ох, цей Вайнінґ, — говорили клубмени. — Він не може і слова сказати, щоб не подотепувати. О восьмій увечері, коли сіли обідати, праворуч від Вайнінґа сів спокійний, гладенько виголений, елегантний, приємний молодий чоловік. І коли присутні, що нічого крім міських вулиць не бачили, говорили про хмарочоси, про маленького царя з далекої країни, що сидить на льодовому троні, про дрібну рибу з поганеньких річечок, цей широкоплечий, рослий, бездоганно вдягнений чоловік з поставою імператора брав участь у їхньому базіканні ліліпутів лише порухом вій. Але от він заговорив сам і сильними яскравими штрихами намалював їм чудесну панораму Заходу. Він накопичував на стіл снігові гори, від яких хололи гарячі забуті страви; одним порухом руки він обернув клуб в увінчане соснами міжгір’я, лакеїв — у страшних розлючених міліціонерів, а слухачів — у вкритих кров’ю втікачів, що, роздираючи руки, видряпуються по закривавлених скелях. Він лише торкався стола і всі, спинивши подих, бачили кратери згаслих вулканів, і в усіх пересихало в роті і тріскались губи, коли він оповідав про край, де немає ні води, ні їжі. Машинально проштрикуючи виделкой скатерку, він, так само просто, як Гомер[407]у своїх піснях, розкривав перед своїми слухачами новий для них світ, як розкривають новий світ дітям, розказуючи їм казку про “Країну за дзеркалом”[408]. Досить було одному з його слухачів згадати про занадто міцний чай, поданий на “afternoon”[409] на Медісон-авеню, як він зараз же починав оповідати про спустошення, які роблять червоношкірі по приграничних містах, про лицарів аркану, про банди розбійників — і нудьги як не було. Одним помахом своєї білої, без перснів, руки, він прогнав Мельпомену[410] і поставив на її місце перед очима клубменів Діану[411] й Амарілліс[412]. Перед ними розстилалися савани. Вітер, що вільно гуляв на тисячомильному просторі серед зарослів шалфею та мескіту, своєю піснею заглушав уривчасті звуки міста. Він оповідав їм про табори, про ранчо — ці острови серед моря запашних квітів прерії, про прогулянки верхи тихої ночі на такому летючому коні, що за нього сам Аполон віддав би всіх своїх, на яких він їздить удень. Він подав їм цілу велику епопею життя худоби і горбів, яких ще не торкнулася нечиста рука людини-каменяра. Його слова для цих горожан були телескопом, в якому вони бачили Яніставн, а називали “Захід”. Емерсон зачарував їх. Другого ранку о десятій Емерсон і Вайнінг зійшлися, як умовлено, в кафе на Сорок Другій вулиці. Емерсон збирався того самого дня виїхати на Захід. На ньому був темний шевіотовий костюм, в який, здавалось, задрапував його старогрецький кравець, що перегнав моду на декілька тисяч років. — Містере Вайнінґу, — сказав він з ясною веселою усмішкою шахрая, якому фортунить, — якщо коли-небудь вам потрібна буде моя поміч, я зроблю все, що тільки можу. Ви — золото, а не людина, і якщо я коли-небудь зможу віддячити вам за все, що ви для мене зробили, можете битися об заклад навіть на своє життя, що віддячу. — Як звали того ковбоя, що ловив дикого коня за морду і гриву, а потім уже надівав уздечку? — Бейте, — відказав Емерсон. — Списибі, а мені здавалося — Єте, — сказав Вайнінґ. — А ви все про костюми, я вже забув про це. — Я вже давно шукав собі напутника в цьому ділі, — сказав Емерсон, — і от ви якраз справжній товар і без мита. — Що таке варений омар проти грудинки, повішеної на вітку зеленої верби і спеченої на вугіллі, — сказав Вайнінг. — Так ви кажете, що на вірьовці в тридцять футів завдовшки кінь не може витягти з мокрої землі в прерії десятидюймового стовпчика? Ну, що ж, друже, коли вам так треба їхати, то всього найкращого. О першій годині Вайнінґ, як це було умовлено, сидів з міс Еллісон за сніданком. Цілісіньку годину він без упинку торохтів про ранчо, коней, каньйони, циклони, про згін худоби, про скелясті гори, про копчену грудинку з бобами. Вона дивилася на нього повними подиву й жаху очима. — Я збирався був знов просити сьогодні вашої руки, — весело сказав він нарешті. — Але не буду. Я вам з цим досить уже набрид. Знаєте, в мого татуся є ранчо в Колорадо. Ну, що його тут робити? Так тільки байдики бити. От там — справжнє життя. Я думаю туди виїхати у вівторок. — Ні, ви не поїдете, — сказала міс Еллісон. — Як так? — спитав — Вайнінґ. — Я хочу сказати... не поїдете самі, — сказала міс Еллісон і пустила сльозу на салат. — Бетті! — вигукнув Вайнінґ. — Що ви цим хочете сказати? — Що я... теж поїду з вами, — через силу вимовила міс Еллісон. Вайнінґ наповнив чарки аполінарисом. — За здоров’я Равді Шикуна! — оголосив він таємничий тост. — Я не знаю його, — сказала міс Еллісон, — але якщо він ваш друг, Джиммі, я теж п’ю за нього.  Пам’ятка[413]
 Переклад М. Рябової
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.