Annotation 21 страница

Всупереч твердженням усіх охочих до метафор, можна врятуватися від смертельних випарів анчара, можна, якщо дуже пощастить, підбити око василіскові, можна навіть утекти від невсипущого Цербера або Аргуса; але ніхто, живий чи мертвий, не може уникнути погляду цікавої людини, яку сама природа наділила надзвичайно гнучкою, майже гумовою шиєю. Нью-Йорк — місто роззяв. Звичайно, там є багато й таких, що йдуть своєю дорогою, наживаючи гроші й не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, але тут же, на вулицях, ви зустрінете й ту особливу породу людей, у яких, немов у марсіан, є тільки очі та органи пересування. Ці раби цікавості злітаються на місце незвичайної події, як мухи, і вмить утворюють тісне коло, задихаючись, відштовхуючи одне одного і силкуючись пролізти наперед. Чи то робітник відкриває каналізаційний люк, чи попаде під трамвай житель північної околиці, чи маленький хлопчик, повертаючись додому з крамниці, впустить яйце, чи в тунель підземної залізниці провалиться будинок, чи якась дама загубить мідяка, що випаде крізь дірочку плетеної сумочки, чи полісмен забере телефон і записи бігових ставок з читальні Ібсенівського товариства, чи то сенатор Діп’ю, або містер Чак Конорс вийде на прогулянку — словом, нехай станеться хоч одна з цих оказій, і ви побачите, як нестримним потоком, немов божевільні, на місце події рине плем’я цікавих. Важливість події не має ніякого значення. Вони однаково зацікавлено й захоплено витріщають очі і на якусь хористку, і на людину, що малює рекламу пілюль від хвороб печінки. Вони утворюють міцний кордон і навколо якого-небудь клишоногого інваліда, й навколо автомобіля, що забуксував. Їх мучить демон цікавості; це якісь зорові ненажери, що розкошують і гладшають за рахунок нещастя своїх ближніх. Вони дивляться, витріщившись, глипають своїми каламутними риб’ячими очима на нещастя, немов банькатий окунь на гачок з принадою. Здавалося б, ці одержимі цікавістю вампіри мали б бути надто холодні, щоб спалахнути від вогняних стріл Амура. Однак зовсім несприйнятливих істот нам ще не доводилося бачити навіть поміж найпростіших. Отож чари кохання не минули двох представників і цього племені, і серця їхні запалали саме тоді, коли вони тиснулися в юрбі навколо розпростертого на землі тіла людини, яку переїхала підвода з пивом. Вільям Прай примчав на місце події перший. Він був знавець у таких видовищах. Сяючи від радості, він стояв над жертвою нещасливого випадку і слухав її стогін, мов найсолодшу музику. Коли юрба роззяв збільшилась і зімкнулась тісним колом, на протилежному боці від того місця, де він стояв, Вільям помітив якийсь незвичайний рух. Якесь тіло, мов смерч, розтинало юрбу цікавих, розкидаючи людей на всі боки, наче скраклі. Працюючи ліктями, парасолькою, шпилькою від капелюха, язиком і нігтями, Вайолет Сеймор енергійно прокладала собі дорогу в перший ряд. Дужі чоловіки, що легко сідали в гарлемський поїзд о 5. 30, відлітали, як діти, перед її навальним рухом до центру. Дві солідні дами, які на власні очі бачили весілля герцога Роксборо і які не раз зупиняли своїми показними персонами рух на Двадцять третій вулиці, відступили в другий ряд з подертими блузками, коли Вайолет як слід узялася до них. Вільям Прай покохав її з першого погляду. Карета швидкої допомоги забрала непритомного Амурового підмогача. Юрба розійшлась, але Вільям і Вайолет лишилися на місці. Це були справжні представники племені роззяв. Люди, що покидають місце події разом із каретою “швидкої допомоги”, не мають потрібних елементів, з яких складається справжня цікавість. Адже насолоду дає не сама страва, а той присмак, що лишається після неї в роті. Найбільша втіха для Вільяма Прая та Вайолет Сеймор полягала в тому, щоб поїдати очима саме місце події, роздивлятися сусідні будинки й поринати в такий неземний екстаз, якого не знають навіть курці опіуму, — вони були майстри своєї справи і вміли до кінця вичерпати насолоду з кожного нещасного випадку! Потім вони глянули одне на одного. У Вайолет на шиї була темна родимка завбільшки з срібний півдолар. Вільям уп’явся в неї очима. У нього самого були надзвичайно криві ноги, і Вайолет, давши собі волю, досхочу видивлялася на них. Вони довго стояли віч-на-віч, розглядаючи одне одного. Етикет не дозволяв їм заговорити, але дивитися в місті роззяв дозволено скільки завгодно — і на дерева в парку, і на фізичні вади своїх ближніх. Нарешті вони зітхнули і розійшлись. Але так чи так, а підводою з пивом правив Амур, і колесо, що переїхало ногу людині, з’єднало двоє палких сердець. Вдруге герой і героїня нашої оповіді зустрілися біля щита з оголошеннями недалеко від Бродвею. День випав страшенно нездатний. На вулицях не сталося жодної бійки, діти не потрапили під колеса трамваїв, навіть калік і товстунів майже не було, ніхто не посковзнувся на банановій шкуринці, ніхто не вмер від розриву серця. Навіть дивак з Кокомо, штат Індіана, що називає себе родичем колишнього мера Лоу, не проїжджав того дня в своєму кебі і не кидав, як звичайно, з вікна дрібняків. Словом, не було абсолютно нічого, на що варто було б дивитись, і Вільям Прай уже починав нудитись. І раптом він побачив схвильовану юрбу людей, що, штовхаючи одне одного, намагалися протиснутись якнайближче до щита з оголошеннями. Стрімголов кинувся туди. Збивши по дорозі стару жінку й дитину, що несла пляшку молока, він, мов демон, влетів у натовп і почав розчищати собі дорогу. Вайолет Сеймор уже стояла в першому ряду. На її сукні не було одного рукава і двох золотих прошивок, планшетка від корсета опинилася на спині, одна рука була вивихнута. Але вона була щаслива, бо дивилася на те, на що всі хотіли дивитись. Якийсь чоловік виписував рекламу: “їжте галети від них ваше обличчя погладшає”. Побачивши Вільяма Прая, Вайолет зашарілась. Вільям шторхнув під ребра даму в чорному шовковому реглані, ударив по нозі якогось хлопчиська, дав у вухо старому джентльменові і таким чином пробрався ближче до Вайолет. Цілу годину вони стояли поряд, дивлячись, як чоловік малює літери. Вільямові несила було довше критися з своїми почуттями. Він легенько торкнувся її руки. — Ходімо зі мною, — сказав. — Я покажу вам одного чистильника взуття, у якого немає адамового яблука. Вона сором’язливо глянула на нього, і стільки любові світилось у тому погляді, що її обличчя аж погарнішало. — І ви приберегли це для мене? — спитала вона, завмираючи в передчутті освідчення в коханні. Вони побігли до рундука чистильника і, дивлячись на цього молодого каліку, постояли ще годину. Біля них упав з п’ятого поверху чоловік, що мив там вікна, і, коли, сигналячи, під’їхала карета “швидкої допомоги”, Вільям радісно потиснув Вайолет руку. — Щонайменше четверо ребер і складний перелом, — прошепотів він. — Ви не шкодуєте, що зустрілися зі мною, моя люба? Ні? — Я? — вигукнула Вайолет, відповідаючи на потиск. — Звичайно, ні. Я ладна цілими днями блукати з вами по вулицях. їхній роман дійшов своєї найвищої точки через кілька днів. Може, читач пам’ятає, яке хвилювання охопило все місто, коли негритянці Елізі Джейн мали вручати судову повістку. Все плем’я роззяв розмістилося табором на вулиці, де жила обвинувачена. Вільям Прай власними руками поклав дошку на дві бочки з-під пива, і разом з Вайолет вони просиділи навпроти будинку Елізи Джейн три дні і три ночі. Нарешті прийшов полісмен і вручив повістку в суд. Потім він послав по кінетоскоп, щоб зробити фотографії. Дві такі споріднені душі довго жити нарізно не могли. І коли того вечора полісмен прогнав їх своєю гумовою палицею, вони заручилися. Насіння кохання впало на добрий грунт, і з нього виросло сильне, дуже дерево, теж, очевидно, з породи каучукових. Весілля Вільяма Прая та Вайолет Сеймор призначили на десяте червня. Велику церкву розкішно прибрали квітами. Численне плем’я цікавих у всьому світі з особливою жадібністю сприймає весілля. Це песимісти на церковних лавах. Сидячи там, вони глузують з молодого і знущаються з молодої. Вони приходять на ваше весілля, щоб посміятися з нього, а якщо ви уникнете пут Гіменея на блідому коні смерті, вони прийдуть на ваш похорон і, сидячи на тих самих лавах, оплакуватимуть ваш щасливий порятунок. Церква була яскраво освітлена. Розкішний килим укривав східці і тягнувся аж до бруку. Дружки поправляли одна одній пояси й шепотіли про ластовиння у молодої. Візники прикрасили білими стрічками свої батоги й ремствували, що гають час замість випивати. Священик роздумував, скільки йому заплатять за вінчання і чи вистачить цих грошей, щоб купити собі новий костюм з тонкого сукна, а жінці — портрет Лора Джін Ліббі. Так, Амур витав у повітрі. А що робилося на вулиці, коло церкви! Там бушувало ціле море голів, що належали племені цікавих. Це плем’я юрбами сунуло до церкви, утворюючи дві суцільні стіни, поміж якими лежав килим і метушились полісмени, розмахуючи кийками. Цікаві товпилися, мов худоба, билися, штовхалися, давили й топтали одне одного, аби тільки хоч одним оком глянути, як дівчина в білій фаті піде діставати законне право нишпорити по кишенях свого чоловіка, поки він спить. Та от час вінчання настав і минув, а молоді не з’являлися. Нетерпіння перейшло в тривогу, тривога — в шукання, але всі пошуки були марні. Тоді до діла взялися два здоровенних полісмени й витягли з розлюченої юрби пошматовану, розтоптану істоту з обручками в жилетній кишені і геть укриту синцями жінку в подертому вбранні, яка щось істерично кричала й силкувалася пробити собі дорогу до килима. Вільям Прай і Вайолет Сеймор, раби звички, приєдналися до буйної юрби глядачів, не мавши сили встояти проти переможного бажання подивитися на те, як вони, молодий і молода, увійдуть у прикрашену трояндами церкву. Цікавість — то шило в мішку. Місто зазнало поразки^[342]
^{Переклад М. Рябової}

Роберт Вомслі повів рішучий наступ на місто і після впертої боротьби переміг його — здобув маєток і славнозвісність. З другого боку, місто проковтнуло його. Воно дало йому все, чого він вимагав, але заразом і наложило на нього своє тавро. Воно його перекроїло, переробило і вицяцькувало на встановлений зразок. Воно розчинило для нього двері в світ, але й загнало на акуратно підстрижену травичку, де пасуться жуйні обранці товариства. Його вбрання, звички, маніри, провінціалізм, обмеженість стали міськими, набули тієї чарівної зухвалости, тієї надмірної вишуканости, того витонченого невігластва і тієї пиндючливости, що роблять менхеттенського джентльмена таким мізерним в його величності. Одна з округ верхніх штатів пишалася молодим, блискучим столичним адвокатом, як своїм виплодом. Правда, шість років тому ця сама округа, виплюнувши з рота, повного чорних від чорники зубів, соломину, глузливо розсміялася своїм голосним пастушачим сміхом, коли почула, що веснянкуватий “Боб” старого Вомслі знехтував безпечним хлібом батьківської ферми, що управлялася з одним конем, щоб, сидячи за конторкою в галасливій столиці, ковтати похапцем бутерброди. А наприкінці цих шести років жоден процес з приводу вбивства, жоден пікнік, жодна автомобільна катастрофа і жоден котильйон не варті були уваги, якщо там не фігурувало ім’я Роберта Вомслі. Кравці вистерегали його на вулиці, щоб побачити нову зморшку його ідеально покроєних, без єдиної зморшки штанів. По клубах молодики з подвійними прізвищами і представники найдавніших фамілій вважали за честь поплескати його по плечу й назвати скороченим ім’ям. Але Маттергорну^[343] свого успіху Роберт Вомслі досяг лише тоді, як одружився з Алісією Ван-Дер-Пул. Я кажу Маттергорну, бо так само висока, холодна, біла й неприступна, як ця снігова вершина, була ця дочка давніх громадян. Соціальні Альпи, що височили навколо неї, і по стрімких узбіччях яких пнуться тисячі туристів, ледве сягали їй до колін. У своєму оточенні вона підносилася ясна, непорочна, горда. Їй не треба було ні переброджувати струмків, ні годувати мавп, ні виховувати собак для виставки. Вона ж була Ван-Дер-Пул. Струмки існували для її втіхи, мавпи — щоб в інших людей були предки, а собаки, на її думку, були створені для того, щоб ходити з сліпцями і з тими непристойними особами, що палять люльки. Такий був Маттергорн, що його досяг Роберт Вомслі. Якщо він, як і який-небудь легконогий завитий поет, що сходить на вершину гори, і знав, що вона вкрита снігом і оповита хмарами, то все ж ховав дрож, що проймала його, під веселою бадьорою усмішкою. Він був щасливець і знав це, хоч тепер, як і спартанському хлопцеві, йому доводилось носити біля серця холодильник. Після коротенької весільної подорожі за кордон, молоді повернулися до столиці, щоб збурити рівну поверхню холодного спокійного басейну виборного товариства. Вони розважалися в своєму червоному цегляному мавзолеї колишньої величности, оточеному віковим парком-кладовищем спопелілої пишноти. Роберт Вомслі пишався своєю дружиною; але, протягуючи одну руку гостям, другою він міцно стискав альпеншток і градусник. Одного дня Алісія випадково знайшла листа до Роберта від його матері. Це було немудре послання, повне сподівань на врожай, материнської любові й останніх новин на фермі. Поруч повідомлення про здоров’я поросяти й новонародженого рудого теляти стояло запитання, як почуває себе Роберт. Це був лист просто з рідних полів, де були біографії бджіл, цілі оповідання про ріпу, про сушені яблука, закиди, що забув батьків, і гімни свіжознесеним яйцям. — Чому ти не показував мені листів від своєї матері? — спитала Алісія. В її голосі було щось таке, що мимохіть примушувало вас думати про лорнети, про рахунки в ресторані “Тіффені”, про санки, що м’яко ковзають по сніжній дорозі, про дзвін хрусталевих дармовисів на канделябрах вашої бабуні, про сніг на даху монастиря, про поліційного сержанта, що не дозволяє взяти вас на поруки. — Твоя мати, — говорила далі Алісія, — запрошує нас на ферму. Я ніколи не була на фермі. Ми поїдемо тижнів на два, Роберте? — Поїдемо, — сказав Роберт з поважним виглядом члена найвищого суду, що приєднується до загальної думки. — Я нічого не говорив тобі, бо думав, що ти не захочеш туди їхати. Але мене дуже радує твоє бажання. — Я сама напишу їй, — відказала Алісія, злегка пожвавішавши. — І Феліс зараз же почне пакувати мої чемодани. Я гадаю, семи буде досить. Твоя мати не дуже багато приймає? А вечірки в неї часто бувають? Роберт підвівся і, як оборонець села, виступив проти шести з семи чемоданів. Він доклав усіх зусиль, щоб визначити, з’ясувати, змалювати, описати, що таке ферма. І його слова здавалися йому самому якимись чудними. Досі він не усвідомлював, до чого він урбанізувався. Через тиждень вони висідали на маленькій станції за п’ять годин їзди від столиці. Якийсь веселий молодик, з гучним голосом і глузливою посмішкою, під’їхавши на візку, запряженому мулом, галасливо привітав Роберта: — Хелло, містере Вомслі! Таки найшли дорогу додому! От шкода, що не міг приїхати за вами в автомобілі — батько сьогодні оре ним десять акрів під конюшину. Сподіваюсь, ви мені вибачите, що я зустрічаю вас не в смокінгу, але ще ж немає шостої^[344]. — Дуже радий тебе бачити, Томе, — сказав Роберт, потискуючи братові руку. — Так, таки найшов дорогу додому. Маєш рацію казати “таки”. Я не був тут уже більше двох років. Але тепер, хлопче, я приїздитиму до вас частіше. З-за рогу станційного будинку показалась Алісія. У своїй легкій серпанковій сукні, з мереженою розвійним парасолем, вона здавалась у цей гарячий день холодною, як північне сяйво, білою, як норвезька снігова королева. І з Тома враз злетіла його невимушеність. Він став просто хлопчиськом, одягненим у синій тиковий костюм, і по дорозі додому свої таємні думки він довіряв лише мулові. Вони їхали додому. Сонце стояло вже низько і щедро зрошувало цілим потоком золота поля буйної пшениці. Місто було десь далеко-далеко. Дорога немов стрічка, що впала з сукні безжурного літа, вилася-звивалася край лісу, по долині, навколо горбів. Вітер гнався за ними, іржучи немов лошак за Фебовими кіньми. Скоро з зелені старого гаю виглянула сіра ферма; показалась довга, облямована ліщиною алея, що тягнулася від дороги до дому, повіяло ароматом шипшини й вогкою прохолодою верб понад річкою. І раптом усі голоси рідної землі заспівали в душі Роберта Вомслі. Гучно, лунко линула ця пісня з-під склепіння стемнілого лісу, дзижчала й щебетала в погорілій від пекучого сонця траві, тихо дзюркотіла в хвилях річки, чистими ясними звуками Пайової флейти^[345] плинула з туманних лук. Їй підголошували лелеки, що носилися високо в небі, ганяючись за мушкою, і акомпанували рідні дзвіночки череди, що поверталася з пасовиська. І все питало його: — Таки найшов дорогу додому? Так, до нього озивалися знайомі голоси рідної землі. Листя, брость, квіти говорили до нього колишньою мовою його безпечної молодості, усі ці неживі речі, знайоме каміння, огорожі, ворота, рівчаки, кожний заворот дороги промовляли в його душі і обновляли її. Село всміхнулося йому, він почув його дихання, і вмить в його серці прокинулася давня любов до нього. Місто було десь далеко, далеко. Старі інстинкти пробудилися, і село знов володіло Робертом Вомслі. І чудна річ, Алісія, що сиділа поруч його, раптом здалася йому якоюсь чужою. Він переживав зараз повернення до минулого, в якому їй не було місця. Ніколи ще не здавалась вона йому такою далекою, прозорою, недосяжною, такою невідчутною, нереальною. І водночас вона ніколи не здавалась йому такою чарівною, як зараз, сидячи поруч нього на тряскому візку і так само мало гармоніюючи з його настроєм і оточенням, як Маттергорн з сільським городом. Увечері, коли скінчилися привітання і вечеря, вся родина, включаючи сюди й рудого собаку Бафа, розмістилася на ґанку. Алісія, не бундючна, але мовчазна, сиділа трохи осторонь у вишуканій блідо-сірій вечірній сукні. Робертова мати не без захоплення балакала з нею про рецепти мармелади і біль у крижах. Том сидів на горішній приступці, Робертові сестри, Міллі і Пем, на останній і ловили блищаків. Мати сиділа у плетеній гойдалці, батько — у великому кріслі з одною ручкою. Баф розлігся посередині, у всіх на дорозі. Духи присмерку, непомітно підкрадаючись, устромляли нові гострі стріли спогадів у Робертове серце. Село починало кружити йому голову. Місто було десь далеко-далеко. Батько сидів без люльки й корчився від мук у важких чоботях — сповнена самопожертви данина ввічливості. — Е, ні, так же не можна! — раптом закричав Роберт. Він пішов, приніс батькові люльку й запалив її. Потім почав стягати з старого чоботи. Другий чобіт несподівано знявся одразу, і містер Роберт Вомслі, з Вашінітон-Скверу, покотився по східцях, а на ньому вмить, скажено гавкаючи, опинився Баф. Том глузливо зареготав. Роберт зірвав з себе піджак і камізельку й шпурнув їх у бузковий кущ. — Ану, виходь, ти, тюхтію! — закричав він Томові. — Я зараз покажу тобі. Ти, здається, тільки що назвав мене фертиком? Ану, йди, йди, поскакай! Том прийняв запрошення з захопленням. На траві закипіла боротьба. Тричі схоплювалися вони боковим обмахом, як справжні чемпіони, і двічі Тома переміг видатний адвокат. Розкуйовджені, сапаючи, вихваляючись один перед одним своєю відвагою, повернулись вони до ґанку. Міллі кинула якесь зухвале слово на адресу столичного брата. Роберт зараз же впіймав страшного жука і кинув його на неї. З диким вереском вона побігла по дорозі, а за нею помчав дух помсти. Пробігши з чверть милі, вони повернулися, і Міллі довелося просити вибачення у переможця-ферта, що остаточно збожеволів від сільського повітря. — Я всіх вас запарю, всіх до одного, нещасні селюки, — вихвалявся він. — Женіть сюди ваших собак, наймитів, усіх запарю! Він так чудово ходив колесом по траві, що Томові нічого не залишалося, як тільки глузувати від заздрості. Потім, погукуючи, він погнав за хату і витяг звідкись “дядька Айка“, старого чорношкірого наймита, з його банджо, посипав ґанок піском і протанцював “Курча на таці”. Ще з півгодини біснувався він, витинаючи усякі неймовірні штуки. Він співав, розказував такі історії, що геть усі кричали, що він їх морочить; одно слово, збожеволів від відновлення тих почуттів й інстинктів, що жили в його крові. Він так розійшовся, що навіть мати спробувала обережно спинити його. І тут Алісія зробила якийсь порух, ніби хотіла щось сказати, але промовчала. Ввесь час вона сиділа нерухома, немов стрункий білий привид у присмерку, якого не можна ні спитати, ні розгадати. Незабаром вона попросила дозволу піти до себе в кімнату, бо почуває себе втомленою. Їй довелося пройти повз Роберта. Він стояв на дверях, схожий на кумедника, з розкудовченим волоссям, з червоним обличчям, з недозволеним непорядком у костюмі; одне слово, не лишилось і сліду від бездоганного Роберта Вомслі, зразкового члена фешенебельних клубів, окраси виборного товариства. Він саме показував фокус з чимось із домашнього начиння, і вся родина зачарована ним, дивилася на нього з захватом і обожнюванням. Коли Алісія проходила повз нього, він раптом здригнувся. Він зовсім забув про неї. Навіть не глянувши на нього, вона пішла до себе нагору. Веселощі вщухли і, побалакавши ще з годину, Роберт теж пішов. Коли він увійшов у кімнату, Алісія стояла біля вікна в тій самій сукні, що в ній сиділа на ґанку. У вікно простягала гілки в повному цвіту велетенська яблуня. Роберт зітхнув і став біля вікна, готовий зустріти свою долю. Його зараз обвинуватять у вульгарності: він бачив цей засуд у всій поставі цього спокійного білого видіння. Він знав, як суворо судитиме його Ван-Дер-Пул. Чиста, холодна, біла вершина Маттергорну не могла не нахмуритися, побачивши, як у її долині скаче і бігає якийсь селюк. Сьогодні він сам зірвав з себе маску. Ввесь блиск, уся пишність, що їх надало йому місто, з першим подихом сільського вітру спали з нього, як надміру велике вбрання. Зажурений, він чекав присуду. — Роберте, — промовив безстрасний, холодний голос судді, — я думала, що вийшла заміж за джентльмена... Ось воно, починається. І все ж він пильно дивився на гілку яблуні, по якій він колись не раз вилазив з цього вікна, і йому здавалося, що він міг би це зробити й зараз. А скільки могло бути квітів на яблуні — мабуть, мільйонів десять. Але біля нього хтось знов заговорив: — Я думала, що вийшла заміж за джентльмена, але... Але чого ж це вона підійшла до нього так близько? — Але я бачу, що мій чоловік... Невже це говорить Алісія? — Більше, ніж джентльмен, більше, ніж порядна людина, він... людина. Бобе, любий, поцілуй мене. Місто було десь далеко-далеко. Троянди, хитрощі й романтика^[346]
^{Переклад М. Рябової}

Ревенель, мандрівник, художник і поет, шпурнув журнал на підлогу. Семмі Браун, клерк біржевого маклера, що сидів біля вікна, схопився. — Що з тобою, Ревві? — спитав він. — Мабуть, критика рознесла твої твори. — Умерла романтика, — недбалим тоном промовив Ревенель. А коли Ревенель говорив недбалим тоном, то це значило, що він до даної справи ставиться серйозно. Він підняв журнал і почав його гортати. — Навіть такий філістер^[347], як ти, Семмі, — уже серйозним тоном заговорив Ревенель (а це значило, що він говорить недбало), — повинен це зрозуміти. От перед нами журнал, на сторінках якого колись друкувалися По^[348], Ловел^[349], Вітмен^[350], Брет Гарт^[351], Д’ю Мор’є^[352], Ланьє... Ну, ти розумієш, що це був за журнал. А цей номер, це — справжнє літературне свято: стаття про кочегарів та про вугільні комори на військових кораблях, способи виготовляти ліверну ковбасу, продовження оповідання про “Зразковий інтернаціональний порошок для випікання, продається в Вол-Стріті”; а от ціла поема про ведмедя, якого президентові не пощастило підстрелити^[353]; далі оповідання про якусь молоду жінку, що цілий тиждень шила штани в Іст Сайді, щоб зручніше було шпигувати; потім ще один белетристичний твір, від якого так і тхне гаражем та автомобілем певної марки, хоч у назві й стоїть і “Амур” і “Шофер”. А от ще стаття про морську стратегію, ілюстрована зразками кораблів Еспанської Армади^[354] й сучасними поромами; потім оповідання про те, як лідерові якоїсь політичної організації пощастило заволодіти серцем красуні з П’ятої Авеню, підбивши їй око й відмовившись голосувати за несправедливий наказ чий саме — конгресу чи департаменту в справі прибирання вулиць — не сказано), і, нарешті, дев’ятнадцять сторінок від видавця, де він хвастовито розповідає про великий тираж свого видання. Все це вкупі, Семмі, — некролог романтиці. Семмі Браун з комфортом умостився в шкіряному кріслі біля відчиненого вікна. Костюм його, брунастого кольору з чіткими клітинками, прегарно гармоніював тоном з кінчиками чотирьох сигар, що виглядали з жилетної кешені. Черевики на ньому були ясно-жовті, панчішки — зелені, сорочка — небесно-блакитна, а на високий сніжно-білий комірчик, твердий як алмаз, спустився чорний метелик і розгорнув по ньому крильця. Лице Семмі — найнезначніша частина його подоби — було кругле, рожеве, досить приємне, а по очах було видно, що гнана романтика там не знайшла б собі притулку. Ревенелеве вікно виходило на старий сад, зарослий віковими деревами й кущами. По один бік цього саду підносився дім, де наймав кімнату Ревенель, а від вулиці його відділяла висока цегляна стіна. Якраз проти Ревенелевого вікна стояв напівзахований у густому листі старий-престарий будинок. Це був обложений замок. Місто вило, ревіло, кричало й билося в його подвійну браму, розмахувало над мурами білими чеками, пропонуючи умови здачі. Сірий пил лягав на зелене листя, облога ставала все запальніша, все завзятіша, але звідний міст не спускався. Оповідати й далі у цьому лицарському тоні не варто. Просто в цьому домі жив старий джентльмен, що любив свій рідний куток і не хотів його продавати. У цьому й полягає вся романтика обложеного замку. Семмі Браун приходив до Ревенеля разів три-чотири на тиждень. Він теж був членом клубу поетів, бо колись Брауни були люди видатні, і лише він, Семмі, трохи вульгаризувався під впливом бізнесу. Правда, щодо кінного спорту та крокету він теж був видатною особою, але щодо пісень, то єдиною піснею, що доходила йому до серця, було цокання годинника, а на оплакування померлої романтики сліз у нього не було. Він любив сидіти в шкіряному кріслі біля Ревенелевого вікна. Ревенель нічого не мав проти цього. По-перше, Семмі, здавалось, любив його слухати, а по-друге, цей клерк біржового маклера, як яскраве втілення сучасності та її гидотної практичности, був Ревенелеві за спокутного козла^[355]. — Я тобі зараз скажу, що з тобою, — сказав Семмі, якого бізнесмени навчили тонкої проникливости. — Цей журнал не прийняв який-небудь невдалий плід твоєї творчості, от ти й злий на нього. — Така догадка годилась би десь на Вол Стріті або на виборах голови жіночого клюбу, — спокійно відмовив Ревенель. — Якраз у цьому номері надруковано мою поему, якщо ти дозволиш мені так назвати її. — Ану, прочитай, — сказав Семмі, стежачи за клубами диму, що він якраз випустив у вікно. Ревенель, як і кожний з нас, мав свою Ахіллесову п’яту^[356]. Та воно інакше й бути не може, бо той хтось, що зануряє нас у чарівне джерело, щоб зробити невразливими, повинен же за що-небудь нас держати. І Ревенель уголос прочитав надруковану в журналі поему. ЧОТИРИ ТРОЯНДИ
Одну троянду я уплів тобі в волосся —
(Троянда біла — гідності емблема);
А другу ти пришпилила на грудях—
Була вона червона — знак кохання.
Одну зірвала ти мені сама —
(Троянда чайна каже нам “навіки”)
Ти ще одну дала мені троянду —
Тернини спогадів вона мені принесла.

— Пречудесна річ! — захоплено вигукнув Семмі. — Тут ще п’ять строф, — ущипливо мовив Ревенель, і після кожної треба робити паузу. Але, звичайно, якщо... — Ну, читай до кінця, друзяко, — з каяттям у голосі сказав Семмі. — Слово честі я не хотів перебивати тебе. Але ж ти знаєш, я не дуже розуміюся на поезіях. От, наприклад, я вперше чую поему, в якій кожний рядок не закінчується римою. Ну, шквар далі. Але Ревенель зітхнув і одіклав журнал набік. — Ну, гаразд, — весело сказав Семмі. — Ти дочитаєш мені іншим разом. А зараз мені треба вже йти. У мене о п’ятій побачення. Він кинув останній погляд на тінявий зелений сад і вийшов, фальшиво насвистуючи якийсь мотивчик. Другого дня Ревенель, сидячи біля вікна, що виходило в сад некористолюбного барона, шліфував кострубатий рядок свого нового сонета. Раптом він випростався, гублячи дві чудові рими й пару годящих складів. Крізь дерева ясно було видно одне вікно старого дома. І біля цього вікна, оповитий чимсь білим і легким, стогів янгол з його мрій поета-романтика. Молода, свіжа як росина, граціозна, немов гілка ломиноса, вона була найрозкішнішою з усіх виспіваних поетами квітів, і сад, оточений шумним містом, здавався тепер садом казкової принцеси. Так побачив її Ревенель уперше. Постоявши трохи, вона раптом зникла, і серед грюкоту екіпажів і гудіння трамваїв до його зачарованих вух долинув уривок пісні, що нагадував щебетання пташки. Отже, немов кидаючи виклик пишномовній романтиці поетовій, немов бажаючи покарати його за невіру в невмирущість чарів молодості і краси, з’явилося йому це видіння, вражаючи й обвинувачуючи. І така була сила враження, що всі атоми внутрішнього Ревенелевого світу враз перемістилися. Грюкіт биндюгів, що проїжджали повз її будинок, здавався йому тепер акомпаниментом контрабаса до пісні кохання, що звучала в його серці; крики газетників — щебетанням птахів; її сад — садом Капулеті^[357]; воротар — людожером, а він сам був лицар і мав напоготові і меч, і спис, і лютню. Так на мить показується романтика, що заблудилась серед цегли та каменю столиці, і, щоб знайти її, доводиться здіймати загальну тривогу. Десь о четвертій Ревенель виглянув у вікно. По той бік саду на підвіконні його надій стояли чотири вази, і в кожній було по великій розквітлій троянді; троянди були червоні й білі. І раптом над ними схилилась вона, затінивши їх своєю вродою. Вона задумливо подивилась в його вікно, але зараз же, очевидно помітивши його почтивий, але палкий погляд, немов розтанула, лишивши на підвіконні запашні емблеми. Так, безумовно це були емблеми. Він був би негідний звання поета, коли б не зрозумів цього. Вона, звичайно, читала його поему “Чотири троянди”, поема зворушила її, і ці троянди — її романтична відповідь. Звісно, вона повинна знати, що напроти неї живе поет Ревенель, портрет його вона напевно бачила в журналах. І це прегарне, ніжне, скромне, знадне послання він не помине без уваги. Поруч з трояндами Ревенель помітив ще якусь рослину в маленькому вазоні. Аж ніяк не соромлячись, він узяв театрального бінокля і, ховаючись за завісою, наставив його на вікно. То була герань. З безпомилковим інстинктом поета він витяг з полиці книжку нікому непотрібних відомостей і, гортаючи сторінки, розшукав “Мову квітів”. “Герань — чекаю побачення”. Так. Романтика нічого не робить наполовину. Коли вона приходить до вас, то приносить і подарунки, а якщо ви їй дозволите, вона усядеться біля каміну й почне плести свої сіті. Ревенель усміхнувся. Закоханий чоловік усміхається, коли гадає, що переміг. А закохана жінка з моменту перемоги перестає всміхатися. Він закінчив бій; вона ж тільки починає. Як це мило придумано — поставити на вікні чотири троянди, щоб він їх побачив. У неї повинна бути ніжна поетична душа. Тепер тільки треба придумати, як улаштувати побачення. Посвистування й грюкання дверима завжди звіщали появу Семмі Брауна. Ревенель знов усміхнувся. Його відродження опромінило навіть Семмі Брауна, Семмі, з його крикливим костюмом, з його підковуватою шпилькою в краватці, з пухким обличчям, вульгарним жаргоном, з його поклонінням профана, йому, Ревенелеві — клерка біржевого маклера, що ще більше підкреслював те нове, яскраве, невидиме, що відвідало сьогодні сумну поетову оселю. Семмі усівся на своєму улюбленому місці біля вікна й глянув поверх вкритого пилом зеленого листя саду. Потім глянув на свого годинника й поспішно схопився. — Ох, ти ж чорт! — вигукнув він. — Двадцять на четверту. Я мушу йти, друзяко, в мене о пів на п’яту побачення. — Раз у тебе на цей час було призначене побачення, чого ж ти тоді прийшов до мене? — ущипливо спитав Ревенель. — Я гадав, що ви, ділові люди, більше цінуєте свої хвилини й секунди. Семмі нерішуче спинився у дверях і раптом повернувся до Ревенеля з почервонілим обличчям. — Справа в тім, Ревві, — сказав він таким тоном, ніби говорив з клієнтом, резервні суми якого вичерпано, — що я довідався про це тільки як прийшов сюди. Треба тобі сказати, друже, що в тому старому будинку живе пречудова дівчина, в яку я смертельно закоханий. Я тобі скажу по щирості, ми вже заручені. Старий опинається, але його номер не пройде. Він стереже її, але все ж ми бачимось. Мені звідси видно вікно Едіт; вона подає мені знак, що йде по покупки, і я зустрічаю її. Сьогодні вона призначила наше побачення на пів на п’яту. Може, мені слід було сказати це тобі раніше, але я знав, що ти не розсердишся на мене. Ну, на все! — А як же вона дає тобі цей “знак”, як ти кажеш? — спитав Ревенель уже з трохи робленою посмішкою. — Троянди, — коротко одмовив Семмі. — Сьогодні їх чотири. Це значить — о четвертій на розі Бродвею й Двадцять третьої. — А герань? — настоював Ревенель, чіпляючись за шлейф романтики, що вже відлітала від нього. — Це значить, ще півгодини, — уже з передпокою крикнув Семмі. — Завтра зайду. Мить в Аркади^[358]
^{Переклад М. Рябової}

⇐ Предыдущая 33 34 35 36 373839 40 41 42 Следующая ⇒