Annotation 20 страница

Медовий місяць був уповні. Кватира була застелена новими кольористими килимами, обвішана портьєрами з шовковими китицями, а в їдальні на виступі, що йшов над панеллю, стояло шість пивних кухлів з олив’яними покришками. Чари кватири ще володіли молодими. Та воно й зрозуміло. Ніхто з них ніколи не бачив первоцвіту на березі річки, і якби вони побачили його під той час, то він здався б їм чимось — ну ви ж розумієте, чим може здатися звичайнісінький первоцвіт людям в їхньому становищі. Молода лежала в гойдалці, і весь світ був біля її ніг. Оповита рожевими мріями і шовком кімоно того ж самого кольору, вона думала, що кажуть у Гренландії, Тасманії і Белуджістані про її шлюб з Кідом Мак-Ґаррі. Звичайно, їй було байдуже, що саме там кажуть. Від Лондона до Південного Хреста^[327] не було борця важкої ваги, що витримав би чотири години, чи то пак, чотири тури проти її чоловіка. І от уже цілих три тижні, як він належав їй самій, і її маленький пальчик повертав його швидше, ніж кулак супротивника, що зводить сорок два фунти одною рукою. Кохання, коли кохають нас, здається нам сповненим самозречення і готовості до жертв, але нехай хто інший здумає так розуміти це почуття до себе, ми називаємо це зарозумілістю й надмірною пихою. Молода схрестила свої шнуровані черевички й замислено подивилась на безпутних купідонів на стелі. — Серденько, — сказала вона з видом Клеопатри^[328], що прохає Антонія^[329] привезти їй до палацу Рим, загорнутий у найтонший папір. — Я неначе охоче з’їла б персика. Кід Мак-Ґаррі підвівся, надів пальто і капелюх. Він був виголений, серйозний, чулий і меткий. — Гаразд, — заявив він так спокійно, ніби висловлював згоду підписати умову на змагання з чемпіоном Англії. — Я зараз побіжу і принесу, добре? — Ти ж не барися, — сказала молода. — А то я почуватиму себе дуже самотньою без мого поганого хлопчиська. Тільки ж добудь гарного, стиглого. Після довгих прощань, немов виражаючись у неминучу подорож до далеких країв, Кід вийшов на вулицю. Тут він не без підстави спинився в нерішучості. Надворі стояла рання весна, і було дуже мало шансів найти на одній з цих ще холодних вулиць бажаний солодкий дар золотого літа. Він спинився на розі біля фруктової крамнички італійця і кинув презирливий погляд на його виставку, де красувалися загорнуті в папір помаранчі, поліровані яблука й блідаві, прагнущі сонця, банани. — Єсть da персики? — спитав Кід, намагаючись говорити мовою Данте^[330], улюбленця всіх закоханих. — Ах, no! — зітхнув крамар. — Ще одного місяця нема da персика. Зарано. Майте da гарні помаранчі. Хотів da помаранчі? Не ушанувавши італійця відповіддю, Кід подався далі. Він зайшов до підприємства свого приятеля прихильника, Юстуса О’Коллагена, що являло собою разом і нічну крамницю, і кафе, і кегельбан. О’Коллаген був, як завжди, на своєму господарському посту, пильнуючи, щоб що не “попливло” з крамниці. — Моїй старій щось, ні сіло ні впало, закортіло персика, — сказав йому Кід. — Якщо в тебе є, Коле, давай мерщій. А якщо маєш багато, давай усі. — Уся моя крамниця до твоїх послуг, — сказав О’Коллаген, — але персиків у мене немає. Ще дуже рано. Гадаю, що ти його навіть на Бродвеї не знайдеш. Погана твоя справа, друже. Якщо жінці чого заманеться, то вже нічим її не заспокоїш. Та й пізно вже, першорядні фруктові крамниці вже зачинені. Але якщо ти гадаєш, що твоя місіс не проти того, щоб з’їсти гарну помаранчу, я якраз одержав цілу скриньку — чудових... — Дуже вдячний тобі, Коле, але тут хоч лусни, а треба саме персика добути. Спробую ще пошукати. Коли Кід ішов уздовж Вест-Сайд авеню, було вже над північ; він обійшов ті декілька крамниць, що ще були відчинені, питаючи персика, але його там просто брали на глузи. А в затишній кватирі молода впевнено чекала свого персика. Невже ж чемпіон борців не зможе дістати його? Що для нього пори року, Зодіак, альманах, раз йому треба добути своїй коханій червневий плід Амсдену або Джорджи? Кідів погляд упав на освітлене вікно, що виблискувало розкошами найпишніших кольорів природи. Світло раптом погасло. Кід кинувся скільки духу до вітрини і постиг якраз, коли фруктовник уже зачиняв свою крамницю. — Персика... — нерішуче промовив Кід. — Немає, сер. Будуть не раніш як через чотири тижні. Не думаю, щоб ви могли зараз десь знайти їх. Може в місті і є трохи оранжерейних, але де саме ви їх можете знайти, далебі не знаю. Може в якому-небудь з дорогих ресторанів, або ще де-небудь, де кидають на вітер гроші. Але в мене є прегарні помаранчі, сьогодні тільки одержав... Кід постояв трохи на розі, роздумуючи, потім раптом попростував до пари зелених вогнів, що освітлювали сходи якогось будинку на темній боковій вулиці. — І капітан тут? — спитав він чергового сержанта поліційного участку. Не встиг той і відповісти, як з сусідньої кімнати з’явився й сам капітан. Він був у цивільному вбранні й мав діловий вигляд. — Хелло, Кіде! — привітав він борця. — а я гадав, що ви ще справляєте свою весільну подорож. — Учора повернувся. Тепер я вже солідний громадянин і цікавлюся міськими справами. Що ви скажете, капітане, на те, щоб сьогодні вночі заскочити до Денвера Діка? — Трохи запізно, друже, — відказав капітан, покручуючи вуса. — Денвера вже два місяці як прикрито. — Вибачте, — сказав Кід, — після, того, як Реферті вигнав його з Сорок третьої вулиці, він перебрався в ваш района, і гра в нього тут іде така як ніколи. А мені муляє очі цей гральний дім, і я з радістю допоможу вам. — У моєму районі? — заревів капітан. — Ви певні, Кіде? Ви мені робите велику ласку. А ви знаєте пароль? Як же ми це зробимо?; — Доведеться вибити двері, — сказав Кід. — Вони ще не встигли приробити до них штаби. Треба буде взяти чоловік з десятеро. Мене вони не впустять. Денвер уже пробував розправитися зі мною, бо він гадає, що минулого разу я його виказав, хоч я тут був ні при чому. Ну, поспішайте, бо мені треба додому. Це за два кроки звідси. Не пройшло й десяти хвилин, як капітан з десятьма полісменами під проводом Кіда прокрався в неосвітлений, але дуже пристойний на вигляд будинок, що вдень, здавалось, кипів діловим життям. — Третій поверх, — шепнув Кід, — ідіть за мною. Два полісмени з сокирами напоготові спинилися перед дверима, на які вказав Кід. — Щось дуже вже тихо, — висловив сумнів капітан. — Ви певні, Кіде, що це тут? — Рубайте, — сказав Кід. — Я беру все на себе. Сокири з тріском проломили погано захищені двері. Сліпуче світло прорвалося крізь розколини, двері впали, і нападники зі зброєю в руках ускочили в кімнату. Величезна кімната була обставлена з блиском і пишнотою, такими любими західній душі Денвера Діка. Різні заборонені ігри йшли повним ходом. Чоловік з п’ятдесят кинулося на полісменів, боронячи свою особисту свободу. Цим одягненим у цивільне вбрання прихильникам запальних ігор довелося добре попрацювати кулаками і більше ніж половині з них пощастило втекти. Цієї ночі Денвер Дік ушанував гравців своєю особистою присутністю. Він повів перед наступу, щоб знищити невеличкий загін нападників, але, побачивши Кіда, враз змінив тактику і віддався особистим почуттям. Належачи, як і Кід, до категорії важких, він з радістю кинувся на слабшого на вигляд супротивника, і обидва, злившися в міцних обіймах, покотилися вниз по сходах. Опинившись на площадці, вони випустили один одного й скочили на ноги. І тут Кід зміг ужити деяких з своїх професійних прийомів, що не могли йому стати в пригоді, поки він перебував в обіймах схвильованого джентльмена, який важив 200 фунтів і мав утратити двадцять тисяч доларів жінчиного посагу. Подолавши свого суперника, Кід поспішно піднявся нагору і кинувся в маленьке приміщення, відокремлене від гральної кімнати аркою. Там стояв великий стіл, розкішно сервований китайською порцеляною та сріблом і рясно заставлений різними вишуканими дорогими стравами, до яких такі ласі завзяті гравці. І в цьому знову виявився витончений смак джентльмена, відомого в місті під прізвищем Денвера Діка. На підлозі з-під скатертини висунувся на декілька цалів патентований шкіряний боток № 10. Кід схопив боток і витяг зпід стола неіра в лівреї, з білою краваткою. — Вставай, — скомандував Кід. — Ти завідуєш буфетом? — Так, са-а, завідував. — Знов заскочили нас? — Здається, що так. Слухай. У тебе є персики. Якщо немає, — я пропав. — Було аж три десятки, са-а, коли почався гра, але здається джентльмени з’їв їх усі. Може, са-а хотів би з’їсти перша сорт помаранча. Я можу знайти для... — Якщо хто-небудь здумає запропонувати мені сьогодні помаранчі, я йому всю морду розіб’ю, — сердито закричав Кід. — Зараз же, де хочеш, знайди мені персика, а то тобі погано прийдеться. Нагородою за напад на шалено дорогий і багатющий буфет Денвера Діка був лише один останній персик, що якимось дивом уникнув епікурейських щелепів^[331] шукачів щастя. Він зараз же зник у Кідовій кишені, і невтомний фуражир поспішив якнайшвидше понести свою коштовну здобич. Опинившись на тротуарі, він ледве глянув на полісменів, які розсаджували по екіпажах своїх заарештованих, і широкими швидкими кроками рушив додому. На серці у нього було ясно. Так колись середньовічні лицарі, після небезпеки і великих подвигів, поверталися до своїх прекрасних дам серця. Кідова дама серця дала йому наказ, і він зараз же послухався. Правда, треба було лише дістати персика, що їй його забажалося; але це не такий уже й малий подвиг роздобути персика опівночі взимку, на вулицях, укритих збитим, як залізо, лютневим снігом. Їй захотілося персика... Їй, його коханій, і він весь час придержував у кишені коштовний плід, боячись, щоб якось його не загубити. По дорозі Кід зайшов у аптеку і звернувся до фармацевта в окулярах: — Будь ласка, подивіться, чи не поламав я собі ребра. Я оце вскочив у невеличку замороку і скотився з другого поверху. Аптекар оглянув його. — Ні, переломів немає, — був його діагноз, — але тіло так побите, що можна подумати, що ви двічі скотилися з Ейфелевої вежі. — Ну, це нічого, — сказав Кід. — Дайте мені, будь ласка, одежну щітку. Молода чекала в м’якому світлі від рожевого абажура. Значить, ще не минули часи чудес. Їй досить було тільки висловити найменше бажання — квітку, гранат... ах, ні, вона ж захотіла персика — і її чоловік зараз же пішов шукати його, не зважаючи на нічну пору, бо ніщо в світі не могло йому перешкодити виконати бажання його коханої. І ось він стоїть біля неї і кладе їй у руку персика. — Ах, поганий хлопчисько, — каже вона любовно. — Хіба ж я просила персика? Мені здається, я б з більшою охотою з’їла помаранчу. Хай буде благословенна молода!

Провісник весни^[332]
^{Переклад М. Рябової}

Задовго до того, як у грудях тюхтіюватого селюка виникне передчуття весни, городянин уже твердо знає, що богиня у зеленому вбранні знову зійшла на свій престол. Сидячи між чотирьох кам’яних стін, він снідає — їсть яйця та грінки — і читає у вранішній газеті всякі весняні повідомлення. Бо колись вісником весни була поява в нас особливо ніжних почуттів, що з’являлися в нашому серці, а тепер їх замінило агентство Ассошиейтед Пресс. Спів першої коноплянки в Хакенсаку; зелене вбрання кленів у Бенінгтоні; котики на вербах уздовж головної вулиці в Сіракузах; перший ураган в Сент-Луїсі; лебедина пісня лонг-айлендської устриці; песимістичний прогноз щодо врожаю персиків у Помптоні (штат Нью-Джерсі); поява на озері біля станції Білджуотер прирученої дикої гуски з переламаною лапою; підступна спроба Аптечного тресту нагнати ціну на хінін, викрита членом конгресу Джінксом; перша розбита блискавкою тополя, під якою екскурсанти шукали захисту від грози; перше скресання криги на річці Аллегейні; фіалка біля моху, що її знайшов у Раунд-Корнерсі наш кореспондент, — ось які ознаки пробудження природи передає телеграф, мудрому місту, тоді як фермер на своїх сумних полях бачить ще лише повновладну зиму. Але всі ці ознаки суто зовнішні. Справжній провісник весни — наше серце. Тільки тоді, коли Дафніс починає шукати свою Хлою^[333], а Майк — свою Меггі, тільки тоді можна бути певним, що весна справді прийшла, і тільки тоді можна сміливо повірити газетному повідомленню, що на пасовиську фермера Петтігрю вбили гримучу змію завдовжки п’ять футів. Перша фіалка ще не розквітла, коли містер Пітере, містер Регздейл і містер Кід, сидячи на лаві в Юніон-сквері, змовилися про щось. У цьому тріо волоцюг за д’Артаньяна^[334] був містер Пітере. Він являв собою найбруднішу, наймізернішу пляму на тлі зелених садових лав. Але в ту хвилину він відігравав першу роль. У містера Пітерса була жінка. Досі ця обставина не давала йому ніякої переваги перед Регзі і Кідом. Але сьогодні саме вона наділяла його особливою владою. Щасливо уникнувши кайданів шлюбного життя, друзі містера Пітерса не раз брали його на глузи за те, що він зважився пуститися по таких бурхливих хвилях, але тепер вони мусили визнати одне з двох: або що доля наділила його особливою передбачливістю, або що йому просто надзвичайно пощастило. Річ у тому, що місіс Пітере мала долар. Цілий долар, справжній білет державної скарбниці, який годився, щоб заплатити мито, податки, страхові та інші внески. І ось троє бувалих у бувальцях мушкетерів сушили собі голову над тим, як добути цей долар. — А звідки ти знаєш, що в неї є цілий долар? — спитав Регзі, якого велетенські розміри цієї суми настроїли на скептичний лад. — Вугляр бачив, що їй заплатили долар, — відповів містер Пітере. — Учора вона кудись ходила прати. А снідати що вона мені дала? Скоринку хліба та чашку кави, а в самої цілий долар. — От відьма! — сказав Регзі. — Знаєте що, ходімо зараз до неї, почастуємо добряче стусанами, заткнемо пельку рушником і відберемо долар, — похмуро запропонував Кід. — Чи, може, ви жінку боїтеся? — Вона, чого доброго, ще так загорлає, що нас схоплять, — заперечив Регзі. — Я не лупцюватиму жінку, коли в домі повно людей. — Джентльмени, — суворо мовив містер Пітере крізь руду бороду, що закривала йому губи, підборіддя, — не забувайте, що йдеться про мою дружину. Кожен, хто хоч пальцем зачепить жінку не для того, щоб... — А Магайр учора одержав нову бочку пива, — в’їдливо зауважив Регзі. — Якби ми мали долар, то можна було б... — Мовчи вже, — сказав містер Пітере, облизуючи губи. — Так чи так, хлопці, а нам цей долар треба якось добути... Та що там довго розводитися! Хіба те, що належить жінці, не належить і її чоловікові? Я сам це зроблю. Зараз же піду додому і заберу його. Чекайте мене тут. — Вони слабодухі, дай доброго стусана під ребро, одразу кажуть, де в них заховано гроші, — мовив Кід. — Ніякий порядний чоловік не битиме жінку, — доброчинно заявив містер Пітере. — От хіба трохи придушити, легенько отак узяти за горло, щоб і слідів ніяких не лишилось, це ще можна. Ну, ви тут почекайте. Будьте певні, я зараз принесу долар. Пітерси жили на горішньому поверсі будинку між Другою авеню та річкою. Їхня кімната виходила вікнами на подвір’я і була така темна, що хазяїн червонів, беручи за неї плату. Місіс Пітере коли-не-коли підробляла: ходила прати й мити підлоги. А щодо містера Пітерса, то за останніх п’ять років він не заробив і цента. І все-таки вони трималися одне одного, міцно зв’язані взаємною ненавистю і злиднями. Вони були рабами тієї самої звички, що не дає землі розлетітися на друзки, хоч, правда, є ще якась безглузда теорія тяжіння. Місіс Пітере вмостила своє двохсотфунтове тіло на міцнішому з двох стільців і через єдине вікно безтямно дивилася на цегляну стіну сусіднього будинку. Очі в неї були червоні й мокрі. Всі меблі можна було вивезти на одному ручному візку, але жоден хазяїн візка не взяв би їх і задарма. Двері відчинились, і до кімнати ввійшов містер Пітере. Його фокстер’єрові очиці жадібно блищали. Характер того блиску жінка визначила правильно, але в одному помилилась — у чоловіковім погляді вона побачила голод, насправді ж то була жага. — До вечора їсти нічого не дам, — сказала місіс Пітере і знову втупилась у вікно. — і зараз же забирайся геть, щоб я не бачила твоєї собачої морди. Містер Пітере прикинув на око відстань, яка відділяла його від дружини. Щоб захопити її зненацька, можна, мабуть, кинутися стрибком, повалити її й вдатися до тої душильної тактики, якою він нещодавно вихвалявся перед своїми приятелями. Правда, тільки вихвалявся, бо сам він ще ні разу не наважився підняти на жінку руку; але сама думка про чудове холодне пиво додала йому хоробрості, і Пітере ладен був відмовитися від своєї власної теорії щодо того, як джентльменові треба поводитись із дамою. Але він, як справжній волоцюга, волів методів, що потребують не так сміливості, як артистичності, і тому вдався до дипломатії, а в! такій грі справжній козир — це вміння створити враження, ніби ти не сумніваєшся в успіху. — У тебе є долар, — сказав він недбало, але значуще, як говорять, запалюючи дорогу сигару, якщо, певна річ, вона є. — Є, — відповіла місіс Пітере і, вийнявши схованого за пазухою папірця, навмисне зашелестіла ним, дразнячи чоловіка. — Мені запропонували роботу в... чайній крамниці, — сказав містер Пітере. — Завтра вже маю вийти. Тільки треба купити собі пару... — Брешеш, — мовила місіс Пітере, знову ховаючи гроші. — В чайну крамницю... Та тебе ніякий крамар і на поріг не пустить. Я собі геть руки постирала, перучи сорочки та підштаники, щоб заробити цей долар. Думаєш, я для того всі ці дні бовталася в змилках, щоб ти його пропив? А дзуськи! І не думай про ці гроші. Було ясно, що талейранівським способом^[335] долара не здобути. Але дипломатія винахідлива. Артистичний темперамент містера Пітерса підняв його за вушка штиблетів і поставив на нову позицію. В очах його з’явилася розпачлива меланхолія. — Кларо, — мовив він глухим голосом, — боротися далі — марна річ. Ти ніколи мене не розуміла. Бачить Бог, я щосили намагався втриматися на поверхні, але хвилі житейського моря... — Облиш рожеві надії на мій долар і перестань варнякати про те, як ти підеш блукати по світу, — сказала місіс Пітере. — Це я вже не раз чула. Он там на миснику за коробкою з-під кави стоїть пляшка з карболкою. Пий на здоров’я. Містер Пітере замислився. Що робити далі? Випробувані способи нікуди не годилися. Але ж там, біля руїн замку, тобто на садовій лаві з кривими чавунними ніжками, його ждуть два підтоптаних мушкетери. На карту поставлено його честь. Він же взявся сам-один піти на штурм і добути скарб, що дасть їм утіху й забуття. І єдиною перешкодою між ним і жаданим доларом стоїть його дружина, оте молоденьке дівча, яке... Стривай! А чому б не спробувати знову? Колись він кількома ніжними словами міг добитися від неї чого завгодно. Чи не спробувати і тепер? Але ж скільки часу минуло відтоді! Тяжкі злидні і взаємна ненависть убили все. Однак Регзі й Кід ждуть його з доларом. Містер Пітере крадькома пильно глянув на дружину, її повна фігура не вміщувалась на стільці. Жінка, не відриваючись, мов зачарована, дивилась у вікно. По очах було видно, що вона недавно плакала. — Не знаю, — тихо проказав містер Пітере, — мабуть, з цього нічого не вийде. У відчинене вікно було видно цегляну стіну й брудні, безлюдні задвірки. І якби знадвору в кімнату не долинало тепле повітря, можна було б подумати, що в місті ще зима, так непривітно й похмуро зустрічали вулиці облогу весни. Але весна ніколи не приходить під гуркіт гармат. Вона робить підкопи, закладає міни — і, хочеш не хочеш, доводиться здаватись. “Ну, спробую”, — вирішив містер Пітере і зробив кислу міну. Підійшовши до жінки, він обняв її за плечі. — Кларо, люба моя, — сказав він тоном, що не міг би обдурити й немовля, — навіщо нам сваритись і говорити одне одному всякі прикрості? Хіба ж ти не рибонька-голубонька моя? Амур у своїй найголовнішій книзі відзначить ваш вчинок чорним хрестом, містере Пітере. На вас лягає звинувачення у тяжкому злочині: у спробі пограбування і блюзнірській підробці найсвятіших слів Кохання. Але весна зробила чудо. Сліпим завулком, попід темними похмурими стінами прокрався в кімнату на задвірках Провісник. Це було смішно, проте... і ви, сер, і ви, мадам, та й усі ми, грішні, потрапляємо в цю пастку. Червона, гладка, ридаюча, мов Ніобея^[336] або Ніагара, місіс Пітере кинулась на шию своєму повелителеві і затопила його сльозами. Містер Пітере з радістю витяг би долар із родинного сейфа, але його руки були притиснуті до боків міцними обіймами дружини. — Ти мене любиш, Джеймсе? — спитала місіс Пітере. — Шалено, — відповів Джеймс, — але... — Ти хворий! — вигукнула місіс Пітере. — Ти такий блідий, у тебе такий стомлений вигляд! — Я себе якось погано почуваю, — сказав містер Пітере. Я... — Стривай, я знаю, що з тобою. Хвилинку, Джеймсе, я зараз... Ще раз на прощання стиснувши чоловіка в обіймах так міцно, що він згадав “Непереможного турка”, місіс Пітере хутенько вибігла з кімнати й загуркотіла вниз по сходах. Містер Пітере засунув великі пальці за підтяжки. — Чудово, — звернувся він до стелі. — Діло буде. Я й не думав, що моя стара може розм’якнути від таких дурниць. Хіба ж я не Клод Мельнот? ^[337] Тепер я певен, що долар мій. Але куди ж це вона побігла? Ага, мабуть, на другий поверх до місіс Мальдун розказати, що ми помирилися. Треба буде цей спосіб запам’ятати. М’яка, як мило. А Кід радив надавати їй стусанів. Місіс Пітере повернулася з пляшкою настоянки сарса-паріли. — Яке щастя, що в мене був долар, — сказала вона. — Ти ж геть змарнів, серденько моє. Містерові Пітерсу довелося проковтнути повну столову ложку цього зілля. Потім місіс Пітере сіла йому на коліна і прошепотіла: — Назви мене ще раз своєю рибонькою-голубонькою, Джеймсе. Він сидів нерухомо, притиснутий до стільця новим втіленням богині весни. Весна прийшла. А в Юніон-сквері містер Регздейл та містер Кід, відчуваючи, що у них пересохло в горлі, совалися на лаві — нетерпляче ждали д’Артаньяна з доларом. “Ех, шкода, що я її зразу не схопив за горлянку”, — подумав містер Пітере. Поки чекає автомобіль^[338]
^{Переклад М. Рябової}

Коли почало смеркатися, у цей затишний куток невеличкого тихого парку знов прийшла дівчина в сірій сукні. Вона сіла на лаву й розгорнула книжку, бо ще з півгодини можна було розібрати літери. Повторюємо: сукня на ній була сіра й досить простенька простенька настільки, щоб не впадала в око бездоганність фасону і крою. Негуста вуаль оповивала схожий на тюрбан капелюшок і спадала на обличчя, що сяяло спокійною досконалою красою. Дівчина приходила сюди о цій порі і вчора, й позавчора, і хтось був, хто це знав. Юнак, який знав про це, блукав поблизу, приносячи жертви великому ідолові — випадкові, і сподіваючись на його прихильність. І юнакові надії збулися: дівчина, перегортаючи сторінку, не втримала книжки, вона впала, відлетівши мало не на два кроки від лави. Юнак миттю кинувся до книжки, підняв її і віддав власниці, суворо дотримуючись того особливого стилю, що процвітає в парках та інших публічних місцях і являє собою суміш галантності й надії, приборкуваних почуттям пошани до постового полісмена. Приємним голосом юнак наважився висловити кілька міркувань про погоду — звичайна тема, що допомагає почати знайомство, але нерідко стає причиною всяких нещасть, — і замовк, чекаючи вирішення своєї долі. Дівчина неквапливо окинула поглядом його скромний охайний костюм і обличчя, що не вирізнялося нічим особливим. — Можете сісти, якщо хочете, — сказала вона протяглим, звучним контральто^[339]. — Справді, сідайте, мені навіть приємно буде побалакати. Читати вже темно. Раб випадку радо сів біля неї на лаву. — Чи відомо вам, — спитав він, удаючись до форми, якою оратори звичайно відкривають у парку мітинг, — що ви найдивовижніша дівчина з усіх, яких я будь-коли бачив? Я ще вчора не зводив з вас очей. Невже ви, моя люба, не помітили, що ваші гарненькі оченята вразили декого в самісіньке серце? — Хоч би хто ви були, — мовила дівчина крижаним тоном, — але прошу вас не забувати, що я — леді. Я вибачаю вам ваші слова,, бо вони, без сумніву, є наслідком непорозуміння. Може, у вашому колі й заведено думати, що коли дівчина запрошує сісти поруч, то цим вона дає право називати себе “моя люба”. Але якщо це так, то я беру своє запрошення назад. — Вибачте мені, будь ласка, — благально вигукнув молодик. Самовдоволений вираз його обличчя змінився на покаянний і покірливий. — Я дуже винен перед вами, але... знаєте, в парку часто гуляють дівчата, які, розумієте... ні, ви, звісно, цього не розумієте... але... — Облишмо цю тему, будь ласка. Звісно, я це розумію. Ви краще розкажіть мені ось про цих людей, що сунуть в усіх напрямках, по всіх цих доріжках. Куди вони йдуть? Куди поспішають? І чи вони щасливі? Як ви гадаєте? Юнак миттю змінив грайливий тон. Він не зрозумів, яку роль йому призначено, і надумав поки що зайняти очікувальну позицію. — Так, цікаво стежити за ними, — відповів він, вирішивши нарешті, що вловив настрій своєї співрозмовниці. — Чудесна загадка. Одні йдуть вечеряти, інші... гм... інші в якісь інші місця. Хотілося б знати, як вони живуть, що переживають. — Саме це мене зовсім не цікавить, — сказала дівчина. — Я приходжу сюди посидіти тільки для того, щоб почути, як б’ється велике серце людства. Моє життя тече в середовищі, де ніколи не чути його ударів. Скажіть, чи здогадуєтесь ви, чому я так розмовляю з вами, містере... — Паркенстекер, — підказав юнак, глянувши на неї очима, в яких світилося запитання і надія. — Е ні, — сказала дівчина і, всміхаючись, посварилася на нього гарненьким пальчиком, — це прізвище надто добре всі знають. Так важко перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. І навіть портрети. Ця вуалетка й капелюшок моєї покоївки дають мені можливість зберегти “інкогніто”. Коли б ви тільки знали, як шофер дивиться на мене, вважаючи, що я не помічаю його поглядів. Адже небагато таких прізвищ, які, так би мовити, належать до святая святих нашої країни. П’ять чи шість, не більше, і моє завдяки випадкові народження — серед них. Я кажу все це вам, містере Стекенпот... — Паркенстекер, — несміливо поправив хлопець. —... кажу, містере Паркенстекер, тому що мені захотілося хоч раз у житті поговорити із звичайною людиною, людиною, не зіпсованою нікчемним блиском багатства і свідомістю свого так званого “високого суспільного становища”. О, ви не повірите, як мені набридли гроші. Весь час гроші, гроші й гроші! А як я стомилася від тих, хто оточує мене! Це якісь маріонетки, всі на один копил. Мене аж нудить від розваг, коштовностей, виїздів, товариства, від усяких розкошів. — А мені завжди здавалося, — нерішуче мовив юнак, — що гроші — річ приємна. — Зрозуміло, приємно жити в достатку. Та коли у тебе стільки мільйонів, що... — Вона закінчила фразу розпачливим жестом. — Усе це страшенно одноманітно і скоро набридає. Катання, обіди, театри, бали, вечори. І на всьому позолота надмірного багатства. Часом навіть дзенькіт льоду в моєму келиху з шампанським дратує мене до божевілля. Містер Паркенстекер, здавалося, слухав її дуже зацікавлено. — Я завжди любив, — сказав він, — читати і слухати про життя багачів і великосвітського товариства. Мабуть, я трошки сноб. Але я люблю мати точне уявлення про все, і, знаєте, мені завжди здавалося, що не лід кладуть у шампанське, а навпаки, пляшку з шампанським ставлять у лід. Дівчина засміялась мелодійним сміхом — його зауваження, очевидно, неабияк її потішило. — Річ у тому, — пояснила вона поблажливо, — що ми, люди заможного класу, часто розважаємось тим, що порушуємо загальновизнані норми. Нині модно класти лід у шампанське. Це дивацтво увійшло у звичай після обіду в Уолдорфі^[340], даного на честь якогось татарського князя. Але скоро, мабуть, вигадають і ще щось. Ну от, наприклад, на цьому тижні на званому обіді на Медісон-авеню біля кожного прибору поклали зелену замшеву рукавичку, яку всі надівали, коли їли оливки. — Тепер я бачу, — смиренно згодився молодик, — що всі ці тонкощі, всі розваги інтимних кіл високого товариства нам, простим людям, невідомі. — Іноді, — вела дівчина далі, легеньким кивком голови прийнявши його слова про необізнаність із життям високого товариства, — іноді мені спадає на думку, що якби я могла покохати, то тільки чоловіка, нижчого за мене своїм суспільним становищем. Трударя, а не неробу. Але, безперечно, вимоги кастовості й багатства виявляться сильніші за мої нахили. Зараз мені докучають двоє. Один німецький можновладний герцог. Кажуть, ніби такої буйної вдачі і такий жорстокий, що довів свою жінку до божевілля. Другий претендент — англійський маркіз, такий бундючний та користолюбний, що я, мабуть, віддам перевагу жорстокості герцога. Але нащо я все це вам розказую, містере Покенстекер? — Паркенстекер, — ледь чутно поправив юнак. — Ви не уявляєте собі, як я ціню ваше довір’я. Дівчина подивилась на нього холодним, байдужим поглядом, що недвозначно підкреслив різницю в їхньому суспільному становищі. — Яка у вас професія, містере Паркенстекер? — спитала вона. — О, дуже скромна. Але я маю надію досягти дечого в житті. Скажіть, ви не жартували, коли говорили, що могли б покохати чоловіка, становищем нижчого за вас? — Звичайно, я говорила серйозно, але ж я сказала “могла б”, а тут, ви ж бачите, і великий герцог, і маркіз. Певна річ, ніяка професія не видалась би мені скромною, аби сама людина дуже мені подобалась. — Я працюю в ресторані, — оповістив містер Паркенстекер. Дівчина трохи здригнулась. — Але ж ви не офіціант? — спитала вона майже з благанням у голосі. — Звісно, будь-яка праця благородна, тільки розумієте, особисте обслуговування, лакеї і... — Ні, я не офіціант, я касир у... — Навпроти, на вулиці, що тяглася по другий бік парку, яскраво сяяла електричними лампочками вивіска “Ресторан”. — Он бачите, у тому ресторані. Дівчина глянула на маленький годинник на браслеті тонкої роботи й поспішно підвелася. Вона сунула свою книжку у гарненьку сумочку, що висіла біля пояса й була трохи замала для книжки. — А чого ж ви зараз не на роботі? — спитала дівчина. — Сьогодні я працюю в нічній зміні, — відповів молодик, — у мене ще є вільна година. Але ж це не остання наша зустріч? Чи можу я сподіватись побачитися з вами? — Не знаю. Можливо. Але навряд, щоб мені захотілося приїхати сюди ще раз. Ну, я поспішаю. Сьогодні треба бути на званому обіді, потім ложа в театрі... ох, знову те саме. Ви, може, помітили на розі біля парку білий автомобіль? — З червоними колесами? — спитав хлопець, замислено насупивши брови. — Так. Я завжди їжджу в цьому авто. П’єр зараз чекає на мене біля входу. Він певен, що я купую щось у магазині по той бік парку. Уявляєте, яка це неволя, а не життя, коли доводиться обдурювати навіть власного шофера? До побачення. — Вже зовсім темно, — сказав містер Паркенстекер, — а в парку вештається стільки всяких нахаб. Дозвольте мені провести... — Якщо ви хоч трохи зважаєте на мої бажання, — твердо відказала дівчина, — то сидітимете на цій лаві ще хвилин десять після того, як я піду. Не те що я вам не довіряю, але ви ж, мабуть, знаєте, що на автомобілях звичайно ставлять монограму власника... Ну, ще раз до побачення. Швидкою ходою, проте з гідністю, вона рушила темною алеєю. Молодий чоловік дивився вслід її граціозній постаті. Ось вона вийшла з парку на тротуар і пішла до рогу, де стояв автомобіль. Тоді він, не вагаючись, по-зрадницькому почав скрадатися поміж дерев і кущів парку, назирці за дівчиною, йдучи паралельно по вулиці, якою йшла вона. Дійшовши до рогу, дівчина обернулась, мимохідь глянула на автомобіль і, поминувши його, перетнула вулицю. Під захистом кеба, що стояв біля парку, хлопець спокійно стежив за кожним її рухом. Пройшовши трохи протилежним тротуаром, вона увійшла в ресторан з сяючою вивіскою. Це був один з тих ресторанів, де все блищить, де все пофарбовано білою фарбою, де всюди скло і де можна дешево й шикарно пообідати. Дівчина пройшла через увесь зал і зникла десь у глибині ресторану, звідки невдовзі повернулась, але вже без капелюшка й вуалетки. Каса ресторану містилась одразу ж біля скляних вхідних дверей. Руда дівчина, що сиділа за нею, встала з табурета й значуще подивилась на годинник. Дівчина в сірій сукні сіла на її місце. Молодик засунув руки в кишені й повільно пішов назад. На розі він зачепив ногою маленьку книжку, що валялася на землі. По яскравому малюнку він упізнав книжку, яку читала дівчина в сірому. Неуважно підняв її і побачив, що то були “Нові казки Шехерезади” Стівенсона. Хлопець кинув її в траву і трохи постояв у нерішучості. Потім сів у білий автомобіль з червоними колесами, відкинувся на подушки і сказав шоферові три слова: — До клубу, Анрі. Комедія цікавості^[341]
^{Переклад М. Рябової}

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 363738 39 40 41 Следующая ⇒