Annotation 18 страница

Пімієнтські млинці^[299]
^{Переклад М. Дмитренка}

Коли в долині річки Фріо ми гуртували стадо худоби з тавром “Трикутник-О”, довга гілка сухого мескитового дерева зачепила моє дерев’яне стремено і я вивихнув ногу — довелося тиждень провалятись у таборі. На третій день вимушеного неробства я виповз на світ Божий біля фургона з харчами й безпорадно ліг на землю під словесним вогнем Джадсона Одома, табірного кухаря. Природа створила Джада для виголошення монологів, але доля, як завжди, все переплутала і накинула йому таку професію, при якій у нього здебільшого не було аудиторії. Отож я став манною небесною в пустелі Джадового вимушеного мовчання. Але скоро у мене виникло природне для хворого бажання з’їсти щось таке, що не входило до нашого раціону. А після того, як мені явилося видіння матусиної комірчини, “спокусливе, мов молоде кохання, і сповнене безмежного жалю”, я спитав. — Джаде, ти вмієш пекти млинці? Джад поклав свій шестизарядний револьвер, яким лаштувався потовкти шматки антилоп’ячого м’яса для відбивних, і став наді мною в позі, що не віщувала нічого доброго. Холодний, підозріливий погляд його блідо-голубих очей, яким він утупився в мене, красномовно підтверджував безпомилковість такого враження. — Слухай, ти, — мовив він з неприхованим, хоч і не дуже великим гнівом, — ти це серйозно чи хочеш познущатися з мене? Мабуть, хлопці розказали тобі про оту халепу з млинцями? — Ні, Джаде, це серйозно, — щиро запевнив я. — Зараз я ладен проміняти свого коня разом із сідлом на гірку жирних, підсмажених млинців і горщик свіжої новоорлеанської патоки. А хіба була якась історія з цими млинцями? Побачивши, що я ні на що не натякаю, Джад відразу пом’якшав. Він приніс із продуктового фургона якісь таємничі торбинки та бляшанки й поклав усе це в тіні під кущем, де вмостився і я. Я стежив, як він, склавши з одного боку бляшанки, а з другого — торбинки, заходився розв’язувати численні шворки. — Ні, не історія, — відповів Джад, розплутуючи шворки, — а просто логічна невідповідність між мною, червонооким вівчарем з улоговини Дохлого Мула й міс Віллелою Лірайт. Зараз я тобі все розкажу. Я пас тоді худобу у старого Вілла Тумі на Сан-Мігуелі. І от одного разу мені наче перед погибеллю закортіло з’їсти чогось консервованого, що ніколи не мукало, не мекало, не рохкало і чого ніколи не відмірювали мірами ємкості сипких тіл. Отож я сідаю на свого малюка і лечу до крамниці дядечка Емслі Телфера, що примостилась на Пімієнтській переправі через Нуесес. Близько третьої години дня я накинув поводи на сук мескитового дерева і пішки пройшов останніх двадцять ярдів до крамниці дядечка Емслі. Там я сів на прилавок і сказав, що, за всіма прикметами, світовому врожаю фруктів загрожує цілковите знищення. За хвилину біля мене були до моїх послуг лантух галет, ложка з довжелезним держаком і відкриті консервні банки з абрикосами, ананасами, вишнями та сливами, а дядечко Емслі вже заклопотано вирубував сікачем кришку на банці з жовтими персиками. Я почував себе як Адам до того дурного походу по яблука^[300], гатив острогами в прилавок і завзято працював своєю двадцятичотирьохдюймовою ложкою. І раптом випадково глянув у вікно на подвір’я дядечкового будинку, що був поряд з крамницею. Там стояла якась приїжджа дівчина з усім, що належить мати молодій особі; вона гралася крокетним молотком і розважала себе тим, що стежила за моїм методом заохочення роботи фруктово-консервної промисловості. Я з’їхав з прилавка й передав свою лопату дядечкові Емслі. — Це моя племінниця, — мовив він. — Міс Віллела Лірайт, приїхала з Палестини^[301] провідати мене. Хочеш, познайомлю? Із святої землі, — сказав я собі, і мої думки збилися докупи, наче вівці, коли їх намагаються загнати в кошару. А чом би й ні? З усього видно, що ангели таки були в тій Палес... — Звичайно, дядечку Емслі, — мовив я вголос, — страшенно радий був би познайомитися з міс Лірайт. Тоді дядечко Емслі повів мене у двір і познайомив нас. Я ніколи не боявся жінок. І ніколи не міг зрозуміти, чого це дехто з чоловіків, здатних встигнути ще до сніданку об’їздити мустанга й поголитися в темряві, стають страшенно незграбні, обливаються потом і без кінця вибачаються, забачивши клапоть вибивного ситцю, обгорнутого довкола чогось усередині. Не минуло й восьми хвилин, як ми з міс Віллелою вже нещадно ганяли крокетні кулі й почували себе так, немов троюрідні брат і сестра. Вона поглузувала щодо кількості з’їдених мною фруктових консервів, а я, не панькаючись, дав їй відкоша, нагадавши, що від однієї леді, яку звали Єва, почалися пов’язані з фруктами прикрощі, а було це на першому вільному пасовиську... “десь у Палестині, чи не так? ” — докидаю я невимушено, немов заарканюю однолітку. Отак я ввійшов у дружні стосунки з міс Віллелою Лірайт, і що далі, то міцнішою ставала наша взаємна прихильність. Лірайт приїхала на Пімієнтську переправу, щоб зміцнити здоров’я, хоч воно й так було у неї чудове, і ще заради клімату, який був тут на сорок процентів жаркіший, ніж у Палестині. Спочатку я приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, а потім підрахував, що коли подвою кількість своїх приїздів, то бачитиму її вдвічі частіше. Якось на одному тижні я вирвався до неї втретє, і ось тоді у гру втрутились млинці й червоноокий вівчар. Сидячи того вечора на прилавку з персиком і двома сливами в роті, я спитав дядечка Емслі, що робить міс Віллела. — А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала з Джексоном Птицею, вівчарем з улоговини Дохлого Мула. Я проковтнув персикову кісточку й дві сливові. Певно, хтось тримав прилавок за вуздечку, поки я з нього злазив. А потім я подався навпростець, поки не вперся лобом у мескитове дерево, до якого був прив’язаний мій чалий. — Поїхала кататися, — прошепотів я на вухо своєму малюкові, — з Птицсоном Джицею, мулом з улоговини Дохлого Вівчаря. Ти це розумієш, старий? Мій чалий аж заплакав, зрозуміло, на свій манір. Він був вихований, як ковбойський кінь, і не любив вівчарів. Я повернувся до дядечка Емслі й спитав його: — То ти сказав, з вівчарем? — Так, я сказав — з вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, певно, чув про Джексона Птицю. У нього вісім ділянок пасовиськ і чотири тисячі найкращих мериносів на південь од Північного полярного кола. Я вийшов, сів на землю в тіні поблизу крамниці й прихилився до кактуса-опунції. Сам того не помічаючи, сипав собі за халяви пісок і якийсь час виголошував монологи про птицю, оздоблену пишним хвостом, — прізвищем Джексон. Я ніколи не бив вівчарів і не думав, що це треба робити. Якось зустрів одного, він їхав верхи й читав латинську граматику, то я його й пальцем не зачепив! Вівчарі ніколи не дратували мене, як вони дратували більшість ковбоїв. Та й навряд чи треба нівечити і калічити цих нікчем, які їдять за столом, носять черевики й розмовляють з тобою на різні теми. Я ніколи не звертав на них уваги, як не звертаєш уваги на кролів, скажеш, було, щось ради чемності або кілька слів про погоду, але не зупиняєшся, щоб дати йому ковтнути із своєї фляги. Мені й на думку не спадало ставитися до вівчарів вороже. І через те, що я був з ними поблажливий, давав їм існувати, один такий катається зараз із міс Віллелою Лірайт! За годину до заходу сонця вони повернулись і зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча особа допомогла міс Віллелі злізти з коня, і вони трохи постояли, жваво перекидаючись хитромудрими фразами. А потім цей тип скакає в сідло, легенько піднімає капелюха-сковорідку й трюхикає в напрямку свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив з чобіт пісок, відчепився від кактуса, а коли вівчар від’їхав на півмилі від Пімієнти, я на своєму чалому порівнявся з ним. Я назвав цього нікчему червонооким, проте насправді він таким не був. Зорове пристосування його було досить сіре, але вії — червоні, а волосся — руде, тому й здавалося, що він червоноокий. Не вівчар, а, сказати б, ягняр — мале, з якоюсь жовтою шовковою хусткою на шиї і в черевиках із шнурками бантиком. — Драсьтє, — кажу я йому. — Ви зараз їдете в товаристві вершника, якого тут називають Джадсон Дорога на Той Світ з огляду на його вміння стріляти. Коли я хочу познайомитися з кимось, то завжди роблю це до того, як вихоплю револьвер, бо терпіти не можу потискувати руку покійникам. — А, — каже він, — я радий познайомитися з вами, містере Джадсон. Мене звуть Джексон Птиця, я з ранчо в улоговині Дохлого Мула. Саме в цю мить одне моє око побачило куріпку, що бігла вистрибом униз із пагорба, а друге око помітило яструба — сидів на сухій гілляці береста. Щоб він зрозумів, з ким має діло, я поклав їх обох із свого сорокап’ятикаліберного. — Дві з трьох, — кажу. — Птиці так і лізуть під мої кулі, куди б я не поткнувся. — Добре стріляєте, — спокійнісінько зауважує вівчар. — А чи вам ніколи не траплялося на третьому пострілі схибити? Чудовий дощик пройшов минулого тижня, тепер молода травичка почне підніматися, правда ж, містере Джадсон? — Трясогузко, — кажу я, під’їжджаючи ближче до його дамського коника, — ваші засліплені любов’ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуг. У вас з’явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, кажу, — яких засмажували й за менші гріхи. Міс Віллела, кажу я, — не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви — перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську “Дорога на Той Світ”, крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія. Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся. — Ну, містере Джадсон, — каже він, — ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер. Я потягнувся до револьвера. — Всякий койот, — кажу, — який насмілиться без належної поваги... — Заждіть хвилинку, — каже цей Птиця, — зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг, їжа в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт? — Я? Ні, — відповідаю. — Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями. — Це ж золоте сонячне сяйво, — каже він, — підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура^[302]. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, — каже Джексон Птиця, — але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п’ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — каже Птиця. — А ви певні, — кажу я йому, — що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців? — Певен, — каже Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що мої наміри не виходять за межі гастро... — Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. — За моє бажання роздобути рецепт млинців. — А ви не такий уже й поганий чоловічок, — кажу я, намагаючись бути справедливим. — Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, — кажу, — липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути. — Щоб переконати вас у моїй щирості, — каже вівчар, — я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду. — Оце чесно, — кажу, я і тисну Джексону Птиці руку. — Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу. Він повернув до порослої кактусами рівнини на П’єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Вілла Ту мі. Тільки через п’ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Віллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббіловувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов’язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Віллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову. Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: “Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою”. Міс Віллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене. — Так, — каже вона, — це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха? — Проспект Млинців, — кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. — Ну, сміливіше, міс Віллела, — кажу, — розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте... фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складників? — Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, — каже міс Віллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п’ятого калібру. “От тобі й маєш! — думаю я. — Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі”. — Випий, — каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. — Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше. — А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? — питаю. — Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, — каже дядечко Емслі, — але, здається, треба взяти піввідра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Вілл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни? Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Віллела, сказала “на добраніч”, і я поскакав до себе на ранчо. Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб’язковими фразами. — Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? — спитав я його. — На жаль, ні, — каже Джексон. — І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували? — Пробував, — кажу, — тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом — так вони за нього тримаються. — Я майже ладен облишити це діло, — каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, — але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні. — Ну то не відступайтеся, — кажу йому, — і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі. Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Віллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Віллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово “млинці”, в очах у неї з’являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою. Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени — я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає: — Чув новину? — Мо’, худоба подорожчала? — Віллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці одержав від них листа. Я впустив квіти в бочку з сухарями й почекав, поки ця новина пройде крізь мої вуха, потім далі до лівої верхньої кишені сорочки і нарешті увійде в ноги. — Чи не міг би ти, дядечку Емслі, повторити це ще раз? — кажу йому. — Мабуть, у мене щось негаразд із слухом і ти сказав тільки, що першокласні телята йдуть по чотири долари вісімдесят, центів за голову або щось таке інше. — Повінчалися вчора, — каже дядечко Емслі, — й поїхали в шлюбну подорож до Вако й Ніагарського водопаду. Хіба ти ніколи нічого не помічав? Джексон Птиця упадав коло Віллели від того самого дня, як їздив з нею кататися. — Чого ж тоді він плів мені всякі дурниці про млинці? — вигукнув я. — Поясни мені! Коли я сказав “млинці”, дядечко Емслі зробив такий рух, наче ухилявся від удару, і ступив крок назад. — Хтось мене здорово пошив у дурні з тими млинцями, — кажу, — і я це з’ясую. Здається, ти все знаєш. Ану, признавайся, — кажу, — або зараз я зроблю з тебе тісто. Я перескочив через прилавок і кинувся до дядечка Емслі. Він спробував схопити свою гармату, але вона лежала в шухляді, і він на два дюйми не дотягнувся до неї. Я вчепився йому в барки і штовхнув у куток. — Розказуй про млинці, — кажу, — бо зараз сам перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх чи ні? — За все своє життя жодного не спекла, я її млинців і в очі не бачив, — втішає мене дядечко Емслі. — Та заспокойся, Джаде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твій розум. Постарайся не думати про млинці. — Дядечку Емслі, — кажу я, — у мене ніякої рани в голові немає, хіба що мої природні розумові здібності підупали. Джексон Птиця сказав, ніби він їздить до міс Віллели, щоб узнати її спосіб приготування млинців, і попросив мене допомогти йому добути список усього того, з чого вони складаються. Я погодився, а наслідки ти бачиш сам. Виходить, оте руде ледащо зовсім забило мені памороки. Чи як? — Відпусти мою сорочку, — каже дядечко Емслі, — і я дещо скажу тобі. Схоже, що Джексон Птиця таки пошив тебе в дурні. На другий день після того, як вони з Віллелою їздили кататися, він знову приїхав сюди і сказав нам, щоб ми тебе стереглися, коли ти почнеш говорити про млинці. Він сказав, що одного разу ти був у таборі, де пекли млинці, і хтось із хлопців гахнув тебе по макітрі сковорідкою. Джексон сказав, що тільки-но ти перегрієшся чи розхвилюєшся, рана починає боліти і ти стаєш ніби божевільним і мариш млинцями. Сказав, що тоді тебе треба відвернути від розмови про млинці, заспокоїти, і ти перестанеш бути небезпечним. От ми з Віллелою й робили для тебе все що могли. Подумати тільки, — каже дядечко Емслі, — такі вівчарі, як цей Джексон Птиця, не часто трапляються. Розповідаючи цю історію, Джад неквапливо, але вправно змішував у певних пропорціях те, що брав із своїх торбочок і бляшанок. Наприкінці розповіді він поставив переді мною закінчений виріб — кілька гарячих рум’яних млинців на олов’яній тарілці. З якоїсь таємної схованки видобув ще грудку добрячого масла й пляшку із золотавою патокою. — А давно це було? — спитав я його. — Три роки тому, — відповів Джад. — Тепер вони живуть на ранчо Дохлого Мула. Але нікого з них я відтоді більше не бачив. Кажуть, ніби Джексон Птиця прикрашав своє ранчо кріслами-гойдалками та фіранками весь час, поки морочив мені голову тими млинцями. Ну, я помалу прийшов до тями. Але хлопці й досі з мене потішаються. — А оці млинці ти зробив за тим славнозвісним рецептом? — спитав я. — Кажу ж тобі: ніякого рецепта не було, — мовив Джад. Хлопці так репетували про млинці, що й справді захотіли їх покуштувати, от я й вирізав цей рецепт із газети. Які вони тобі на смак, подобаються? — Млинці чудові, — відповів я. — А ти чому не їси, Джаде? Почулося зітхання. — Я? — перепитав Джад. — Я їх і в рот не беру.

Різдво з несподіванкою^[303]
^{Переклад В. Мусієнка}

Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки. А Жовта Кирка — нове поселення золотошукачів, побудоване з нетесаних соснових колод і парусини. Черокі був золотошукачем. Одного дня, поки його ослик гамував голод кварцом і сосновими шишками, Черокі вивернув кайлом самородок вагою тридцять унцій. Черокі застовпив ділянку, а сам, будучи людиною щирої і широкої вдачі, негайно розіслав усім своїм друзям-золотошукачам у трьох штатах запрошення приїхати сюди, де йому так пощастило. Звісно, ніхто із запрошених не надіслав чемної відмови. І наїхало їх, шукачів золотої удачі, з Хілі, Солт-Рівера, Пекоса, Альбукерка, Фенікса, Санта-Фе — з усіх навколишніх поселень. Майже тисяча золотошукачів застовпили ділянки і розмістилися на них, назвавши своє поселення Жовтою Киркою. Потім обрали комітет охорони громадського порядку й піднесли Черокі дарунок — ланцюжок для годинника з невеличких самородків. За три години по тому золото на ділянці Черокі закінчилось. Виявилось, він застовпив не золотоносну жилу, а кишеню. Черокі кинув цю ділянку і заходився розробляти нові — одну за одною. Але йому все не щастило. Золотого піску, що його Черокі намивав за день, жодного разу не вистачало навіть на оплату рахунку в барі. А в тих, що недавно приїхали, все йшло чудово, і йому нічого не лишалось, як весело всміхатися й вітати їх з успіхом. У Жовтій Кирці підібрався народ, що вмів поважати людей сильних духом. Тож друзі і спитали Черокі, чим вони можуть йому допомогти. — Мені? — перепитав Черокі. — Думаю, не завадила б невелика позичка. Хочу спробувати щастя в Марипозі. Якщо натраплю на багату жилу, то відразу повідомлю. Ви ж знаєте — я не з тих, хто приховує удачу від друзів. У травні Черокі склав своє нехитре майно на ослика й повернув його задумливу сиво-сіру морду на північ. Натовп поселенців провів його до умовної міської межі, і він під прощальні вигуки й побажання успіху рушив далі. В його кишенях було п’ять фляжок без жодної бульбашки повітря між корком і вмістом. Черокі просили не забувати, що в Жовтій Кирці для нього завжди знайдеться ліжко, яєчня з салом і гаряча вода, щоб поголитися, коли фортуна не захоче провідати його в Марипозі й погрітися з ним біля вогнища. Черокі називали батьком-засновником Жовтої Кирки за тією системою, що виробилась у золотошукачів. Ніхто не вимагав свідоцтва про охрещення — кожен діставав своє прізвисько й без нього. Законне ім’я й прізвище вважалося особистою власністю людини, а щоб її легше було гукнути до шинку та якось відрізнити серед інших двоногих у синіх сорочках, громада надавала їй тимчасове звання, титул або прізвисько. Приводом для цих непередбачених законом хрестин найчастіше були притаманні кожній людині особливості. До більшості легко прилипала назва тієї місцевості, звідки вони, за їхніми словами, прибули. Дехто голосно й зухвало називав себе Адамс, або Томпсон, чи ще якось, напускаючи туману на самих себе. Дехто хвалькувато й безсоромно розкривав своє справжнє ім’я, але це сприймалося як чванькуватість і не мало успіху серед золотошукачів. Один такий сказав, ніби він Честертон Л. К. Белмонт, і посвідчив це паперами, але йому рішуче запропонували ще до заходу сонця залишити поселення. Особливо розповсюджені були прізвиська Коротун, Криволапий, Техасець, Лежінь Білл, Роджер-Непохмільний, Кривий Райлі, Суддя і Каліфорнія Ед. Черокі дали таке прізвисько тому, що він нібито прожив деякий час серед індіанського племені. Двадцятого грудня поштар Болді прикотив у Жовту Кирку з приголомшливою новиною. — Кого, ви думаєте, я бачив в Альбукерку? — спитав Болді, вмостившись на своє місце в барі. — Черокі. Одягнений, як той султан турецький, і смітить) грішми наліво й направо. Ми з ним славненько погуляли й добряче набралися шипучки, хай їй грець, і Черокі за все платив готівкою. У нього кишені тріщать од грошей, бо напхані ними, як більярдні лузи кулями. — Черокі, мабуть, знайшов багату жилу, — сказав Каліфорнія Ед. — От славний хлопець! Я радий за нього. — Не завадило б тепер Черокі навідатись у Жовту Кирку й побачитися з давніми друзями, — докинув хтось сумним голосом. — Воно завжди так. Гроші — найкращий засіб відбити людині пам’ять. — Стривайте, — знов озвався Болді, — я ще не все сказав. Черокі там, у Марипозі, натрапив на трифутову жилу і з кожної тонни руди намивав стільки золота, що можна їхати в Європу. Потім він цю жилу продав якомусь синдикатові за сто тисяч доларів готівкою, купив собі шубу з молоденьких котиків, червоні сани і... ану, вгадайте, що він збирається втнути? — Різатися в карти, — виклав свій здогад Техасець, що не уявляв собі інших розваг. — Ох, поцілуй скоріш мене, красуне! — проспівав Коротун, що носив у кишені чиєсь фото й не знімав яскраво-рожевої краватки навіть тоді, коли працював на ділянці. — Купить салун, — вирішив Роджер-Непохмільний. — Черокі повів мене до себе в кімнату, — вів далі Болді. — А там — гора дитячих барабанів, ляльок, ковзанів, мішечків з цукерками, стрибунців, заводних баранчиків, свистульок і всякої всячини. І як ви думаєте, що він збирається робити з тим непотребом? Нізащо не вгадаєте. Так от Черокі мені сказав. Він надумав повантажити все те багатство на свої червоні сани і... — заждіть, заждіть, не кваптеся замовляти віскі! — і приїхати сюди, в Жовту Кирку, влаштувати тутешнім дітлахам — так-так, саме тутешнім дітлахам — різдвяну ялинку, роздати їм балакаючих ляльок, а розумним хлопчикам — великі набори столярних інструментів, словом, влаштувати таку ялинку і таке гуляння, які навіть не снилися жодній дитині на захід од мису Гаттераса! Після цих слів на кілька хвилин запала мертва тиша, її порушив бармен. Він вирішив, що настала слушна мить показати свою гостинність, і штовхнув по шинквасу батарею склянок, слідом за якими, хоч і не так стрімко, поповзла пляшка віскі. — А ти йому сказав? — спитав золотошукач на прізвисько Трінідад. — Та ні, — затинаючись, відповів Болді, — не сказав. Якось не наважився. Адже Черокі вже купив увесь той мотлох, заплатив за нього готівкою й дуже тішиться собою та своєю вигадкою... Ще її шипучки тої ми добряче хильнули. Ні, я нічого йому не сказав. — Признатися, мене дивує, — озвався Суддя, чіпляючи ціпок з ручкою із слонової кістки на шинквас, — як наш друг Черокі міг так кепсько подумати про своє, сказати б, рідне місто! — Пхе, всякі дива бувають на світі, — заперечив Болді. Черокі виїхав звідси сім місяців тому. Все могло статися за цей час. Та й звідки йому знати, що тут нема жодної дитини і, видно, не буде? — Справді, дивно, — зауважив Каліфорнія Ед, — що їх досі не занесло сюди. Певно, це тому, що наше поселення недостатньо підготовлене для малечі. — А щоб ця різдвяна витівка була химернішою, — вів далі Болді, — Черокі збирається сам стати Санта Клаусом. Він добув собі білу перуку, бороду, червоний, вишитий хутром балахон, величезні рукавиці і червоний ковпак. У цьому одязі він геть схожий на того хлопця — Вільяма Каллена Лонгфелло, якого малюють у книжках. І треба ж такому бути, нічого цього не побачать різні Енн та Віллі. А вони так про це мріють! — Коли Черокі збирається в Жовту Кирку? — спитав Трінідад. — Вранці перед різдвом, — відповів Болді. — Хоче, щоб ви, шановні, підготували приміщення, поставили ялинку й попросили жінок прикрасити її. Але тільки тих жінок, які вміють мовчати, бо ялинка повинна бути справжньою несподіванкою для дітей. Усе сказане про Жовту Кирку відповідало сумній дійсності. Ніколи тут не дзвенів дитячий голос, не тупотіли невтомні дитячі ніжки по єдиній немощеній вулиці. Все прийшло згодом. А в ті часи Жовта Кирка була звичайним, загубленим у горах табором золотошукачів, і ніхто ще не бачив там широко розплющених дитячих очей, які іскрилися, чекаючи, що на свято буде якесь казкове диво; ніхто не бачив рук, що жадібно тягнуться до таємничих подарунків Сайта Клауса, не чув радісного галасу на великому зимовому святі ялинки. Словом, не було кому в Жовтій Кирці гідно оцінити щиросердий вчинок Черокі. Жінок у Жовтій Кирці було тільки п’ять — дружина пробірника, власниця готелю “Щаслива знахідка” і праля, що за день намивала у своїх ночвах унцію золотого піску, жили тут постійно. Сестри Спенглер — міс Фаншон і міс Ірма — були з “Трансконтинентального комедійного театру”, що виступав саме в імпровізованому театрі “Ампір”. Але дітей не було. Інколи міс Фаншон захоплено грала роль якого-небудь шибеника-підлітка, але створюваний нею образ був жалюгідно далекий від справжньої дитини, яку уявляв Черокі, готуючись нагородити її своєю щедрістю. Різдво випадало на четвер. У вівторок зранку Трінідад не пішов працювати на ділянку, а подався до Судді в готель “Щаслива знахідка”. — Страшна ганьба впаде на Жовту Кирку, — мовив Трінідад, якщо ми не підтримаємо Черокі в його ялинковій витівці. Черокі, вважай, створив це місто. Я особисто хочу щось придумати й допомогти Санта Клаусові. — Я з радістю вас підтримаю, — підхопив Суддя, — бо вдячний Черокі за його колишні вчинки. Проте я не бачу... власне, те, що в нашому поселенні немає дітей, я досі розцінював як благо, але тепер... Однак я не бачу шляхів і засобів... — Подивіться на мене, — сказав Трінідад, — і ви їх побачите. Шляхи й засоби перед вами, в шубі, і готові рушати в дорогу. Зараз я знайду сани, і на виставі Черокі буде цілий табун дітей... хай би навіть мені довелося вчинити наліт на сирітський притулок. — Еврика! — вигукнув Суддя. — Е, ні! — рішуче заперечив Трінідад. — То я знайшов. Я теж колись чув у школі це грецьке слово. — Я вас тільки супроводитиму, — сказав Суддя, розмахуючи ціпком. — Може, моє, хай скромне, красномовство і ораторські здібності стануть нам у пригоді, коли треба буде переконати наших юних друзів підтримати наш намір. За годину вся Жовта Кирка довідалась про план Трінідада та Судді й цілком схвалила його. Кожен, хто на сорок миль довкола знав сім’ю з малолітніми нащадками, поспішав повідомити про це Трінідада. Трінідад старанно все записав і, не гаючи часу, подався шукати коней і сани. Першу зупинку намітили зробити біля зрубу за п’ятнадцять миль од Жовтої Кирки. Трінідад гукнув — двері відчинились, і на порозі з’явився господар. Він підійшов до воріт і сперся на розхитану хвіртку. Слідом висипала юрба дітлахів, обірваних, але рум’яних і цікавих. — Ось яке діло, — почав Трінідад. — Ми з Жовтої Кирки. І приїхали, щоб з вашої згоди викрасти у вас дітей. Один з наших шанованих друзів, охоплений ялинковою манією, захотів стати Санта Клаусом. Завтра він приїде і привезе повно різних пофарбованих у червоне дитячих витребеньок, зроблених у Німеччині. А в нас, у Жовтій Кирці, найменший шибеник уже користується сорокап’ятикаліберним пістолетом і безпечною бритвою. А хто ж кричатиме “Ох! ” та “Ах! ”, коли на ялинці запалають свічки? Словом, шановний, якщо ви позичите нам двійко дітей, ми обіцяємо повернути їх у повній цілості в перший день різдва. Кожне привезе додому чудовий настрій і по книжці про робінзонське життя однієї родини, рогів достатку, червоних барабанів і безліч цяцьок. То як ви на це? — Іншими словами, — втрутився Суддя, — ми вперше з часу заснування нашого невеликого, але процвітаючого поселення помітили його цілковиту недосконалість, бо в ньому немає жодної дитини. І це в зв’язку з наближенням того календарного строку, коли за звичаєм передбачено дарувати, так би мовити, ніжним і юним всілякі витребеньки... — Ясно, — урвав господар, натоптуючи великим пальцем тютюн у люльку. — Не буду вас затримувати, джентльмени. У нас зі старою, не приховую, семеро дітей. Так ось, перебравши подумки всіх, чомусь не знайшов жодного, кого б ми могли позичити для вашої гулянки. Стара вже насмажила кукурудзи, в скрині в неї сховано ганчір’яні ляльки, і ми самі збираємося відзначити свята, хоч і по-домашньому, без витребеньок. Словом, мені ця ваша вигадка не до душі і жодного із своїх дітей я не позичу. Дуже вдячний вам, джентльмени. Трінідад і Суддя погнали упряжку далі, потім виїхали на горб і зупинилися біля ранчо Уайлі Уїлсона. Трінідад виклав господареві своє прохання. Суддя урочисто прогудів другу партію. Місіс Уайлі сховала двох рожевощоких шибеників у складках своєї спідниці й не усміхнулася, поки не побачила, що містер Уайлі сміється й заперечно хитає головою. Знову відмова! Коли в долині між пагорбами почало сутеніти, Трінідад і Суддя вже викреслили більше половини свого списку — і все було марно. Вони переночували в придорожньому готелі й на світанку рушили далі. А в санях не було жодного нового пасажира. — Я, здається, починаю розуміти, — сказав Трінідад, — що взяти дитину напрокат на свята — це все одно, що вкрасти масло в людини, яка збирається їсти млинці. — Немає сумнівів, — додав Суддя, — що родинні зв’язки набувають у цей час виняткової, так би мовити, міцності. У переддень свята вони проїхали тридцять миль, чотири рази марно зупинялися й виголошували безуспішні промови. Діти скрізь були на вагу золота. Сонце вже хилилося до обрію, коли дружина старшого доглядача на глухій залізничній колії, загородивши собою ще один скарб, який не підлягав вилученню, сказала: — На Гранітній Стрілці працює нова буфетниця. У неї, здається, є синок. Може, вона й відпустить його з вами. О п’ятій годині вечора Трінідад під’їхав до станції Гранітна Стрілка. Поїзд щойно відійшов, забравши з собою ситих, умиротворених пасажирів. На сходах залізничного буфету вони побачили худого, похмурого хлопчину років десяти з цигаркою в зубах. У буфеті, де пасажири з наскоку задовольняли свій кочовий апетит, панувало безладдя. Молода, але виснажена роботою жінка знеможено сиділа, відкинувшись на спинку стільця. Обличчя її зберігало вроду, яка ніколи не зникає безслідно, але й ніколи не повертається. Трінідад пояснив буфетниці мету їхніх відвідин. — Та я буду тільки рада, коли ви хоч ненадовго заберете з собою Боббі, — втомлено сказала жінка. — Крутишся тут, як ошпарена, з ранку до ночі, ніколи й доглянути за ним. А він набирається чортзна-чого від дорослих. Хіба тут до ялинки? Може, у вас... Чоловіки вийшли на ґанок поговорити з Боббі. Трінідад описав йому розкішну ялинку з подарунками. — А потім, мій юний друже, — додав Суддя, — сам Санта Клаус прийде з подарунками до нас ознаменувати те, що колись волхви... — Та кінчайте теревенити! Я не дитина, — насмішкувато обірвав його Боббі. — Нема ніяких Санта Клаусів. Це ви, дядечки, самі купуєте в лавці всякі дурниці і вночі запихаєте дітям під подушки. А потім кажете, що то Санта Клаус приїздив на санях. — Може, воно й так, — примирливо згодився Трінідад. — Але ж ялинка справжнісінька. І вона буде у нас, знаєш, яка? Ніби універсальний магазин в Альбукерку — кожна іграшка не дешевша десяти центів. І барабани будуть, і дзиги, і ноїв ковчег, і... — До біса! — холодно відповів Боббі. — Я вже давно вийшов з того віку. Хочу рушницю. Не іграшкову, а справжню, щоб стріляти диких котів. Та хіба на вашій дурнуватій ялинці може бути справжня рушниця?! — Напевне сказати не можу, — дипломатично відповів Трінідад, — але хто його знає... Їдьмо з нами, а там видно буде... Заронивши слабкий вогник надії в душу Боббі, вербувальники вмовили його згодитися піти назустріч філантропічному поривові Черокі й рушили зі своєю єдиною здобиччю назад. У Жовтій Кирці тим часом запустіле приміщення складу перетворили у святкову залу, прикрашену, мов палац доброї арізонської феї. Жінки попрацювали на славу. Ялинка, вся у свічках, сріблястих блискітках та іграшках, яких вистачило б на добрих два десятки дітей, височіла в центрі зали. Коли вже смеркло, всі, охоплені нетерплячкою, почали вибігати надвір — чи не з’явиться, бува, команда з дітьми. Ще опівдні Черокі влетів у містечко на червоних санях, завалених найрізноманітнішими пакунками та коробками. Захоплений своєю безкорисливою витівкою, він навіть не помітив, що в містечку нема дітей, а відкрити йому очі на ганьбу Жовтої Кирки ні в кого не вистачило духу; до того ж усі були певні, що Трінідад і Суддя таки зуміють заповнити цю страхітливу порожнечу. Коли сонце сховалося, Черокі хитро підморгнув усім з лукавою усмішкою на обвітреному зморшкуватому обличчі вийшов із зали, прихопивши вузлик з реквізитом Санта Клауса і таємничу торбу з іграшками. — Тільки-но зійдуться діти, — велів він членам добровільного ялинкового комітету, — запаліть свічки на ялинці, і пограйтеся з ними в киці-баби. Коли вони захопляться грою, отоді... тоді тихенько й зайде Санта Клаус. Подарунків, гадаю, вистачить. Жінки пурхали навколо ялинки, востаннє знімали деякі прикраси, щоб одразу ж повісити їх знову. Сестри Спенглер теж були як персонажі з нової вистави “Наречена рудокопа” одна в костюмі леді Вайолет де Вір, друга — служниці Марі. Вистави в театрі починалися тільки о дев’ятій, тому актриси, з ласкавого дозволу комітету, допомагали прикрашати ялинку. Час від часу хтось вибігав і прислухався, чи не вертається команда Трінідад. Занепокоєння зростало, бо насувалася ніч і пора було запалювати ялинку, та й Черокі будь-якої миті міг з’явитися на порозі в повному обладунку різдвяного Санта Клауса. Та ось на вулиці заскрипіли сани, і “викрадачі” під’їхали до складу. Жінки сполохано забігали навколо ялинки й почали запалювати свічки. Чоловіки неспокійно походжали з кутка в куток або стояли маленькими групами, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Трінідад і Суддя, втомлені довгими пошуками, зайшли до зали, ведучи за руку худого, миршавого, зовсім бешкетливого з вигляду хлопчака. Той презирливо глянув спідлоба на барвисто оздоблену ялинку. — А де ж іще діти? — спитала дружина пробірника, що грала першу скрипку в усіх світських подіях міста. — Добродійко, — зітхаючи, відповів Трінідад, — пускатися на пошуки дітей перед святами — все одно, що добувати срібло у вапняках. Так звані батьківські почуття — для мене цілковита загадка. Схоже, що татусям і матусям зовсім байдуже, якщо їхнє потомство триста шістдесят чотири дні на рік тонутиме, об’їдатиметься отруйними горіхами, попадатиме в лапи диких котів чи викрадачів дітей. А на Різдво воно, бач, хай там що, має отруювати своєю присутністю сімейні збіговиська. Оцей екземпляр, добродійко, — єдине, що нам пощастило відкопати за два дні пошуків. — Ой, яке чудове дитя! — промурмотіла міс Ірма, тягнучи свій театральний шлейф на середину сцени. — Відчепіться! — похмуро буркнув Боббі. — Хто це дитя? Чи не ви, бува? — Зухвалий хлопчисько! — зойкнула міс Ірма, але не встигла пригасити емалевої усмішки. — Старались як могли, — сказав Трінідад. — Жаль Черокі, та що вдієш? Раптом розчинилися двері і з’явився Черокі в традиційному костюмі Санта Клауса. Білі пасма перуки й розкішна біла борода закривали майже все його обличчя — видно було тільки темні іскристо-веселі очі. На плечах у нього був мішок. Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці. — Вітаю тебе із святом, хлопче, — сказав він. — Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, — ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом. — Нема ніяких Санта Клаусів, — шморгнувши носом, буркнув Боббі. — У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов’яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому. Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис. — Ти вже пробач, Черокі, — сказав. — У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б. — То не біда, — спокійно мовив Черокі. — Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей! Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються. Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі. — Де ти живеш, хлопче? — ввічливо спитав він. — На Гранітній Стрілці, — неохоче процідив Боббі. У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду. — Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі. — То я ж тебе знаю! — Хіба ми зустрічалися, малий? — Не пам’ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів. — Де?! — Боббі вагався. — Вдома. На скрині. — Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати? — Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові. Черокі встав і поманив до себе Трінідада. — Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому. — Ну, безбожнику, — сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. — То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки? — Ти неприємний тип, — в’їдливо процідив Боббі. — Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому. Черокі підігнав сани до ґанку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п’ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла. Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником. — Викинь цигарку! — сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом. Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг. — Викинь усю пачку, — звелів той самий голос. Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ. — Слухай! — обізвався раптом Боббі. — А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати! — Послухай, хлопче, — сказав Черокі звичайним голосом. — А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа? — Та ні. Сам бачив. — Ти, здається, щось казав про рушницю? — Казав. А що? У тебе є? — Завтра матимеш. Із срібними наклепками. Черокі дістав годинника. — Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку. Голос міста^[304]

⇐ Предыдущая 30 31 32 33 343536 37 38 39 Следующая ⇒