Annotation 14 страница

Тепер ми вже не стогнемо і не посипаємо голови попелом, коли чуємо про геєну вогненну^[243]. Бо навіть проповідники починають говорити нам, що Бог — це радій, ефір або ще якась суміш з науковою назвою, а найгірше з усього, що жде нас, грішних, у майбутньому, — це хімічна реакція. Приємна, звісно, гіпотеза, але ж ми ще не зовсім позбулися старого релігійного страху. Є тільки дві речі, про які можна говорити довго, давши волю фантазії і не боячись спростувань. Можна розповідати про сни і можна переказувати те, що ви чули від папуги. Ні Морфея^[244], ні птахів суд не визнає правомочними свідками, і тому ніхто із слухачів, не наважиться причепитися до вашої розповіді. Так от, темою моєї розповіді будуть сновидіння, і за це я прошу вибачення у папуг, лексикон яких, здається мені, надто обмежений. Я бачив сон дуже далекий від сучасного критичного напрямку, бо в ньому було дещо спільне з старою, поважною небіжчицею теорією страшного суду. Гавриїл^[245] просурмив, і тих із нас, хто не відразу відгукнувся на його поклик, притягли на допит. З одного боку я помітив купку професійних поручителів в урочистому чорному вбранні з застебнутими ззаду комірцями^[246]. Не все, видно, було гаразд із їхнім майновим цензом, бо не скидалося на те, що вони збираються взяти нас на поруки. Крилатий ангел-полісмен підлетів і взяв мене за ліве крило. Поруч з нами стояла купка, здавалося, дуже заможних привидів, яких теж викликали до суду. — Ви з цієї зграї? — спитав полісмен. — А хто вони такі? — в свою чергу спитав я. — Як вам сказати, — промовив він, — вони... Але все це не стосується справи і тільки забирає місце, призначене для розповіді. Делсі працювала в універсальному магазині. Вона продавала гамбурзькі стрічки чи, може, фарширований перець, автомобілі чи якісь інші дрібниці, що ними торгують в універсальних магазинах. З того, що вона заробляла, Делсі одержувала шість доларів на тиждень. Решту записували їй у кредит, а комусь у дебет в головній книзі, яку веде Бог... вибачайте, ваша превелебність — безсумнівно, Первинна Енергія. Ну так от, у головній книзі Первинної Енергії. Коли Делсі працювала в магазині перший рік, їй платили п’ять доларів на тиждень. Повчально було б узнати, як вона жила на ці гроші. Яке це має значення? Гаразд, вас, можливо, цікавлять більші суми. Шість доларів — це більша сума. Я розповім вам, як вона жила на шість доларів на тиждень. Якось о шостій годині вечора, приколюючи свого капелюшка булавкою, яка пройшла на одну восьму дюйма від мозочка, Делсі сказала своїй подружці Седі — дівчині, яка завжди повертається до вас лівим боком, коли ви підходите до прилавка. — Чуєш, Седі, я домовилася сьогодні ввечері піти обідати з Піггі. — Та ну! — захоплено вигукнула Седі. — Ну й пощастило ж тобі! Піггі страшенно шикарний і завжди водить дівчат у шикарні місця. Одного вечора він повів Бланш навіть у ресторан Гофмана, а там шикарна музика і стільки шикарної публіки. Ти шикарно проведеш час, Делсі! Делсі квапилась додому. Очі її сяяли, а на щоках палали ніжні рожеві відблиски прийдешньої зорі життя — справжнього життя. Була п’ятниця, і від тижневого заробітку Делсі лишилося тільки п’ятдесят центів. Як завжди в години пік, вулиці були залиті потоками людей. Електричні вогні Бродвею сяяли, приваблюючи з темряви метеликів, які прилітали сюди за десятки й сотні миль, щоб навчитися тут обпалювати собі крильця. Охайно вдягнені чоловіки обертались і дивились на Делсі, а вона поспішала, не помічаючи їх. Манхеттен, нічний кактус, почав розкривати свої мертвотно-білі, з важким ароматом пелюстки. Делсі зайшла в магазин дешевих товарів і на всі п’ятдесят центів купила комірець машинного мережива. Ці гроші слід було б витратити інакше: п’ятнадцять центів на вечерю, десять на сніданок і десять — на обід. Ще десять треба було додати до її скромних заощаджень, а п’ять центів розтринькати на локричні льодяники: коли покласти їх у рот, то щока випинається і здається, що у вас флюс, а коли їх смоктати, то це тягнеться так само довго, як флюс. Локричні льодяники були, звичайно, марнотратством, майже оргією, але чого варте було б наше життя без насолод! Делсі жила у мебльованих кімнатах. Є певна різниця між мебльованими кімнатами і пансіоном. Якщо, скажімо, ви живете в мебльованих кімнатах, то інші пожильці не знають, коли ви голодуєте. Делсі піднялась у свою кімнату — третій поверх вікнами на подвір’я в похмурому кам’яному будинку. Вона запалила газ. Вчені кажуть, що алмаз — найтвердіша з відомих речовин. Вони помиляються. Квартирні господарки знають таку суміш, перед якою алмаз — не твердіший від замазки для вікон. Вони змазують цією сумішшю кришки газових горілок, і ви, стоячи на стільці, можете розколупувати її, доки ваші пальці не вкриються саднами, — усе буде марно. Навіть шпилька не допоможе вам; тому назвемо цю суміш стійкою. Так-от, Делсі запалила газ. При його світлі, рівнозначному одній чверті свічки, ми оглянемо кімнату. Ліжко, стіл, комод, умивальник, стілець — усе це було від хазяйки. Решта належала Делсі. На комоді розміщались її скарби: фарфорова з позолотою вазочка, яку їй подарувала Седі, календар-реклама заводу маринадів, сонник, трохи рисової пудри на скляному блюдечку і гроно штучних вишень, зв’язаних рожевою стрічкою. Притулені до кривого дзеркала, стояли портрети генерала Кітченера^[247], Уїльяма Мелдуна, герцогині Мальборо та Бенвенуто Челліні^[248]. На стіні висіла гіпсова тарілка з зображенням якогось воїна в римському шоломі, а поряд з нею — барвиста олеографія: жовтий, як лимон, хлопчик переслідує вогняно-червоного метелика. Це була вершина художнього смаку Делсі, але зважте, що його ніхто ніколи не похитнув. Шушукання про плагіати ніколи не порушувало її спокою, жоден критик не зводив брови, дивлячись на її малолітнього ентомолога. Піггі мав зайти по неї о сьомій. Поки вона хутенько прибирається, скромно відвернімось і трохи потеревенимо. За кімнату Делсі платить два долари на тиждень. У будні її сніданок коштує десять центів: вона готує собі кофе і, поки одягається, варить яйце на газовому пальнику. Вранці у неділю вона влаштовує для себе королівський бенкет: іде в ресторан “Біллі” і їсть телячі котлети та оладки з ананасами, це коштує двадцять п’ять центів, і десять центів вона дає офіціантці на чай. У Нью-Йорку стільки спокус для марнотратства. Вдень Делсі снідає в ресторані при магазині за шістдесят центів на тиждень і обідає за один долар п’ять центів. Вечірня газета, — покажіть мені жителя Нью-Йорка, який би обходився без щоденної газети! — коштує шість центів на тиждень, а дві недільні газети — одна, щоб переглянути шлюбні об’яви, а друга для читання — десять центів. Загальна сума становить чотири долари сімдесят шість центів. Але ж треба ще купувати одяг, і... З мене досить. Я чував про надзвичайно дешевий розпродаж мануфактури і про чудеса, які можна зробити з допомогою голки й нитки, одначе сумніваюсь. Перо в моїй руці зависає в повітрі, коли я згадую, що в житті Делсі ще треба було б додати хоч трохи тих радощів, які належать жінці в силу всіх неписаних, священних, природних, недіючих законів вищої справедливості. Двічі вона була на Коні-Айленді й каталася на каруселі. Сумно підраховувати радощі, які трапляються тільки раз на рік, а не на годину. Про Піггі^[249] можна сказати лише кілька слів. Коли дівчата його так прозвали, незаслужена ганьба лягла на благородну свинячу породу. Характер Піггі складався з рис, властивих іншим тваринам: він був гладкий, але мав душу щура, вдачу кажана, великодушність кота... Він одягався, як франт, був великим фахівцем у галузі голодування. Глянувши на продавщицю, він міг визначити з точністю до години, скільки часу минуло, відколи вона їла щось поживніше, ніж пастилу з чаєм. Він завжди тинявся в торговельному районі міста, шукав здобич в універсальних магазинах і запрошував дівчат з магазинів пообідати. Чоловіки, які водять по вулицях собак на прогулянку, і ті дивляться на нього зверхньо. Це — певний тип, і досить про нього. Моє перо не може зобразити його, а я не тесляр. Близько сьомої Делсі була готова. Вона глянула на себе у криве дзеркало і лишилася задоволена. Темно-синя сукня, що лежала на ній без жодної зморшки, капелюшок з елегантним чорним пером, майже зовсім нові рукавички — все це свідчило про самозречення, про відмову навіть від їжі, було їй дуже до лиця. На мить Делсі забула про все, крім того, що вона красива і що життя от-от підніме перед нею краєчок таємничої завіси й покаже свої чудеса. Чоловіки ще ніколи не запрошували її до ресторану. Тепер вона загляне, хоч на мить, у сяючий та розкішний світ. Дівчата казали, що Піггі — “тринькало”. Отже, буде багатий обід і музика, можна буде подивитись на розкішно вбраних жінок і покуштувати таких страв, од яких у дівчат дивно зводило щелепи, коли вони намагались розповісти про них. Звичайно, він ще коли-небудь запросить її. У вітрині одного магазину вона бачила синю сукню з китайського шовку. Якщо відкладати щотижня не десять, а двадцять центів... ану, полічимо... Ні, це триватиме кілька років! Але на Сьомій авеню є крамниця ношених речей, де... Хтось постукав у двері. Делсі відчинила. На порозі стояла квартирна хазяйка і, вдавано усміхаючись, втягувала носом повітря — чи не пахне їжею, готованою на краденому газі. — Там унизу вас питає якийсь джентльмен, — сказала вона. — Його звуть містер Віггінс. Під таким іменем Піггі знали ті нещасні, які сприймали його серйозно. Делсі повернулась до комода, щоб узяти носовичок, і раптом завмерла, міцно прикусивши нижню губу. Дивлячись у дзеркало, вона бачила казкову країну і себе — принцесу, яка щойно прокинулась від довгого сну. Вона забула про того, хто стежив за нею сумними, красивими й суворими очима, про єдиного, хто міг похвалити чи засудити її за те, що вона робить. Прямий, стрункий і високий, з виразом сумного докору на мужньому меланхолійному обличчі, генерал Кітченер дивився на неї своїми дивними очима з фотографії, що стояла в позолоченій рамці на комоді. Як заводна лялька, Делсі обернулася до хазяйки. — Скажіть йому, що я не піду, — мовила вона похмуро. Скажіть, що я хвора або ще щось. Скажіть, що я не виходжу. Зачинивши і замкнувши за хазяйкою двері, Делсі впала на ліжко так, що її чорне перо зім’ялось, і плакала десять хвилин. Генерал Кітченер був її єдиним другом. Він був для Делсі ідеалом рицаря. Він мав такий вигляд, немовби у нього було якесь приховане горе, а його чудові вуса були як мрія, і вона трохи боялася суворого, але ніжного виразу його очей. Траплялось, вона мріяла, що коли-небудь він зайде в цей будинок, і спитає про неї, і його шабля постукуватиме по ботфортах. Одного разу, коли якийсь хлопчак стукав ланцюжком по ліхтарному стовпу, вона навіть відчинила вікно й виглянула на вулицю. Але марно! Вона знала, що генерал Кітченер десь далеко в Японії веде свою армію проти диких турків. Ніколи він не вийде до неї із своєї позолоченої рамки. А проте один його погляд цього вечора переміг Піггі. Так, цього вечора. Поплакавши, Делсі підвелася, зняла свою найкращу сукню і наділа старенький блакитний халатик. Їй не хотілось обідати. Вона проспівала два куплети з “Саммі”, потім дуже зацікавилась червоною плямкою на своєму носі. А тоді присунула стілець до розхитаного столу, витягла стару колоду карт і почала ворожити. — Ти бачиш, от нахаба! — сказала вголос. — Я ж ніколи ні словом, ні поглядом не давала йому приводу так думати. О дев’ятій годині Делсі витягла із скриньки бляшанку з печивом та маленьке горнятко з малиновим варенням і влаштувала бенкет. Вона запропонувала печиво з варенням генералові Кітченеру, проте він тільки подивився на неї, як сфінкс подивився б на метелика, якщо взагалі в пустелі є метелики. — Не хочете, ну й не їжте, — сказала Делсі. — Але не задирайте носа і не докоряйте мені своїми очима. Подивилась би я, чи були б ви таким гордовитим та чванливим, якби вам довелося жити за шість доларів на тиждень. Делсі наговорила грубощів генералові Кітченеру; це була погана ознака. Потім вона сердито повернула Бенвенуто Челліні лицем до стіни. То це вже можна було їй пробачити, бо Делсі завжди думала, що то Генріх VIII^[250], поведінку якого вона не схвалювала. О пів на десяту Делсі востаннє глянула на портрети на комоді, погасила світло і шмигнула в ліжко. Страшно засинати, глянувши на прощання тільки на генерала Кітченера, Уїльяма Мелдуна, герцогиню Мальборо та Бенвенуто Челліні. Це оповідання, власне, нічим не закінчується. Кінець буде колись пізніше: Піггі знову запросить Делсі в ресторан, вона почуватиметься дуже самотньо, генерал Кітченер, можливо, гляне інакше, і тоді... Так от, як я вже казав, мені снилося, що я стояв недалеко від купки ангелів, здавалося, заможних, а полісмен взяв мене за крило і спитав, чи я не їхньої компанії. — А хто вони? — спитав я. — Як вам сказати? — промовив він. — Це люди, що наймали на роботу дівчат і платили їм п’ять чи шість доларів на тиждень. Ви з цієї зграї? — Ні, ваша безсмертносте, — сказав я. — Я тільки підпалив сирітський притулок і вбив сліпого, щоб забрати його мідяки. Роман біржового маклера^[251]
^{Переклад Ю. Іванова}

Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максуела, дозволив своєму звичайно непроникному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його хазяїн у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши “доброго ранку, Пітчер”, він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього. Молода стенографістка працювала у Максуела вже рік. Вона була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько від стенографії. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур^[252]. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. Строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало зелено-золоте перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом. Її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі відбивалися спогади. У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона в нерішучості затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максуела досить близько, щоб він міг помітити її. Людина, що сиділа за столом, не була більше людиною. Це був заклопотаний нью-йоркський маклер — машина, яку рухали коліщата і пружини. — Ну, в чому справа? Що таке? — різко спитав Максуел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Гострі сірі очі його, байдужі та холодні, блиснули на неї майже неприязно. — Нічого, — відповіла стенографістка і, посміхаючись, відійшла. — Містер Пітчер, — звернулась вона до довіреного клерка, містер Максуел казав вам учора про те, щоб прийняти нову стенографістку? — Так, — відповів Пітчер. — Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть на одинадцяту, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась. — Тоді я працюватиму, як завжди, — сказала молода жінка, поки хтось прийде на моє місце. І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з зелено-золотим пером папуги на звичайне місце. Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, ніколи не зможе бути справжнім знавцем антропології. Поет оспівує “повну годину славного життя”. Година маклера не тільки повна, хвилини та секунди в ній тримаються за ремені і висять на буферах та підніжках. Сьогодні ж у Гарві Максуела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар’єр — хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з’явилося щось схоже на пожвавлення. На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні нелади відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максуел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною проворністю арлекіна. Серед цього дедалі більшого напруження маклер раптом помітив перед собою закручений чубок золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, сак із штучного котика та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, висіло срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд неї стояв Пітчер, готовий пояснити її появу. — Це з стенографічного бюро, відносно місця, — сказав Пітчер. Максуел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки. — Якого місця? — спитав він, насупившись. — Місця стенографістки, — відповів Пітчер. — Вчора ви сказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку. — Ви збожеволіли, Пітчер, — сказав Максуел. — Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчер, і нікого більше до мене не водіть... Срібне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись і зачіпаючи конторські меблі. Пітчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтерові, що “старий” з кожним днем стає все більш неуважним та забудькуватим. Натиск невідкладних справ ставав дедалі дужчий, темп нездоланно зростав. На біржі топтали і шматували з півдюжини акцій, в які клієнти Максуела вклали великі гроші. Накази про купівлю та продаж літали туди-сюди, як ластівки. Під загрозою була частина власного портфеля акцій Максуела, і він працював з величезним напруженням, мов якась складна, тонка і сильна машина, пущена на повний хід; не вагаючись, він вчасно знаходив потрібні слова, рішення і діяв швидко й точно, як годинниковий механізм. Акції та зобов’язання, позики і закладні, прибутки й цінні папери — це був світ фінансів, і в ньому не було місця ні для світу людини, ні для світу природи. Коли настала пора обіду, цей вир на якийсь час трохи затих. Максуел стояв біля столу, в руках у нього було повно телеграм та записів; за праве вухо він заклав авторучку, волосся розкуйовдженими пасмами спадало йому на лоб. Вікно було відчинене, бо мила швейцарка Весна вже посилала в радіатори парового опалення землі трохи тепла. І через вікно в кімнату проникали — може, випадково — чудові пахощі, тонкий і солодкий запах бузку, який на мить примусив маклера завмерти. Бо цей запах належав міс Леслі. Це був її запах, і тільки її. Цей запах поставив її перед ним — видиму, майже реальну. Фінансовий світ раптом зменшився, став як порошинка. А вона була в сусідній кімнаті, за якихось двадцять кроків. — Їй-Богу, я зараз це зроблю, — мовив Максуел напівголосно. — Зараз я її спитаю. Дивно, як я раніше не зробив цього. З поспішністю біржового гравця, який намагається покрити недостачу вже проданих товарів, він кинувся в суміжну кімнату до столу стенографістки. Вона глянула на нього і всміхнулась. Легкий рум’янець зарожевів на її щоках, а погляд був у неї лагідний та щирий. Максуел сперся ліктем на її стіл. Він усе ще тримав у руках купу паперів, а за вухом у нього стирчала авторучка. — Міс Леслі, — поспіхом почав він, — я маю щонайбільше хвилину вільного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згодні ви стати моєю дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справді люблю вас. Кажіть, будь ласка, швидше — ці негідники вибивають останній дух з “Об’єднаних Тихоокеанських”. — Про що ви говорите! — вигукнула молода жінка. Вона підвелась і широко розплющеними очима глянула на нього. — Ви не розумієте мене? — занепокоєно спитав Максуел. — Я хочу, щоб ви вийшли за мене заміж. Я люблю вас, міс Леслі. Я давно хотів вам сказати про це і ось вибрав вільну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажіть їм, щоб почекали хвилинку, Пітчер. То як, міс Леслі? Стенографістка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з її розгублених очей ринули сльози, а потім вона радісно всміхнулась крізь сльози і ніжно обняла однією рукою маклера за шию. — Тепер я розумію, — сказала вона лагідно. — Це все робота вибила на якийсь час із твоєї голови все інше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарві? Ми ж обвінчалися вчора о восьмій вечора в Маленькій церкві за рогом^[253].

Втрачена нагода^[254]
^{Переклад Ю. Іванова}

Містер Тауерс Чендлер прасував у своїй кімнатці вечірній костюм. Один утюг грівся на маленькій газовій плитці, а другим він енергійно водив туди і сюди, добиваючись бажаної складки; пізніше можна буде побачити, як вона протягнеться прямою лінією від його лакованих черевиків до краю жилета з низьким вирізом. Оце й усе, що можна повідати про туалет нашого героя. Про решту може здогадатися той, кого шляхетна бідність примушує вдаватись до принизливих хитрощів. Ми побачимо містера Чендлера знову, коли він спускатиметься сходами мебльованих кімнат, де живе, бездоганно та старанно вдягнений, елегантний, спокійний та самовпевнений; за зовнішністю — типовий молодий нью-йоркський клубмен, який, трохи занудьгувавши, вийшов, щоб кинутись у вир вечірніх розваг. Чендлер заробляв вісімнадцять доларів на тиждень. Він працював у конторі одного архітектора. Йому було двадцять два роки. Він вважав архітектуру справжнім мистецтвом і щиро вірив, хоч і не наважився б визнати це в Нью-Йорку, що хмарочос “Утюг” поступається за своїм виглядом перед славетним Міланським собором^[255]. З кожного тижневого заробітку Чендлер відкладав один долар. У кінці кожного десятого тижня на накопичений таким чином надкапітал він купував у крамничці старого скнари Дядька Часу один вечір, в який він був справжнім джентльменом. Прикрасивши себе регаліями мільйонерів та президентів, прямував у ту частину міста, де життя сяє найяскравішими барвами веселощів, і там обідав з смаком та розкошами. Маючи десять доларів, можна кілька годин успішно розігрувати багатого неробу. Цієї суми цілком вистачить на гарну їжу, пляшку вина солідної марки, відповідні чайові, сигару, візника та все інше, що з цим зв’язане. Цей один чудовий вечір, який він викроював з сімдесяти інших нудних вечорів, був для Чендлера джерелом блаженства, що відроджувалось кожен раз з новою силою. У світської дівчини перший виїзд у світ буває тільки раз у житті, і радісні спогади про нього залишаються в її пам’яті навіть тоді, коли волосся її посивіє. А Чендлерові кожен десятий тиждень приносив насолоду таку ж гостру, хвилюючу та нову, як і перший раз. Сидіти під пальмами серед гурманів, чути звуки схованого оркестру, дивитись на постійних відвідувачів цього раю і відчувати, як вони дивляться на тебе, — що у порівнянні з цим перший танець та газове плаття молодої дівчини? Чендлер рухався по Бродвею разом з натовпом, який являв собою виставку вечірнього вбрання. Цього вечора він був не тільки спостерігачем, а й одним з експонатів виставки. Наступні шістдесят дев’ять вечорів він буде обідати в дешевому костюмі за сумнівними табльдотами^[256] біля стойки випадкового бара, або у своїй кімнаті сендвічами та пивом. Але він ладен був це робити, бо був справжнім сином метушні великого міста, і один вечір, освітлений яскравими вогнями, відшкодовував йому втрачене за численні вечори, проведені в пітьмі. Чендлер ішов далі, поки сорокові вулиці почали перетинати великий, залитий світлом шлях насолод. Бо було ще рано, а коли людина належить до вищого світу тільки один день з сімдесяти, їй хочеться продовжити цю приємність. Погляди — сяючі, зловісні, цікаві, захоплені, задирливі, спокусливі — були звернені до нього, бо його вбрання та вигляд показували, що він є одним з учасників години втіх та розваг. На одному розі він зупинився, замислившись над питанням, чи не час повернути назад і піти до відомого модного ресторану, де він звичайно обідав у дні своїх надмірних розкошів. Саме в цю мить якась дівчина, що поспішала з-за рогу, посковзнулась на грудці заледенілого снігу і впала просто на тротуар. Чендлер зараз же з дбайливою люб’язністю допоміг їй підвестись. Шкутильгаючи, дівчина відійшла до стіни будинку, сперлась на неї і скромно йому подякувала. — Я, здається, розтягнула ногу, — промовила вона. — Нога підвернулась, коли я падала. — Вам дуже боляче? — спитав Чендлер. — Тільки коли я на неї спираюсь. Гадаю, що через дві-три хвилини я зможу йти. — Чи не можу я вам ще чим-небудь допомогти? — запропонував юнак. — Може, покликати кеб або... — Дуже дякую, — тихо, але тепло промовила дівчина. — Не турбуйтесь. Як це зі мною могло трапитись? І каблуки в мене найзвичайнісінькі. Я не можу скласти вину на них. Чендлер глянув на дівчину і відчув, що у нього зростає цікавість до неї. Вона була якось витончено гарненька, а її очі світились веселістю та добротою. Вдягнена вона була у просту й дешеву чорну сукню, схожу на ті, що носять продавщиці. Під дешевим капелюшком з чорної соломки, єдиною прикрасою якого була оксамитова стрічка з бантом, виднілись кучері блискучого темно-каштанового волосся. З неї можна було писати портрет гарної, повної власної гідності трудящої дівчини. Раптом нова ідея осяяла молодого архітектора. Він запросить цю дівчину пообідати з ним. Це було саме те, чого не вистачало його блискучим, але самітнім святам. Короткий час його витончених розкошів приніс би вдвоє більше насолоди, якби він міг провести його у товаристві жінки. Вона була порядна дівчина: її манери й мова підтверджували це. І, хоч вона була у дуже простому вбранні, він відчув, що йому буде приємно сидіти з нею за столом. Ці думки швидко промайнули в його голові, і він вирішив запросити її. Певна річ, це було порушення правил пристойності, але дівчата, які живуть на власний заробіток, часто нехтують формальностями у таких справах. Взагалі, вони проникливо судять про чоловіків, і у своїх діях віддають перевагу власній думці перед марними умовностями. Якщо розсудливо витратити його десять доларів, вони удвох зможуть справді чудово пообідати. Цей обід, безсумнівно, буде видатною подією у сірому повсякденному житті дівчини; а від її відвертого захоплення його тріумф та насолода стануть ще більшими. — Я гадаю, — сказав він цілком серйозно, — що ваша нога потребує довшого відпочинку, ніж ви думаєте. От я і збираюсь запропонувати вам спосіб, щоб дати їй відпочинок і одночасно зробити мені приємність. Я саме збирався пообідати на самоті, коли ви впали на розі вулиці. Ходімо пообідаємо десь у затишному місці, приємно побалакаємо, а за цей час біль у нозі вщухне, і, я певен, ви легко дійдете додому. Дівчина кинула швидкий погляд на відкрите, приємне обличчя Чендлера. У її очах майнув яскравий вогник, а потім вона дружелюбно посміхнулася. — Але ж ми не знайомі... чи добре це буде? — з сумнівом промовила вона. — Нічого поганого в цьому немає, — сказав він просто. — Я сам вам відрекомендуюсь... дозвольте... містер Тауерс Чендлер. Після обіду, який я спробую зробити якомога приємнішим, я скажу вам “На добраніч! ” або проведу вас до ваших дверей, — як вам більше сподобається. — Але Господи, у цій старій сукні та капелюшку! — сказала дівчина, глянувши на бездоганне вбрання Чендлера. — Це не має ніякого значення, — радісно сказав Чендлер. — Я певен, що ви чарівніші у вашій сукні, ніж будь-яка з дам, яких ми побачимо, у найвитонченішому вечірньому туалеті. — Нога в мене ще справді болить, — призналась дівчина, обережно спробувавши ступити. — Я, мабуть, прийму ваше запрошення, містер Чендлер. Можете звати мене... міс Меріан. — У такому разі ходімо, міс Меріан, — сказав молодий архітектор весело, але з бездоганною чемністю, — вам не доведеться йти далеко. На наступному кварталі є хороший та дуже пристойний ресторан. Зіпріться на мою руку... ось так... і помалу підемо. Нудно обідати на самоті. Я навіть трохи радий, що ви посковзнулися на льоду. Коли їх посадовили за гарно сервірований столик і послужливий офіціант нахилився, чекаючи їх розпоряджень, Чендлер відчув справжнє блаженство, яке давали йому його періодичні вилазки. Цей ресторан не був таким розкішним і претенціозним, як той далі по Бродвею, де він звичайно обідав, але мало в чому поступався йому. За столиками сиділо немало відвідувачів, вигляд яких промовляв про їх багатство, тихо грав оркестр, не заважаючи одержувати насолоду від приємної бесіди, а кухня та обслуговування були понад усяку критику. Його супутниця навіть у своєму дешевому капелюшку та сукні трималася з такою гідністю, яка додавала щось особливе до природної краси її обличчя та фігури. А коли вона дивилась на Чендлера, який був пожвавлений, але стриманий, у його схвильовані, чесні блакитні очі, на її чарівному личку з’являвся вираз дуже близький до захоплення. І тут Тауерса Чендлера охопило безумство Манхеттена^[257], шаленство суєти та самовихваляння, бацила хвастощів і провінціальна чума дешевого позерства. Він на Бродвею, оточений шиком і розкошами, і було кому подивитись на нього. На цій комедійній сцені він вирішив у свій один вечір зіграти роль метелика моди та нероби з грошима і смаком. Він був відповідно вдягнений для цієї ролі, і його ангели-хранителі не мали досить сили, щоб перешкодити йому зіграти її. І він почав брехати міс Меріан про клуби, банкети, гольф і верхову їзду, псарні, котильйони^[258] і поїздки за кордон, він навіть зробив кілька натяків на власну яхту, яка нібито стояла у Ларчмонті. Помітивши, що його пусті балачки справляють на дівчину велике враження, він додав до них кілька імпровізованих вигадок про величезне багатство та запросто згадав кілька імен, які обиватель вимовляє з шанобливим благоговінням. Цей короткий вечір належав Чендлеру, і він витискував з нього все, що, на його думку, було найкращим. І все ж через туман самозакоханості, який заслав від нього весь світ, він раз чи два побачив чисте золото серця цієї дівчини. — Цей спосіб життя, про який ви говорите, — сказала вона, — здається таким пустим та безцільним! Невже ви не знайдете у світі такої праці, яка могла б вас більше зацікавити? — Праця! — вигукнув він. — Мила моя міс Меріан, подумайте тільки про те, що вам щодня треба переодягатися для обіду, робити на день з півдюжини візитів, що на кожному розі стоїть полісмен, готовий стрибнути у ваше авто і потягти вас до участку, як тільки ви перевищите швидкість віслюка. Ми, нероби, і є найпрацьовитіші люди у світі! Обід закінчився, офіціант одержав щедру винагороду, обоє вийшли з ресторану і дійшли до того рогу, де вони познайомились. Міс Меріан йшла тепер дуже добре, було майже не помітно, що вона шкутильгає. — Дякую вам за приємно проведений час, — сказала вона щиро. — Тепер мені треба бігти додому. Мені дуже сподобався обід, містер Чендлер. Сердечно посміхаючись, він потис їй руку і сказав щось відносно партії в бридж у своєму клубі. Може, хвилину він дивився, як вона поквапливо йшла у напрямку на схід, потім покликав візника і поволі поїхав додому. У своїй холодній кімнатці Чендлер зняв свій вечірній костюм і поклав його відпочивати на шістдесят дев’ять днів. Потім він замислився. — Вона чудова дівчина! — промовив він до себе. — І, присягаюсь, вона порядна, хоч їй і доводиться самій заробляти на хліб. Може, якби я сказав їй правду, а не всі оті дурниці, ми могли б... Хай йому чорт! Треба ж було підроблятися під костюм. Так говорив дикун, народжений та вихований у вігвамах племені манхеттенців. Залишивши свого компаньйона, дівчина поспішила на схід і через два квартали опинилась біля красивого та солідного особняка, який виходив на авеню, що є головною магістраллю Мамони^[259] та сонму допоміжних богів. Вона поквапливо увійшла до будинку і піднялась у кімнату, де красива дівчина в елегантному домашньому платті стурбовано виглядала у вікно. — Ах ти, шибайголова! — вигукнула вона, коли її сестра увійшла. — Доки ти будеш лякати нас такими витівками? Минуло вже дві години, як ти втекла в цьому старому дранті та капелюшку Мері. Мама так стривожена. Вона послала Луї на машині шукати тебе всюди. Ти погане й дурне дівчисько! Дівчина натиснула на кнопку, і в ту ж мить увійшла покоївка. — Мері, скажіть мамі, що міс Меріан повернулась. — Не сварись, сестро. Я тільки збігала до мадам Тео сказати їй, щоб вона замість рожевої прошивки поставила лілову. А цей костюм і капелюшок Мері став мені у нагоді. Я певна, що всі вважали мене продавщицею з магазина. — Обід уже скінчився, моя мила, ти так запізнилася. — Я знаю. Я посковзнулась на тротуарі та розтягнула ногу. Я не могла йти, якось дошкутильгала до ресторану і сиділа там, поки не відчула себе краще. От я і забарилась. Обидві дівчини сиділи біля вікна і дивились на вогні на вулиці та на потік екіпажів, що поспішали по авеню. Молодша схилилася і поклала голову сестрі на коліна. — Обидві ми вийдемо заміж коли-небудь, — сказала вона замріяно. — У нас стільки грошей, що нам не дозволять розчарувати публіку. Хочеш, сестричко, я розкажу тобі, якого чоловіка я могла б полюбити? — Кажи вже, вітрогонка, — посміхнулась друга. — Я могла б полюбити чоловіка з глибокими та ласкавими блакитними очима, який з повагою та люб’язністю ставиться до бідних дівчат, був би красивий та добрий і не пробував би фліртувати. Але я могла б полюбити його тільки тоді, коли б він мав якесь прагнення, мету, намагався зробити якусь корисну роботу. Я б не подивилася, що він бідний і допомогла б йому домогтися успіху. Але, сестро мила, навколо нас тільки люди, які живуть бездіяльним життям, витрачають весь свій час на розваги та клуби, — і такого чоловіка я не могла б полюбити, навіть коли у нього блакитні очі і він завжди такий добрий до бідних дівчат, яких зустрічає на вулиці. Мебльована кімната^[260]
^{Переклад О. Логвиненка}

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 303132 33 34 35 Следующая ⇒