Annotation 13 страница

Кохання та гроші^[224]
^{Переклад Ю. Іванова}

Старий Антоні Рокуол, відставний фабрикант і власник фірми “Мило Евріка”, виглянув з вікна свого кабінету, що містився в його особняку на П’ятій авеню, і усміхнувся. Його сусід праворуч, аристократ-клубмен Джон ван-Шалайт Сеффольк-Джонс, вийшов з свого особняка назустріч своєму автомобілеві і, за своїм звичаєм, зневажливо подивився, задерши носа, на фасад палацу миловара, збудованого в стилі Відродження. — Ач, лежень! — вигукнув мильний екс-король. — Теж задирає носа, опудало городнє. Я ось примушу малярів на те літо розмалювати весь будинок червоною, білою і синьою фарбами^[225]. Може, ти ще вище задереш свого голландського носа. І Антоні Рокуол, що не визнавав дзвінків, підійшов до дверей свого кабінету й загорлав: “Майк! ” тим самим голосом, яким колись він відколював шматки небесного склепіння в канзаських преріях. — Скажи моєму синові, — наказав Антоні слузі, що з’явився на дверях, — щоб він зайшов до мене перед тим, як їхатиме з дому. Коли молодий Рокуол увійшов до кабінету, старий відклав набік газету, подивився на нього з ласкавого похмурістю на своєму круглому голеному, червоному обличчі, розкуйовдив одною рукою своє сиве волосся, а другою забрязкотів у кишені, перебираючи там ключі. — Річере, — сказав Антоні Рокуол, — почому ти платиш за мило, що ним ти умиваєшся? Річер, який тільки півроку тому приїхав додому з коледжа, був трохи здивований. Він ще не розібрався в своєму батькові, в якому було так само повно несподіванок, як у дівчини на першому балу. — Шість доларів за дюжину, тату... здається. — А за костюми? — Здається, по шістдесят доларів... загалом. — Ти джентльмен, — рішуче сказав Антоні. — Я чув про молодих аристократів, які платять по двадцять чотири долари за дюжину мила і понад сто за костюм. У тебе стільки, ж грошей для марнотратства, скільки і у них, але ти додержуєшся поміркованості й достойності. Я сам вживаю “Евріку”, — не тільки через сентиментальність, але й тому, що це найчистіше мило на ринку. Все, що ти платиш за шматок мила понад десять центів, ти платиш за погані пахощі та за пакування. Мило за п’ятдесят центів шматок цілком придатне для юнака такого походження, як ти, та такого стану і з такими статками. Ти джентльмен. Вони кажуть, що потрібно три покоління, щоб створити джентльмена. Брешуть! Гроші роблять це значно швидше. Коли є капітал, то все йде, як санки з гори. Гроші зробили з тебе джентльмена. Якого дідька! Вони й мене майже зробили. Я майже такий самий брутальний, нахабний і погано вихований, як і ті обидва аристократи, що живуть по обидва боки вашого дому; вони аж спати не можуть через те, що я засотався між них посередині. — Є речі, перед якими, пасують гроші, — зауважив молодий Рокуол досить похмурим тоном. — Не кажи так! — заперечив Антоні, обурившись. — Я переглянув усю енциклопедію, від А до Я, шукаючи речі, — якої не можна було б набути за гроші. Доведеться переглядати ще додаткові томи. Скажи мені, чого не можна купити за гроші. — Та хоч би, — сказав Річер, — ні за які гроші не можна купити собі місця у вищому колі суспільства. — Овва! Невже не можна купити? — вигукнув оборонець коріння всілякого лиха. — А де, скажи ти, будь ласка, було б це вище суспільство, якби у першого Астора^[226] не було грошей, щоб заплатити за переїзд на палубі? Річер зітхнув. — Еге ж, де?.. Я ось до чого це кажу, — провадив далі старий вже не так гучно. — Ось чого просив я тебе зайти. З тобою щось недобре робиться, мій любий. Я вже два тижні помічаю це. На дідька воно? Адже я можу покласти до кишені одинадцять мільйонів готівкою протягом одного дня. А нерухоме майно? Якщо в тебе з печінкою негаразд, то сідай на “Ремблера”! Він набирає оце вугілля й через два дні буде готовий відплисти на Багамські острови. — Ви майже вгадали, тату... щось ніби печінка. — Ах, он воно що! — сказав Антоні. — Ну, скажи, як її звати? Річер почав ходити по кабінету. Цей грубий, старий батько став йому симпатичним. Він був добрим приятелем. Річер вирішив розкрити перед ним свою душу. — То чому ж ти не освідчишся їй? — сказав старий Антоні. — І вона ж кинеться тобі на шию. У тебе ж і гроші є, і вигляд у тебе непоганий, і достойний ти. Руки в тебе чисті: на них нема слідів мила “Евріка”^[227]. Ти був, щоправда, в коледжі, ну та вона не вважатиме цього за провину. — Не було нагоди, — сказав Річер. — Влаштуй нагоду, — сказав Антоні. — Запроси її на прогулянку до парку, або покататися, або проведи її додому з церкви. Не було нагоди! Теж мені... — Ви не знаєте того суспільства, тату. А вона ж частка того потоку, що захоплює суспільство. Кожна година, кожен день, кожна хвилина в неї розподілені наперед. Я повинен домогтися цієї дівчини, тату! Без неї Нью-Йорк для мене — наче нудне болото. І я не можу написати їй... розумієш, не можу я цього зробити. — Кинь! — сказав старий. — Ти хочеш переконати мене, що при всьому моєму капіталі ти не можеш набути особисто для себе годинку-другу часу цієї дівчини. — Я занадто пізно зібрався, тату. Вона їде післязавтра, о другій п’ятнадцять, до Європи на два роки. Я побачу її тільки завтра увечері, якусь хвилинку. Вона зараз у Ларгмонті в своєї тітки. Я не можу поїхати туди. Вона не дозволяє. Але вона дозволила мені зустріти її завтра увечері на Центральному вокзалі, о пів на дев’яту. Ми поїдемо в кебі — галопом, звісно, — до театру на Бродвеї, де нас чекатимуть уже її мати та ціла компанія, щоб разом піти в ложу. Ви думаєте, вона слухатиме моє освідчення протягом тих шести-семи хвилин, що випадуть при таких обставинах? Ні, звісно! А який шанс матиму я потім у театрі? Або після театру? Ніякого! Ні, тату, це такий клубок, що його не розмотають навіть ваші капітали. Ми не можемо купити — навіть за готівку — зайвої хвилини часу. Якби ми могли, багачі жили б тоді дуже довго. У мене нема ніякої надії на те, що я зможу поговорити з міс Лентрі до її від’їзду. — Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах. Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди. — Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти. — Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні з щирим коханням. Кохання всемогутнє. Ах, якби він освідчився їй раніше. Вона не відмовила б нашому Річерові. Але тепер, я боюся, уже пізно. В нього, не буде нагоди договорити з нею. Все твоє золото не може принести щастя твоєму синові. О восьмій годині наступного дня тітка Елен дістала з своєї поїденої міллю шкатулки золоту обручку старовинного зразка й подала її Річеру. — Надінь її сьогодні увечері, Річер, — сказала вона. — Мені подарувала її твоя мати. Вона мені сказала, що ця обручка приносить щастя в коханні. Вона просила мене віддати її тобі, коли ти знайдеш собі подругу в житті. Молодий Рокуол шанобливо взяв обручку і хотів надіти її на мізинець. Вона налізла до другого суглоба і там застрягла. Річер скинув її й засунув у жилетну кишеню. Потім він викликав телефоном свій кеб. На вокзалі він визволив міс Лентрі з галасливої юрби пасажирів. Було рівно тридцять дві хвилини на дев’яту. — Не можна примушувати маму та всю компанію довго чекати, — сказала вона. — До Уоллек-театру, якнайшвидше! — чесно наказав кучерові Річер. Вони вилетіли Сорок восьмою вулицею на Бродвей і поїхали осяяною сліпучим світлом дорогою, що з’єднує нижні майданчики західного Нью-Йорка з кам’яним громаддям східного. На Тридцять четвертій вулиці Річер звелів кучерові зупинитися. — Я упустив обручку, — він попрохав пробачення і виліз. — Вона належала моїй матері, і мені було б дуже прикро, якби я загубив її. Я затримаю вас на півхвилини. Я бачив, куди вона покотилась. Менше ніж через хвилину він уліз у кеб з обручкою. Але протягом цієї хвилини трамвайний вагон зупинився якраз проти кеба. Кучер спробував був об’їхати ліворуч, але важкий фургон, що розвозить товари по місту, загородив йому дорогу. Кучер спробував узяти праворуч, але йому довелося ту ж мить податися назад перед важкою й зовсім недоречною тут хурою, що перевозить меблі. Кучер спробував повернути назад, але змушений був кинути віжки й вилаятися. Кеб не міг їхати, оскільки навкруги була мішанина з коней та екіпажів. Захаращення було таке, що раптом зупинився весь рух у цьому великому місті. — Чому ми стоїмо? — вигукнула нетерпляче міс Лентрі. — Ми спізнимось! Річер підвівся в кебі й оглянувся на всі боки. Він побачив завмерлий потік карет, фургонів, платформ, дрог, кебів та трамваїв. Усі ці екіпажі заповнили перехрестя так, як дівчина з талією в двадцять шість дюймів заповнює двадцятидводюймовий корсет. А з усіх вулиць, що перехрещувалися тут, — з Бродвея, з Шостої авеню, з Тридцять четвертої вулиці — все ще мчали, гуркочучи, нові екіпажі. Вони мчали повною ходою, врізалися в масу, зчеплювалися колесами, а візники, лаючись, додавали й свою лепту до загального галасу. Весь вуличний рух Нью-Йорка немов зосередився навколо кеба, в якому сиділи Річер та міс Лентрі. Найстаріший з глядачів, що їх тисячі стояли на тротуарах, зроду не бачив, ще в Нью-Йорку такого захаращення. — Я дуже винен, але нас, як видно, затерло, — сказав Річер, влаштовуючись на сидінні. — Їм не розплутати цього вузла й за годину. Це моя провина... Якби я не впустив обручки... — А покажіть мені цю обручку, — сказала міс Лентрі. — Ну, раз нічого не можна зробити, то й говорити нема чого. Врешті-решт, театр — це така нудьга... Об одинадцятій годині вечора хтось легенько постукав у двері спальні Антоні Рокуола. — Заходьте! — загримів Антоні. Він сидів у червоному халаті й читав роман з життя піратів. Хтось, постукав, — це була тітка Елен. Вона була схожа на сивого ангела, якого через неуважність забули на землі. — Вони заручені, Антоні, — сказала вона тихо. — Вона дала слово нашому Ричару. Коли вони їхали до театру, на вулиці сталося захаращення, і тільки через дві години їм вдалося вибратися. От, братіку Антоні, ніколи більше не хвастай могутністю грошей. Маленька емблема справжнього кохання — маленька старовинна обручка, яка символізувала безмежне й некорисливе кохання, була причиною того, що наш Річер знайшов своє щастя. Він упустив обручку на брук і вийшов з кеба, щоб підняти її. Але перше ніж вони встигли рушити далі, вулицю було захаращено. Він освідчився міс Лентрі й підкорив її серце, поки кеб стояв через те захаращення. Гроші — ніщо в порівнянні з чистим коханням, Антоні! — Чудово! — сказав старий. — Я радий, що хлопець добився свого щастя. Я сказав йому, що не зупинюсь перед будь-якими перешкодами, коли... — Але, братіку Антоні, чим же тут могли допомогти ваші гроші? — Сестро, — сказав Антоні Рокуол, — я залишив свого пірата в чорт зна якому важкому стані. Його корабель тільки що зазнав аварії, але він занадто добре знає ціну грошам, щоб дати йому затонути. Дай мені дочитати цей розділ. Оповідання, власне, тут мало закінчитися. Я не менше, — ніж ви, хотів би поставити тут крапку. Але істина? Адже треба спуститися за тою істиною на дно колодязя! Наступного дня особа з червовими руками й блакитною краваткою, що звала себе Келлі, подзвонила біля під’їзду особняка Рокуола. Цю особу негайно припровадили до кабінету. — Ну, — сказав Антоні, дістаючи свою чекову книжку, — здорово ви наробили з мила піни! Який там у нас рахунок? Я дав вам п’ять тисяч готівкою. — Я доплатив ще триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Мені довелося трохи перевищити кошторис. Фургони від крамниць та кеби я дістав переважно по п’ять доларів, але платформи та дроги здебільшого дерли з мене по десятці. Шофери вимагали не менше, ніж по десятці а деякі платформи з вантажем то й по двадцять. Найбільше з мене здерли фараони. Двом довелося заплатити по п’ятдесят, з іншим по двадцять та по двадцять п’ять. Але яке видовище, містер Рокуол, — га! І без будь-якої репетиції. Хлопці прибули на місце хвилина в хвилину. Ну й захаращення було, я вам скажу! Протягом двох годин навіть змії не вдалося б пролізти вулицею. — Отже, тисяча триста... ось, Келлі, — сказав Антоні Рокуол, відриваючи чек. — Тисяча доларів гонорару і триста, що ви витратили з своїх. До речі, — грошима ви не нехтуєте, Келлі? — Я? — сказав Келлі. — Та я ладен дати по морді людині, що видумала бідність! Коли Келлі вже виходив, Антоні спинив його. — Ви не помітили, — спитав він, — там, в отій каші, не було такого, знаєте, начебто товстенького хлопчика — зовсім голого, — з луком та стрілами, знаєте? — Ех-і, — відповів здивований Келлі. — Не бачив такого... Та якби він був такий, як ви кажете, то фараони, напевне, його зараз би схопили. — Я боявся, щоб цей шибеник, не спізнився, — усміхнувся Антоні. — Ну, бувайте здорові, Келлі! Кульбаба^[228]
^{Переклад Ю. Іванова}

Був березневий день. Коли ви пишете оповідання, ніколи не починайте так. Нема гіршої передмови. Невиразно, плесковато, сухо, ніби вітром підбито. Але в цьому разі можливо. Бо подальший вступ, що з нього, власне, треба було розпочати повістку, надто дикий, і неподібний, щоб можна було шпурнути його читачеві в лице без підготовки. Сара плакала над обіденною карткою. Подумайте-но: нью-йоркська дівчина, що ревом реве над меню! Щоб пояснити це, вам дозволяється ворожити: може омарів не вистачило? Або вона заприсягалася не їсти мороженого цілий великий піст? Або замовила цибулі? Або допіру повернулась з ранкової вистави мелодрами! А як гадки ці помилкові, дозвольте по цьому оповідати далі. Джентльмен, що заявив, ніби світ — устриця, що її він розкриє своїм мечем, улучив куди слід дуже легко^[229]. Подумаєш, яка штука — відкрити устрицю мечем! А от, чи траплялося вам бачити, щоб хто-небудь намагався одкрити земного слимака за допомогою друкарської машинки? Чи не завгодно зачекати, доки вам подадуть дюжину розкритих таким способом? Сара справлялась з своєю безрукою машиною саме настільки, щоб трішки тільки відкрити світову устрицю й одщипнути собі шматочок в холоднім і слизькім світі, там у середині. Вона знала скоропис не більш як дипломована стенографістка, тільки-но випущена в світ комерційною школою. Отже, не вміючи ще стенографувати, вона не мала змоги увійти в ясне й блискуче зібрання конторських талантів. Вона була друкарниця, що працювала акордово, й дістала, як побачите, чудернацьку роботу по переписці. Найблискучішим подвигом Сариним у бою зо світом була угода з " Шуленберговими хатніми обідами". Шуленбергова їдальня була поруч старої кам’яниці, де Сара тулилась у комірчині. Одного вечора після Шуленберського обіду за 40 центів, за табльдотом^[230] з п’яти страв, подаваних так швидко, як швидко ви кидаєте свої п’ять опук в голову кольорового джентльмена^[231], — Сара взяла з собою обіденну картку. Картку було написано нечітко, не розбереш чи то по-англійськи, чи по-німецьки, й так складено, що не вивчивши її уважно, ви починали обідати з зубочистки й рижового пудинга, а кінчали юшкою й днем з тижня. На ранок Сара показала Шуленбергові чисту картку з чудово надрукованим на машинці меню, де страви ласо вишикувались всі в рядочок, кожне на своїм місці, за своєю назвою, від “закусок” до “за верхню одежу й парасолі не відповідаємо”. Шуленберг “натуралізувався” в американських громадян і сам керував своїм маленьким ділом. Перш ніж Сара пішла з ресторану, він з охотою пішов з нею на згоду. Вона була повинна постачати для всіх двадцять одного столика в його їдальні видрукуване на машинці обіденне меню — нове щодня, а меню для сніданку й для вечері — коли мінялись страви або картки дуже вже забруднювались. Натомість Шуленберг зобов’язувався посилати Сарі їжу тричі на день в її комірчину через лакея — по можливості найчемнішого, — й щодня сповіщати її запискою про те, що Доля виготувала для Шуленбергових клієнтів на завтра. Ця угода задовольняла обидва боки. Шуленбергові гості знали тепер, принаймні, як звалися ті страви, що їх вони їли, навіть коли їхня природа іноді бентежила їх. А Сара мала харчі на всю холодну, похмуру тьмяну зиму, й це позбавляло її найголовніших турбот. Потім календар почав брехати, кажучи, що вже весна настала. Весна приходить, коли справді настає весна. А тут січневий замерзлий сніг ще лежав діамантами на вулицях. Ручні катеринки пригравали, як і раніше “за старого славного, літнього часу”, — із звичайною їхньою грудневою жвавістю й виразністю чоловіки почали підписувати місячні векселі, щоб купити до Великодня костюм. Воротарі позакривали парове опалення. А коли те все трапляється, — знайте! — столиця все ще в лещатах зими. Одного разу, по обіді, Сара тремтіла з холоду в своїй прибраній комірчині, “будинок опалюється; бездоганна чистота; зручно; перевірте й пересвідчитесь самі”. У Сари не було іншої роботи, як друкувати картки для Шуленберга. Вона сиділа на своїм рипучім кріслі й дивилась у вікно. Календар на стіні настирливо кричав їй: “Capo, весна! Я ж вам кажу — весна! Погляньте-но на мене — мій вигляд вам це скаже. Та ви й самі весняна істота — ви дуже гарненькі, Capo — але чого так тоскно ви дивитесь у вікно? ” Сарина кімната виходила у двір. Виглядаючи у вікно, вона могла бачити задню цегляну безвіконну стіну ящикового заводу на сусідній вулиці. Але стіна була чистісінький хрусталь. І Сара бачила внизу зелену поляну в тіні вишневих дерев і берестків, облямовану малиновими й трояндовими кущами. Справжні віщуни весни надто непомітні для очей і для вух. Декотрим з них, перш ніж вони зможуть привітати Даму в зеленім, потрібний шапран у цвіту, блискуче тернове дерево, пташині співи, — навіть таке грубе нагадування, як прощальне ручкання з устрицями й з іншими стравами зимового меню. Але до вибраних синів старої матері землі з’являються радісні весняні віщуни, проголошуючи їх рідними дітьми, а не приймаками, — хіба тільки вони самі побажають ними бути. Минулого літа Сара поїхала на село й покохала фермера. (Коли пишете оповідання, ніколи так не зупиняйтесь. Це погане мистецтво, й від цього може покривитись всяка цікавість. Хай оповідання йде вперед, не зупиняючись. ) Сара залишалася два тижні на фермі “Соняшне Джерело”. Тут вона пройшла науку кохання з сином старого фермера Франкліна — Уолтером. Взагалі фермери кохались, брали шлюб і переверталися на лопух дуже швидко. Але молодий Уолтер Франклін був теперешнім агрономом. У його корівнику стояв телефон, і він міг точно вирахувати, як уплине врожай канадійської пшениці майбутнього року на картоплю, посаджену на молодику. На тій тінявій полянці, зарослій малиновими кущами, Уолтер залицявся до Сари й скорив її. Вони сиділи разом і плели вінок із кульбаби для її волосся. Він захоплювавсь ефектом жовтих квіток на її чорнявих косах, і вона залишилась у вінку, пішла додому, розмахуючи солом’яним морським брилем. Уолтер сказав, що вони візьмуть шлюб навесні при перших ознаках весни. І Сара вернулася назад, у столицю, барабанити на своїй друкарській машинці. Грюк у двері розвіяв Сарині спомини про ті щасливі дні. Лакей приніс записку олівцем — меню “Хатніх обідів” на наступний день, — власноручні розкаряки старого Шуленберга. Сара сіла за машинку й пропустила картку між вальки. Вона працювала проворно. Звичайно, всі двадцять одна картка були готові за півтори годині. Сьогодні в меню змін було більше ніж як завжди. Юшки були легші. Із перших страв свинину було викреслено й красувалася вона тільки з руською ріпою у відділі смажених. Граціозний дух весни перейшов усю обіденну картку. Ягня, що нещодавно розбишакувало на зелених горбках, скористовано для підливи, що нагадувала про його жвавість. Устрицина пісня ще хоч і не зовсім змовкла, але чулася вже “duminuendo con amore”^[232]. Сковородка, очевидно, гуляла. Реєстр різних пиріжків розпухав, важкі пудинги зникли. Сосиски, обгорнуті гарніром, танули в солоднечій передсмертній тузі в товаристві гречаної каші. Сарині пальчики танцювали, як мошка над струмком улітку. Вона перебирала страви, розміреним оком визначала кожній її місце відповідно до того, яка в неї завдовжки назва. Якраз перед десертом стояв реєстр городини: морква й горох, спаржа з сухарями, перманентна картопля й пшеничка, рижова каша, квасоля, капуста й потім.... потім.... Сара плакала над обіденною карткою. З глибини якогось релігійного розпачу здіймалися сльози до її серця й збиралися в її очах. Вона схилила голову на столик своєї маленької друкарської машинки, і клавіші сухо акомпанували їй риданням. Аджеж два тижні вона не мала листа від Уолтера — а далі на картці стояв салат з кульбаби з якимись яйцями... Ну до чого вони ті яйця? Кульбаба — її золотистими квітками Уотлер коронував її, назвав своєю коханою королівною й майбутньою дружиною, кульбаба — віщун весни, — сумна гирлянда її горя — спогади про її найщасливіші дні. Панно, дозволяю вам усміхнутися, доки ви самі зазнаєте такого іспиту. Хай на ваших очах за Шуленберґовим табльдотом подадуть Маршалові Нієлеві троянди — Персеїв подарунок^[233], а тою ніччю, коли ви оддали йому ваше серце, хай подадуть троянди, як салат з французьким гарніром. Коли б Джульєті^[234] довелося побачити ознаки свого кохання так низько впалими, вона миттю б кинулася за травами Лети^[235] до якось гарного аптекаря. Але що за чарівниця Весна! До велетенського міста з каменю й заліза треба надіслати звістку. Нема кому принести її, опріч маленького хороброго посланця з ланів, простенького виглядом, в суворій зеленій одежі. Вона, як призваний солдат щастя, — та кульбаба dent de lion “левів зуб” — як називають її кухарі-французи. Коли вона цвіте — вона співучасниця любовної гри, заплетена в каштанове волосся моєї героїні. Коли він юний, коли в нього нема ще пиляків і пелюстків, її кидають у киплячий казан — і він знову несе привіт своїй шановній господині. Сара швидко вгамувала сльози. Треба ж понаписувати обіденні картки. Все ще не зовсім прокинувшись од своєї кульбабиної мрії, вона кілька хвилин розгубливо стукала машинкою, а розумом і серцем — уся була, зо своїм фермером на чудовій стежці. Однак вона швидко повернула до гранатових полян у Нью-Йорку, й її машинка почала гриміти й підскакувати, як штрайкбрехерів грузовик. О шостій годині лакей приніс їй обід і забрав видрукувані на машинці її обіденні картки. Пообідавши, Сара одсунула, зітхнувши, у бік миску з салатом із кульбаби, прикрашеним гирляндою з великих крашанок. Як і оця темна маса з яскравих, одзначених коханням квітів перевернутих на жалюгідний, безславний салат, так і її літні надії зав’яли й розлетілись. Шекспір^[236] і сказав, що любов може живитися з себе. Але Сара не могла примусити себе з’їсти салат з кульбабиного листя, що прикрасило перший бенкет її серця, її справжнього кохання. О шостій з половиною пара в сусідній кімнаті зняла чвару. Мужчина в кімнаті нагорі намагався підібрати “ля” на своїй флейті. Газ почав гаснути. Хури з угіллям зупинились для вигрузки — єдиний звук, що викликав заздрість у фонографа. Кішки на парканах поволі одсувалися до Мукдену^[237]. З цих ознак Сара знала, що їй час читати. Вона витягла “Монастир і серце”^[238] — кращу з нехідких книжок за місяць, — поставила ноги на валізку й узялась мандрувати разом з героєм — Жераром. Біля дверей почувся дзвінок. Квартирна хазяйка озвалася. Сара кинула Жерара й Дені на шматування ведмедеві й прислухалась. Ви вже догадались. Вона вискочила на сходи якраз, коли фермер, стрибаючи через троє східців, вискочив нагору, скосив Сару, зв’язав її, не залишивши для інших навіть колосся підбирати. — О, чому ти не написав? — крикнула Сара. — Нью-Йорк не маленьке містечко, — сказав Уолтер Франклін. — Я вже тиждень одшукую тебе на стару адресу. Я дізнавсь, що ти переїхала у вівторок і трохи втішився; а може, думаю, не буде такої невдачі, як у п’ятницю. А, проте, я ловив тебе з поліцією й усякими іншими способами — аж до сьогодні. — Я писала, — гаряче одказала Сара. — Не дістав жодного листа. — Як же ти відшукав мене? Лице в молодого фермера засвітилося весняною усмішкою. — Сьогодні ввечері я потрапив до хатньої їдальні, це отут поряд. Я не цікавився, що то за їдальня, а просто я цього сезону люблю страви з городини. Продивляюсь таку гарну, надруковану на машинці ресторанну картку, вишукую що-небудь підходяще з городини. Тільки-но переступив через капусту, — миттю перекинув свого стільця й гаркнув: “Хазяїне! ” — й від нього довідався про твою адресу. — Я пригадую, — сказала сяйлива Сара. — Після капусти стояв салат з кульбаби. — Хоч де б у світі я натрапив на твоє титульне “У” з отими знайомими закрутками твоєї друкарської машинки, я б його обов’язково впізнав, — завважив Франклін. — Як? Адже в “кульбабі” нема титульного “У”, — здивовано одказала Сара. Молодий фермер витяг з кишені обіденну картку й показав у ній один рядок. Сара впізнала першу з видрукуваних нею сьогодні карток. У правім верхнім кутку ще збереглася пляма, — там упала її сльоза. А вгору від плями, на місці назви запашної рослини, в тісне коло спогадів про його золотисті квіти, Сарині пальці заплели щось дивне. Поміж синьою капустою й гашеним зеленим перцем красувалося: “ЛЮБИЙ УОЛТЕР З ГАРНІРОМ ІЗ КРУТИХ ЯЄЦЬ”. Зелені двері^[239]
^{Переклад Ю. Іванова}

Уявіть собі, що ви прогулюєтесь після обіду по Бродвею і десять хвилин, потрібних, щоб викурити сигару, міркуєте, куди піти — на розважальну трагедію чи на щось серйозне, на зразок водевілю. Раптом на ваше плече лягає чиясь рука. Ви обертаєтесь, і ваші очі зустрічаються з хвилюючими очима прекрасної жінки в діамантах і російських соболях. Вона поквапливо тицяє вам у руку гарячу булочку з маслом і, вихопивши маленькі ножиці, відрізає ними ґудзика на вашому пальті, потім, багатозначно вигукнувши одне-єдине слово “Паралелограм! ”, — швидко перебігає на другий бік вулиці, боязко озираючись. Це буде справжня пригода. Чи погодилися б ви взяти в ній участь? Ні, тільки не ви. Ви б розгубилися, сором’язливо кинули б булочку і пішли по Бродвею, з жалем обмацуючи те місце, де був ґудзик. Ви зробили б саме так, якщо тільки не належите до тих небагатьох, у кому ще не зовсім вмер дух пригоди. Справжніх шукачів пригод завжди було небагато. Ті, про кого звичайно пишуть як про шукачів пригод, це переважно просто енергійні люди, які винайшли щось нове. Вони покидали свій дім, щоб здобути те, чого прагнули: золотого руна, чаші святого Грааля, кохання, скарбів, корони чи слави. Справжній шукач пригод сміливо йде назустріч незнаній долі, не думаючи про мету і розрахунок. Чудовим прикладом цього може бути блудний син, коли він повернув назад додому. Дуже багато було напівшукачів пригод — людей хоробрих і визначних. З часів хрестових походів вони збагатили історію і літературу, а також і видавців історичних романів. І кожен з цих людей хотів одержати приз чи забити гол, перемогти на скачках, уславити своє ім’я, розплатитися з кимось чи просто щось урвати для себе. Словом, то не були справжні шукачі пригод. У великому місті близнюки Романтика і Пригода завжди шукають достойних служителів. Коли ми тиняємось по вулицях, вони лукаво дивляться і манять нас, прибираючи то один вигляд, то інший. Ми раптом не знали чому відводимо погляд і бачимо у вікні обличчя, яке немовби належить до галереї наших сімейних портретів. На тихій сонній вулиці ми чуємо крик агонії і жаху, який лине з порожнього, забитого будинку. Замість знайомого під’їзду візник зупиняється перед чужими дверима, усміхаючись, незнайомець відчиняє їх і просить нас зайти. Списаний папірець падає до наших ніг з високого вікна випадку. В натовпі, що завжди кудись поспішає, ми раптом помічаємо окремих перехожих, обмінюємось з ними поглядами, повними ненависті, приязні або страху. Сипоне дощ — і під нашою парасолькою може сховатися дочка Повного Місяця або двоюрідна сестра Зоряної Системи. На кожному розі губляться носовички, манять пальці, запитують очі, і до наших рук потрапляють загублені, одинокі, чудові, таємничі, небезпечні, мінливі ключі Пригод. Проте мало хто з нас має бажання підняти їх і скористатися ними. Ми не нахилимось, бо до спини нам прив’язано стальний стрижень умовностей. Ми проходимо повз ці ключі, і настає час, коли ми, дійшовши до кінця свого нуднющого життя, збагнемо, що вся наша Романтика — це тільки бліді спогади про один чи два шлюби, атласна розетка, яка зберігається у замкнутій шухляді письмового стола, і постійні сутички з радіатором парового опалення. Рудольф Стайнер був справжнім шукачем пригод. Рідко траплявся вечір, коли він залишався у своїй маленькій кімнатці, а не тинявся, шукаючи чогось несподіваного і незвіданого. Для нього найцікавіше було те, що могло діятися за найближчим рогом вулиці. Траплялося, що його прагнення випробувати долю приводило до дивовижних наслідків. Двічі він ночував у поліції. Знову і знову ставав жертвою хитрих і жадібних шахраїв. За одну привабливу пригоду йому довелося заплатити годинником і гаманцем. Одначе він з таким же запалом приймав кожен виклик долі в чудовому турнірі Пригод. Якось увечері Рудольф гуляв собі по одній з гомінких вулиць старої центральної частини міста. Два потоки людей заповнювали тротуари — ті, що поспішали додому, і ті, що відреклись від домашніх обідів заради сумнівної насолоди харчуватися в ресторані. Молодий, зовні приємний шукач пригод, який поволі йшов уперед, пильно стежачи за всім, що відбувалося навколо. Вдень він служив продавцем у магазині піаніно. Краватку він не прикріплював булавкою, а протягав крізь кільце з топазом, і одного разу написав редакторові журналу листа про те, що книга міс Лоббі^[240]“Випробування любові Джуні” мала найбільший вплив на його життя. Голосне клацання зубами спершу наче привернуло його увагу до ресторану, перед яким він опинився, але, глянувши вгору, Рудольф побачив на сусідньому будинку зроблену з електричних лампочок рекламу дантиста. Гігант-негр, фантастично вбраний у червоний, розшитий візерунками піджак, жовті штани і кепі військового зразка, з роздумом давав якісь картки тим із натовпу, хто хотів їх узяти. Такий вид реклами дантистів Рудольф уже бачив не раз. Звичайно він проходив повз негра і не брав візитних карток, але сьогодні той всунув одну з них йому в руку так спритно, що вона залишилася у нього. Відійшовши кілька кроків, він кинув байдужий погляд на картку. Здивований, зацікавлено оглянув її з обох боків. Одна сторона картки була чиста, на другій чорнилом було написано двоє слів: “Зелені двері”. І в цю мить Рудольф помітив, як перехожий, що йшов попереду, викинув картку, яку вручив йому негр, на тротуар. Рудольф підняв її. На ній були надруковані ім’я та адреса дантиста і звичайний перелік: “коронки”, “пломби”, “мости” — з сумнівним запевненням, що всі види зуболікування виконуються “без болю”. Шукач пригод в особі продавця піаніно зупинився на розі й задумався. Потім перейшов на другий бік вулиці, повернувся на один квартал назад, знову перетнув вулицю і приєднався до потоку людей, що тік у тому напрямі, де сяяла реклама дантиста. Вдаючи, ніби проходить повз негра вперше, Рудольф байдуже взяв картку, яку той йому вручив. Пройшовши десять кроків, оглянув її. На ній тим самим почерком було написано: “Зелені двері”. Перехожі, які йшли попереду й позад нього, викинули на тротуар три чи чотири картки. Всі вони впали чистою стороною догори. Рудольф перевернув їх. На кожній була надрукована реклама принад кабінету дантиста. Рідко траплялося таке, щоб лукавому Духові Пригоди треба було двічі кликати Рудольфа Стайнера, його щирого послідовника. Але тепер заклик прозвучав двічі, і рицар пригоди вирушив у похід. Рудольф не поспішаючи повернувся назад і пройшов повз вітрину, в якій клацали зуби, повз гіганта-негра. Цього разу картки він не дістав. Незважаючи на яскраве і кумедне вбрання, негр мав якусь природжену гідність, коли одному чемно пропонував картку, а іншому — ні. Час від часу з його грудей виривався якийсь неприємний, незрозумілий вигук, схожий на вигуки кондукторів трамвая або речитатив у оперному співі. Цього разу він не тільки не дав картки, але, як здалося Рудольфові, кинув на нього погляд, повний холодної, майже нищівної зневаги. Цей погляд наче вжалив нашого шукача пригод. То був мовчазний докір за те, що він чогось іще сподівається. Хоч би що означали таємничі слова, написані на картках, негр вибрав з натовпу саме його і вручив їх йому. Тепер негр, здавалося, осуджував його за нерішучість, без якої не розгадати загадки. Стоячи осторонь від натовпу, молодик швидко оглянув будинок, де, на його думку, крилася розгадка таємниці. Будинок був високий — п’ять поверхів. Внизу, в підвалі, містився невеличкий ресторан. На першому поверсі була крамниця чи то жіночих капелюшків, чи то хутра, зачинена в такий час. Другий поверх, судячи по мерехтливій електричній рекламі, належав дантистові. Над ним було ціле вавілонське стовпотворіння різних вивісок та реклам, які багатьма мовами сповіщали, що там містяться хіроманти, кравці, музиканти і лікарі. А ще вище — про це свідчили спущені завіси та пляшки з молоком, які біліли на підвіконнях, — були житла. Оглянувши будинок зовні, Рудольф швидко увійшов усередину його. По вкритих килимами сходах піднявся на третій поверх і зупинився. Коридор ледве освітлювали бліді вогники з двох газових ріжків — один далеко праворуч, другий — ближче ліворуч. Рудольф глянув у напрямі ближчого вогника і побачив при його тьмяному світлі зелені двері. Якусь мить він вагався, потім немовби знову побачив зухвалу посмішку на обличчі негра, який жонглював картками, підійшов прямо до зелених дверей і постукав. І перше ніж йому відповіли, відчув на собі швидкий подих справжньої пригоди. Що тільки могло критися за цими зеленими дверима! Картярі за грою; хитрі пройдисвіти, які підступно заманюють його у розставлену пастку; красуня, яка чекає на сміливого юнака; небезпека, смерть, любов, розчарування, осміяння — кожне з цих припущень могло стати відповіддю на його відважний стук у двері. В кімнаті почулося тихе шарудіння, і двері поволі відчинилися. Перед ним, похитуючись, стояла дуже бліда дівчина, якій, здавалося, не було ще й двадцяти років. Вона випустила ручку дверей і, намагаючись навпоцамки знову знайти її, трохи не впала. Рудольф підхопив її і поклав на потерту кушетку, що стояла біля стіни. Зачинив двері і при мерехтливому світлі газового ріжка оглянув кімнату. Те, що він побачив, являло собою картину надзвичайної бідності, хоч усе було охайно прибрано. Дівчина лежала нерухомо, мабуть, непритомна. Рудольф стурбовано кинувся шукати в кімнаті бочку. Треба покласти на бочку людину, яка... ні, ні, це для утоплеників. Він почав махати над нею, немов віялом, своїм капелюхом. Ця спроба закінчилась успішно: крисами капелюха він зачепив дівчину за носа, і вона розплющила очі. І тоді юнак побачив, що саме цього обличчя не вистачало, щоб галерея дорогих його серцю портретів була повна. Щирі сірі очі, маленький, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся, що кучерявилося, наче вусики гороху. Це був кінець і гідна винагорода за всі його пригоди. Але яке бліде і виснажене обличчя було у неї! Дівчина глянула на нього спокійно, а потім усміхнулася. — Я, здається, знепритомніла? — спитала вона тихим голосом. — Ну а з ким би це не трапилось? Поживіть три дні без їжі, тоді побачите! — Прокляття! — вигукнув Рудольф, скочивши на ноги. Чекайте, я зараз! Він вибіг через зелені двері й помчав сходами вниз. Хвилин через двадцять він повернувся і легенько постукав у двері ногою, щоб вона відчинила. Обидві руки його були зайняті пакунками з бакалійної крамниці та ресторану. Все принесене він: розклав на столі. Тут були і хліб з маслом, і холодне м’ясо, і кекс, і солодкий пиріг, і різні приправи, і устриці, і смажене курча, і пляшка молока, й навіть чайник з гарячим чаєм. — Це просто дурість — не їсти, — суворо промовив Рудольф. Щоб ви більше ніколи не йшли на такі дурні парі. Вечеря готова. Він допоміг дівчині сісти на стілець біля столу і спитав: — У вас є чашка для чаю? — На полиці біля вікна, — відповіла вона. Коли він повернувся до столу з чашкою, вона, сяючи від задоволення очима, саме їла велику маслину, яку з інстинктом, властивим жінкам, швидко знайшла і дістала з пакунка. Він сміючись забрав її в неї і налив повну чашку молока. — Спочатку випийте оце, — велів він, — а потім трохи чаю та куряче крильце. Якщо добре себе почуватимете, то завтра з’їсте маслину. А тепер, коли дозволите бути вашим гостем, повечеряємо. Він присунув до столу другий стілець. Від чаю обличчя дівчини ледь порожевіло і вона трохи пожвавішала. Почала їсти з тою граціозною жадібністю, яка властива голодним диким звірам. Здавалося, вона вважає присутність юнака і допомогу, яку дістала від нього, цілком природним явищем. І це не тому, що вона нехтувала умовностями: просто пережите давало їй право відкинути все штучне в людській істоті. Але поступово сили та спокій повернулися, разом з ними повернулась свідомість того, що треба додержуватись деяких умовностей. Вона почала розповідати йому про себе. Це була одна з тисячі маленьких історій, які щодня трапляються в місті — розповідь про звичайну продавщицю з низькою платнею, про штрафи, від яких зростають прибутки магазину, про хворобу і втрачену роботу, про розбиті надії і, зрештою, про те, як у зелені двері постукала Пригода. Але Рудольфові ця розповідь видалася такою ж величною, як “Іліада”^[241] або найкращі сторінки роману “Випробування любові Джуні”. — Тільки подумати, що вам довелося пережити це! — вигукнув він. — Це був просто жах, — сумно мовила дівчина. — Невже у вас немає ні родичів, ні друзів у місті? — Немає нікого. — Я теж самітний на світі, — сказав Рудольф, помовчавши. — Я дуже рада, що це так! — швидко сказала дівчина. Юнакові було приємно це почути. Несподівано повіки дівчини стулились, і вона глибоко зітхнула. — Страшенно хочеться спати, — сказала вона. — Мені так гарно. Рудольф підвівся і взяв свій капелюх. — Ну, тоді на добраніч. Вам треба поспати. Він подав руку, вона взяла її і промовила “на добраніч”. Але в її очах було таке красномовне, щире і зворушливе запитання, що він відповів: — Завтра я зайду, побачу, як ви тут. Вам не так легко буде позбутися мене. Потім, коли Рудольф ступив уже до дверей, вона спитала, як він потрапив до неї, ніби причина цього була куди менш важлива, ніж сам факт його появи. — А як це сталося, що ви постукали до мене? Він глянув на неї, згадав про картки й відчув, як у ньому прокинулись ревнощі. А що якби ті картки попали не йому, а якомусь іншому шукачеві пригод? І Рудольф вирішив, що вона ніколи не повинна узнати правду. Він ніколи не скаже їй, що знав до яких хитрих витівок змусило її вдатися нещастя. — Один з наших настройщиків фортепіано живе в цьому будинку, — сказав він. — Я помилився і постукав у ваші двері. Останнє, що він побачив, зачиняючи зелені двері, була її усмішка. Біля сходів Рудольф зупинився і зацікавлено оглянувся довкола. Потім пройшов до кінця коридора, повернувся, піднявся на поверх вище. Всі двері, які він побачив у будинку, були пофарбовані в зелений колір. Здивований, він вийшов на вулицю. Фантастично вдягнений негр стояв на тому ж місці. Рудольф підійшов до нього, тримаючи в руці обидві картки. — Скажіть, чому ви дали мені ці картки і що це мало означати? — сказав він. Широка доброзичлива посмішка негра продемонструвала чудову роботу його хазяїна-дантиста. — Це он там, бос, — мовив він, показуючи кудись убік. — Але, мені здається, ви трохи запізнилися на першу дію. Глянувши туди, куди показував негр, Рудольф побачив над входом до театру сяючі електричні літери реклами нової вистави: “ЗЕЛЕНІ ДВЕРІ”. — Мені казали, що це прекрасна вистава, сер, — вів далі негр. — Агент, який рекламує її, подарував мені долар, щоб я роздавав його картки разом з докторськими. Можна запропонувати вам одну картку доктора, сер? На розі кварталу, де Рудольф жив, він зайшов у бар, щоб випити кухоль пива і купити сигару. Закуривши, вийшов на вулицю, застебнув пальто, зсунув на потилицю капелюх і твердо промовив, звертаючись до ліхтарного стовпа: — Все одно я вірю, що це рука Долі вказала мені шлях, як знайти її. Такий висновок, якщо взяти до уваги описані обставини, безсумнівно, дає нам право зарахувати Рудольфа Стайнера до справжніх послідовників Романтики і Пригоди. Незакінчена оповідь^[242]
^{Переклад Ю. Іванова}

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 293031 32 33 34 Следующая ⇒