Annotation 10 страница

Перед тим як спустити завісу над цією строкатою комедією, нам залишається виконати ще три обов’язки. Два з них були обіцяні; третій має не меншу силу. На самому початку програми цього тропічного водевілю було дане слово пояснити, чому Куций О’Дей з Колумбійського розшукного агентства втратив свою посаду. А також було обіцяно, що загадковий Сміт ще раз вийде на сцену й розповість нам, за якою таємницею він уганяв на берегах Анчурії тієї ночі, коли під час свого самотнього чатування накидав стільки сигарних недопалків навколо кокосової пальми. Ці розгадки були обіцяні. Але залишається виконати ще одне — найбільше — завдання: зняти гадане обвинувачення, обгрунтоване цілою низкою наведених вище (і правдиво викладених) фактів. І один голос, промовляючи, виконає ці три завдання. У Нью-Йорку, на одному з молів Північної річки^[181], сиділо два суб’єкти. Пароплав, що прибув з тропіків, почав вивантажувати на пристань банани та апельсини. Іноді з перестиглої в’язки падав додолу банан, а то й два, і тоді один із суб’єктів плентався до нього, швидко підбирав і повертався назад поділитися з товаришем. Один з тих людей був у стані крайнього занепаду. Дощ, вітер та сонце, як видно, добре попрацювали над його одягом. На виду в нього ясно позначився руїнницький вплив алкоголю. І все ж таки на його яскраво-червоному носі блищало бездоганне золоте пенсне. Другий ще не встиг так низько спуститись по згористій дорозі Нездатних. Правда, цвіт його життя вже зів’яв, пішов у насіння — насіння, яке не прийметься, мабуть, ні на якому ґрунті. Але там, де він блукав, ще залишались перехресні стежки, які могли б знову вивести його на дорогу корисної праці без допомоги зледащілих Чудес. Він був невисокий на зріст, але кремезний, з косими, тьмяними, як у ската, очима, з вусами, як у бармена. Ми пізнаємо ці очі й ці вуса; ми бачимо, що Сміт, власник розкішної яхти та яскравого костюма, той самий Сміт, що приїздив до Кораліо з якоюсь таємничою місією і так по-чаклунськи пропав, знову з’явився перед нами, хоча уже й без аксесуарів своєї колишньої величі. Засунувши в рота третій банан, чоловік у золотому пенсне раптом виплюнув його з гидливою гримасою. — Чорт би побрав усі фрукти! — сказав він зневажливим тоном патриція. — Два роки я прожив у тих краях, де росте оця погань, її смак назавжди залишається в роті. Краще вже апельсини. Постарайтесь, О’Дей, роздобути для мене парочку, коли трапиться дірявий ящик. — Так ви жили там, де мавпи? — запитав другий, у якого трохи розв’язався язик від сонячного тепла та лагідно-соковитих фруктів. — Довелось і мені там побувати. Але недовго — кілька годин. Я тоді працював у Колумбійському розшукному агентстві. Оті мавпи й підвели мене. Якби не вони, я б досі служив у тому агентстві. Я розкажу вам, як це сталось. Якось принесли до контори записку від шефа такого змісту: “Негайно пришліть О’Дея. Дуже важлива справа”. Я тоді був найперший детектив у всьому агентстві. Мені завжди доручали серйозні справи. Я мав з’явитись до шефа в район Уолл-стріту. Прибувши на місце, я знайшов шефа у якійсь приватній конторі. З ним було багато директорів, зовсім розгублених. Мене ознайомили зі справою. Президент страхової компанії “Республіка” зник невідомо куди, захопивши сто тисяч доларів готівкою. Директори дуже хотіли, щоб він повернувся, але ще дужче хотіли повернути гроші. Вони сказали, що гроші їм украй потрібні. Вони дізналися, що того ж дня, вранці, старий з усією своєю родиною, яка складалася з дочки та великого саквояжа, сів на фруктовий пароплав і вирушив до Південної Америки. У одного з директорів була напоготові яхта, і він віддав її мені, у повне моє розпорядження. За чотири години я вже мчав щодуху навздогін за тією фруктовою посудиною. Я добре знав, куди прямував старий Уорфілд — його звали Дж. Черчілл Уорфілд. У ті часи у нас були угоди про видачу злочинців з усіма країнами світу, крім Бельгії та цієї бананової республіки, Анчурії. В Нью-Йорку не знайшлося жодної фотографії старого Уорфілда — хитрун заздалегідь подбав про це, — але у мене був докладний опис його зовнішності. До того ж, він мав при собі даму, а з дамою ніхто не заховається. Вона була неабияка пташка, не з тих, чиї портрети друкують у недільних газетах. Ні — справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці. Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан — великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз. До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу — стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов’яга. Він показав мені, де живе консул. Консул — зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься “Карлсефін” і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на “Карлсефіні” — жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була — перехопити вкрадені гроші. Вони, звичайно, не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані. Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною — у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені. Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сплять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, — ні, сер, краще жити в Божій країні^[182] та харчуватись у їдальні для бідних! Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п’ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі — й виглядає так, ніби от-от запитає: “Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання? ” Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина — ну, справжній тобі персик! — вбрана так, наче тільки що з П’ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав: — Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас. — Хто ви? — запитав старий. — О’Дей, — відповідаю, — з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші — і, може, вам подарують провину. Їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п’ять хвилин на обміркування. Я вийняв годинник і став чекати. Тут устряла молода леді. Високого лету пташка! З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П’ята авеню створена для неї. — Увійдіть же, — мовить вона, — не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба? — Минуло три хвилини, — сказав я. — Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент “Республіки”? — Визнаю, — каже він. — Добре, — кажу я. — Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії “Республіка”. А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда. — О-о! — каже молода леді, начебто думаючи. — Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка? — Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком. Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию. — О батьку, батьку! — вигукує вона таким собі контральтовим голосочком. — Невже це правда? Невже ти взяв чужі гроші? Скажи мені, батьку! Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі. Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечу, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи. Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж. — Містере детективе, — каже він якоюсь ламаною мовою. — Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії “Республіка”. У вас є який-небудь суд? — Суд? — кажу я. — Я не маю ніякого відношення до... — Судно, — поправляє його молода леді. — А ви не смійтесь. Мій батько за походженням німець і не дуже добре володіє англійською мовою. На чому ви приїхали? Дівчина була вкрай засмучена. Вона притулила хустку до лиця й щохвилини приказувала: “О батьку, батьку! ” Потім підійшла до мене й поклала свої лілейно-білі руки на мій костюм, який спершу так неприємно вразив її. Мені запахтіли мільйони фіалок. Першокласна леді! Я сказав, що прибув на приватній яхті. — Містер О’Дей, — каже вона. — О, заберіть нас якомога швидше з цього жахливого краю! Ви заберете нас? Ви не відмовите? Скажіть, що не відмовите! — Спробую, — відповів я, намагаючись не показати, що й сам до смерті хочу відпровадити їх на солону воду, поки вони не передумали. Вони погоджувались на все й просили тільки ні в якому разі не вести їх до шлюпки через місто. Казали, що бояться розголосу і що їм не хотілося б тепер, коли вони повертаються до Нью-Йорка, попасти на сторінки газет. Присягалися, що не підуть зі мною, поки я не пообіцяю приставити їх на яхту без свідків. І я погодився, аби не розгнівити їх. Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, чекаючи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого! З собою брати його я не зважувався, боявся, щоб де-небудь не перестріли мавпи. Молода леді каже, що кольорова жінка могла б віднести їм записку. Я присів до столу, написав кілька слів і віддав жінці, пояснивши, куди треба віднести записку, а вона трусить головою та скалить зуби, як павіан. Тоді містер Уорфілд почав сипати їй слова на якомусь закордонному жаргоні, а вона киває головою та повторює “Сі, сеньйор” разів п’ятдесят, коли не більше, і потім біжить геть із запискою. — Стара Августа розуміє тільки по-німецьки, — каже міс Уорфілд і посміхається до мене. — Ми зупинились у неї, щоб розпитати, де можна знайти квартиру, й вона умовила нас випити кави. Вона каже, що виховувалась в одній німецькій сім’ї в Сан-Домінго. — Дуже можливо, — відказав я. — Але ви можете обшукати мене й не знайдете жодного німецького слова, крім “нікс ферштей”^[183] та “нох ейнст”^[184]. Ризикну зауважити, проте, що “сі, сеньйор” більше скидається на французьку мову. І от ми втрьох накинули круга аж поза передмістям, щоб не попастись кому-небудь на очі. Ми плутались у ліанах, у папороті, в бананових кущах і взагалі в тропічних краєвидах. Околиці того мавпячого міста такі самі дикі, як Центральний парк у Нью-Йорку. Ми вийшли до берега за добрих півмилі від міста. На березі під кокосовою пальмою спав один смаглявець, а біля нього лежала рушниця завдовжки десять футів. Містер Уорфілд бере рушницю й закидає в море. — Берег охороняється, — каже він. — Бунти та змови достигають, як фрукти. Він показав на сонного, а той навіть не поворухнувся. — Отак вони виконують свої обов’язки, — каже він. — Діти! Я помітив, що наближається наш човен, черкнув сірником і запалив шматок газети, — показати матросам, де ми. За півгодини ми були на яхті. Першим ділом містер Уорфілд, його дочка та я занесли саквояж у каюту власника яхти, відкрили його й переписали все, що в ньому було. А там було сто п’ять тисяч доларів купюрами Сполучених Штатів; крім того, купа діамантів та сотні зо дві гаванських сигар. Я повернув сигари старому, а на решту видав розписку від імені страхової компанії. Потім замкнув усе те добро у своїй каюті. Ніколи я не подорожував з такою приємністю. Коли ми вийшли в море, молода леді стала надзвичайно весела. Першого ж дня, коли ми сіли обідати й стюард налив їй у бокал шампанського — та директорська яхта була справжня плавуча “Уолдорф-Асторія”, — вона підморгує мені й каже: — Навіщо нам зайвий клопіт, містере агенте? Дай Боже вам з’їсти ту курку, що гребтиметься на вашій могилі! На яхті було піаніно, й вона присіла до нього, й заспівала так, що можна віддати дві детективні справи, аби тільки послухати її ще й ще. Вона знала наскрізь не менше як дев’ять опер. То був самий bon ton і шик! Вона була не з тих, що про них пишуть у газетах “та інші”. Ні, вона належала до особливого списку! Старий — дивна річ! — теж підбадьорився в дорозі. Якось він частував мене сигарами та й каже — так жваво — з-за цілої хмари диму: — Містере О’Дей, я чомусь думаю, що в мене з компанією “Республіка” великих неприємностей не буде. Пильнуйте саквояжа, містере О’Дей, бо його доведеться повернути власникові, коли ми приїдемо на місце. Висадившись у Нью-Йорку, я подзвонив шефові, щоб він зустрів нас у конторі директора. Взяли кеб, поїхали. Саквояж був у мене, ми ввійшли, і я зрадів, коли побачив, що шеф скликав тих самих червонопиких товстосумів у білих жилетах. Я ставлю саквояж на стіл і кажу: — Гроші тут. — А де заарештований? — питає шеф. Я вказав на містера Уорфілда. Той виступив наперед і каже: — Дозвольте, сер, поговорити з вами на самоті. Вони виходять з начальником до сусідньої кімнати й залишаються там десять хвилин. Коли вони повертаються, обличчя в начальника чорне, як тонна вугілля. — Чи був у цього джентльмена, — звертається він до мене, — оцей саквояж, коли ви вперше зустрілись? — Був, — одказую. Шеф бере саквояж і з поклоном віддає заарештованому, й каже директорам: — Чи знає хто з вас оцього джентльмена? Усі червонопикі захитали головами. — Тоді дозвольте представити вам, — провадить шеф, — сеньйора Мірафлореса, президента республіки Анчурія. Сеньйор великодушно погоджується простити нам цю кричущу помилку, коли ми захистимо його від неприємних публічних коментарів. Він робить нам велику ласку, бо за вчинену образу він може вимагати задоволення згідно з міжнародним правом. Думаю, ми можемо з вдячністю пообіцяти йому зберегти цю справу в таємниці. Усі навколо дружно закивали. — О’Дей, — каже мені шеф. — Як приватний детектив ви повністю провалились. На війні, де практикується викрадення державних діячів, вам би ціни не склали. Зайдіть до контори об одинадцятій. Я зрозумів, що це означає. — Виходить, це президент над отими мавпами, — кажу я. — Чому ж він не признався мені? Отака досада! XVIII. Вітаграфоскоп

Вар’єте за самою своєю суттю фрагментарне й уривчасте. Публіка не вимагає ефектних розв’язок. Кожному новому номерові “довліє його власна злоба”. Ніхто не цікавиться, скільки романів було у комічної співачки, якщо вона може добре триматись при яскравому світлі рампи та витягти дві-три високі ноти. Глядачам байдужісінько, що циркові собаки йдуть у клітку, востаннє стрибнувши крізь обруч. Вони не запитують, чи справді покалічився велосипедист-ексцентрик, коли вилетів головою вперед зі сцени під брязкіт потрощеного (бутафорського) посуду. І їм не здається, що куплений квиток дає їм право узнати, чи є якесь почуття між віртуозною грою на банджо та ірландцем-куплетистом, чи немає. Отже, не підіймаймо завіси над живою картиною — закоханими, що з’єднались на тлі покараного лиходійства, і — для контрасту — над комедійними персонажами, покоївкою та лакеєм, що цілуються, введені у виставу як подачка для церберів з п’ятдесятицентових місць. Але наша програма кінчається одним-двома коротенькими номерами, а тоді — до виходу! Той, хто досидить до кінця, побачить, коли схоче, тоненьку нитку, що зв’язує докупи — іноді, правда, зовсім слабко — нашу повість, зрозуміти яку, можливо, зуміє тільки Морж. Витяги з листа першого віце-президента нью-йоркської страхової компанії “республіка” до Френка Гудвіна, в місто Кораліо, республіка Анчурія. Вельмишановний містере Гудвіне! Ми одержали Ваше повідомлення через новоорлеанську фірму “Гауленд і Фуршет”, а також чек на сто тисяч доларів, що їх забрав з нашої каси покійний Дж. Черчілл Уорфілд, колишній президент нашої компанії... Службовці та директори одностайно доручили мені висловити Вам свою глибоку повагу та подяку за те, що Ви так швидко повернули нам усі втрачені гроші, менше ніж за два тижні після їхнього зникнення... Можемо запевнити Вас, що справа ця не дістане жодного розголосу... Висловлюємо глибокий жаль з приводу самогубства містера Уорфілда, але... Вітаємо з одруженням з міс Уорфілд... Чарівна зовнішність, чудові манери... благородний жіночий характер і завидне становище в найкращому столичному товаристві... Щиро відданий Вам Люсайяс І. Еплгейт, перший віце-президент страхової компанії “Республіка”. Вітаграфоскоп (Кінематограф) Остання ковбаса

Місце дії — майстерня художника. Художник, молодий, симпатичний, сидить у пригніченій позі серед розкиданих ескізів, підперши голову рукою. На сосновому ящику в центрі майстерні стоїть керосинка. Художник підводиться, затягує пояс іще на одну дірочку й розпалює керосинку. Потім підходить до бляшаної коробки для хліба, напівзакритої ширмами, виймає звідти одним за одне кільце ковбаси, перевертає коробку догори дном, показуючи, що вона порожня, і кладе ковбасу на сковорідку, а сковорідку ставить на керосинку. Керосинка гасне; значить, у ній немає більше гасу. Художник у видимому розпачі; хапає ковбасу і в раптовому нападі шаленства жбурляє геть від себе. У цю мить відчиняються двері — і ковбаса з силою вдаряється об ніс чоловіка, що входить до майстерні. Видно, як він кричить і жваво підстрибує на місці, наче танцює. Це червоновидий, жвавий, гостроокий чоловік явно ірландського походження. Ось він уже регочеться, перекидає ногою керосинку, з усього маху ляскає художника по спині (а той марно намагається схопити його за руку). Потім гість удається до пантоміми, з якої кожний хоч трохи тямущий глядач урозуміє, що він заробив багато грошей, вимінюючи у Кордільєрах у індіанців золотий пісок за сокири та бритви. Він витягає з кишені пачку грошей, завбільшки з невеличку хлібину й махає нею над головою, удаючи разом з тим, ніби він п’є з бокала. Художник хапає капелюх і обидва виходять з майстерні. Писання на піску

Місце дії — пляж у Ніцці^[185]. Вродлива жінка, ще молода, елегантно одягнена, поважна, з задоволеною усмішкою напівлежить у шезлонгу біля води й ліниво креслить кінчиком шовкової парасолі якісь літери на прибережному піску. В її красі є щось безоглядно-сміливе, а в її розслабленій позі почувається якесь вичікування: вам здається, що вона от-от стрибне або поповзе чи прослизне повз вас, мов пантера, яка з невідомих причин затаїлась і принишкла. Вона ліниво виводить на піску одне слово: “Ізабелла”. За кілька кроків від неї сидить чоловік. Ви бачите, що вони зв’язані одне з одним якщо вже не дружбою, то звичкою. Обличчя в нього темне, чисто виголене і майже непроникне, але не зовсім. Розмовляють вони мало. Мужчина теж водить по піску кінчиком тростини, і пише він одне слово: “Анчурія”. І потім переводить погляд туди, де Середземне море зливається з небом, і в очах у нього — смертельна туга. Пустеля й ти

Місце дії — околиця багатого маєтку десь у тропіках. Старий індіанець — обличчя ніби з червоного дерева — підрізає траву на могилі недалеко від болота, порослого мангровими деревами. Потім підводиться й помалу йде до переліска, де вже збирається тінь короткого смеркання. На узліссі стоїть високий, кремезний чоловік із добрим, чемним виглядом і з ним жінка ясної, тонко окресленої вроди. Коли старий індіанець підходить до них, чоловік кладе йому на долоню гроші. Доглядач могили, з характерним для індіанців виглядом гордої байдужості, бере свій заробіток і йде геть. Чоловік та жінка повертаються з узлісся посутенілою стежкою і йдуть близенько, дуже близенько одне біля одного, бо, кінець кінцем, хіба є на світі щось краще, ніж маленьке, кругле поле екрана — і на ньому двоє, що йдуть у парі? Завіса

Оповідання та новели

Чотири мільйони^[186]

Долоня Тобіна^[187]
^{Переклад Ю. Іванова}

Якось Тобін і я поїхали вдвох на Коні-Айленд^[188]. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго^[189], виїхавши три місяці тому до Америки, пропала. При ній були сотня доларів власних заощаджень і сотня виручена від продажу Тобінової спадщини, що складалась з маленького будиночка і одної свині. Після того, як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної чутки. Тобін давав об’яви у газетах, але дівчина не знайшлась. Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, гадаючи, що різні атракціони і запах смажених зерен кукурудзи розвіють тугу серця в його грудях. Але Тобін був важкодум, і журба міцно вселилась в нього. Він скреготав зубами, дивлячись на повітряні кулі, він проклинав кіно, і хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, все ж таки з презирством відвернувся від лялькового театру і ладен був побити усіх фотографів. Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився і щось людське з’явилось у його погляді. — Тут, — каже він, — я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над ріки Нілу дослідить долоню моєї руки, і мені буде відомо, чи трапиться те, що має трапитись. Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав тверді переконання відносно таких речей, як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди у газетах. Ми увійшли в цей чудесний курятник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що у цьому курятнику сидить мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладка жінка у червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими звірами. Тобін дає їй десять центів і простягає руку. Вона піднімає його руку — рідну сестру копита ломової коняки — і дивиться, чи не прийшов він бува за підковою. — Чоловіче, — каже мадам Зозо, — лінії вашої кінцівки показують... — Це зовсім не нога, — перебиває її Тобін. — Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня. — Лінії показують, — каже мадам, — що у вашому житті було нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, — чи, може, це просто синець від каменя, — показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана. — Це вона про Кеті Магорнер згадує, — голосно шепоче Тобін, нахиляючись до мене. — Я бачу, — каже хіромантка, — багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру “К” і літеру “М” у її імені. — Чуєш, — каже мені Тобін, — чуєш, що вона говорить? — Стережіться, — веде далі хіромантка, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви поїдете водою і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде у ваше життя і приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пізнаєте його по кривому носу. — А ім’я його там не позначене? — питає Тобін. — Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя. — Його ім’я, — каже хіромантка, прикидаючись замисленою, — не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і у ньому повинна бути літера “О”. Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері. — Дивно, звідки вона все це знає, — каже Тобін по дорозі на пристань. Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває у небезпечному настрої, коли задоволений собою. Ми повертались пароплавом і коли почули оклик “Кому потрібні послуги офіціанта? ”, Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали. На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу, і оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт. Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом. Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано: — Джон, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою! — Нічого, — кажу я. — Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане. — Глянь, — каже він, — на цю біляву жінку, яка сидить он там. А пам’ятаєш нефа, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів. Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб розбушуватися, діставши для цього підходяще виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі — просто дурниці. — Слухай, — каже Тобін. — Тобі не дано сприймати дар пророкування або розуміти чудеса тих, ким рухає натхнення. Що сказала тобі дама хіромантка по моїй руці? Тепер це проходить перед твоїми очима. “Стережіться, — сказала вона, — темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності”. Хіба ти забув про того негра, хоч і він одержав трохи неприємностей від мого стусана? Чи можеш ти показати мені світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру? Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні Айленді навіть без будь-якого втручання з боку хіромантії. Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не почне це здійснювати. — Слід тобі знати, — каже він, — що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю кривоносого чоловіка, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джон, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих? Пароплав причалив опів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін ішов без капелюха. На розі вулиці під газовим ліхтарем стояла людина і дивилась поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, подібно до змії, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він став дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він підходить прямо до цього чоловіка, і я разом з ним. — Добривечір вам! — каже йому Тобін. Чоловік виймає з рота сигару і видавлює з себе дружнє привітання. — А чи не скажете ви нам ваше ім’я і дасте нам цим змогу встановити його розміри? — питає Тобін. — Можливо, нам доведеться з вами познайомитись. — Моє ім’я, — ввічливо каже чоловік, — Фріденха-усман-Максімус Г. Фріденхаусман. — Довжина підходяща, — каже Тобін. — А чи не вживаєте ви при написанні “О” де-небудь на протязі вашого імені? — Ні, не вживаю, — каже чоловік. — А можете ви написати його з літерою “О”? — стурбовано довідується Тобін. — Якщо ваша совість дозволить вам, — каже носач, — і якщо ви не маєте нахилу до іноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю літеру у передостанній склад. — Дуже добре, — каже Тобін. — Перед вами Джон Малоун і Даніель Тобін. — Дуже приємно познайомитись, — каже чоловік вклоняючись. — А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вільної поведінки. — За двома ознаками, — відповідає Тобін, пояснюючи йому, — які ви назвали у відповідності з тим, що єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви покликані компенсувати мене щастям за лінії турбот, що ведуть до негра та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося. Чоловік кинув курити і глянув на мене. — Може, ви хочете запропонувати якісь поправки до цієї заяви, чи й ви в однаковому стані? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати. — Ніяких, — відповідаю я, — крім того, що на вигляд ви, як одна підкова схожа на іншу, схожі на щастя, провіщене моєму другові. Якщо ні, я не знаю, що й казати, — мабуть, брешуть лінії Тобінової руки. — Обидва ви один одного варті, — каже носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. — Я одержав величезну насолоду від розмови з вами. На добраніч. Промовивши це, він засовує у рота свою сигару і поспіхом переходить на другий бік вулиці. Але Тобін не відстає від нього і тримається з одного боку, а з другого — крокую я. — Що це? — дуже голосно питає він, зупиняючись на тротуарі і зсуваючи капелюх на потилицю. — Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання — позбутися вас. Я йду додому. — Ідіть собі, — каже Тобін, погладжуючи його рукав. — Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тільки від вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки і фінансової втрати у долар шістдесят п’ять центів. — Дивна галюцинація, — говорить чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. — А чи не краще було б вам забрати його додому? — Слухайте, чоловіче, — кажу я йому. — Даніель Тобін зараз, як і завжди, при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні, так це з тої причини, що він випив достатньо, щоб схвилюватись, але недостатньо, щоб заглушити голос розуму. Він робить тільки те, що підказують йому його категорії мислення та забобони, про які я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хіромантку і про те, як підозра впала на нього як на знаряддя щасливої долі. — Тепер зрозумійте, — закінчив я, — мою позицію у цьому порушенні громадського спокою. Як видно з моїх пояснень, я друг мого друга Тобіна. Легко бути другом багатого, бо він платить; неважко бути і другом бідного, бо тоді ви від подяк стаєте гордовитим і ваші портрети, на яких ви зображені сиротою і з відром вугілля у кожній руці, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружніх почуттів є справжня дружба з дурнем від народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долоні моєї руки не прочитаєш іншої долі, крім тої, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маєте на своєму носі найбільший горб у Нью-Йорку, я сумніваюсь, чи змогли б навіть усі віщуни, які практикують в цій галузі, видоїти з вас хоч краплю щастя. Але лінії на Тобіновій руці ясно вказують на вас, і я допомагатиму йому, доки він не переконається, що з вас нічого взяти. Тоді чоловік раптом почав реготати. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку. — Це моя помилка, — говорить він. — Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе, підходяще для того, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марність безумовного. Говорячи так, він завів нас із Тобіном у задню кімнату бара, замовив випивку і заплатив за неї. Ми запалили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів. — Треба вам знати, — каже цей посланець долі, — що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому й блукаю, шукаючи особливостей характеру у людях й істини у небесах, що над нами. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Тут швидко залишаєш поезію та мистецтво: місяць — не більше як нудне, безживне тіло, що механічно рухаєтся. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті. — Ви збираєтесь всунути мене у книжку! — каже Тобін, обурюючись. — Мене — у книжку? — Ні, я цього не зроблю, — каже чоловік, — бо ви не уміститесь поміж обкладинки. Ні. Найкраще, що я можу зробити, — це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний. — Ваше базікання, — каже Тобін, дмухаючи через свої вуса і б’ючи кулаком по столу, — це тільки огидні випади проти мого терпіння. З вашого кривого носа було обіцяне щастя, але ви приносите не більше плодів, ніж барабанна паличка. Ви нагадуєте з своїми книжними балачками вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що долоня моєї руки збрехала, але, оскільки виявилися правдою негр і блондинка, і... — Помовчте, — каже довгов’язий чоловік. — Хіба ви заблукаєте через мою фізіономію? Мій ніс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову ці склянки, бо видатні характери мусять бути добре змочені, вони швидко псуються в сухій моральній атмосфері. Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим, і хоч він пив спокійно, його очі наливались кров’ю. Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому і запросив нас іти разом з ним. Так ми пройшли два квартали і попали у провулок, уздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні. — Це і є моє скромне помешкання, — каже він. — За всіма ознаками я починаю думати, що моя дружина пішла спочивати, і тому я ризикну виявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка або дві елю. Заходьте, будь ласка, і їжте, бо я перед вами в боргу за розвагу. Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок спиртного і холодна закуска являють собою щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні. — Спускайтеся вниз цими сходами, — каже чоловік з кривим носом, — а я піду у верхні двері і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, приготувати вам каву. Як на молоду ірландську дівчину, що прибула до Америки лише три місяці тому, — Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, каже чоловік, — а я зараз пошлю її до вас. Дари волхвів^[190][191]
^{Переклад Ю. Іванова}

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒