Annotation 9 страница

Послідовність не в моді на берегах Карібського моря. Події там зміняють одна одну несподівано. Схоже, ніби й Час вішає там щодня свою косу на гілляку апельсинового дерева, щоб відпочити в холодку та викурити цигарку. Після безуспішного повстання проти президента Лосади країна заспокоїлась і стала знов терпляче зносити зловживання, в яких недавно обвинувачувала його. В Кораліо вчорашні політичні вороги ходили рука в руку, забувши на деякий час усі свої незгоди. Провал художньої експедиції мало відбився на Кйоу: він, мов кішка, ніколи не падав навзнак. Коливання Фортуни^[158] не впливали на його рівну ходу. На обрії ще не розвіявся дим пароплава, на якому Уайт виїхав з Кораліо, а Біллі Кйоу вже знову взявся за недогризок синього олівця. Досить йому було сказати слово Джедді — й торговий дім “Бренніген і компанія” відкривав йому кредит на які завгодно товари. Того самого дня, коли Уайт опинився в Нью-Йорку, Кйоу вирушив з Кораліо слідом за караваном із п’яти мулів, нав’ючених залізним товаром та ножами, прямуючи до похмурих внутрішніх гір. Там племена індіанців намивають золотий пісок із золотоносних струмків, і коли товар приставляють їм на місце, торгівля в Кордільєрах^[159] іде жваво й muy bueno^[160]. У Кораліо Час підібрав крила й втомно чвалав своєю дрімотною стежкою. Ті, хто найбільше пожвавлював його апатичні години, вже покинули місто. Кленсі вирушив на іспанському паруснику до Колона, щоб там перетнути перешийок, а потім добратись морем до Калао, де нібито йшли бої. Джедді, чия лагідна й привітна вдача свого часу допомогла йому пом’якшити часті напади нудьги від споживання лотосу, був тепер сім’янин, домонтар. Він почував себе щасливим із своєю яскравою орхідеєю Паулою й ніколи не згадував із жалем про запечатану монограмою таємничу пляшку, секрет якої, тепер уже не цікавий для нього, надійно оберігало море. Недаремно Морж, найдотепніший еклектик серед усіх тварин, вмістив сургуч якраз посередині своєї програми, серед багатьох інших доречних і втішних номерів. Етвуд виїхав — добродушно-хитруватий Етвуд із гостинної задньої веранди. Доктор Грегг, цей бородатий вулкан, в якому безнастанно жевріла історія про трепанацію черепа, завжди загрожував неминучим виверженням, і тому його ніяк не можна було віднести до числа тих, хто допомагав; боротися з нудьгою. Мелодія нового консула звучала в лад із сумовитими морськими хвилями та шаленою тропічною рослинністю: акорди Шехерезади або Круглого Столу були чужі його лютні. Гудвін всю увагу віддавав великим проектам, а коли відривався від них, сидів дома, бо вподобав домашнє життя. Отже, й не дивно, що товариське життя в іноземній колонії Кораліо стало таке бідне й нецікаве. І тоді Діккі Малоні впав із хмар у місто й розважив його нудьгу. Ніхто не знав, звідки він родом і як опинився у Кораліо. Одного для його побачили в місті, от і все. Потім він запевняв, що приїхав на фруктовому пароплаві “Тор”, але перевірка не виявила прізвища Малоні у відповідних списках пасажирів того пароплава. Цікавість, проте, незабаром згасла. Хіба мало всякої дивовижної риби викидає на берег Карібське море? Це був моторний, безтурботний, пустотливий хлопець. Привабливі сірі очі, невідпорна усмішка, темне — або дуже запалене сонцем — обличчя та вогненно-руде волосся, таке руде, якого в цій місцевості ще ніколи не бачили. По-іспанськи він розмовляв так само добре, як і по-англійськи, срібла у нього в кишенях було вдосталь, і незабаром він став усюди бажаним гостем. Він мав велику охоту до vino bianco^[161], і скоро все місто дізналося, що він сам може випити більше, ніж троє перших-ліпших коралійців. Усі називали його просто Діккі. Всі радісно вітали його при зустрічі, особливо тубільці, у яких його дивовижне руде волосся та простота в поводженні викликали захоплення й заздрість. Куди б ви не пішли, ви неодмінно побачите Діккі або почуєте його добродушний сміх; його завжди оточувала юрба поклонників, що полюбляли його й за добру вдачу, й за біле вино, яким він так охоче всіх частував. Чимало було розмов і здогадів про мету його приїзду до Кораліо. Але скоро він поклав їм край, відкривши невеличку крамницю для продажу тютюну, ласощів та всяких індіанських виробів, які приставлялися з глибини країни: фібро-шовкового краму, черевиків з оленячої шкіри та плетених комишевих кошиків. Але й після того він не змінив своїх звичок: днями й ночами пив та грав у карти з comandante, начальником митниці, шефом поліції та іншими гульвісами з місцевих чиновників.. Якось Діккі побачив Пасу, дочку мадами Ортіс. Дівчина сиділа біля бокових дверей готелю де лос Естранхерос. І вперше за все своє перебування в Кораліо Діккі неначе прикипів на місці. Але зразу ж обернувся й побіг із швидкістю оленя шукати місцевого ферта Васкеса, щоб той представив його Пасі. Молоді люди називали Пасу “La Santita Naranjadita”. Naranjadita по-іспанськи означає певний відтінок кольору, для якого важко підшукати відповідне англійське слово. Дуже приблизно прізвисько Паси можна було б віддати так: “Маленька Свята з надзвичайно-гарно-делікатно-апельсиново-золотистою шкірою”. Разом з іншими напоями мадама Ортіс продавала й ром. А ром, як ви знаєте, спокутує ганебні вади всіх інших товарів. Не забудьте, що виготовлення рому — монополія уряду Анчурії; а продавати державні вироби — діло цілком респектабельне, якщо не почесне. І вела своє діло мадама Ортіс так, що й найпричепливіший педант не зміг би виявити в ньому жодного порушення. Одвідувачі пили боязко, в пригніченому настрої, наче на похоронах, бо у мадами було таке старовинне й пишне родовідне дерево, що навіть ром утрачав коло нього свої животворні властивості. Бо хіба ж вона не була з роду Іглесіа, що прибули в цей край разом з Пісарро? ^[162] І хіба її покійний чоловік не був comisionado de caminos y puentes^[163] усієї цієї округи? Вечорами Паса сиділа біля вікна в кімнаті, суміжній з тією, де пили, й замріяно бринькала на гітарі. Незабаром до неї по двоє, по троє заходили молоді кабальєро й сідали на стільці, рівно, як під лінійку, розставлені під стіною. Вони брали в облогу серце молодої “Santita”. Їхній метод (що не витримав би конкуренції розумніших залицяльників) полягав у тому, що вони випинали груди, набирали войовничого вигляду та викурювали силу-силенну сигарет. Навіть святі з делікатно-апельсиновою шкірою воліють, щоб до них залицялись як-небудь інакше. Донья Паса заповняла безодні отруєного нікотином мовчання звуками своєї гітари і здивовано запитувала себе: невже всі романи, в яких вона читала про галантних і... помітніших кавалерів, брехня? Через певні інтервали часу в кімнату впливала з пульперії мадама; в очах її поблискувало щось таке, що будило спрагу в гостей, і тоді чулося шарудіння туго накрохмалених білих штанів і хто-небудь з кавалерів просив дозволу відлучитись до буфету. Що Діккі Малоні рано чи пізно дослідить і це поле, можна було сподіватися з цілковитою певністю. Мало було дверей у Кораліо, куди б він не просував свою руду голову. За неймовірно короткий строк після того, як він уперше побачив Пасу, він уже сидів поруч неї, біля її гойдалки. Мовчки підпирати плечима стіну — не входило в його систему залицяння. Він вважав за найкраще атакувати з близької відстані. Здобути фортецю одним зосередженим, палким, красномовним, невідпорним штурмом — така була тактика Діккі. Паса походила з найгордовитішого іспанського роду в країні. До того ж у неї були неабиякі особисті достойності. Два роки, проведені в одній новоорлеанській школі, натхнули Пасу честолюбними мріями й поставили її значно вище від звичайних коралійських дівчат. І все ж таки вона скорилась першому рудоволосому гультяєві з гострим язиком і чарівною усмішкою, який прийшов до неї й зумів як слід позалицятись. Дуже скоро Діккі повів її до невеличкої церковці в кутку майдану — й довга низка її аристократичних найменувань збагатилася ще одним: “місіс Малоні”. І от їй — з такими лагідними очима святої й фігурою теракотової Псіхеї^[164] — довелося сидіти самій за прилавком убогої крамнички, тим часом як Діккі пиячив та гуляв із своїми ледачими приятелями. Жінки із властивим їм від природи тонким чуттям скористались нагодою для вівісекції й почали делікатно колоти Пасу поведінкою її чоловіка. Вона поглянула на них, палаючи прекрасним, немеркнучим полум’ям скорботної зневаги. — Ви, ледачі корови, — сказала вона своїм рівним, кришталево чистим голосом, — хіба ви знаєте, що таке справжній мужчина? Ваші чоловіки — maromeros^[165]. Вони здатні тільки крутити сигарети в холодку, поки сонце не припече й не скоцюрбить їх. Вони день у день вилежуються в гамаках, а ви причісуєте їх та годуєте свіжими фруктами. Мій чоловік не такий, у нього зовсім інша кров. Хай собі п’є. Коли він вип’є стільки вина, що в ньому можна буде втопити всіх ваших нікчем, він прийде сюди, до мене, і буде більше мужчиною, аніж тисяча ваших pobrecitos^[166]. Він мені гладить і заплітає волосся, а не я йому; він для мене співає; сам знімає з мене черевики й цілує мені ноги — ось тут і тут. Він обіймає мене... О, ви нізащо не зрозумієте! Нещасні сліпі, що ніколи не знали мужчини! Іноді щось дивне творилось вечорами в крамниці Діккі. В передньому приміщенні було темно, але в задній кімнатці Діккі з невеличким гуртком своїх друзів сидів за столом і до пізньої ночі провадив якісь потаємні розмови. Потім тихенько випускав гостей на вулицю, а сам підіймався вгору, до своєї маленької святої. У його нічних гостей був вигляд змовників; усі вони були в темних костюмах і темних капелюхах. Звичайно, ці темні діла були помічені, і в місті почались розмови. На іноземців, що жили в Кораліо, Діккі начебто не звертав ніякої уваги. Гудвіна уникав, а хитрий маневр, з допомогою якого йому пощастило врятуватись від історії доктора Грегга про трепанацію черепа, досі згадується в Кораліо як шедевр блискавичної дипломатії. Він одержував багато листів, адресованих то містерові Діккі Малоні, то сеньйорові Діккі Малоні, і Паса дуже пишалася цим. Коли стільки людей хочуть листуватися з ним, значить, і справді його вогненна шевелюра сяє на цілий світ. А про що писалось у тих листах, вона ніколи не цікавилась. От би вам таку дружину! Діккі припустився в Кораліо тільки однієї помилки: він опинився без грошей у дуже неслушний час. Звідки взагалі брались у нього гроші, ніхто не знав; адже його крамничка майже не давала прибутку. Та раптом таємниче джерело вичерпалось, та ще й у дуже скрутний для Діккі час. Саме тоді, коли comandante, дон сеньйор полковник Енкарнасіон Ріос, кинув погляд на святу, що сиділа в крамниці, й відчув, як серце в нього тьохнуло. Comandante, який добре знався на всіх тонкощах залицяння, спершу натякнув на свої почуття дуже делікатно: одягся в парадну форму й став ходити козирем перед вікнами Паси. Вона несміливо поглянула на нього своїми святими очима й помітила, що він дуже скидається на її папугу Чічі; вона навіть усміхнулась. Comandante побачив усмішку, яка мала зовсім інше значення, ніж він думав, і вирішив, що справив потрібне враження, самовпевнено зайшов до крамнички й наблизився до дами, щоб сказати комплімент. Паса набрала холодного вигляду; він посилив атаку. Вона велично розгнівалась; він, зачарований ще більше, зовсім забув про обачність і став наполягати. Вона наказала йому вийти з крамниці; він спробував схопити її за руку, і... увійшов Діккі, широко усміхаючись, повний білого вина й самого сатани. Він витратив п’ять хвилин на те, щоб покарати comandante за всіма правилами науки, так, щоб тому боліло якомога довше. Потім викинув необачного зальотника за двері, на каміння вулиці непритомного. Босоногий поліцейський, що стежив за пригодою з другого боку вулиці, засвистів. З-за рогу, від казарм, прибігло чотири солдати. Коли побачили, що порушник порядку — Діккі, вони зупинились і теж почали свистіти. На сигнал прибуло підкріплення — ще восьмеро солдатів. Вважаючи, що сили тепер приблизно рівні, вояки почали наступ на злочинця. Діккі, охоплений бойовим завзяттям, нахилився до comandante, видобув шпагу, яка була в того біля пояса, й атакував противника. Регулярна армія кинулась навтіки, і Діккі переслідував її чотири квартали, жартома поколюючи шпагою верескливий ар’єргард та черкаючи шоколадні п’яти, що мелькали перед ним. Але з цивільною владою не вдалось так легко впоратися. Шестеро метких, мускулястих поліцейських подолали його й з тріумфом, хоч і не без побоювання, перепровадили до в’язниці. Вони охрестили його “ЕІ Diablo Colorado”^[167]і глузували над солдатами, які зазнали поразки. Діккі довелося, вкупі з іншими арештантами, дивитися крізь заґратовані двері на зарослий травою невеличкий майдан, на ряд апельсинових дерев, на червоні черепичні покрівлі та на глиняні стіни дрібних крамничок. На заході сонця стежкою, яка перетинала майдан, потяглася сумна процесія: зажурені жінки несли банани, касаву та хліб — харчі для бідолашних в’язнів, своїх близьких, яким вони постачали засоби для життя. Приходити дозволялось двічі на день — вранці та ввечері. Республіка давала своїм примусовим гостям воду, але годувати їх не хотіла. Увечері вартовий вигукнув ім’я Діккі, і той підійшов до дверних ґрат. Там стояла його маленька свята. З-під чорної мантильї, яка запинала їй голову та плечі, виглядало не обличчя, а осяяна печаль; ясні очі дивились на Діккі так жадібно, наче хотіли витягти його з-за ґрат до себе. Вона принесла смажене курча, кілька апельсинів, ласощі та білу хлібину. Солдат оглянув їжу й передав її Діккі. Паса говорила, як завжди, спокійно й коротко, трепетно-ніжним, як флейта, голосом. — Ангеле життя мого, — сказала вона, — повертайся до мене швидше. Ти ж знаєш — життя мені нестерпне, коли ти не зі мною. Скажи, чи можу я тобі чим-небудь допомогти? Коли ні, я ждатиму тебе — тільки недовго. Завтра вранці я прийду знов. Знявши черевики, щоб не турбувати своїх товаришів по ув’язненню, Діккі півночі проходив по камері, проклинаючи своє безгрошів’я та причину його, яка б вона не була. Він дуже добре знав, що гроші відразу б визволили його з неволі. Два дні підряд Паса приходила до нього в призначений час і приносила їжу. Щоразу він жадібно допитувався в неї, чи не прийшов який лист або пакет, і щоразу вона сумовито хитала головою. Вранці третього дня вона принесла тільки невеличку хлібинку. Під очима в неї були темні кола. Виглядала вона спокійною, як завжди. — Сто чортів! — сказав Діккі, що розмовляв то по-іспанськи, то по-англійськи, коли як заманеться. — Це занадто пісна їжа, muchachita^[168]. Невже ти не могла роздобути для свого чоловіка чого-небудь кращого? Паса подивилась на нього, як дивиться мати на кохану, але вередливу дитину. — Не гнівайся, — тихо сказала вона. — Завтра не буде й цього. Я витратила останній сентаво. І вона притулилась ближче до ґрат. — Продай усі товари в крамниці. Візьми за них, скільки дадуть. — Ти думаєш, я не пробувала? Я хотіла продати за десяту частину ціни, але ніхто не дає жодного песо. У цьому місті немає жодного реала для допомоги Діккі Малоні. Діккі похмуро зціпив зуби. — Це все comandante, — пробурчав він. — Це він підбурює всіх проти мене. Ну, почекай же, почекай, поки відкриються карти! Паса заговорила ще тихше, майже пошепки. — Слухай, душа душі моєї, — сказала вона. — Я намагалась бути твердою, але я не можу жити без тебе. Вже три дні... Діккі помітив, як у складках її мантильї тьмяно блиснула сталь. Поглянувши на нього, Паса вперше побачила його обличчя без усмішки — суворе, погрозливе, рішуче. І раптом він підняв руку, і усмішка знов осяяла його, як промінь сонця. З моря долинув хриплий гудок пароплава, що саме заходив у гавань. Діккі покликав вартового, що походжав біля дверей: — Що то за пароплав? — “Катаріна”. — Компанії “Везувій”? — Певна річ. — Іди ж, picarilla^[169], — весело сказав Діккі, — до американського консула. Скажи, що я хочу побалакати з ним. Подбай, щоб він прийшов негайно. І гляди! Не показуйся з такими очима, бо я обіцяю тобі: сьогодні ж уночі ти покладеш голову мені на руку. Консул прийшов за годину. Під пахвою в нього була зелена парасоля, і він нетерпляче витирав лоба. — Послухайте, Малоні, — сказав він дражливо. — Ви собі гадаєте, що можете бешкетувати скільки завгодно, а я вас визволятиму з біди. Я не воєнний департамент і не золота копальня. У цій країні є свої закони, як ви знаєте, і, між іншим, є такий, що забороняє трощити голови регулярній армії. Ви, ірландці, завжди встряєте в бучу. Не знаю, що я тут можу зробити. Тютюну хіба прислати для розваги... або газет. — Нечестивець! — суворо перервав його Діккі. — Ти й на йоту не змінився! Ти виголосив точнісінько таку промову, коли на хори нашої каплиці забрались гуси та осли старого Койна, а винуватці хотіли сховатись у тебе в кімнаті! — О небо! — вигукнув консул, похапцем надіваючи окуляри. — Ви теж закінчили Ієльський університет? І ви були в тій компанії? Я не пам’ятаю жодного студента з рудим... жодного на прізвище Малоні. Ах, скільки тих студентів не скористалися своєю освітою! Один із найкращих математиків випуску дев’яносто першого року продає тепер лотерейні квитки в Белісі. А в минулому місяці сюди заїздив колишній студент Корнельського університету. Тепер він молодший стюард на судні, що перевозить гуано^[170]. Коли хочете, Малоні, я напишу в департамент. І може, вам треба тютюну або газ... — Мені треба, — швидко перебив його Діккі, — тільки одного: ідіть до капітана “Катаріни” і скажіть, що його хоче бачити якомога швидше Діккі Малоні. Скажіть йому, де я. Поспішіть. Це все. Консул був радий, що відбувся такою дрібницею, й подався геть. Незабаром з’явився капітан “Катаріни”, здоровенний чолов’яга родом із Сіцілії, й підійшов до дверей тюрми, безцеремонно розштовхавши вартових. Так завжди поводилась в Анчурії фруктова компанія “Везувій”. — Я дуже шкодую, дуже шкодую, — сказав капітан, — що сталась така неприємність. Я весь до ваших послуг, містере Малоні. Ви матимете все, що вам потрібно. Все, що накажете, буде зроблене. Діккі поглянув на нього без усмішки. Його руде волосся не заважало йому бути суворим і поважним. Він стояв, високий і спокійний, зімкнувши уста в пряму горизонтальну лінію. — Капітане де Люкко, мені здається, що в мене ще є капітали у вашій компанії, і капітали не малі, належні мені особисто. Ще на тому тижні я просив вислати мені деяку суму. Гроші не прийшли. Ви самі знаєте, що потрібно для цієї гри. Гроші, гроші і ще раз гроші. Чому їх не вислано? — Їх вислали з “Крістобалом”, — жваво відповів капітан. — Де зараз “Крістобал”? Я бачив його біля мису Антоніо з поламаним валом. Якийсь катер буксирував його в Новий Орлеан. Але я захопив гроші з пароплава, бо знаю, що вони вам край потрібні. У цьому конверті тисяча доларів. Коли не вистачить, можна ще принести, містере Малоні. — Поки що досить, — сказав Діккі. Він пом’якшав, коли розгорнув конверт і поглянув на півдюймової товщини пачку гладеньких, бруднуватих банкнот. — Ех, зелененькі, — сказав він ніжно, і в погляді його засвітилась пошана. — Чи є на світі така річ, якої б не можна було купити за них, капітане? — У мене було троє друзів, — відповів капітан, що полюбляв іноді вдаватись у філософію, — і в них були гроші. Один спекулював цінними паперами й нажив десять мільйонів, другий — уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив. — Виходить, — сказав Діккі, — відповіді треба шукати у Всевишнього, на Уолл-стріт^[171] та у Купідона^[172]. Так що питання залишається. — А скажіть, будь ласка, — провадив капітан, охоплюючи багатозначним жестом усе оточення Діккі, — це... не має відношення до вашої крамнички? Може, вам не пощастило з вашими планами? — Ні, ні, — відповів Діккі. — Це просто невеличка приватна справа, відхилення від мого основного заняття. Кажуть, для повноти життя треба зазнати бідності, кохання та війни. Тільки, звичайно, не за одним заходом, capitan mio^[173]. Ні, з моїм ділом усе гаразд. Торгівля йде дуже добре. Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав: — Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна? — Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре. — Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада^[174], мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя. Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта. Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув’язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько: Всіх вішають тепер — жінок, чоловіків.
Коли немає в них зелених папірців.

Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці — погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу, Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї. — Тобі невесело дома, — пояснила вона. — Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити! Діккі засміявся й кинув геть папери. — Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене! Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів “Катаріни”. Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко. — Я подумала, — сказала вона, випереджаючи запитання Діккі, — про які дурниці мріють дівчата. От я, наприклад: заносилась високо тільки тому, що скінчила школу в Штатах. Заміж вийти збиралась тільки за президента. І дивись, рудий пройдисвіте, для якого безславного життя ти викрав мене! — Не втрачай надії, — сказав Діккі, усміхаючись. — У Південній Америці було чимало президентів-ірландців. У Чілі був диктатор на ймення О’Гіггінс. Чому Малоні не може бути президентом Анчурії? Скажи тільки слово, santita mia^[175], і ми розпочнемо гру. — Ні, ні, ні, ти, рудий розбишако, — зітхнула Паса. — Я задоволена, — вона поклала голову йому на плече, — і цим! XVI. Rouge et noir^[176]

Ми вже згадували, що народ почав виявляти незадоволення відразу після приходу до влади нового президента. Це почуття дедалі зростало. Мовчазне, похмуре — воно помітне було всюди в Анчурії. Навіть стара ліберальна партія, якій подавали допомогу Гудвін, Савалья та інші патріоти, розчарувалась у своєму ставленику. Лосада так і не зумів зробитись народним кумиром. Нові податки та нове мито на імпорт, а головне — потурання військовим властям, які жорстоко утискували цивільне населення — зробили його найнестерпнішим президентом з часів мерзенного Альфорана. Більшість його міністрів так само була настроєна проти нього. Армія, до якої він піддобрювався, дозволяючи солдатам тиранити мирних жителів, була його єдина і — поки що — досить міцна підпора. Але найбільш нетактовним ходом нового уряду була незлагода з фруктовою компанією “Везувій”. У цієї організації було дванадцять пароплавів, а капітали її перевищували увесь бюджет Анчурії — з усіма його активами та боргами. Цілком природно, що така солідна фірма, як компанія “Везувій”, не могла не розгніватись, коли нікчемна роздрібна республіка, без будь-якої ваги, спробувала притиснути її. Отже, коли агенти уряду звернулись до фірми по субсидію, вони дістали ввічливу відмову. Президент одразу ж відплатив новим митом на експорт: один реал на кожну в’язку бананів — річ, не чувана у фруктових республіках! Компанія “Везувій” вклала великі капітали в пристані та плантації на узбережжі Анчурії, агенти її побудували собі гарненькі будинки в містах, де їм доводилось працювати, і досі підтримували найкращі відносини з республікою — на обопільну користь. Якби компанія була змушена покинути країну, вона зазнала б величезних збитків. Продажна ціна бананів — від Вера-Крус до Трінідада — була три реали за в’язку. Це нове мито — один реал — розорило б усіх садоводів Анчурії й наробило б немало клопоту компанії “Везувій”, якби вона відмовилась платити його. Проте з якихось невідомих причин “Везувій” і далі купував анчурійські фрукти по чотири реали за в’язку й не допускав, щоб садоводи зазнавали збитків. Ця гадана перемога ввела в оману його превосходительство; йому закортіло нових тріумфів. Він послав свого емісара для переговорів з представником фруктової компанії. “Везувій” відрядив містера Франзоні, маленького, гладкого, життєрадісного чоловічка, який завжди зберігав спокій і любив насвистувати арії з опер Верді^[177]. Інтереси Анчурії взявся захищати сеньйор Еспірісіон, чиновник міністерства фінансів. Зустріч відбулась у каюті пароплава “Сальвадор”, що належав “Везувієві”. Сеньйор Еспірісіон розпочав переговори повідомленням про намір уряду побудувати залізницю, яка б сполучала берегові райони країни. Згадавши про вигоди для компанії “Везувій” від такої дороги, він дуже недвозначно натякнув, що внесок на будівництво залізниці, наприклад, у сумі п’ятдесят тисяч песо, не перевершить прибутків, що їх матиме компанія. Містер Франзоні твердив, що ніякої вигоди від залізниці для компанії “Везувій” не буде. Як представник “Везувія”, він відмовляється внести п’ятдесят тисяч песо. Але — на свою особисту відповідальність — міг би запропонувати двадцять п’ять. Чи правильно зрозумів сеньйор Еспірісіон, що сеньйор Франзоні пропонує двадцять п’ять тисяч песо? Ні в якому разі. Двадцять п’ять песо. І не золотом, а сріблом. — Ваша пропозиція образлива для мого уряду! — вигукнув, обурено підводячись, сеньйор Еспірісіон. — Тоді, — погрозливо сказав Франзоні, — ми зробимо деякі зміни. Ніяких змін у своїй пропозиції компанія не зробила. Невже містер Франзоні мав на увазі зміни в уряді? Так стояли справи в Анчурії, коли наприкінці другого року правління Лосади в Кораліо відкрився зимовий сезон. Отже, коли уряд і світське товариство вирушили у свою щорічну подорож на узбережжя, було ясно, що поява президента в Кораліо не викличе безмежної радості у населення. Приїзд веселої столичної компанії в це місто був призначений на десяте листопада. Від Солітаса в глиб країни тягнеться на двадцять миль вузька колія. Звичайно уряд їде в екіпажах від Сан-Матео до кінцевого пункту цієї залізниці, а далі вже поїздом — до Солітаса. Звідси врочиста процесія рушає до Кораліо, де в день її прибуття влаштовуються пишні церемонії та свята. Але цього року світанок десятого листопада не віщував нічого доброго. Хоч дощова пора вже минула, в повітрі було парко, як у червні. Цілий ранок сіялась дрібна мжичка. Процесію зустріла в Кораліо дивна тиша. Президент Лосада був літній чоловік із сивуватою борідкою і домішкою індіанської крові, про що свідчив ясно-коричневий колір його обличчя. Він їхав на чолі процесії. Його карету оточувала кавалькада охоронців — славнозвісна сотня легкої кавалерії капітана Круса, El Ciento Huilando. Позаду виступав полковник Рокас із батальйоном регулярного війська. Кругленькі гострі очі президента поглядали сюди й туди: він ждав привітань, а скрізь бачив байдужі, застиглі обличчя. Анчурійці люблять видовища, це у них у крові; всі, хто міг триматись на ногах, повиходили на вулицю подивитись на урочистий кортеж. Але дивились вони осудливо; мовчки тиснулись на вулиці, аж до самих коліс карети, висипали на червоні черепичні покрівлі, але хоч би один вигукнув “viva! ”^[178]. Ні вінків з пальмового та апельсинового віття, ні розкішних низок паперових троянд не звисало з вікон та балконів, як того вимагав звичай. Апатія, глухе незадоволення та докір здавались тим більше зловісними, що не можна було зрозуміти, звідки вони виникли. Ніхто не боявся вибуху, повстання незадоволених, адже в них не було ватажка. Ні президент, ні його вірнопіддані не чули, щоб навіть пошепки хтось вимовив ім’я, навколо якого незадоволення могло б викристалізуватись в опозицію. Ні, боятись не було чого. Народ спочатку знаходить собі нового кумира, а тоді вже розбиває старого. Після того як майори в червоних поясах, полковники з золотим гаптуванням на мундирах та генерали в еполетах нагарцювалися вдосталь, процесія вишикувалась по-новому й рушила по Кальє Гранде до президентського палацу Casa Morena, де щороку влаштовувалась привітальна церемонія для новоприбулого правителя Анчурії. Процесію очолював швейцарський оркестр. За ним їхав верхи місцевий comandante з загоном війська. Далі — екіпаж із чотирма міністрами, серед яких особливо впадав в око військовий міністр, старий генерал Пілар, сивоусий, з виправкою солдата. Потім — карета президента, де сиділи ще два міністри — фінансів та внутрішніх справ; її оточувала легка кавалерія капітана Круса, тісно вишикувана в дві шеренги по чотири. А за ними — решта: сановники, судді, видатні військові та світські прикраси громадського та приватного життя. Тільки заграв оркестр і процесія рушила, як у бухту Кораліо, наче якийсь лиховісний птах, прослизнула на очах у президента і його почту “Валгалла”, найшвидкохідніший пароплав компанії “Везувій”. Звісно, в цьому не було нічого загрозливого — торгова фірма не заходить у війну з державою, — але й сеньйор Еспірісіон, і ще дехто в тих каретах подумали, що компанія “Везувій” готує для них якусь несподіванку. Тим часом як голова процесії повертала до президентського палацу, капітан “Валгалли” Кронін та містер Вінченті, один із членів компанії “Везувій”, встигли висадитись на берег. Задерикувато, енергійно, безтурботно прокладали вони собі дорогу крізь натовп, що затопив вузенькі тротуари. У білих костюмах, огрядні, життєрадісні, з виразом добродушної зверхності, вони вбирали в себе очі серед темної маси непоказних анчурійців, коли зупинилися за кілька кроків від сходів Casa Morena. Дивлячись поверх голів, вони помітили, що над низькорослою юрбою маячить іще одна голова. То була вогненна кучма Діккі Малоні; вона різко виділялась на тлі білої стіни, дуже близько від сходів. Його широка, чарівна усмішка показувала, що він помітив гостей. На Діккі був чорний, добре пошитий костюм, як і годилось у такий урочистий день. Поруч нього стояла Паса; голова її була покрита незмінною чорною мантильєю. Містер Вінченті пильно подивився на неї. — Мадонна Ботічеллі^[179], — сказав він серйозно. — Цікаво, коли вона замішалась у гру? Мені, правду сказати, не подобається, що він сплутався з жінками. Я думав, він триматиметься далі від них. Капітан Кронін так зареготався, що мало не одвернув увагу натовпу від процесії. — З отакою кучмою на голові? Триматиметься далі від жінок? Та ще хто — Малоні? Хіба він не має дозволу? Але облишмо дурниці. Що ви думаєте про всю цю справу? Признатись, на таких флібустьєрських витівках я мало розуміюсь. Вінченті знову кинув погляд на голову Діккі й посміхнувся. — Rouge et noir, — сказав він. — Гра починається. Робіть ставки, джентльмени! Наші гроші на червоному. — Хлопець він хоч куди, — сказав Кронін, схвально глянувши на високу, струнку постать біля сходів. — Але все це мені нагадує аматорську виставу. П’єса занадто довга для сцени; у повітрі пахне гасом; самі дивляться, самі й декорації міняють. Вони припинили розмову, бо генерал Пілар вийшов з першої карети і став на верхньому східці Casa Morena. За давнім звичаєм він, як найстаріший член кабінету, мав виголосити привітальну промову і вручити президентові ключі від його офіційної резиденції. Генерал Пілар належав до числа найшановніших громадян республіки. Герой трьох воєн і незчисленних революцій, почесний гість багатьох європейських дворів, красномовний оратор, друг народу, він являв собою найвищий тип анчурійця. Тримаючи в руках позолочені ключі від палацу, він розпочав свою промову історичним оглядом; сказав кілька слів про попередні уряди та про поступ цивілізації та добробуту від перших невиразних рухів за свободу аж до теперішніх часів. Перейшовши потім до правління президента Лосади, він повинен був би за традицією виголосити панегірик його мудрому керівництву та народному щастю. Але тут генерал Пілар зупинився. Далі, не мовивши й слова, підняв ключі високо над головою й почав пильно розглядати їх. Стрічка, якою вони були перев’язані, затріпотіла на вітрі. — Він досі дме, цей вітер! — вигукнув захоплено оратор. — Громадяни Анчурії! Подякуймо сьогодні святим: наше повітря, як завжди, вільне! Покінчивши таким робом із правлінням Лосади, він несподівано перейшов до Оліварри, найпопулярнішого з усіх правителів Анчурії. Оліварра був забитий дев’ять років тому, у розквіті сил, у розпалі корисної, плідної діяльності. В убивстві обвинувачували фракцію ліберальної партії, на чолі якої стояв сам Лосада. Чи обґрунтоване було те обвинувачення, чи не обґрунтоване, а честолюбний кар’єрист Лосада досягнув своєї мети тільки через вісім років. Коли генерал Пілар торкнувся цієї теми, його красномовство полилось вільним потоком. Любовною рукою намалював він образ добродійного Оліварри. Він нагадав людям, як мирно, безпечно, щасливо жилось їм у той час. Ніби для контрасту, він оживив у пам’яті присутніх, з яскравими подробицями, ті громові vivas любові та схвалення, якими зустрічали президента Оліварру, коли він з’являвся на їхніх святах під час останнього зимового візиту до Кораліо. І тут уперше народ почав виявляти свої почуття. Тихий, стриманий гомін прокотився в натовпі, як морський прибій на узбережжі. — Ставлю десять доларів проти обіду у “Святому Чарлзі”, що виграє червоне, — зауважив містер Вінченті. — Я ніколи не закладаюсь проти своїх інтересів, — сказав капітан Кронін, закурюючи сигару. — А балакучий цей генерал, як на його вік. Про що він говорить? — Я розумію по-іспанськи, — відповів Вінченті, — коли за хвилину вимовляють не більше як десяток слів. А в цього буде сотні дві. Не знаю, про що він говорить, але він розпалює їх! — Друзі і браття, — тим часом провадив генерал Пілар, — якби я міг сьогодні простягти руки над тужливою безмовністю могили Оліварри “Доброму”, Оліварри, що був одним із вас, що проливав сльози, коли ви страждали, й усміхався, коли ви раділи... я знов повернув би його вам... Але Оліварра мертвий... Він загинув від руки підлого душогуба! Оратор обернувся до карети президента і сміливо поглянув на Лосаду. Його рука все ще була піднята вгору, неначе підпираючи останні слова. Приголомшений президент слухав цю незвичайну привітальну промову. Він відхилився назад, тремтячи від гніву та здивування, вп’явшись темними руками в подушки карети. Потім він простяг руку до оратора, наполовину підвівшись, і різко крикнув якусь команду капітанові Крусові, начальнику “Летючої сотні”. Але той нерухомо сидів на коні, схрестивши руки на грудях, мовби й не чув нічого. Лосада знову відкинувся на подушки карети; його темне обличчя помітно зблідло. — Але хто сказав, що Оліварра мертвий? — раптом вигукнув оратор, і старечий голос його зазвучав, як бойова сурма. — Тіло його — в могилі, але свій дух він заповів народові, що його він так любив. І не тільки дух, а й свої знання, свою доблесть, свою доброту, і більше — свою молодість, свій образ... Громадяни Анчурії! Хіба ви забули Рамона, сина Оліварри? Кронін та Вінченті, які пильно стежили за Діккі, раптом побачили, що він скидає капелюх, зриває з голови копицю рудого волосся, стрибає на сходи й стає поруч генерала Пілара. Військовий міністр поклав йому руку на плечі. Всі, хто знав президента Оліварру, знову побачили ту саму левину поставу, те саме одверте, сміливе обличчя, те саме високе чоло з характерною лінією чорного, густого, кучерявого волосся. Генерал Пілар був досвідчений оратор. Він скористався хвилиною мертвої тиші, яка буває перед грозою. — Громадяни Анчурії! — загримів він, підіймаючи високо над головою ключі від палацу. — Я прибув сюди, щоб віддати ці ключі — ключі ваших домівок і свободи — вашому обраному президентові. Кому ж віддати їх? Убивці Енріко Оліварри чи його синові? — Оліварра! Оліварра! — закричала й завила юрба. Всі викрикували це магічне ім’я — чоловіки, жінки, діти й папуги. Ентузіазм охопив не тільки простий народ. Полковник Рокас піднявся по сходах і театрально поклав свою шпагу до ніг молодого Рамона Оліварри. Чотири міністри обняли його один за одним. Капітан Крус подав команду — і два десятки гвардійців з “Летючої сотні” спішились і утворили кордон навколо сходів палацу. Але Рамон Оліварра схопився за можливість виявити свій природжений політичний геній. Він подав знак солдатам розступитись і спустився сходами на вулицю. Там, унизу, не втрачаючи ні гідності, ні своєї поважної елегантності, — так одмінився він, скинувши руду кучму, — Оліварра почав брататися з пролетаріатом. Обнімав усіх підряд — босих, брудних, індіанців, карібів, дітей, жебраків, старих, молодих, солдатів, грішних і праведних, не обминаючи нікого. Поки на кону розігрувалася ця дія драми, робітники сцени теж виконували покладені на них обов’язки. Два драгуни капітана Круса схопили за вуздечки коней, запряжених у карету Лосади; інші оточили карету щільним колом і поскакали геть із диктатором та обома непопулярними міністрами. Очевидно, їм заздалегідь приготували місце. У Кораліо немало добре заґратованих кам’яних приміщень. — Червоне виграє, — сказав містер Вінченті, спокійно закурюючи іще одну сигару. Капітан Кронін кілька хвилин уважно придивлявся до того, що відбувалося внизу, біля сходів палацу. — Славний хлопець! — раптом вигукнув він, мовби з полегкістю. — А я все думав: невже він забуде свою любку? Молодий Оліварра знов піднявся по сходах і сказав кілька слів генералові. Шановний ветеран спустився вниз і підійшов до Паси, що стояла, здивована вкрай, на тому самому місці, де Діккі покинув її. Знявши капелюх з пером, сяючи медалями та орденами, генерал заговорив до неї, подав руку й повів маленьку святу вгору кам’яними сходами Casa Morena. І тоді Рамон Оліварра ступив кілька кроків їй назустріч і принародно взяв її за обидві руки. І коли знову скрізь навколо залунали вигуки, капітан Кронін та містер Вінченті обернулись і пішли до берега, де їх чекала гічка. — Завтра буде в Анчурії новий “pré sidente proclamada”^[180], — задумливо сказав містер Вінченті. — Звичайно, вони не такі надійні, як ті, що їх обирають. Але цей молодець начебто з доброго матеріалу. Він сам задумав і провів усю цю кампанію. Удова Оліварри, як ви знаєте, була багатенька. Коли її чоловіка вбили, вона виїхала в Штати й дала своєму синові освіту в Іельському університеті. Компанія “Везувій” розшукала його й підтримала в цій невеличкій грі. — Як це чудово, — напівжартома сказав Кронін, — мати можливість у наші дні скидати уряди й ставити нові за власним уподобанням! — О, це чистісінький бізнес, — відгукнувся Вінченті, спинившись і пропонуючи недокурок сигари мавпі, що гойдалась на гіллі апельсинового дерева. — І на цьому стоїть тепер цілий світ. Треба було як-небудь спекатись отого зайвого реала за банани. Ми обрали найкоротший шлях. XVII. Дві відставки

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒