Annotation 8 страница

Не минуло й тижня, як містер Гемстеттер заорендував на Кальє Гранде підходяще приміщення й розіклав на полицях свій товар. За приміщення заправили недорого, а білі коробки були розміщенні так майстерно, що просто вбирали очі. Друзі Джонні додержали свого слова. Першого ж дня Кйоу, ніби мимохідь, завертав до крамниці майже щогодини й купував черевики. Після того як він купив собі черевики на м’якій підошві, черевики з крагами, черевики на низьких підборах, черевики з ґудзиками, черевики для танців, гумові чоботи, тенісні черевики, пантофлі різних відтінків та вшивані хатні виступці. Він кинувся шукати Джонні — запитати в нього, які ще бувають черевики, щоб негайно купити їх. Інші англомовні жителі Кораліо виконували свою роль так само благородно, купуючи багато й часто. Кйоу був головнокомандуючим і розподіляв клієнтів так, щоб розтягти торгівлю на кілька днів. Містер Гемстеттер був задоволений ходом торгівлі, проте його дивувало, що тубільці зовсім не поспішають купувати черевики. — О, вони страшенно несміливі, — пояснював Джонні, нервово витираючи лоба. — Дайте їм звикнути. Коли вони трохи оговтаються, то розхапають увесь ваш товар. Якось надвечір до консульства завітав Кйоу, задумливо жуючи кінчик незапаленої сигари. — Ну, придумали що-небудь? — запитав він Джонні. — Якщо придумали фокус, то поспішіть із ним, бо вже час. Коли ви можете взяти капелюх у кого-небудь із публіки і вийняти з нього кількасот покупців для непроданих черевиків, то робіть це негайно. Ми всі накупили стільки взуття, що стане років на десять. Тепер у крамниці затишшя, dolce far niente^[133]. Я щойно там був. Ваша вельмишановна жертва стоїть на дверях та пильно розглядає крізь окуляри босі ноги, що мелькають повз його магазин. У цих тубільців чисто художні нахили. Ми з Кленсі зробили сьогодні вранці за дві години вісімнадцять знімків. А в крамниці за цілий день продано тільки одну пару взуття. Купив Бланшар; йому здалося, що до крамниці зайшла міс Гемстеттер. Він вибрав собі пантофлі, обшиті хутром. Потім я бачив, як він жбурнув ті пантофлі в затоку. — Завтра або післязавтра прийде пароплав із Мобіла, — сказав Джонні. — А до того часу нічого не можна зробити. — А що саме ви збираєтеся зробити? Створити попит? — Ви нічого не тямите в політичній економії, — зухвало відповів консул. — Попит не створюється. Проте можна створити обставини, які викличуть попит. Цього я й домагаюсь. Через два тижні після того як консул послав каблограму, до Кораліо прибув фруктовий пароплав і привіз консулові величезний сірий тюк з якимсь загадковим товаром. Джонні був такою впливовою особою в Кораліо, що митні чиновники переправили йому вантаж без звичайної перевірки. Він одержав свій тюк і догідно влаштував його в задній кімнаті консульства. Увечері він розпоров його й витяг жменю реп’яхів. Він довго розглядав їх, як воїн оглядає зброю, перед тим як піти в бій за життя та за даму свого серця. Реп’яхи були високоякісні, серпневі, міцні, як лісові горіхи. Вони їжачилися цупкою, колючою щетиною, мовби голками. Джонні тихенько засвистів якусь арію й пішов до Біллі Кйоу. Пізніше, коли Кораліо поринуло в сон, він вийшов разом з Біллі на безлюдні вулиці. Їхні піджаки роздувались, як повітряні кулі. Друзі ходили по Кальє Гранде, старанно засіваючи пісок реп’яхами; засіяли всі стежки, не обминули й траву поміж безмовними будинками. Потім перейшли на бокові вулички й провулки, не пропустивши жодного закутка. Вони віддали належне кожній місцині, куди тільки могла ступити нога чоловіка, жінки або дитини. Не раз вони повертались до консульства поновити колючі запаси. Тільки перед світанком вони спочили із спокійним серцем, як спочивають великі полководці перед переможною битвою, яку вони так старанно готували. Тепер вони могли спати, знаючи, що посіяли свої реп’яхи так само ретельно, як сатана сіяв плевели, й так само наполегливо, як Павло саджав виноград. Коли зійшло сонце, зібрались торговці, що продавали м’ясо та фрукти, й порозкладали свій товар у невеличкому критому ринку та навколо нього. Ринок був кінець міста, недалеко від берега; сівачі реп’яхів туди не дійшли. Вже давно минула година, о якій починають сходитись покупці, але ніхто не приходив. “Que hay? ”^[134] — вигукували торговці, звертаючись один до одного. У заведений час із кожної глиняної хати, критої пальмовим листям, із кожної хижки під трав’яною стріхою, з кожного патіо^[135] повислизали жінки — чорні жінки, коричневі жінки, червоношкірі, лимонні, мишасті, жовті, червоно-бурі. Всі вони поспішали на ринок — закупити для своєї сім’ї денний запас касави^[136], бананів, м’яса, птиці та маїсових коржів. Всі вони були з декольте, з голими руками, босі, в спідничках трохи нижче колін. Флегматичні, волоокі, вони ступали з порога на вузеньку стежку або на м’яку вуличну траву. І от найперші з них заверещали, й кожна швидко підняла одну ногу. Ще трохи — й кілька жінок, тривожно закричавши, посідали на землю й почали шукати невідомих уїдливих комах, що пожалили їм ноги. “Que picadores diablos”^[137] — гукали вони одна одній через вузенькі вулички. Деякі перейшли на траву, але й там їх жалили та кусали дивовижні колючі кульки. Вони теж попадали додолу, в траву, і їхнє голосіння злилося з голосінням тих, що сиділи на голому піску. У всьому місті чулося жалібне жіноче белькотіння. Торговці на ринку все ще не могли зрозуміти, чому не видно покупців. Потім на вулицю вийшли владарі землі, чоловіки. І вони почали стрибати, витанцьовувати, шкутильгати та лаятись. Одні застигли на місці, безтямно озираючись, інші нахилялися, щоб спіймати ворога, який шпигав їх у п’яти та кісточки. Дехто заявляв уголос, що це отруйні павуки невідомої породи. А далі повибігали й діти, щоб розпочати свою ранкову метушню. Тепер до загального галасу приєдналось квиління окульгавілих малюків, покусаного реп’яхами дитинства. З кожною хвилиною нового дня жертв усе більшало й більшало. Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас вийшла, як звичайно, із свого високоповажного дому купити свіжого хліба в panaderia^[138] насупроти. На ній була квітчасто-жовта атласна спідниця, батистова сорочка, вся в зборочках, а на плечах — мантилья іспанської роботи. Її лимонно-жовті ноги — лишенько! — були босі. Виступала вона велично, бо хіба ж її предки не чистокровні арагонські ідальго? Вона ступила три кроки по оксамитовій травичці й наступила аристократичною п’ятою на купку реп’яхів, що їх розкидав Джонні. Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас заверещала, мов дика кішка. Вона обернулась, упала на коліна й поповзла — так, поповзла по-звірячому — назад, до свого високоповажного дому. Дон сеньйор Ільдефонсо Федеріко Вальдасар, мировий суддя, що важив двадцять стонів^[139], хотів був перемістити свій важкий тулуб на майдан, до пульперії, щоб заспокоїти свою вранішню спрагу. Його невзута нога, опустившись у прохолодну травичку, відразу ж наткнулась на сховану міну. Дон Ільдефонсо гримнув на землю, як завалений собор, галасуючи, що його на смерть покусав скорпіон. Скрізь, куди не глянеш, голоп’яті коралійці стрибали, спотикались, кривуляли та оббирали зі своїх ніг отруйних комах, які за одну ніч заполонили ціле місто й тепер так мордували людей. Перший, хто зумів зарадити лихові, був Естебан Дельгадо, перукар, людина бувала й освічена. Сидячи на камені та оббираючи з ніг реп’яхи, він виголосив таку промову: — Погляньте, дорогі друзі, на цих диявольських комах! Мені вони добре знайомі. Вони зграями кружляють під небом, як голуби. А це — мертві, вони нападали сюди за ніч. Я бачив таких у Юкатані^[140], вони там завбільшки з апельсин. Еге! Там вони сичать, як гадюки, а крила в них — як у кажанів. Нам потрібні черевики — іншого засобу проти них — немає. Zapatos — zapatos para mi! ^[141] Еетебан пошкандибав до крамниці містера Гемстеттера й купив собі черевики. Вийшовши звідти, він гордо помарширував вулицею, почуваючи себе у безпеці, і вголос шпетив диявольських жуків. Потерпілі або сиділи, або стояли на одній нозі й дивились на щасливого перукаря. Чоловіки, жінки, діти — всі підхопили клич: “Zapatos! Zapatos! ” Обставини для попиту були створені. І попит прийшов. Того дня містер Гемстеттер продав триста пар черевиків. — Дивно, — сказав він Джонні, коли той зайшов увечері допомогти йому навести порядок у крамниці, — як раптом торгівля пішла вгору! Вчора я продав тільки три пари. — Я ж казав, що коли вони проснуться, то розхапають увесь товар, — зауважив консул. — Треба буде виписати ще з десяток ящиків, щоб поповнити запас, — сказав містер Гемстеттер, сяючи крізь окуляри. — А я б трохи почекав із цим, — порадив Джонні. — Подивимось, як підуть справи далі. Щоночі Джонні та Кйоу розсівали зерно, з якого на ранок виростали долари. За десять днів розійшлось дві третини черевиків. Тим часом закінчився й запас реп’яхів. Джонні телеграфував Пінку Доусону, щоб той надіслав ще п’ятсот фунтів, заплативши йому по двадцять центів за фунт, як і попереду. Містер Гемстеттер передбачливо замовив північним фірмам іще партію черевиків на півтори тисячі доларів. Джонні отирався в крамниці, аби перехопити замовлення, й знищив його перше, ніж воно потрапило на пошту. Того ж вечора він пішов з Розіною під мангрове дерево, що росло біля веранди Гудвіна, й признався їй у всьому. Вона глянула йому в вічі й сказала: — Ви дуже злий. Ми з батьком повернемось додому. Ви кажете — пожартували? А по-моєму — це дуже серйозна справа. Проте за півгодини тема їхньої розмови змінилась. Вони почали обговорювати важливе питання: якими шпалерами краще оббити стіни в старовиному домі Етвудів після весілля — блакитними чи рожевими. Уранці Джонні покаявся перед містером Гемстеттером. Торговець черевиками надів окуляри й сказав крізь них: — Я не знав, що ви таке велике ледащо, молодий чоловіче. Якби я не повів цю справу з усією мудрістю досвідченого комерсанта, я втратив би все. Ну, а що ви порадите тепер, як мені позбутись решти? Коли прибула друга партія реп’яхів, Джонні навантажив їх і решту взуття на шхуну й поплив понад берегом до Аласана. В Аласані він таким самим сатанинським способом обробив свої темні справи й повернувся з торбою грошей і без жодної пари черевиків. І тоді він попросив свого великого Дядька з хвилястою цапиною борідкою і в зірчастому жилеті прийняти його відставку, бо лотос уже перестав манити Джонні. Він мріяв тепер про шпинат та крес-салат свого рідного міста. Тимчасовим консулом Сполучених Штатів у Кораліо був призначений, за рекомендацією Джонні, містер Уїльям Теренс Кйоу, і незабаром Джонні разом з Гемстеттерами відплив до берегів своєї батьківщини. Кйоу прийняв свою синекуру^[142] з легкістю, яка ніколи не покидала його, навіть на такому високому посту. Фотографічний заклад припинив своє існування, хоч його згубний вплив залишився назавжди на мирних, беззахисних берегах Карібського моря. Непосидющі компаньйони збиралися знову вирушити в світ, щоб розвідати нові землі для неквапливого війська Фортуни. Але тепер дороги їхні розійшлись. Ширилися чутки, що в Перу назріває повстання; туди й лагодився прямувати войовничий Кленсі. Щодо Кйоу, то він уже розробляв у себе в голові та на бланках державного департаменту новий план, проти якого мистецтво спотворювати людські фізіономії здавалось дрібничкою. — Мене влаштувало б, — частенько казав Кйоу, — яке-небудь гарненьке живе дільце, що на перший погляд здавалося б трудним, а справді було б легке, яке-небудь делікатне шахрайство, ще не настільки розроблене, щоб його можна було включити в програму заочної школи. Хай це забере багато часу, але я хочу мати принаймні стільки шансів виграти, як той, хто вчиться грати в покер на океанському пароплаві або виставляє свою кандидатуру на пост губернатора Техасу від республіканської партії. І коли я рахуватиму свій виграш, я не хочу бачити на монетах сльози вдів та сиріт. Вся земна куля, вкрита травою, була тим зеленим столом, за яким Кйоу вів азартну гру. Грав він тільки в такі ігри, які сам вигадував. Він не ганявся за випадковим доларом, не переслідував його з мисливським рогом та хортами. Йому більше подобалось виловлювати його на рідкісну блискучу мушку у водах екзотичних рік. І все-таки Кйоу був ділок, і його плани, незважаючи на всю їхню фантастичність, були такі ж обґрунтовані, як плани першого-ліпшого будівельного підрядчика. В часи короля Артура^[143] сер Уїльям Кйоу був би рицарем Круглого Столу. В наші дні він їздить по світу, але тепер мета його не Грааль^[144], а Гра. Через три дні після від’їзду Джонні у водах Кораліо з’явились дві невеличкі шхуни. Минув деякий час — і від однієї з них відплив човен. З нього вийшов на берег засмалений сонцем юнак. У нього був гострий погляд; він здивовано розглядав усякі чудні штуки на березі. Хтось показав йому, як пройти до консульства. Туди він і попрямував енергійною ходою. Кйоу сидів, розкинувшись, у консульському кріслі й малював на купі казенних паперів карикатури на свого Дядька. Він поглянув на гостя. — Де Джонні Етвуд? — діловито запитав засмалений юнак. — Немає, — відповів Кйоу, старанно викінчуючи краватку Дядька Сема. — Схоже на нього, — зауважив засмалений юнак, спираючись на стіл. — Він завжди любив тинятись по місту й не брався ні до якого діла. Скоро він повернеться? — Навряд, — сказав Кйоу, подумавши. — Мабуть, розважається якими-небудь дурницями, — сказав гість з осудливістю порядної людини. — У нього ніколи не вистачало витримки, щоб домогтись успіху в якому-небудь ділі. Цікаво, як він справляється з консульськими обов’язками, не буваючи в конторі? — Тепер ці обов’язки виконую я, — сказав тимчасовий консул. — Ви? Он як! Тоді скажіть мені, де фабрика? — Яка фабрика? — перепитав Кйоу з чемною цікавістю. — Та сама, для якої потрібні реп’яхи. Бог його знає, що там із них виробляють. Оті дві мої шхуни натоптані реп’яхами. Я можу й вам дати заробити на цьому. Всі вільні від роботи чоловіки, жінки й діти в околицях Дейлебурга збирали їх для мене цілий місяць. Я найняв оті шхуни, щоб приставити їх сюди. Всі думали, я збожеволів. Тепер я можу віддати вам товар по п’ятнадцять центів за фунт, з приставкою на берег. А коли вам треба буде ще, я думаю, Алабама забезпечить вас реп’яхами. Джонні, як від’їжджав сюди, обіцяв повідомити, ледве наклюнеться яке-небудь вигідне дільце. Можна під’їхати до берега та розвантажитись? Величезна, майже неймовірна радість засвітилась на рожевій фізіономії Кйоу. Він кинув олівець. Його очі обернулись на засмаленого юнака, й веселість мішалася в них з побоюванням: а що як ця чудесна подія — тільки сон? — Ради Бога, — вигукнув він схвильовано, — скажіть мені: ви Дінк Поусон. — Мене звуть Пінкі Доусон, — відповів король реп’яхового ринку. Біллі Кйоу в тихому захопленні вислизнув з крісла на підлогу, на свою улюблену циновку. Небагато було звуків у Кораліо в те жарке надвечір’я. Серед них можна згадати захоплений і грішний регіт розпростертого на підлозі американського ірландця, тим часом як засмалений сонцем гострозорий юнак позирав на нього з виразом подиву та замішання. Та ще туп-туп-туп-туп багатьох добре взутих ніг на вулицях міста, та легенький шелест хвиль Карібського моря, які обмивають це історичне узбережжя.

XIV. Художники

Недогризок синього олівця правив Кйоу за чарівну паличку, якою він виконував найперші дійства свого чаклування. Цим недогризком він виписував на папері діаграми та цифри, очікуючи, поки Сполучені Штати Америки пришлють до Кораліо наступника Етвудові, що вийшов у відставку. Новий план, що зародився в голові Кйоу і що його цілком схвалювало одважне серце тимчасового консула, а синій олівець зафіксував, будувався навколо деяких рис і людських слабостей нового президента Анчурії. Ті риси, а також ситуація, з якої Кйоу сподівався видобути золоту данину, заслуговують докладного опису, необхідного для розуміння дальшого розвитку подій. Президент Лосада — багато хто називав його диктатором — привернув би увагу до себе своїми талантами навіть серед англосаксів, якби до тих талантів не домішувались інші особливості, дріб’язкові й згубні. Йому був притаманний благородний патріотизм Вашінгтона (якого він обожнював), твердість Наполеона і — значною мірою — проникливість великих мудреців. Усе це могло б виправдати його титул “Славетного Визволителя Народу”, якби не його надзвичайне, дивовижне марнолюбство, що відсувало його в ряди менш достойних диктаторів. І все ж таки він зробив своїй країні велику послугу. Могутньою рукою він струснув її так, що з неї ледве не злетіли окови темряви та ледарства, разом з паразитами, які живились її кров’ю, і замалим не підніс її до розряду великих держав світу. Він засновував школи та лікарні, будував шляхи, мости, палаци й видавав щедрі субсидії на розвиток мистецтва та науки. Він був самовладний деспот і народний кумир. Багатства країни текли в його руки. Інші президенти просто грабували країну. Лосада зібрав величезні скарби, проте свою частину прибутків одержував і народ. Вразливим місцем Лосади була невситима жадоба до пам’ятників та інших споруд, які увічнювали його славу. Він розпорядився в кожному місті поставити собі статуї з написами, які вихваляли б його велич. У стіну кожної громадської будівлі були вмуровані таблиці, в яких оповідалось про його блискуче правління та про вдячність його вірнопідданих. Статуетки та портрети президента розійшлись по всій країні, їх можна було бачити в кожному домі, в кожній хижі. Один із двірських блюдолизів намалював його в образі святого Іоанна, з ореолом і почтом у повній парадній формі. Лосада не вбачав у цій картині нічого непристойного й звелів повісити її в столичній церкві. Він замовив одному французькому скульпторові мармурову групу, де поруч із ним, президентом Анчурії, стояли Наполеон, Олександр Великий та ще два-три герої, яких він вважав достойними своєї особи. Він обнишпорив усю Європу, домагаючись для себе орденів та інших відзнак. Політика, гроші, інтриги — все пускалося в діло, аби тільки запобігти у якого-небудь правителя бажаної нагороди. В урочистих випадках його груди від плеча до плеча були вкриті хрестами, зірками, золотими трояндами, медалями, стрічками. Казали, що всякому, хто міг добути для нього новий орден або вигадував спосіб якось по-новому прославити його велич, надавалась можливість глибоко сягнути рукою в державну скарбницю. На нього й накинув оком Біллі Кйоу. Цей мирний розбійник помітив щедроти та милості, які лились дощем на кожного, хто вмів потурати марнолюбству президента. Він зовсім не збирався розгортати парасолю, щоб захиститись від випадкових краплин золотого дощу. За кілька тижнів до Кораліо прибув новий консул і увільнив Кйоу від тимчасових консульських обов’язків. Це був молодий чоловік, учорашній студент, і в житті в нього була тільки одна мета — ботаніка. Консульська служба в Кораліо давала йому змогу вивчати тропічну флору. Він був у димчастих окулярах і мав зелену парасолю. Прохолодну задню веранду консульства він заповнив такою силою найрізноманітніших рослин, що не залишилось місця ні для пляшки, ні для крісла. Кйоу подивився на нього сумовито, проте без ворожості, й почав пакувати свою валізу. Бо його новий план боротьби проти застою на берегах Карібського моря вимагав далекої подорожі. Незабаром прийшов “Карлсефін” — пароплав-бродяга — й почав вантажити кокосові горіхи для спекулятивного нападу на нью-йоркський ринок. Кйоу влаштувався пасажиром на цей пароплав. — Так, я їду в Нью-Йорк, — сказав він землякам, які проводжали його на березі. — Але ви не встигнете й скучити за мною, як я буду тут. Хочу зайнятись художньою освітою цієї строкатої країни. Я не така людина, щоб кинути її напризволяще, коли вона почала корчитись у муках фотографії. З такою загадковою заявою він ступив на борт “Карлсефіна”. Через десять днів, тремтячи від холоду, з піднятим коміром свого тоненького пальта, він влетів до майстерні Керолуса Уайта на горішньому поверсі висотного будинку на Десятій вулиці в Нью-Йорку. Керолус Уайт курив сигарету, підсмажуючи ковбасу на гасовій плиті. Йому було тільки тридцять три роки, і його ідеї про мистецтво були надзвичайно благородні. — Біллі Кйоу! — вигукнув Уайт, простягаючи вільну руку (в другій була сковорідка). — Цікаво, з якої не-цивілізованої країни ти приїхав? — Привіт, Керрі! — сказав Кйоу, підсовуючи стілець до плити та гріючи задубілі пальці. — Дуже радий, що так скоро знайшов тебе. Цілий день рився в телефонних довідниках та ходив по картинних галереях. А в пивниці на розі мені зразу сказали, де ти живеш. Я так і думав, що ти досі сидиш над своїм малюванням. Кйоу оглянув майстерню гострим поглядом знавця. — Так, у тебе це вийде, — оголосив він, лагідно кивнувши кілька разів головою. — Ота велика картина в кутку, де ангели, зелені хмарки та фургон з оркестром, якраз те, що нам треба. Як вона в тебе зветься, Керрі? “Сценка на Коні-Айленд”^[145]? — У мене була думка назвати її “Вшестя на небо пророка Іллі”, — сказав Уайт. — Проте, можливо, ти ближче до суті. — Назва немає значення, — поблажливо сказав Кйоу. — Найголовніше — рама та багатство фарб. Ну, а тепер я коротко оповім тобі про свою справу. Я зробив невеличку подорож на пароплаві, проїхав дві тисячі миль, аби притягти тебе до участі в одній справі. Як тільки я задумав її, я зразу ж згадав про тебе. Чи не поїхав би ти зі мною, щоб намалювати одну картину? Дев’яносто днів на роботу й п’ять тисяч доларів гонорару. — Рекламувати вівсяну кашу або еліксир для зміцнення волосся? — запитав Уайт. — Це зовсім не реклама. — Що ж це має бути за картина? — Довго розповідати, — сказав Кйоу. — Нічого, розповідай. А я тим часом, з твого дозволу, догляну за ковбасою. Як тільки вона стане трохи темніша від брунатного ван-дейківського відтінку, її зразу ж треба знімати. Кйоу розповів про свій проект. Вони поїдуть удвох до Кораліо, де Уайт розіграє з себе видатного американського портретиста, який нібито подорожує по тропічних країнах для відпочинку від своєї напруженої, добре оплачуваної роботи. Є всі підстави сподіватись — і це ясно навіть бізнесменові, звиклому до второваних шляхів, — що художник з такою високою репутацією неодмінно дістане замовлення увічнити на полотні образ президента і опиниться під зливою pesos, яка спадає на кожного, хто вміє догоджати слабостям диктатора. Кйоу розраховував на десять тисяч. Адже портретистам платять і більше. Витрати на дорогу й можливі прибутки — пополам. Отак він виклав свій проект Уайтові, з яким спізнався на Заході ще до того, як один присвятив себе мистецтву, а другий зробився бедуїном^[146]. Невдовзі змовники покинули непривітну майстерню Уайта і влаштувались у затишному куточку сусіднього кафе. Там просиділи вони до пізньої ночі над старими конвертами та недогризком синього олівця Кйоу. О дванадцятій годині Уайт скоцюрбився на своєму стільці, поклав підборіддя на кулак і заплющив очі, щоб не бачити поганих шпалер. — Гаразд, Віллі, я поїду, — сказав він спокійно й рішуче. — У мене є дві-три сотні заощаджень — на ковбасу та квартиру — і я спробую щастя з тобою. П’ять тисяч! Я зможу прожити два роки в Парижі й один — в Італії! Завтра ж почну пакувати речі. — Ні, ти почнеш пакувати через десять хвилин, — сказав Кйоу. — Завтра вже настало. “Карлсефін” відходить о четвертій. Ходім до твоєї малярні, я допоможу тобі. Щороку Кораліо на п’ять місяців стає фешенебельним центром Анчурії. Тільки тоді в місті починається справжнє життя. З листопада до березня Кораліо фактично стає столицею країни. Туди перебирається президент зі своєю офіційною родиною, а за ним і вся столична знать. Люди, які над усе полюбляють утіхи, обертають цей сезон у безперервне свято; забавам та веселощам немає краю. Бенкети, бали, ігри, купання в морі, процесії, театральні вистави додають приємності їхнім розвагам. Славнозвісний швейцарський оркестр із столиці щовечора грає на маленькому майдані, і всі чотирнадцять карет та інших екіпажів, які є в Кораліо, похоронно-повільно, але самовдоволено кружляють по місту. З гір спускаються індіанці, схожі на доісторичних кам’яних ідолів, і продають на вулицях свої вироби. У вузеньких проходах — тиснява, лепетливий, щасливий, безтурботний потік веселого людства. Ошаліла дітвора в коротеньких спідничках і з позолоченими крильцями за спиною верещить під ногами розбурханого натовпу. Особливо помпезно обставляють прибуття президента з його почтом. Воно збігається з відкриттям сезону й супроводиться парадами та патріотичними маніфестаціями, повними радісного ентузіазму. Коли Кйоу та Уайт прибули зворотним рейсом “Карлсефіна” до Кораліо, веселий зимовий сезон був уже в розпалі. Ступивши на берег, вони почули швейцарський оркестр, що грав на майдані. Босоногі сільські дівчатка з несміливими очима пропливали стежками, прикрасивши світляками свої темні кучері. Франти в білих полотняних костюмах, помахуючи тростинками, вже повиходили на свою вечірню прогулянку, таку небезпечну для жіночих сердець. Всюди пашіло людьми, скрізь були штучні чари, кокетування, дозвілля, розваги — створений людиною сенс існування. Перші два-три дні після приїзду до Кораліо були присвячені підготовчим заходам. Кйоу водив художника містом, познайомив його з невеличким гуртом англомовних коралійців і всіма можливими засобами давав зрозуміти їм, що друг його — знаменитий художник. І потім Кйоу придумав ще ефектнішу демонстрацію ідеї, яку він хотів нав’язати публіці. Друзі оселились у готелі де лос Естранхерос. Обидва були у нових костюмах з незаймано чистої парусини, в американських брилях і мали при собі по тростинці, надзвичайно оригінальній і зовсім непотрібній. Небагато знайшлось би в Кораліо cabaleros^[147] — навіть серед пишномундирних офіцерів анчурійського воїнства — з такими невимушеними, вишуканими манерами, як Кйоу та його друг, великий американський художник, сеньйор Уайт. Уайт поставив свій мольберт на березі й зробив кілька яскравих етюдів моря та гір. Тубільці зібрались позад нього широким щебетливим півколом і стежили за його роботою. Кйоу, дуже уважний до всяких дрібниць, прибрав собі особливу роль, яку й грав до самого кінця: він, бачите, друг великого художника, ділова людина й турист. За емблему його становища правив кишеньковий фотоапарат. — Як ознака дилетанта з вищих кіл суспільства, — казав він, — тобто людини з банківським рахунком і спокійним сумлінням, фотоапарат залишає далеко позаду навіть парову яхту. Людина нічого не робить, а тільки тиняється скрізь та клацає затвором — і кожний думає, що це неабияка фігура на біржі. Взяти хоч би мільйонерів. Спочатку знімають із вас сорочку, а тоді починають знімати вас. Кодак впливає на людей сильніше, ніж титул або шпилька з діамантом на чотири карати. Таким чином, Кйоу походжав собі по Кораліо, знімаючи краєвиди та боязких сеньйорит, а Уайт витав тим часом у вищих сферах мистецтва. Через два тижні після їхнього приїзду задум Кйоу почав приносити плоди. До готелю під’їхав у розкішній кареті один із ад’ютантів президента. Лосада хотів би, щоб сеньйор Уайт побував у Casa Morena з неофіційним візитом. Кйоу міцно стиснув зубами люльку. — Десять тисяч — і ні цента менше, — сказав він художникові. — Пам’ятай свою ціну! І, будь ласка, золотом або його еквівалентом. Гляди, щоб вони не підсунули тобі отих нікчемних папірців, які тут називають валютою. — А може, він має на увазі щось інше, — сказав Уайт. — Помовч, — сказав Кйоу з непохитною впевненістю. — Я знаю, чого йому треба. Він хоче, щоб уславлений американський художник і флібустьєр, який нині проживає в його жалюгідній країні, намалював його портрет. Іди ж, не барись! Розкішна карета повезла художника до палацу. Кйоу ходив по кімнаті, випускаючи з люльки цілі хмари диму, і очікував. За годину карета знов під’їхала до дверей готелю, висадила Уайта й зникла. Художник помчав нагору, перестрибуючи зразу через три східці. Кйоу покинув курити і обернувся в німий знак питання. — Вийшло! — вигукнув Уайт. Його хлоп’яче личко палало від радості. — Біллі, ти просто геній! Він хоче мати свій портрет. Я зараз розкажу тобі все. Їй-Богу, цей диктатор молодець! Диктатор з голови до п’ят. Суміш Юлія Цезаря, Люцифера^[148] та Чонсі Деп’ю^[149], написаних сепією. Чемність і похмурість — ось його стиль. Кімната, де він прийняв мене, площею не менше як десять акрів, і нагадує пароплав на Міссісіпі: скрізь позолота, дзеркала та біла фарба. По-англійськи розмовляє краще за мене. Дійшло до ціни. Я кажу: десять тисяч. А сам думаю: зараз він гукне вартових, накаже схопити мене й розстріляти. Але він і бровою не повів. Тільки махнув недбало своєю каштановою рукою й сказав безтурботно: “Скільки скажете, стільки й буде”. Завтра я маю з’явитись до нього й домовитись про деталі портрета. Кйоу похнюпився. На його засмученому виду була написана самозневага. — Я безнадійний дурень, Керрі, — сумно сказав він. — Де мені братися за такі серйозні справи! Торгувати апельсинами з возика — ото робота для мене. Коли я сказав десять тисяч, я думав, слово честі, що вичерпав можливості цього чорношкірого до одного цента. А з нього можна було б видурити й усі п’ятнадцять. Слухай, Керрі, коли твій друг Кйоу дасть такого маху ще раз, посади його в який-небудь симпатичний, затишний будинок для божевільних, добре? Хоч президентський палац мав тільки один поверх і був побудований із коричневого каменю, всередині він вражав своєю розкішшю. Він стояв на невеличкому узвишші, в горішньому кінці міста, серед обнесеного стіною чудового тропічного саду. Другого дня президентова карета знов приїхала по художника. Кйоу пішов прогулятись на березі, де і він, і його “короб з картинками” були вже звичним явищем. Коли він повернувся до готелю, Уайт сидів на балконі в розкладному кріслі. — Ну, — спитав Кйоу, — домовився з його бундючністю, яке малювання йому потрібне? Уайт підвівся й кілька разів пройшовся по балкону. Потім зупинився і якось чудно засміявся. Обличчя в нього паленіло, а очі виблискували сердито й весело. — От що, Біллі, — сказав він грубувато. — Коли ти прийшов до мене в майстерню й запропонував намалювати картину, я думав, що тобі потрібні рекламні об’яви “Вівсяна каша” або “Еліксир для волосся”, намальовані на гірських хребтах або на берегах цілого материка. Так знай: то була б найвища форма живопису в порівнянні з тим, що мені пропонують тепер з твоєї ласки. Я не можу взятися за цей портрет, Біллі. Відпусти мене додому. Я спробую розповісти тобі, чого хоче від мене цей варвар. Він усе заздалегідь обміркував і навіть сам зробив ескіз. Треба сказати, що він непогано малює. Але — о музи! Ти тільки послухай, яку потворну нісенітницю він мені замовляє! Звичайно, сам він хоче бути в центрі картини. Його треба намалювати в образі Юпітера^[150], що сидить на Олімпі, з хмарою під ногами. Збоку, поклавши президентові на плече руку, стоїть Георг Вашінгтон^[151] у повній парадній формі. Над президентом витає ангел з розгорнутими крилами й кладе йому на голову лавровий вінок, так, наче він переможець на конкурсі красунь. А на задньому плані — гармати, а потім — ще ангели та солдати. Щоб узятись малювати таку картину, треба мати не людську, а собачу душу. Єдиний достойний кінець для такого художника — поринути в забуття навіть без консервної банки, прив’язаної до хвоста, яка б своїм торохтінням нагадувала про нього. На обличчі Біллі Кйоу дрібними краплями виступив піт. Такої заковики недогризок його синього олівця не передбачав. До цього моменту всі коліщата його плану крутились із приємною плавкістю. Він витяг ще одне крісло на балкон і примусив Уайта сісти в своє. Потім з удаваною байдужістю запалив люльку. — Ну, синку, — сказав він з ніжною твердістю, — побалакаймо тепер як художник з художником. У тебе своє мистецтво, а у мене своє. У тебе справжнє служіння музам — адже ти одвертаєш носа й від пивних вивісок, і від таких олеографій^[152], як “Старий млин”. А моє мистецтво — бізнес. Цей план — мій, і все у нас йшло, як по маслу. Малюй ти свого президента в образі старого короля Кола^[153] або в образі Венери^[154], краєвида, фрески, букета лілій, або в якому завгодно іншому образі, що здається йому подібним до нього, тільки малюй і одержуй гроші. Ти не покинеш мене, Керрі, тепер, коли діло пішло на лад. Подумай: десять тисяч! — Про це я не можу не думати, — сказав Уайт. — Тому й мучусь. Мені й самому кортить утоптати в багно свої ідеали і опаскудити душу цією картиною. П’ять тисяч доларів означали для мене три роки навчання в Європі, за які б я, здається, й душу продав би дияволові. — Це не так страшно, як ти думаєш, — заспокійливо сказав Кйоу. — Це чисто ділова пропозиція. Стільки-то фарб та часу за стільки-то грошей. Я не згоден з тобою, що ця картина така вже страшна образа для мистецтва. Георг Вашінгтон у ній цілком на місці, як ти й сам знаєш, і проти ангела ніхто не заперечуватиме. По-моєму група не така вже й погана. А коли ти даси Юпітерові еполети та меч і зробиш хмару навколо нього схожою на грядку чорної смородини, вийде чудова батальна сцена. Звісно, якби ми не домовились заздалегідь про ціну, можна було б накинути на Вашингтона ще якусь тисячу та за ангела сот із п’ять. — Ти не розумієш, Біллі, — сказав Уайт, нервово посміхаючись. — У декого з нас, художників, дуже високі поняття про мистецтво. Я мріяв намалювати колись таку картину, перед якою б люди стояли й не помічали, що вона написана фарбами. Щоб вона проникла їм у душу, як мелодія, і загрузла там, наче м’яка куля. І щоб вони йшли додому й запитували: “А що він намалював, крім цього? ” І я хотів би, щоб вони нічого мого більше не бачили: ні портрета, ні журнальної обкладинки, ні ілюстрації, ні дівочої голівки — нічого, крім тієї картини. От чому я жив самою ковбасою й не хотів зраджувати себе. Я примусив себе погодитись намалювати цей портрет, щоб заробити грошей на студії за кордоном. Але це гидка, жахлива карикатура! Боже, Боже! Невже ти не розумієш цього? — Розумію! Чудово розумію! — сказав Кйоу так ніжно, наче розмовляв з дитиною, і поклав свій довгий вказівний палець на коліно Уайтові. — Погано так занехаювати своє мистецтво. Я знаю. Ти хотів би намалювати велику картину, на зразок панорами “Битва, під Геттісбургом”^[155]. Але дозволь запропонувати тобі такий умоглядний ескіз. На сьогодні справа ця обійшлась нам у триста вісімдесят п’ять доларів п’ятдесят центів. Ми вклали весь свій капітал, до останнього цента. Лишається якраз стільки, щоб доїхати до Нью-Йорка, не більше. Мені потрібні мої п’ять тисяч доларів. Я збираюсь добувати мідь в Айдахо^[156] й заробити сто тисяч. Оце діловий бік справи. Злізай, Керрі, із свого високого мистецтва й підставмо капелюхи під доларовий дощ. — Біллі, — сказав Уайт через силу. — Я спробую. Я не можу нічого обіцяти, але я спробую. Я візьмуся за портрет і — коли зможу — доведу його до кінця. — Оце бізнес! — радісно сказав Кйоу. — Молодець! Тільки от що: роби картину якнайшвидше, натискай на неї з усієї сили. Коли треба, найми пару помічників, щоб розмішували тобі фарби. А то в місті ширяться погані чутки. Тутешнім людям президент починає набридати. Кажуть, він занадто щедро роздає концесії; закидають йому якусь таємну угоду з Англією й намір продати свою батьківщину. Нам треба, щоб картина була готова й оплачена ще до того, як почнеться заколот. У просторому natio свого палацу президент розпорядився напнути широке полотнище. І під ним Уайт улаштував свою тимчасову студію. Великий муж позував йому щодня по дві години. Уайт працював сумлінно. Але що далі посувалась робота, то частіше мучили його напади презирства, безмежної зневаги до себе, глибокої туги, сардонічного сміху. Кйоу з терплячістю великого полководця заспокоював його, улещав, переконував і не давав йому відступитись від картини. В кінці місяця Уайт заявив, що картина готова — з Юпітером, Вашингтоном, ангелами, хмарами, гарматами та всією іншою бутафорією. Обличчя художника було бліде, уста міцно стиснуті. Він сказав, що президентові картина дуже сподобалась. Її мають повісити в національній галереї державних діячів та героїв. Художникові запропоновано зайти завтра до Casa Morena по гонорар. У призначений час він вийшов з готелю, ні словом не озиваючись на веселе базікання Кйоу. За годину він увійшов до кімнати, де на нього чекав Кйоу, кинув капелюх на підлогу й сів на стіл. — Біллі, — сказав він силуваним, здушеним голосом. — У мене є трохи грошей на Заході, я вклав їх у невеличке діло, яке веде мій брат. Цим я й жив, коли вивчав живопис. Я заберу у брата свій пай і поверну тобі все, що ти витратив на цей задум. — Як! — вигукнув Кйоу, підхопившись із крісла. — Тобі не заплатили за картину? — Заплатили, заплатили, — сказав Уайт. — Але річ у тому, що картини вже не існує, отже, немає й грошей. Коли тобі цікаво, послухай, це повчальна історія. Ми з президентом стояли й дивились на картину. Прийшов його секретар і вручив мені чек на десять тисяч доларів, виписаний на нью-йоркський банк. Як тільки чек опинився у мене в руках, я просто збожеволів. Я розірвав його на дрібні шматочки й кинув на підлогу. Поблизу маляр фарбував колони natio, біля нього стояло відро з фарбою. Я схопив щітку й вимазав піввідра синьої фарби, поки знищив той десятитисячний кошмар. Потім уклонився й вийшов. Президент стояв мовчки, навіть не поворухнувся. Може, вперше переживав таку несподіванку. Я знаю, що скривдив тебе, Біллі, але я не міг інакше. У місті було неспокійно. На вулиці чувся змішаний гомін, що все наростав. Його пронизували різкі вигуки, в яких угадувалися слова: Bajo el traidor! Muerte el traidor! ^[157] — Чуєш? — болісно промовив Уайт. — Я трохи розумію по-іспанськи. Вони кричать: “Геть зрадника! ” Я чув таке й попереду. Я відчував, що вони мають на увазі мене. Я зрадив мистецтво. Я не міг не знищити картину. — Геть дурня! Геть йолопа! Такі б вигуки були більше до речі, — відказав Кйоу, палаючи обуренням. — Ти розірвав десять тисяч доларів, мов стару ганчірку, тільки через те, що вимазав на п’ять доларів фарби не так, як тобі хотілось. Сумління замучило! Коли мені ще раз доведеться брати компаньйона для якої-небудь комбінації, я поведу його до нотаріуса й примушу скласти присягу, що він ніколи не чув слова “ідеал”. Ошалілий Кйоу вискочив із кімнати. Уайт не звернув ніякої уваги на його обурення. Що таке презирство Біллі Кйоу в порівнянні з тією зневагою до самого себе, якої він тільки що позбувся! Заворушення в Кораліо ширилось. Спалах був неминучий. Приводом для демонстрації незадоволення стала поява в місті червоновидого товстуна англійця, що його вважали за агента британського уряду. Він нібито прибув для того, щоб укласти з президентом договір, який мав віддати Анчурію на поталу іноземній державі. Казали, що президент надав англійцям багатющі концесії, що увесь державний борг передається англійцям і що на забезпечення боргу до них мають відійти митні контори. Довготерпеливий народ вирішив нарешті заявити свій протест. Того вечора в Кораліо та в інших містах народний гнів знайшов для себе вихід. Галасливі юрби, безладні, але грізні, загатили вулиці. Вони скинули велику бронзову статую президента, яка стояла серед майдану, й розбили її на друзки. Позривали з громадських будівель дощечки з написами, що прославляли “Великого визволителя”. Знищили його портрети в урядових установах. Чернь атакувала навіть президентський палац, але її відтіснили війська, які залишились вірні урядові. Цілу ніч панував терор. Велич Лосади виявилась у тому, що до полудня другого дня порядок у місті був відновлений, і сам він знову став повновладним диктатором. Він випустив відозви, в яких заперечувались чутки про переговори з Англією. Сер Стаффорд Воан, червоновидий англієць, теж заявив у пресі та в офіційних афішах, що його перебування в Кораліо не має міжнародного значення. Він — звичайний турист, без обману, і (за його твердженням) навіть не розмовляв з президентом, та й ні разу його не бачив. Поки відбувалися заворушення, Уайт готувався до від’їзду. Пароплав мав відплисти за два або три дні. Близько полудня непосидющий Кйоу взяв фотографічний апарат, щоб як-небудь розвіяти свою нудьгу. Місто тепер було таке спокійне, наче мир ніколи не покидав його червоних черепичних покрівель. Перед вечором Кйоу повернувся до готелю з якимсь особливим виразом на обличчі і зразу ж зачинився в невеличкій комірці, де звичайно проявляв свої знімки. Згодом він вийшов на балкон, де сидів Уайт. На обличчі Кйоу грала ясна, хижа, зловтішна усмішка. — Знаєш, що це таке? — запитав він, показуючи наклеєну на картон фотографію розміром 4 на 5. — Знімок: “Сеньйорита сидить на сонечку”, — ліниво відгукнувся Уайт. — Алітерація — випадкова. — Не вгадав, — сказав Кйоу, і очі в нього засяяли. — Це не знімок, а постріл. Це коробка динаміту! Золота копальня! Це — підписаний президентом чек на двадцять тисяч доларів — так, сер! — цього разу двадцять тисяч, і не треба псувати картини! І ніяка мистецька етика не стане на перешкоді. Мистецтво! Ех ти, мазій із смердючими тюбиками! Я тебе просто знищив своїм кодаком! Глянь сюди! Уайт узяв знімок і з протягом свиснув. — Чорт! — вигукнув він. — У місті вибухне повстання, коли ти покажеш цей знімок. Але як ти зумів зробити його, Біллі? — Знаєш високий мур навколо президентського саду, за палацом? Я вишукав там собі місцинку, щоб зняти Кораліо з висоти пташиного польоту. Дивлюся — щілинка в стіні, на місці каменя, що випав разом із штукатуркою. Дай, думаю, погляну, як росте капуста у президента. Бачу — ступнів за двадцять від мене — отой самий сер англієць із президентом за столиком. Завалили увесь столик документами й щось ворожать над ними, як два пірати. Гарний куточок вибрали, затишний, тінистий, з пальмами та апельсиновими деревами. У траві, напохваті, відро з шампанським. Ну, гадаю собі, дійшов і до мене ряд створити щось велике в мистецтві. Я приставив апарат до щілинки й натиснув кнопку. А ті хлопці якраз почали тиснути один одному руки — полагодили, мабуть, справу, і воно, як бачиш, так і вийшло на знімку. Кйоу вбрався в піджак та капелюх. — Що ти збираєшся робити з цим? — запитав Уайт. — Я? — ображено озвався Кйоу. — Прив’яжу рожеву стрічку й повішу в себе над ліжком. Ти мене просто дивуєш. Я піду, а ти помізкуй тим часом, який саме пихатий вельможа зажадає купити в мене цей твір мистецтва для своєї приватної колекції, щоб він, бува, не пішов по руках. Сонце вже червонило верхи кокосових пальм, коли Біллі Кйоу повернувся з Casa Morena. Він відповів кивком на запитливий погляд художника, ліг на ліжко й заклав руки під голову. — Я бачив його. Він любісінько заплатив гроші. Мене спочатку не пускали в палац. Я сказав, що справа дуже важлива. Еге ж, цей президент із тих, що вміють наживатись; у нього мозок увесь пройнятий бізнесом. Мені треба було тільки показати здалеку фотографію та призначити ціну. Він тільки посміхнувся, підійшов до сейфа і вийняв гроші. Він так легко поклав на стіл двадцять новісіньких тисячодоларових банкнот, як я поклав би один долар і двадцять п’ять центів. Гарненькі папірці — і так хрустять, як суха трава, коли її палять на ділянці в десять акрів. — Дай подержати одну, — сказав Уайт, зацікавившись. — Я ще ніколи не бачив тисячодоларової банкноти. Кйоу відповів не зразу. — Керрі, — озвався він якось безуважно. — Ти дуже забиваєш собі голову своїм мистецтвом, правда? — Більше, — признався Уайт, — аніж фінансами своїми й своїх друзів. — Вчора я думав, що ти ідіот, — спокійно провадив Кйоу. — Та й сьогодні думаю те саме. Але і я, здається, не розумніший за тебе. Мені довелось побувати в бувальцях, Керрі, але я завжди намагався боротися чесно, шукав собі противника, з яким би можна було помірятись і розумом, і капіталом. Але схопити людину за горло, закрутити всі гайки, і щоб у неї не зосталось ніякого виходу, — ні, це не по-людському, така гра мені не підходить. Це зветься... будь воно прокляте, ти розумієш мене! Я відчув щось таке... ну, як ото було з твоїм клятим мистецтвом... і... подер ту фотографію на шматки, склав їх на стос грошей і посунув усе те назад через стіл. “Вибачте, — кажу, — містере Лосада, я, здається, помилився в ціні. Беріть фотографію дурно”. А тепер, Керрі, бери олівець, нам треба дещо підрахувати. Може, вдасться нашкребти з наших капіталів на смажену ковбасу для тебе, коли ти повернешся у свою нью-йоркську нору. XV. Діккі

⇐ Предыдущая 20 21 22 23 242526 27 28 29 Следующая ⇒