Annotation 7 страница

Снідають у Кораліо об одинадцятій. Тому й не ходять рано на ринок. Невеличка дерев’яна споруда критого ринку стоїть на латочці коротко підстриженої трави під яскраво-зеленим хлібним деревом. Якось уранці туди зібрались, не поспішаючи, торговці й принесли з собою свої товари. Навколо будиночка йшла галерея або поміст завширшки в шість футів, затінений від вранішнього сонця виступаючою трав’яною покрівлею. Звичайно на цьому помості торговці розкладали свої товари — свіжу яловичину, рибу, краби, фрукти, касаву^[120], яйця, ласощі та високі, хиткі купи маїсових коржів, кожний завбільшки з сомбреро іспанського гранда. Але сьогодні ті торговці, які звичайно займали обернуту до моря частину платформи, не поспішали розкладати товари, а збились докупи і, жваво жестикулюючи, про щось неголосно джеркотіли. Бо саме на їхній частині платформи простяглась, огорнута сном, не дуже принадна постать Блайта-Вельзевула. Він спочивав на пошарпаній кокосовій циновці, більше ніж будь-коли схожий на провинного ангела. Його грубий полотняний костюм був увесь заяложений, подертий по швах, помережаний тисячами різноманітних складок та зморщок, і так недоладно сидів на ньому, мов одяг на якому-небудь опудалі, набитому заради розваги, а потім з ганьбою викинутому геть. Але непохитно на його високому переніссі трималося золоте пенсне, єдиний залишок його колишньої величі. Сонячне проміння, що відбилось від морських жмурок і заграло на обличчі Блайта-Вельзевула, та голоси торговців збудили його. Він підвівся, сонно блимаючи, й прихилився до стіни ринку. Вийнявши з кишені занехаяну шовкову хусточку, він старанно протер і відполірував пенсне. І поступово йому стало ясно, що в його спочивальню вдерлися чужі люди, коричневі й жовті, й чемно просять його поступитись місцем для товарів. — Може, сеньйор буде такий ласкавий... Тисячу разів просимо вибачити, що потурбували... Але незабаром прийдуть покупці купувати провізію на день. — Тисячу разів шкодуємо, що довелось потривожити сеньйора! У такий спосіб вони натякали йому, що він повинен забратися звідти й не гальмувати коліс торгівлі. Блайт покинув поміст, мов принц, що встає зі свого розкішного ложа під балдахіном. Він завжди тримався так, навіть у дні свого найглибшого падіння. Кожному ясно, що для школи аристократичних манер курс моралі зовсім не обов’язковий. Блайт обтрусив свій пом’ятий костюм і поволі почвалав геть по гарячому піску Кальє Гранде. У нього не було певного маршруту. Містечко ліниво розпочинало своє повсякденне життя. Золотошкірі діти борюкались у траві. Морський бриз навіяв Блайтові апетит, але не приніс нічого для його задоволення. Кораліо подихав своїми ранковими пахощами — п’янким духом тропічних квітів та гарячого хліба, що пікся надворі в глиняних печах, димом, що йшов із тих печей і проймав усе навколо. У тих місцях, де дим уже розходився, виднілись гори, і здавалося, що кришталеве повітря, обдароване силою віри, присунуло їх до самого моря — так близько до берега, що можна було перелічити всі скелясті галяви на порослих лісом схилах. Легконогі каріби поспішали до берега, до своєї щоденної праці. Серед кущів, по стежках, уже спускались довгими низками коні з бананових плантацій; вони кивали головами й важко переступали ногами — це тільки й видно було збоку, бо все інше закривали величезні в’язки золотисто-зелених плодів, навалені їм на спини. На порогах сиділи жінки й розчісували своє довге чорне волосся, перекликаючись одна з одною через вузенькі вулички. У Кораліо панував спокій — нудний, безбарвний спокій, але все ж таки спокій. У цей ясний ранок, коли Природа, здавалось, простягала людям лотос забуття на золотій тарелі світанку, Блайт-Вельзевул докотився до самого дна. Далі падати було вже нікуди. Ночівля на ринку остаточно підкосила його. Поки в нього був якийсь дах над головою, іще не впала остання перепона, що відокремлює джентльмена від лісових звірів та птахів. Але тепер він — нікчемна устриця, яку ведуть на з’їжу піщаним берегом Південного моря хитрий Морж — Випадок — та невблаганний Тесля — Доля. Для Блайта гроші давно вже стали спомином. Він висмоктав із своїх приятелів усе, що могла дати йому їхня дружба; потім вичавив до останньої краплини все, що могла дати йому їхня великодушність; і нарешті, немов Аарон^[121], він вибив із їхніх затверділих сердець, як із каменю, кілька жалюгідних краплин принизливої милостині. Він вичерпав свій кредит до останнього реала. З дивовижною гострозорістю безсоромного паразита він познаходив у Кораліо всі джерела, де можна було видурити склянку рому, закуску або срібну монету. І тепер, перебираючи в пам’яті всі ті джерела, він оцінював кожне з них з тією особливою старанністю та ґрунтовністю, які властиві тільки дуже голодним і спраглим людям. Проте увесь його оптимізм не вимолотив жодного зернятка надії з полови його життєвих планів. Гра скінчилась. Ця ночівля надворі доконала його. Досі він ще міг чимсь виправдати свої безсоромні вимоги до ближніх. Тепер позички неможливі, доведеться просити милостині. Найзапекліша софістика неспроможна облагородити ім’ям “позики” монету, зневажливо кинуту волоцюзі, що ночує на голих дошках ринкового помосту. Але цього ранку жоден жебрак не прийняв би кинуту йому монету з більшою подякою, ніж Блайт, бо демон спраги схопив його за горло, демон вранішньої спраги п’яниці, яка вимагає задоволення на кожній станції до пекла. Блайт плентався вулицею й пильно виглядав чуда, яке послало б йому манну небесну в його пустелі. Проходячи повз загальноприступну харчевню мадами Васкес, він побачив, як завсідники тієї харчевні саме сідали до столиків, де був свіжовипечений хліб, авокадо^[122], ананаси та чудова кава, що її аромат, принесений вітерцем, свідчив про високу якість цього напою. Прислуговувала сама мадама; обернувшись на мить до вікна й кинувши на вулицю несміливий, меланхолійно-тупий погляд, вона побачила Блайта; погляд її став ще боязкіший і збентеженіший. Вельзевул був винен їй двадцять песо. Він уклонився їй так, як уклонявся колись менш боязким дамам, яким нічого не був винний, і пішов далі. Купці та прикажчики відчиняли масивні дерев’яні двері крамниць. Чемно, але холодно поглядали вони на Блайта, коли він, зібравши рештки своєї колишньої безтурботності, пройшов мимо з незалежним виглядом, бо всі вони, майже без винятку, були його кредитори. У сквері, біля невеличкого фонтана, він зробив свій — з дозволу сказати — туалет з допомогою змоченої у воді носової хусточки. Через майдан тяглась довга, сумна низка людей. То були друзі ув’язнених: вони несли їм сніданок у тюрму, їжа в їхніх руках не дуже вабила Блайта. Його душа жадала випивки або монети, за яку можна випити. На вулиці йому зустрічалось немало людей, що були колись його друзями й товаришами. Але він давно вже вичерпав до дна їхнє терпіння та їхню щедрість. Уїллард Джедді й Паула проскакали повз нього легким галопом, повертаючись після щоденної прогулянки по старій індіанській дорозі, й кивнули йому з надзвичайною холодністю. На іншому розі йому зустрівся Кйоу; весело посвистуючи, він ніс, як жадану здобич, свіжі яйця на сніданок собі та Кленсі. Безжурний шукач щастя був однією з жертв Блайта; він частіше за інших опускав руку в кишеню, щоб допомогти Вельзевулові. А тепер здавалося, що й він забарикадувався від його вторгнень. Коротке вітання Кйоу й зловісний блиск у його великих сірих очах примусили Вельзевула прискорити ходу, хоч розпач уже штовхав його попросити Кйоу ще раз “позичити” трохи грошей. Після цього бідолаха одвідав одну по одній три пивниці. В усіх трьох його гроші, кредит і доброзичливість хазяїв були давно вичерпані. Але сьогодні Блайт був готовий валятись в ногах у свого найлютішого ворога за один ковток aguardiente. У двох пульперіях на його зухвале прохання дати чого-небудь випити відмовили так ввічливо, що це вразило його гірше за лайку. У третій засвоїли американський спосіб: схопили за комір і дали такого стусана, що він вилетів за поріг і розпластався серед вулиці. Фізична образа дивно підмінила Блайта. Коли він звівся на ноги й побрів далі, на його обличчі був написаний цілковитий спокій. Запобіглива, нещира усмішка, яка досі не сходила з його уст, зникла безслідно; натомість з’явилась тиха, недобра рішучість. Досі Вельзевул борсався в морі безчестя, вхопившись за тоненьку рятівну мотузочку — єдиний зв’язок з порядним товариством, що викинуло його за борт. І тепер він побачив, що мотузочка перервалась, і відчув приємну полегкість, яку відчуває плавець, коли перестає боротися з хвилями й спускається на дно. Блайт підійшов до найближчого рогу, обтрусив з одежі пісок і протер пенсне. — У мене тільки один вихід, тільки один, — сказав він уголос. — Була б у мене пляшка рому, я б не поспішав із цим. Але для Вельзевула, як вони називають мене, рому вже ніде немає. Присягаюсь полум’ям Тартару! ^[123] Коли мене садовлять по праву руку сатани, хтось має заплатити судові витрати. Доведеться труснути кишенею вам, містере Френк Гудвін! Ви — добрий чоловік, але не можна ж терпіти, щоб джентльмена викидали на вулицю! Шантаж — нехороше слово, але це найближча станція на моєму шляху. Тепер Блайт уже знав, що робити, й швидко подався через місто, тримаючись далі від узбережжя. Він минув брудні оселі безтурботних негрів, залишив позаду мальовничі хатки бідніших метисів. По дорозі перед ним частенько проглядав крізь тіняві галявини будинок Френка Гудвіна на порослому лісом узвишші. А коли він проходив по місточку через болото, він побачив, як старий індіанець Гальвес шкребе дерев’яний надгробок, на якому випалено ім’я Мірафлореса. За болотом, по некрутих схилах гір, лежали володіння Гудвіна. Трав’яниста дорога, щедро затінена різноманітною тропічною рослинністю, вилась від бананової плантації до будинку. Блайт пішов цією дорогою, ступаючи широко й рішуче. Гудвін сидів на галереї, де був найгустіший холодок, і диктував листи своєму секретареві, місцевому уродженцю, здібному юнакові з хворобливо жовтим обличчям. У домі снідали рано — на американський лад, і минуло вже добрих півгодини, як Гудвін устав з-за столу. Знедолений підійшов до сходів і помахав рукою. — Доброго ранку, Блайте, — сказав Гудвін. — Заходьте й сідайте. У вас до мене яка-небудь справа? — Мені треба поговорити з вами наодинці. Гудвін кивнув секретареві. Той вийшов у сад, став під мангровим деревом і запалив сигарету. Блайт сів на його місце. — Мені потрібні гроші, — почав він вимогливо. — Вибачте, — сказав Гудвін, з такою ж прямотою, як і його гість, — але грошей я вам не дам. Ви доп’єтесь до смерті, Блайте. Ваші друзі зробили все, що могли, аби поставити вас на ноги. Але ви самі не хочете підійматись. Дати вам гроші — це значить допомогти вам занапастити себе. — Знаєте що, голубе, — сказав Блайт, відхилившись назад разом із кріслом, — облишмо поки що політичну економію. Мова про інше. Я люблю вас, Гудвіне, але я прийшов устромити вам ніж під ребра. Сьогодні вранці мене викинули з салуна Еспади, і я хочу, щоб суспільність заплатила мені за цю образу. — Я не викидав вас. — Все одно: ви — представник суспільності; і, зокрема, ви — моя остання надія. Я вимушений зробити це, голубе мій; я вже пробував раз — ще місяць тому, коли секретар Лосади копався тут у справах. Але тоді я не міг. Тепер — інша річ. Мені треба тисячу доларів, Гудвіне. І вам доведеться дати їх. — Тільки тиждень тому, — сказав Гудвін усміхаючись, — вам досить було одного срібного долара. — Це означає, — розв’язно відказав Блайт, — що я тоді був іще добропорядною людиною, хоч і у великій скруті. Одне песо вартістю сорок вісім центів — недостатня плата за гріх. Але — ближче до справи. Я — негідник із третього акту, і я заслужив собі тріумф, хоч, може, й ненадовго. Я бачив, як ви поцупили саквояж покійного президента... з грошиками. О, я знаю, це — шантаж! Але я недорого візьму з вас. Я знаю, що я — дешевий негідник, прямо з комедії, але ви — один із моїх найближчих друзів, і я не хочу дуже натискати на вас. — А не можете ви докладніше? — кинув Гудвін, спокійно перебираючи аркуші на столі. — Можу, — відповів Вельзевул. — Мені подобається, як ви ставитесь до справи. Я терпіти не можу всякої театральщини й заздалегідь попереджаю, що в моєму оповіданні не буде ні фейєрверків, ні бенгальського вогню, ні фіоритур^[124] на саксофоні. Того вечора, коли безпритульне превосходительство прибуло до Кораліо, я був дуже п’яний... Вибачте, що я так пишаюся цим фактом, але мені коштувало тоді героїчних зусиль досягти такого щасливого стану. Хтось покинув ліжко під апельсиновим деревом на подвір’ї готелю мадами Ортіс. Я переступив через огорожу, ліг на ліжко й відразу заснув. Збудив мене апельсин — він упав з дерева просто мені на ніс; я дуже розгнівався й почав проклинати Ісаака Ньютона, чи як його, — ну, того самого, хто вигадав земне тяжіння, — за те, що він не обмежив свою теорію яблуками. А тут якраз прибув до готелю містер Мірафлорес із своєю любкою та скарбом у саквояжі. Потім з’явились ви й почали нараду з артистом цирульних справ, якому так закортіло побалакати про свої справи в надурочний час. Я хотів був знов задрімати, але мене ще раз розбуркали — цього разу пострілом із якоїсь пукалки на другому поверсі. А потім дивлюсь — летить саквояж і врізається в апельсинове дерево над самісінькою моєю головою. Я встаю й думаю: а що, як полетять сюди великі чемодани? Але тут почало прибувати військо, а з ним поліція, всі в орденах та медалях, нашвидку попришпилюваних до піжам, з кинджалами в руках, і я забрався в приємний затінок під банановим деревом. Там я просидів з годину, поки все стихло й народ розійшовся. І тоді, дорогий Гудвіне, — вибачте, будь ласка, — я побачив, як ви нишком повернулись до готелю й зірвали отой соковитий, стиглий саквояж з апельсинового дерева. Я пішов слідом за вами й бачив, як ви занесли його до себе в дім. Щоб одне-однісіньке апельсинове дерево за один сезон дало такий багатющий урожай — сто тисяч доларів чистого доходу, — хіба це не рекорд для садівництва? Тоді я був ще джентльмен і, звичайно, нікому й слова не сказав про ту пригоду. Але сьогодні вранці мене викинули з салона, розтоптали мою честь, і я ладен тепер продати молитовник моєї матері за півчарки aguardiente. Я не дуже закручую гайку. Я думаю, вам слід заплатити тисячу доларів за те, що я міцно спав під час тієї бучі, ні разу не прокидався й не бачив нічого. Гудвін розпечатав ще два листи — і щось написав на них олівцем. Потім покликав секретаря: — Ману ель! Той миттю опинився на веранді. — Коли відходить “Аріель”? — Сьогодні о третій, сеньйоре, — відповів юнак. — Він зайде ще на цьому узбережжі в Пунта Соледад по додатковий вантаж фруктів. Звідтіля попливе просто в Новий Орлеан. — Bueno^[125], — сказав Гудвін. — Ці листи можуть почекати. Секретар знову пішов під мангрове дерево до своєї сигарети. — Круглим числом, — сказав Гудвін, дивлячись Блайтові у вічі, — скільки ви всього винні в цьому місті, крім того, що ви позичали в мене? — Доларів п’ятсот... приблизно, — не задумуючись, відповів Блайт. — Ідіть зараз же в місто й складіть список своїх боргів, — сказав Гудвін. — Список принесіть через дві години, і я пошлю Мануеля з грішми сплатити їх. Крім того, я приготую для вас пристойний одяг. Ви відпливете на “Аріелі” о третій. Мануель проведе вас аж на палубу пароплава. Там він вручить вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, ви добре розумієте, за що вам платять. — О, я розумію! — весело зіпнув Блайт. — Я проспав усю ту ніч на койці під апельсиновими деревами мадами Ортіс; і тепер я назавжди обтрушую з своїх ніг порох Кораліо. Я вас не підведу. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова. І самі ви — чудова людина, Гудвіне. І я не скривдив вас. Я згоджуюсь на все. Але поки що... У мене диявольська спрага, дорогий мій. — Ані сентаво, — сказав Гудвін твердо, — аж поки ви не опинитесь на палубі “Аріелі”. Ви за тридцять хвилин будете п’яний, коли вам дати гроші зараз. Але тут Гудвін помітив, як налились кров’ю Вельзевулові очі, який він увесь розслаблений, як тремтять у нього руки. Він переступив через низьке підвіконня у їдальню й приніс відтіля склянку та карафку горілки. — Підкріпіться на дорогу, — сказав він, частуючи Вельзевула як свого найкращого друга. Очі Блайта-Вельзевула загорілись, коли він побачив добро, якого так прагнула його душа. Сьогодні вперше його отруєні нерви не одержали своєї звичайної заспокійливої дози і мстилися за те жорстокими муками. Він схопив карафку, й кришталева шийка задзвеніла об склянку в його тремтячій руці. Він налив по вінця й випроставсь, тримаючи склянку перед собою. На якусь хвилину він спромігся тримати голову над хвилями, що тягли його в безодню. Він недбало кивнув Гудвінові, підняв ущерть повну склянку й промимрив: “Ваше здоров’я”, — додержуючи звичаїв свого давно втраченого раю. І потім — так раптово, аж горілка залила йому руку — поставив склянку, навіть не покуштувавши. — Через дві години, — шепнув він Гудвінові сухими устами, сходячи з веранди й прямуючи до міста. У кінці прохолодних бананових заростей Вельзевул зупинився й підтягнув свій пояс іще на одну дірочку. — Цього я зробити не міг, — гарячково пояснив він, звертаючись до хиткого бананового верховіття. — Хотів, але не міг. Джентльмен не може пити з людиною, яку шантажує! XII. Черевики

Джон де Граффенрід Етвуд скуштував лотоса. Він їв і корінь, і стебло, й квітку. Тропіки поглинули його. Із запалом він узявся до роботи. А робота в нього була одна: спробувати забути Розіну. Ті, хто споживає лотос, рідко їдять його без приправи. А приправа до нього — підливка au diable^[126], і готують її не кухарі, а винокури. У меню Джонні ця приправа називалась “коньяк”. Усі вечори Джонні та Біллі Кйоу просиджували за пляшкою на веранді консульського будиночка, так голосно виспівуючи довжелезні непристойні пісні, що тубільці, швидко минаючи веранду, тільки знизували плечима й бурмотіли щось про “Americanos diablos”^[127]. Якось слуга приніс Джонні пошту й висипав на стіл. Джонні підвівся в гамаку й меланхолійно взяв чотири чи п’ять листів. Кйоу сидів на краєчку стола і знічев’я відтинав розрізним ножем лапки у стоноги, яка повзала серед паперів. Джонні саме був у тій неминучій фазі споживання лотоса, коли від цілого світу тільки гірчить у роті. — Знов те саме! — поскаржився він. — Якісь йолопи просять дати їм відомості про цю країну! Просять написати, як розводити фрукти та як нажити мільйони, нічого не роблячи. Половина цих йолопів навіть марок на відповідь не присилає, їм здається, у консула тільки й діла, що писати листи. Розпечатайте оті конверти, голубе, й подивіться, чого їм треба. Мені не хочеться ворушитись. Кйоу, над яким тропіки вже давно втратили силу, присунув стілець до столу й з лагідною усмішкою на рожевому обличчі почав розпечатувати конверти. Чотири листи були з різних кінців Сполучених Штатів від осіб, які, очевидно, вважали консула в Кораліо за енциклопедичний словник. Вони прислали довгі списки різних запитань — кожне за окремим номером — і вимагали докладних відомостей про клімат, природні ресурси, статистичні дані, перспективи, закони та ділові можливості країни, де консул мав честь представляти американський уряд. — Напишіть, будь ласка, всім, Біллі, — сказав апатично консул, — по одному рядку, не більше: дивіться останній звіт коралійського консульства. І скажіть, що державний департамент з радістю постачить їм відповідні белетристичні перли. І підпишіть моє ім’я. Та не скрипіть так пером, Біллі. Ви заважаєте мені спати. — Якщо ви не хроптимете, — сказав приязно Кйоу, — то я зроблю за вас усю вашу роботу. Вам потрібен цілий штат помічників. Не уявляю, як ви справляєтесь із вашими звітами! Прокиньтесь на хвилинку! Тут є ще один лист — із вашого рідного міста Дейлсбурга. — Правда? — промимрив Джонні з млявим, поблажливим зацікавленням. — Про що ж він? — Пише поштмейстер, — пояснив Кйоу. — Ніби один із його співгромадян хоче скористатись вашими порадами та досвідом. Цей чоловік збирається приїхати сюди й відкрити взуттєву крамницю. І йому хочеться знати, чи вигідна це справа. До нього дійшли чутки, що наше узбережжя якраз переживає бум, і він хоче й собі спробувати щастя. Забувши про задуху й поганий настрій, Джонні аж загойдався в гамаку від реготу. Засміявсь і Кйоу. І ручна мавпа, що сиділа на верхній полиці книжкової шафи, пронизливими криками підтримала вибух іронії, викликаний листом із Дейлсбурга. — Оце так утнув! — вигукнув консул. — Взуттєва крамниця! Цікаво, про що вони ще запитають. Чи не здумають відкрити кравецьку майстерню — шити шуби в Кораліо? Слухайте, Біллі: скільки душ, по-вашому, з трьох тисяч населення Кораліо носили коли-небудь черевики? Кйоу серйозно замислився. — Зараз побачимо. Ви, я... — Тільки не я! — швидко сказав Джонні, нечемно виставивши одну ногу в стоптаній пантофлі. — Я вже кілька місяців не був жертвою черевиків. — Але ж вони у вас є, — провадив Кйоу. — Далі: Гудвін, Бланшар, Джедді, старий Лутц, доктор Грегг та оцей... як його — італієць, агент бананової компанії, старий Дельгадо... хоча ні, цей носить сандалії. Хто ж іще? Ага, мадама Ортіс, хазяйка готелю; вчора на baile^[128] я бачив у неї на ногах червоні черевики. І міс Паса, її дочка... Ну, ця вчилась у Штатах, цивілізувалась там і знає, як треба взуватись. Ще сестра comandante; вона взувається тільки у святкові дні. І місіс Джедді — у цієї другий номер, з високим підйомом. Оце, здається, і всі дами. Чекайте, а солдати? Ні, солдатам видають черевики тільки в поході, а в казармах вони всі швендяють босі. — Ваша правда, — погодився консул. — З трьох тисяч найбільше двадцять мають якесь відношення до шкіряного взуття. Ясно, що Кораліо — просто знахідка для заповзятливої взуттєвої крамниці, яка не хоче розлучатися зі своїм товаром. Ні, мабуть, старий Паттерсон вирішив розсмішити мене. Він любив вигадувати всякі штуки, які він називав жартами. Напишіть йому листа, Біллі, я продиктую. Посмішімо й ми його трошки. Кйоу вмочив перо й почав писати під диктовку Джонні. Було немало пауз, дим уставав хмарою, пляшка та склянки мандрували з місця на місце, поки нарешті з’явилось на світ отаке послання: “Містерові Обедайя Паттерсону, Дейлсбург, штат Алабама. Шановний добродію! У відповідь на ваш люб’язний лист від 2-го липня маю честь повідомити вас, що — на мою думку — ніде на всій земній кулі так гостро не відчувається потреба в першокласній взуттєвій крамниці, як у Кораліо. У цьому місті три тисячі мешканців, але немає жодної крамниці взуття! Становище говорить само за себе. Наше узбережжя стає ареною діяльності заповзятливих комерсантів, проте взуттєвій справі, на жаль, досі ніхто не приділяє належної уваги. Внаслідок чого значна частина жителів міста досі не забезпечена черевиками. Але ця потреба — не єдина. Місту вкрай необхідні: пивоварний завод, інститут вищої математики, вугільний склад, а також хороший, розумний ляльковий театр. Залишаюсь Ваш покірний слуга Джон де Граффенрід Етвуд Консул Сполучених Штатів у Кораліо. P. S. Привіт, дядьку Обедайя! Як там наше місто, ще не провалилось? Що робив би наш уряд без нас із вами? Виглядайте посилку — папугу з зеленою голівкою та в’язку бананів від Вашого старого друга Джонні” — Я зробив цю дописку, щоб дядько не образився за офіційний тон. Тепер, Біллі, запечатайте це послання, й нехай Панчо віднесе його на пошту. Завтра “Аріадна” повезе кореспонденцію, коли встигне сьогодні взяти на борт усі оті фрукти. Вечірня програма в Кораліо ніколи не міняється. Розваги місцевих жителів — снотворні й одноманітні. Люди тиняються по місту босі, тихо розмовляючи, з сигарою або сигаретою в зубах. Коли дивишся вниз на тьмяно освітлені вулиці, можна подумати, що там безладно сновигають темнолиці привиди разом з ошалілими світляками. Сумовите бринькання гітар, що лунає з деяких будинків, тільки підсилює тужливий вечірній настрій. Велетенські деревні жаби оглушливо лящать на густолистих деревах, нагадуючи кастаньєти мандрівного негритянського оркестру. О дев’ятій годині на вулицях уже порожньо. І в консульстві життя йшло так само одноманітно. Кйоу приходив туди щовечора — посидіти в єдиному прохолодному місці Кораліо, на веранді, обернутій до моря. Пляшка з коньяком не стояла на місці. Десь опівночі ніжні почуття починали прокидатись у серці добровільного вигнанця, консула Сполучених Штатів. Тоді він розповідав Кйоу історію свого нещасливого кохання. І щовечора Кйоу терпляче вислухував його повість, і щоразу висловлював йому співчуття. — Тільки не подумайте, Біллі, — так звичайно Джонні закінчував свою сумну історію, — що в мене зостались якісь почуття до тієї дівчини. Я забув її. І навіть ніколи не згадую про неї. Якби вона зараз увійшла сюди в оті двері, пульс у мене не забився б швидше. Це все вже в минулому. — Ще б пак! — відповідав Кйоу. — Звичайно ж, ви забули її. І правильно зробили. Вона поводилась дуже легковажно, коди байдуже вислухала образи на вашу адресу від... гм... Дінка Поусона. — Пінка Доусона! — Безмежна зневага чулася в голосі Джонні. — Така нікчема! Я вважаю його за цілковиту нікчему. Правда, у нього ферма й п’ятсот акрів землі; ясно, що це відіграло свою роль. Може, мені ще вдасться поквитатися з ним. Що таке Доусони? Ніщо. А Етвудів знає вся Алабама. Слухайте, Біллі, ви знаєте, що моя мати — уроджена де Граффенрід? — Ні, не знаю, — казав Кйоу, хоч уже чув про це разів триста. — Правда? — Факт! Де Граффенрід із графства Генкок... Але про ту дівчину я вже не думаю. Правда ж, Біллі? — Я цілком певен, що, не думаєте, — відповідав Кйоу, й це було останнє, що чув від нього переможець Купідона. Бо на цьому місці консул завжди поринав у легенький сон, а Кйоу спускався з веранди і йшов додому, до своєї хатинки під гарбузовим деревом у самому кінці майдану. За кілька днів коралійські вигнанці зовсім забули про лист поштмейстера та про свою відповідь. Проте двадцять шостого липня плід цієї відповіді з’явився на дереві подій. У коралійські води прибув черговим рейсом фруктовий пароплав “Андадор” і кинув якір. На березі, як завжди, вишикувались глядачі, а карантинний лікар та митні чиновники попливли до пароплава, щоб виконати свої службові обов’язки. Через годину до консульства зайшов Біллі Кйоу, виблискуючи свіжим полотняним костюмом і шкірячись, як задоволена акула. — Догадайтесь, яка в мене новина, — сказав він Джонні, що вилежувався в гамаку. — Надто жарко, щоб угадувати, — ліниво відповів Джонні. — Приїхав ваш торговець взуттям, — сказав Кйоу, ласуючи цим солодким гостинцем, — і привіз таку силу черевиків, що вистачить на цілий континент, аж до Вогняної Землі^[129]. Зараз товар перевозять до митниці. Вже привезено шість повних шлюпок, і поїхали по нову партію. Ох, святі угодники! От весело буде, коли він зрозуміє жарт і прийде побалакати з містером консулом! Варто пронидіти в тропіках дев’ять років, щоб подивитися таку виставу! Кйоу любив посміятися від душі. Він вибрав на циновці чисте місце й ліг долі. Аж стіни тремтіли від його веселощів! Джонні обернувся до нього й блимнув очима. — Не повірю, — сказав він, — щоб знайшовся такий дурень, який прийняв мою відповідь всерйоз. — На чотири тисячі доларів товару! — аж захлинувся від захоплення Кйоу. — Все одно, що з вугіллям до Ньюкасла! ^[130] Прихопив би ще й партію пальмових віял для Шпіцбергену! ^[131] Бачив старого дивака на ринку. Треба було б і вам подивитись, як він надів окуляри й пас очима півтисячі босоногих анчурійців, які зібрались навколо. — Ви правду кажете, Біллі? — кволо запитав консул. — Чи правду я кажу? Побачили б ви, яку дочку привіз джентльмен, що попався на ваш гачок! Розкіш! Поряд із нею всі наші цеглянощокі сеньйорити здаються чорними, як дьоготь! — Розказуйте далі, — попросив Джонні, — якщо тільки ви можете припинити своє осляче хихикання. Терпіти не можу, коли доросла людина шкірить зуби, як гієна. — Прізвище — Гемстеттер, — провадив Кйоу. — Він... Та що це з вами? Джонні вивернувся з гамака, гупнувши мокасинами об підлогу. — Та встаньте ж ви, ідіоте, — строго сказав він, — а то я провалю вам голову оцією чорнильницею. Та це ж Розіна із своїм батьком! Боже! Що за дурне опудало той старий Паттерсон! Вставайте, Біллі Кйоу, й допоможіть мені! Що нам тепер робити? Невже цілий світ збожеволів? Кйоу встав і обтрусився. Сяк-так йому вдалося прибрати пристойного вигляду. — Треба щось придумати, Джонні, — сказав він, силкуючись говорити серйозно. — Я й гадки не мав, що це ваша дівчина, аж поки ви самі не сказали. Насамперед — треба знайти їм хорошу квартиру. Ви йдіть на берег, приймайте на себе удар, а я побіжу до Гудвіна, може, місіс Гудвін згодиться примістити їх у себе. Адже їхній дім — найкращий у Кораліо. — Дякую, Біллі, — сказав консул. — Я знав, що ви не покинете мене в біді. Настав кінець світу. Але спробуємо відстрочити катастрофу на день або два. Кйоу розгорнув парасолю й подався до Гудвіна. Джонні надів піджак та капелюх. Він узявся був за пляшку з коньяком, та й знов поставив її на стіл, не випивши й краплини, і сміливо вирушив на берег. Він знайшов містера Гемстеттера та Розіну в затінку, біля митниці. Круг них зібралося багато зівак. Митні чиновники розшаркувались, тим часом як капітан “Андадора” розтлумачував їм, для чого ці люди прибули до Кораліо. У Розіни був здоровий і дуже бадьорий вигляд. Вона з живою цікавістю роздивлялась навколо. Все було таке нове для неї! Вона злегка зашарілась, вітаючись із своїм колишнім поклонником. Містер Гемстеттер дуже приязно потиснув Джонні руку. Він був підстаркуватий чоловік, без особливих життєвих талантів, один із тих численних невдах-підприємців, які ніколи не бувають задоволені й завжди мріють про щось нове. — Дуже радий вас бачити, Джоне, — ви дозволите мені так вас називати? — сказав він. — Дозвольте подякувати вам, що ви так швидко відгукнулись на лист нашого поштмейстера. Він сам узявся написати вам від мого імені. Я шукаю собі таке діло, де можна було б мати більше прибутку. Я вичитав у газетах, що тутешні місця привертають велику увагу підприємців. Я дуже, дуже вдячний вам за вашу пораду приїхати сюди. Я спродав усе, що в мене було, й купив на виручені гроші найкращі черевики, які тільки можна дістати на Півночі. А мальовниче у вас місто, Джоне! Судячи з вашого листа, справи тут підуть чудово! Страждання бідолашного Джонні припинились тільки з приходом Кйоу, який оповістив, що місіс Гудвін буде дуже рада віддати кілька кімнат у своєму домі містерові Гемстеттеру та його дочці. Туди одразу ж і провели містера Гемстеттера та Розіну й залишили відпочивати після втомної подорожі. Тим часом Джонні потурбувався, щоб усі ящики з черевиками були прибрані до митного складу, де їх мали оглянути. Кйоу, шкірячись, мов акула, побіг розшукувати Гудвіна, щоб попросити його не відкривати гостеві справжніх перспектив взуттєвої торгівлі в Кораліо, поки Джонні не знайде якого-небудь виходу зі скрутного становища, коли це взагалі можливо. Увечері на прохолодній веранді між консулом та Кйоу відбулась одчайдушна воєнна нарада. — Відішліть їх додому, — почав Кйоу, читаючи думки Джонні. — Відіслав би, — сказав Джонні, трохи помовчавши. — Але справа в тому, Біллі, що я весь час брехав вам. — Це нічого, — лагідно відгукнувся Кйоу. — Я казав вам разів сто, — поволі провадив Джонні, — що забув цю дівчину. Адже так? — Триста сімдесят п’ять разів, — погодився монумент терпіння. — І щоразу я казав неправду, — повторив консул. — Я не забував її ні на хвилину. Я був упертий осел: утік з дому тільки через те, що один раз почув від неї “ні”. І, як чванливий дурень, не хотів повертатись назад. Сьогодні у Гудвіна я перекинувся з Розіною кількома словами. І я довідався про одну річ. Ви пам’ятаєте того молодого фермера, що упадав коло неї? — Дінка Поусона? — спитав Кйоу. — Пінка Доусона. Він для неї нічого не значить. Вона ніколи не вірила жодному слову з того, що він казав їй про мене. Але тепер усе пропало, Біллі. Той ідіотський лист, який ми послали з вами тоді, розбив мою останню надію. Вона з презирством одвернеться від мене, коли дізнається, що я грубо насміявся з її старого батька, як жоден порядний школяр ніколи ні з кого не сміявся. Взуття! Та нехай він просидить тут і двадцять років, він не продасть і двадцяти пар! Спробуйте взути в черевики темношкірого хлопчика, каріба або іспанця. Що він робитиме? Стане на голову й доти верещатиме та дриґатиме ногами, поки не позбудеться їх. Тут ніколи не носили черевиків і ніколи не носитимуть. Коли я відправлю їх додому, мені доведеться розповісти про все, і що тоді Розіна подумає про мене? Я люблю цю дівчину, Біллі, ще дужче, ніж раніше, і от тепер, коли вона тут, біля мене, я втрачаю її навіки... тільки тому, що спробував жартувати, коли термометр показував сто два градуси. — Не журіться, — сказав оптиміст Кйоу. — І хай вони відкривають крамницю. Я вже дещо зробив сьогодні. Ми можемо створити в Кораліо тимчасовий бум у торгівлі взуттям. Ледве вони відчинять двері, я сам куплю шість пар черевиків. Я оббігав усе місто й розповів знайомим про катастрофу. Вони всі куплять стільки черевиків, скільки треба не людям, а стоногам. Один Френк Гудвін купуватиме їх цілими ящиками. Джедді теж візьме для себе та для дружини щонайменше одинадцять пар. Кленсі збирається вкласти в це діло все, що заощадив за кілька тижнів, і навіть старий доктор Грегг хоче купити собі три парю черевиків з крокодилячої шкіри, якщо знайдеться десятий номер. Бланшар накинув оком на міс Гемстеттер, і як справжній француз не заспокоїться, поки не закупить для себе пар дванадцять. — Десять покупців, — сказав Джонні, — а товару на чотири тисячі доларів! Це не годиться. Проблема занадто складна. Ідіть додому, Біллі, й покиньте мене самого. Мені треба поміркувати на самоті. І заберіть із собою оту пляшку з трьома зірочками, бо, сер, консул Сполучених Штатів не вип’є більше ані краплі вина. Я сидітиму цілу ніч і думатиму. Коли в нашому плані знайдеться яка-небудь зачіпка, я скористаюсь нею. А не знайдеться, на сумлінні розкішних тропіків буде ще одна катастрофа. Кйоу вийшов, почуваючи, що він більше не потрібний. Джонні поклав на стіл жменю сигар і простягся в палубному кріслі. Коли зненацька проглянув світанок і посріблив хвилі в гавані, консул усе ще сидів на своєму місці. Потім підвівся, насвистуючи якусь арію, й прийняв ванну. О дев’ятій ранку він зайшов у невеличку брудну поштово-телеграфну контору й з півгодини морочив голову над бланком. Кінець кінцем вийшла така каблограма^[132] (він підписав і відразу ж послав її, заплативши тридцять три долари): “Пінкі Доусону. Дейлсбург, штат Алабама. Сто доларів вислано вам поштою. Пришліть негайно п’ятсот фунтів цупких сухих реп’яхів. Тут великий попит. Риночна ціна двадцять центів за фунт. Можливі дальші замовлення. Поспішайте”. XIII. Кораблі

⇐ Предыдущая 19 20 21 22 232425 26 27 28 Следующая ⇒