Annotation 5 страница

Із запалом узявсь новий уряд Анчурії здійснювати свої права й виконувати обов’язки. Насамперед він послав до Кораліо свого представника з суворим наказом розшукати, якщо можливо, державні гроші, що їх викрав нещасливий Мірафлорес. Полковник Еміліо Фалькон, особистий секретар Лосади, нового президента, був відряджений із столиці з цією важливою місією. Бути особистим секретарем у тропічного президента не легко. Треба бути дипломатом, шпигуном, начальником над людьми, тілохранителем свого шефа — й уміти вчасно пронюхувати про змови та революції. Частенько секретар буває таємною рушійною силою в державі, творцем її політики, й тому президент вибирає собі секретаря з більшою обережністю, аніж подругу життя. Полковник Фалькон, вродливий і чемний джентльмен з вишуканими, делікатними манерами, справжній кастілець, приїхав до Кораліо шукати загублені гроші, коли сліди вже давно запали. Тут він радився з військовими властями, що одержали розпорядження всіляко сприяти полковникові в його пошуках. Полковник Фалькон улаштував собі головну квартиру в одному з приміщень Casa Morena. Тут із тиждень він проводив неофіційні засідання — щось на зразок суду присяжних в одній особі, — викликаючи до себе людей, які своїми свідченнями могли пролити світло на фінансову трагедію, що супроводила іншу, дрібнішу трагедію — смерть президента. Двоє чи троє допитаних таким чином — і серед них перукар Естебан — заявили, що вони перед похороном упізнали тіло самогубця-президента Мірафлореса. — Звичайно ж, — підтвердив Естебан всемогутньому секретареві, — то був він, президент. Подумайте: чи можна голити людину й не бачити її обличчя? Він покликав мене до себе в невеличку хатку, щоб я поголив його. Борода в нього була дуже чорна й дуже густа... Чи я бачив президента до того? А чому б ні? Я бачив його один раз у Солітасі, коли він їхав з пароплава в кареті. Коли я поголив його, він дав мені золоту монету й сказав, щоб я держав язик за зубами. Але я — ліберал, я люблю свою країну, і я відразу ж розповів про все сеньйорові Гудвіну. — Нам відомо, — лагідно сказав полковник Фалькон, — що покійний президент мав при собі американський шкіряний саквояж з великою сумою грошей. Ви бачили його? — De veras^[78], ні, — відповів Естебан. — У кімнаті горіла тільки одна маленька лампа, при ній і голити було важко. Можливо, саквояж був там, але я його не бачив. Ні. Була там ще й молода дама — дуже гарна сеньйорита, це я роздивився й при такому поганому освітленні. Але грошей, сеньйоре, або тієї штуки, в якій вони були, бачити мені не довелось. Comandante та інші офіцери посвідчили, що їх збудив і підняв на ноги револьверний постріл у готелі де лос Естранхерос. Вони поспішили туди, щоб захистити спокій і честь республіки, і побачили там на підлозі мертвого з затиснутим у руці револьвером. Біля нього була молода жінка; вона плакала ревно. В кімнаті був і сеньйор Гудвін. Але саквояжа з грішми вони не бачили. Мадама Тімотеа Ортіс, господиня готелю, де закінчився останній тур гри “Лис на світанку”, розповіла, як у її готелі зупинились двоє приїжджих. — Вони прийшли в мій дім, — сказала вона, — сеньйор, не дуже старий, та сеньйорита, досить гарненька. Вони не хотіли ні їсти, ні пити, відмовились навіть від мого agnardiente^[79], хоч він у мене першого сорту. Вони піднялись у свої кімнати — numé ro nueve^[80]та numé ro diez^[81]. Згодом прийшов сеньйор Гудвін і піднявся нагору, щоб побалакати з ними. Потім я почула страшний гуркіт, мовби постріл з гармати, і мені сказали, що pobre Pré sidente^[82] застрелився. Esta bueno. Ніяких грошей я не бачила, не бачила й того, що ви називаєте саквояжем. Полковник Фалькон незабаром дійшов логічного висновку, що з усіх жителів Кораліо тільки Френк Гудвін міг дати йому провідну нитку в справі про загублені гроші. Але з американцем хитрий секретар повів іншу політику. Гудвін був могутньою підпорою для нової влади, і з ним треба було поводитись дуже обережно, щоб не кинути тіні на його мужність і честь. Навіть особистий секретар його превосходительства — і той не наважився викликати на допит цього каучукового князя й бананового барона, як рядового громадянина Анчурії. Отже, він передав Гудвінові квітчасте послання, де з усіх пелюсточків так і капав мед, і просив ущасливити його — призначити йому побачення. Замість відповіді, Гудвін запросив його до себе на обід. Перед обідом американець зайшов до Casa Morena й сердечно, по-дружньому привітав свого гостя. Потім, коли спустилась передвечірня прохолода, обидва поволі попрямували за місто, до оселі Гудвіна. Американець перепросився й на кілька хвилин покинув полковника самого в просторій, прохолодній, добре затіненій кімнаті з таким чудовим паркетом з полірованого дерева, що на нього позаздрив би перший-ліпший мільйонер у Сполучених Штатах. Гудвін пройшов через natio^[83], затінене тентами та рослинами, й зайшов у протилежне крило будинку, в довгасту кімнату, вікна якої виходили на море. Широкі жалюзі були підняті, й у кімнату повівав вітерець з океану — невидимий потік свіжості та здоров’я. Дружина Гудвіна сиділа біля вікна й писала аквареллю передвечірній морський краєвид. Ця жінка здавалася щасливою. І навіть більше — вона здавалася задоволеною. Якби поет у хвилину натхнення захотів знайти влучні порівняння для її вроди, він порівняв би її великі, ясні, сірі, з білосніжними білками очі до місячної квітки. Він не шукав би в ній подібності до богинь, від чиєї традиційної краси віє холодом класики. Краса її була суто едемська, а не олімпійська. Уявіть собі, якщо можете, Єву, вигнану з Едему, яка зачаровує полум’яних вартових і спокійнісінько повертається до своєї райської домівки. Цілковита гармонія земного й небесного — такою здавалась місіс Гудвін. Коли її чоловік увійшов у кімнату, вона підвела очі й уста її розтулились. Повіки в неї затремтіли, немов (хай простить нам Поезія! ) хвостик у вірного песика, і вся вона затріпотіла, як плакуча вербичка під легеньким повівом вітру. Так вона завжди зустрічала чоловіка, хоч би він приходив і двадцять разів на день. Якби ті, хто інколи за склянкою вина в Кораліо перебирає пікантні історії про шалену кар’єру Ізабелли Гілберт, побачили сьогодні ввечері дружину Френка Гудвіна в мирному ореолі щасливого родинного життя, вони або не повірили б своїм очам, або згодились би назавжди забути всі мальовничі сцени з життя тієї, заради кого їхній президент пожертвував і батьківщиною, й честю. — Я привів на обід гостя, — сказав Гудвін. — Це полковник Фалькон із Сан-Матео. Він приїхав сюди в казенній справі. Не думаю, щоб ти захотіла побачитись із ним, і тому я прописую тобі спасенну жіночу мігрень. — Він прийшов розпитати тебе про втрачені гроші, правда? — запитала місіс Гудвін, знов беручись до свого етюда. — Ти вгадала, — підтвердив Гудвін — Він уже три дні провадить слідство, допитує тубільців. Черга дійшла до мене, але він не наважується викликати до себе на розправу підданого дядька Сема й вирішив провести допит у формі товариської бесіди. Він мене піддаватиме тортурам за моїм вином та моїм десертом. — Він знайшов кого-небудь, хто бачив той саквояж із грішми? — Нікого. Навіть мадама Ортіс, у якої таке гостре око на збирача податків, і та не пам’ятає, щоб у нього був якийсь багаж. Місіс Гудвін поклала пензель і зітхнула. — Я дуже шкодую, Френк, — сказала вона, — що в тебе стільки турбот через ті гроші. Але ж ми не можемо розповісти їм про все, правда? — Ми зробили б величезну дурницю, якби розповіли, — сказав Гудвін з усмішкою й знизав плечима; цей жест він перейняв у тубільців. — Хоч я й американець, вони відразу ж закинули б мене до своєї calaboza^[84], якби довідались, що ми привласнили той саквояж. Ні. Ми повинні удавати з себе таких самих незнайків, як і всі інші незнайки в Кораліо. — А ти не думаєш, що цей полковник підозрює тебе? — запитала вона, трохи наморщивши лоба. — Хай тільки спробує, — недбало відповів американець. — Добре, що ніхто, крім мене, не бачив того саквояжа. Оскільки в момент пострілу я був у номері, не дивно, що власті хочуть докладніше обізнатися з моєю роллю в тій справі. Але ніяких підстав для тривоги немає. Цей полковник добре пообідає, а на закуску матиме порцію американського блефу. Тим справа й закінчиться. Місіс Гудвін підвелась і підійшла до вікна. Гудвін теж підійшов і став поруч. Вона пригорнулась до нього, ніби шукаючи підтримки й захисту, як завжди після тієї страшної ночі, коли він уперше став її надійною підпорою. Так вони стояли кілька хвилин. Просто перед ними, в гущавині розкішної тропічної рослинності, була вигадливо прорубана алея, що доходила аж до порослого мангровими деревами болота на околиці Кораліо. У кінці повітряного тунелю виднілась могила й дерев’яний надгробок з ім’ям бідолашного президента Мірафлореса. В дощові дні місіс Гудвін дивилась на могилу з цього вікна, а коли небеса усміхались, вона виходила на зелені, тіняві схили родючих земель Гудвіна й так само дивилася в той бік з ніжною тугою, яка, проте, вже не могла потьмарити її щастя. — Я так любила його, Френк! — сказала вона. — Навіть після тієї жахливої втечі й нещасливого кінця. А ти був такий добрий до мене й зробив мене такою щасливою. Але все заплуталося, стало такою дивною загадкою. Коли стане відомо, що ми взяли ті гроші собі, як ти думаєш, тебе примусять віддати їх у казну? — Неодмінно примусять, — відповів Гудвін. — Ти маєш рацію, це справжня загадка. І хай вона зостанеться загадкою для Фалькона та його земляків, аж поки розгадка не прийде сама. Нам з тобою відомо більше, ніж будь-кому іншому, але й ми знаємо розгадку тільки наполовину. Не слід нікому й натякати про ці гроші. Хай люди думають, що президент приховав їх у горах, їдучи сюди, або зумів переправити їх куди-небудь, перш ніж прибув у Кораліо. Не думаю, що Фалькон підозріває мене. Він провадить слідство дуже старанно, виконуючи наказ уряду, але він нічого не виявить. Така була їхня розмова. Якби хто-небудь підслухав або побачив їх, коли вони розмовляли про загублені скарби Анчурії, всякому впала б в око ще одна загадка. Бо обличчя й поводження обох (якщо можна вірити обличчям) вражали своєю щиро саксонською гордістю, порядністю, благородством. Спокійний погляд Гудвіна й вираз непохитної твердості, втілення доброї, мужньої й справедливої душі, зовсім не пасували до його слів. Що ж до його дружини, то обличчя її спростовувало злочинний зміст їхньої розмови. Вона вся світилась благородством, а в погляді її була сама чистота. Відданість чоловікові не мала нічого спільного з тим почуттям, яке іноді пориває жінку, запалену любов’ю, поділити провину свого коханого. Ні, тут була просто кричуща суперечність між тим, що бачило око й чуло вухо. Обід для Гудвіна та його гостя подано у natio, затінене свіжим листям та квітами. Американець перепросився перед вельможним гостем за відсутність місіс Гудвін, що не могла вийти до столу, оскільки в неї, за словами Гудвіна, від легкої calentura^[85] поболює голова. Після обіду вони, за місцевим звичаєм, ще посиділи за кавою, смалячи сигари. Полковник Фалькон із суто кастільською делікатністю вичікував, поки господар сам заговорить про справу, яка звела їх сьогодні докупи. Чекати йому довелось недовго. Як тільки задиміли сигари, американець перший почав розмову — запитав секретаря, чи пощастило йому натрапити на слід зниклих грошей. — Я ще не знайшов нікого, — признався полковник Фалькон, — хто хоч би помітив той саквояж або гроші. Але я не втрачаю надії. У столиці встановлено, що президент Мірафлорес виїхав із Сан-Матео, маючи при собі сто тисяч доларів казенних грошей і в супроводі сеньйорити Ізабелли Гілберт, оперної співачки. Наш уряд, взагалі й зокрема, не припускає й думки, — закінчив, усміхаючись, полковник Фалькон, — щоб уподобання покійного президента дозволили йому розлучитися в дорозі з першою або з другою із цих двох найдорожчих речей як із обтяжливим багажем. — Вам, мабуть, цікаво буде послухати й мою думку про цю справу, — сказав Гудвін, підходячи зразу до самої суті. — Мені не доведеться багато говорити. Того вечора я разом з іншими нашими друзями очікував прибуття президента, бо про його втечу мене повідомив зашифрованою телеграмою Енглхарт, один із наших лідерів у столиці. Приблизно о десятій я побачив чоловіка й жінку, які швидко йшли вулицею. Вони підійшли до готелю де лос Естранхерос і зайняли там дві кімнати. Я піднявся за ними на другий поверх, покинувши Естебана, що саме нагодився, вартувати перед готелем. Перукар оповів мені, як він того вечора поголив президентові бороду, отож я не здивувався, коли зайшов до кімнати й побачив його гладенько виголене обличчя. Коли я заарештував його ім’ям народу, він вихопив пістолет і застрелився. За кілька хвилин у кімнаті було вже повно офіцерів та місцевих жителів. Що було далі, вам, мабуть, відомо. Гудвін замовк. Мовчав і посланець Лосади, мовби вичікуючи, що скаже далі його співбесідник. — І тепер, — провадив американець, спокійно дивлячись у вічі гостеві й вимовляючи кожне слово з особливим притиском, — я попрошу вас вислухати уважно мої слова. Я не бачив ні саквояжа, ні чемодана, ні будь-якого іншого вмістища, ні грошей Анчурійської республіки. Коли президент Мірафлорес, тікаючи, захопив із собою гроші — чи то з казни, чи свої власні, чи ще чиї-небудь, — я не бачив ніяких слідів тих грошей ні в готелі, ні деінде, ні тоді, ні пізніше. Чи все я сказав, про що ви хотіли запитати мене? Полковник Фалькон уклонився й описав своєю сигарою широке коло. Він виконав свій обов’язок. Сперечатися з Гудвіном не годилось. Американець віддано підтримував новий уряд і мав необмежене довір’я нового президента. Чесність була для Гудвіна капіталом, який допоміг йому розбагатіти в Анчурії точнісінько так, як вона стала джерелом доходів Меллінджера, секретаря президента. — Дякую, сеньйоре Гудвін, за вашу одверту відповідь, — сказав він. — Для президента досить вашого слова. Але, сеньйоре Гудвін, мені наказано простежити кожну нитку, яка може внести ясність у цю справу. І є одна, якої я ще не зачіпав. У наших друзів у Франції, сеньйоре, є приповідка: “Cherchez la femme”^[86] на той випадок, коли треба розгадати яку-небудь важку загадку. Але тут не треба й шукати. Жінка, яка супроводила покійного президента в його блуканнях, має неодмінно... — Я змушений зупинити вас, — перебив Гудвін. — Справді, коли я зайшов до готелю, щоб затримати президента Мірафлореса, я зустрів там даму. Але я прошу вас пам’ятати, що та дама — тепер моя дружина. Я говорю також і від її імені, їй нічого не відомо ні про долю саквояжа, ні про гроші, які ви шукаєте. Передайте його превосходительству, що я ручуся за її непричетність. Мені не треба нагадувати вам, полковнику Фальконе, що я не хотів би, щоб її допитували і взагалі турбували. Полковник Фалькон уклонився ще раз. — Рог supiento^[87], — вигукнув він. І, щоб показати, що допит скінчено, він додав: — А тепер, сеньйоре, покажіть мені той вид на море з вашої галереї, що про нього ви згадували. Я дуже люблю море. Надвечір Гудвін провів свого гостя до міста й розлучився з ним на розі Кальє Гранде. Він повертався додому, коли з дверей однієї пульперії до нього вискочив з радісним виглядом Блайт-Вельзевул; у цього Блайта були манери царедворця, а зовнішність — городнього опудала. Блайта охрестили Вельзевулом^[88], щоб відзначити всю глибину його падіння. Колись, у якомусь далекому втраченому раю він зустрічався з ангелами землі. Але доля кинула його сторч головою в тропіки й запалила в його грудях вогонь, який рідко вдавалось погасити. У Кораліо його називали волоцюгою, але насправді він був неприторенний ідеаліст — з прагненням вивернути навиворіт нудну правду життя з допомогою горілки та рому. Як справжній Вельзевул, що під час свого страшного падіння, можливо, стискав у руках з несвідомою впертістю арфу або корону, так і оцей тезко його зберігав своє золоте пенсне, єдину пам’ятку про втрачену велич. Носив він його з великою поважністю, блукаючи по узбережжю й вимагаючи грошей у своїх приятелів. Якимсь дивом його червоне від пияцтва обличчя було завжди чисто виголене. Щоб задовольнити інші свої потреби, він ласкаво йшов у нахлібники до першого-ліпшого знайомого, який міг забезпечити йому добру випивку та дати притулок від дощу та нічної роси. — А, Гудвін! — розв’язно окликнув волоцюга. — Я так і думав, що побачу вас. Ви мені дуже потрібні. Ходімо куди-небудь, де можна побалакати. Звичайно, ви знаєте, що тут крутиться один суб’єкт, шукає загублені грошики старого Мірафлореса? — Знаю, — сказав Гудвін, — я вже говорив з ним. Ходімо до Еспади. У мене є десять хвилин. Вони зайшли до пульперії й сіли за маленький столик на оббиті сирицею стільці. — Вип’ємо? — запитав Гудвін. — І якнайшвидше, — сказав Блайт. — У мене з самого ранку сухо в роті. Гей, muchacho! El aquardiente par аса! ^[89] — Так що ви хотіли мені сказати? — запитав Гудвін, коли випивка була на столі. — Чорт побери! — прохрипів Блайт. — Навіщо цю золоту хвилину псувати діловою розмовою? Так, ви мені потрібні, але спочатку треба випити. Він одним духом вихилив коньяк і тоскно заглянув у порожню склянку. — Ще по одній? — підказав Гудвін. — Як джентльмен перед джентльменом, — сказав провинний ангел, — мені не зовсім подобається оте ваше “по одній”. Це не зовсім делікатно. Але конкретне поняття, висловлене цією фразою, непогане. — У мене мало часу, — натякнув Гудвін. — У вас до мене щось важливе? Склянки налито ще раз. Блайт із насолодою потягував коньяк і незабаром знову зробився ідеалістом. Блайт відповів не зразу! — Старий Лосада дасть доброго чосу тому молодцеві, — нарешті зауважив він, — який поцупив оту торбу з казенними грішми. — Як ви гадаєте? — Неодмінно, — спокійно погодився Гудвін і, не поспішаючи, підвівся. — Мені вже пора додому. Місіс Гудвін сама. Ви так і не сказали про свою справу. — Це все, — сказав Блайт. — Коли будете проходити повз стойку, пришліть мені ще випити. Старий Еспада закрив мені кредит. І заплатіть, будь ласка. — Гаразд, — сказав Гудвін. — Buenos noches^[90]. Вельзевул схилився над склянкою й протер своє пенсне хусткою сумнівної чистоти. — Думав, зможу, а от не зміг, — промимрив він сам до себе трохи згодом. — Джентльмен не може шантажувати людину, з якою п’є.

VIII. Адмірал

Анчурійські правителі не звикли оплакувати свої непоправні втрати. Дійної худоби у них скільки завгодно; їхній годинник завжди показував пору доїння. Навіть багатющий вершок, що його зібрав з казни зачарований Мірафлорес, не примусив звитяжних патріотів гаяти час на марне жалкування. Уряд по-філософськи поставився до справи: він одразу ж почав поповнювати дефіцит, підвищивши мито на імпортні товари, й натякнув багатим анчурійцям, що посильні пожертви з їхнього боку будуть розцінені як дуже вчасний вияв патріотизму. Здавалось, правління Лосади, нового президента, буде щасливе. Скривджені чиновники та фаворити з армії організували нову “ліберальну” партію й почали укладати плани повалення нового уряду. Політичне життя Анчурії, таким чином, знов почало повільно розгортати, мов китайська комедія, свої нескінченні, одноманітні картини. Подекуди з-за лаштунків виглядає на мить Жарт і опромінює квітчасті рядки. Дюжина шампанського в поєднанні з неофіційним засіданням президента й міністрів призвела до того, що в країні з’явився військовий флот, а Феліпе Каррера був призначений його адміралом. Крім шампанського, неабияку роль у цьому призначенні відіграв дон Сабас Пласідо, новий військовий міністр. Президент скликав засідання кабінету, щоб обговорити політичні питання й вирішити деякі поточні державні справи. Засідання йшло надзвичайно нудно; і справи, й вино були на диво сухі. Несподівана весела витівка дона Сабаса надала занадто серйозній урядовій процедурі відтінку приємної грайливості. На перевантаженому порядку денному стояв рапорт берегової охорони про те, що в місті Кораліо митні урядовці затримали шлюп “Вечірня зоря” з вантажем галантерейних товарів, патентованих ліків, цукрового піску та коньяку з трьома зірочками. Відібрано також шість гвинтівок системи Мартіні та барильце американського віскі. Оскільки шлюп захоплено при перевезенні контрабанди, він, згідно з законом, став разом з усім вантажем власністю республіки. Начальник митниці у своєму рапорті відійшов від встановлених правил і запропонував конфісковане судно застосувати для потреб республіки. Це було перше судно, захоплене митним департаментом за десять років. Начальник митниці скористався нагодою, щоб поплескати свій департамент по плечі. Чиновникам частенько доводилось плавати понад узбережжям і, звичайно, їм не вистачало транспортних засобів. До того ж, на шлюп можна було посадити надійну команду, яка б охороняла берег і відбила у контрабандистів охоту займатися своїм шкідливим ремеслом. Начальник митниці наважився навіть вказати особу, якій без риску можна було б довірити судно, молодого коралійця на ім’я Феліпе Каррера. Правда, він не надто розумний, але відданий урядові і вважається найкращим моряком на узбережжі. Цю пропозицію й використав військовий міністр для дотепного жарту, який розвіяв нудьгу урядового засідання. У конституції Анчурії, цієї невеличкої бананової республіки, є напівзабутий розділ, який передбачає створення військового флоту. Ця стаття, разом з іншими, ще мудрішими, лежала без руху з першого дня заснування республіки. У Анчурії не було флоту, і флот їй був не потрібний. Характерно, що саме дон Сабас, людина весела, освічена, примхлива й безстрашна, струсив порох із цієї запліснявілої, сонної статті заради того, щоб у світі стало трохи більше веселощів і щоб викликати поблажливу усмішку у своїх колег. З чарівною удаваною серйозністю військовий міністр запропонував створити флот. Він з таким веселим і дотепним запалом доводив, як може прислужитися цей флот республіці і яку славу він може їй принести, що перед його шаржем поступилась навіть смаглява поважність самого президента Лосади. Шампанське грайливо шумувало в жилах веселих вельмож. У суворих правителів Анчурії не було звичаю пожвавлювати свої засідання напоєм, який так легко може принизити найсерйознішу справу. Вино підніс не без задньої думки представник фруктової компанії “Везувій” на знак дружби й на подяку за вигідні комерційні угоди, укладені між компанією та Анчурійською республікою. Жарт був доведений до кінця. Виготовлено солідний офіційний документ, рясно вкритий різнокольоровими печатями, прикрашений розмаяними стрічками, стверджений кучерявими підписами членів уряду. Цей документ надавав сеньйорові дону Феліпе Каррера звання флаг-адмірала республіки Анчурії. Таким чином, за яких-небудь кілька хвилин і з допомогою дюжини пляшок “екстра-сухого” Анчурія посіла гідне місце серед морських держав світу, а Феліпе Каррера дістав право вимагати салюту з дев’ятнадцяти гармат кожного разу, коли з’являвся в порту. Південним расам бракує того особливого гумору, який тішиться природними вадами та нещастями людей. Маючи таку прогалину в своїй натурі, вони ніколи не сміються (як їхні північні брати), коли бачать калік, юродивих або божевільних. Феліпе Каррера народився на світ лише з половиною розуму. Тим-то жителі Кораліо називали його “ЕІ pobrekito loco” — бідолашний дурник — і казали, що Бог переполовинив його: одну половину послав на землю, а другу залишив у себе. Похмурий, сердитий Феліпе, розмовляючи дуже рідко, був “дурник” тільки в негативному розумінні цього слова. На березі він звичайно ухилявся від усяких розмов. Він неначе знав, що на суходолі, де треба розуміти стільки різних речей, йому належало останнє місце. Зате на воді його єдиний талант урівнював його з іншими людьми. Мало хто з тих моряків, яких Бог створив не поспіхом, не наполовину, вмів так майстерно керувати парусником. Він міг тримати шлюп на п’ять румбів ближче до вітру, ніж будь-який інший моряк. Коли бушували стихії й усі люди потерпали від страху, Феліпе не здавався дурним. Він був недовершена людина, зате — довершений моряк. Власного човна в нього не було, але він працював матросом на шхунах та шлюпах, які сновигають понад берегом, торгуючи або перевозячи фрукти до пароплавів там, де немає гавані. Начальник митниці рекомендував віддати захоплений шлюп у його розпорядження, бо шанував його сміливість і талант, і, крім того, відчував жаль до нього як до розумово неповноцінної людини. Коли маленький жарт дона Сабаса прибув до Кораліо у формі солідного, безглуздого документа, начальник митниці посміхнувся. Він не сподівався такої швидкої й щедрої відповіді на свою пропозицію. Він зразу ж послав muchacho^[91] по майбутнього адмірала. Начальник митниці чекав на нього у своїй конторі. Митна управа містилась на Кальє Гранде, й вітерець із моря цілими днями бринів у її вікнах. Начальник у білому костюмі та в парусинових черевиках ліниво перебирав папери на старомодному столі. Папуга, забравшись на підставку для олівців, підігрівав канцелярську нудьгу вогнем добірної кастильської лайки. Поряд з кабінетом начальника було ще дві кімнати. В одній ціле канцелярське військо різнокольорових молодих людей урочисто й пишно виконувало свої обов’язки. У відчинені двері другої кімнати можна було бачити, як голе бронзове немовлятка бавилось на підлозі. Тут же в гамаку худорлява жінка блідо-лимонного кольору грала на гітарі, задоволено погойдуючись під свіжим повівом вітру з моря. Оточений звичною атмосферою своєї високої служби і явними ознаками приємного родинного життя, начальник митниці почував себе щасливим ще й від того, що саме йому доручено поправити долю “дурненького” Феліпе. Феліпе прийшов і став перед начальником митниці. Це був хлопець років двадцяти, з правильними рисами обличчя, але з якимсь відсутнім, бездумним виразом. На ньому були білі бавовняні штани, прикрашені по швах червоними пасмужками (він сам нашив їх), у чому виявлявся, мабуть, напівсвідомий потяг до військової форми. Його благенька синя сорочка була розстебнута, ноги босі, а в руках він тримав дешевенький бриль американського виробництва. — Сеньйоре Каррера, — поважно сказав начальник, показуючи пишний папір, — я послав по вас на вимогу самого президента. Цим документом, що ви його зараз одержите у власні руки, вам надається титул адмірала нашої великої республіки й повна влада над усіма військово-морськими силами нашої країни. Ви, може, скажете, любий Феліпе, що флоту в нас немає. Але ви помиляєтесь! Шлюп “Вечірня зоря”, що його мої одважні люди захопили у контрабандистів, віддається під ваше командування. Шлюп служитиме державі. Вам треба бути завжди напоготові, щоб чиновники вільно могли їздити по всьому узбережжі, куди б не лучилась потреба. Крім того, на вас покладається обов’язок охороняти, в міру своїх сил, наше узбережжя від злочинців-контрабандистів. Ви будете підтримувати на морі честь і славу своєї батьківщини й зробите все для того, щоб Анчурія посіла гідне місце серед наймогутніших морських держав світу. Ось інструкції, їх просив мене передати вам військовий міністр. Рог Dios! ^[92] Я не знаю, як це все можна виконати, оскільки в листі нічого не говориться ні про матросів, ні про асигнування на утримання флоту. Можливо, матросів ви доберете собі самі, сеньйоре адмірал, цього я не знаю, але все ж таки вам випала велика честь. Тепер я передаю вам документ. Коли ви будете готові вступити в командування судном, я накажу негайно передати його вам. Такі в мене інструкції. Феліпе взяв із рук начальника документ. З хвилину він дивився у відчинене вікно на море зі своїм звичайним виразом глибокої й разом з тим пустої задуми. Потім обернувся, не мовивши й слова, і швидко пішов геть по гарячому піску вулиці. — Pobrecito loco! ^[93] — зітхнув начальник митниці. І папуга на підставці для олівців заверещав: “Loco! Loco! Loco! ” Другого ранку вулицями Кораліо потяглась до митної управи дивна процесія. Очолював її адмірал флоту. Сяк-так йому вдалося зібрати докупи жалюгідну подобу уніформи — червоні штани, заяложену синю куцину, рясно обшиту золотим шнурком, і старий солдатський кашкет, що його, мабуть, викинув геть якийсь британський солдат у Белісі, а Феліпе знайшов під час однієї з своїх морських подорожей. На поясі в нього була стародавня абордажна шабля, подарована йому Педром Лафітом, пекарем, який з гордістю твердив, що успадкували від далекого предка, уславленого пірата. Слідом за адміралом виступали його матроси, щойно завербовані на корабель, троє веселих, лиснючих чорних карібів; вони були голі до пояса й знімали босими ногами цілі хмари куряви. У небагатьох словах, з великою гідністю, Феліпе зажадав від начальника митниці своє судно. Тут чекали на нього нові почесті. Дружина митного начальника, та сама, що цілими днями грала на гітарі та читала романи в гамаку, таїла в своєму безтурботному тубільному серці палкий потяг до всього романтичного. Вона знайшла в одній старовинній книзі малюнок прапора, який нібито був колись морським прапором Анчурії. Можливо, ідея його належала першим анчурійцям; оскільки ж їм не пощастило створити військовий флот, прапор поглинуло забуття. Старанно, власними руками романтична дама виготувала прапор за малюнком: червоний хрест на синьо-білому полі. Вона піднесла його Феліпе з такими словами: — Одважний мореплавче! Це прапор твоєї батьківщини. Будь вірний йому і — при потребі — віддай за нього своє життя. Хай Бог помагає тобі! Вперше на обличчі адмірала промайнуло якесь почуття. Він узяв шовкову емблему й побожно погладив її. — Я адмірал, — сказав він дружині начальника. Він не міг примусити себе на суходолі висловити докладніше свої почуття. Але на морі, коли прапор замайорить на передній щоглі його флоту, у нього, можливо, знайдуться красномовніші слова. Він круто обернувся й пішов геть разом із своєю командою. Три дні порались вони коло “Вечірньої зорі”: фарбували її в білий колір з голубою окрайкою. Після цього Феліпе знайшов для себе ще одну прикрасу: застромив у кашкет пучок яскравого пір’я папуги. Потім він знов промарширував разом із своєю вірною командою до митної управи й офіційно доповів, що шлюпові дано нову назву — “El Nacional”^[94]. Перші місяці були нелегкі для флоту. Адже й адмірали не знають, що робити, коли не одержують наказів. А наказів не було. Не надходило й платні. “ЕІ Nacional” байдикував, похитуючись на якорі. Коли невеличкі заощадження Феліпе вичерпались, він пішов до начальника митниці й завів мову про фінанси. — Платня! — вигукнув начальник, знімаючи руки до неба. — Valgame Dios^[95]. Я сам нічого не одержую, жодного сентаво ось уже сім місяців! Ви питаєте, скільки платять адміралові? Хто знає! Щонайменше три тисячі песо! Скоро у цій країні буде нова революція! Перша ознака її: уряд тільки те й робить, що вимагає грошей, грошей і грошей, а сам інічогісінько не платить! Коли Феліпе вийшов із митниці, його похмуре обличчя виглядало майже задоволеним. Революція — це війна, а якщо війна, то він не залишиться без роботи. Мало честі бути адміралом, коли ти сидиш без діла, а голодна команда ходить за тобою, вимагаючи грошей на тютюн та банани. Ледве він повернувся туди, де на нього очікувала команда його безжурних карібів, як вони всі скочили на ноги й віддали йому честь — цього він сам навчив їх. — От що, muchachos, — сказав адмірал. — Виявляється, наш уряд бідний. У нього немає для нас грошей. Нам доведеться самим заробляти собі на життя. Так ми служитимемо нашій батьківщині. Невдовзі, — і тут його тьмяний погляд майже спалахнув, — вона звернеться до нас по допомогу. З того часу “El Nacional” зробився звичайним робочим судном. Разом з ліхтерами він підвозив банани та апельсини до фруктових пароплавів, що могли зупинятись тільки за милю від берега. Флот, який нічого не коштує урядові, заслуговує, щоб його відзначили червоними літерами в бюджеті всякої країни. Заробивши досить, щоб забезпечити на тиждень себе й свою команду, Феліпе ставив “флот” на якір, а сам простував до невеличкої телеграфної контори й отирався там, мов хорист з прогорілої опереткової трупи, що підстерігає біля дверей антрепренера. В серці його не вгасала надія, що наказ із столиці таки прийде. Великою образою для самолюбства та патріотизму Феліпе було те, що ніхто не потребував його адміральських послуг. Щоразу, прийшовши на телеграф, він запитував дуже серйозно, з надією в погляді, чи немає телеграми для нього. Телеграфіст удавав, що шукає, а потім відказував: — Ще немає. Señ or Almirante! Poco tiempo! ^[96] А на вулиці, в холодку під лимонними деревами, його команда жувала цукрову тростину або дрімала. Приємно служити країні, що задовольняється такою легкою службою! На початку літа несподівано спалахнула революція, передбачена начальником митниці. Вона давно вже тліла під попелом. При першому сигналі тривоги адмірал флоту відплив на всіх парусах з Кораліо, взявши курс на великий порт сусідньої республіки, де проміняв нашвидку зібрані фрукти на патрони для п’яти гвинтівок системи Мартіні — єдиної артилерії, якою міг похвалитися флот. Потім адмірал знов побіг на телеграф. Лежачи у своєму улюбленому кутку, вже сильно обшарпаний, з дивовижною шаблею поміж своїх червоних холош, він знову став очікувати на телеграму — ту телеграму, яка так довго не приходила й мала тепер прийти неодмінно! — Ще немає, Señ or el Almsrante, — казав йому телеграфіст. При цій відповіді адмірал, гримнувши шаблею, знов опускався на своє місце й ждав, поки зацокає апарат. — Прийде, — казав він з непохитною впевненістю. — Я адмірал! IX. Надзвичайний прапор

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒