Annotation 2 страница

Тепер пора, — озвався Морж, —
Сказати кілька слів
Про шхуни, чоботи й сургуч,
Капусту й королів.

Морж і тесля Передмова теслі

Вам скажуть в Анчурії, що Мірафлорес, президент цієї нетривкої республіки, сам собі заподіяв смерть у прибережному містечку Кораліо; що саме сюди він утік від прикростей неминучої революції, а сто тисяч доларів з державної скарбниці, що їх він захопив із собою в шкіряному американському саквояжі на спогад про бурхливі часи свого президентства, так і не знайшлися після його смерті. За один реал перший-ліпший хлопець покаже вам його могилу. Вона — за містом, біля невеличкого мосту, перекинутого через поросле мангровим лісом болото. Простий дерев’яний обрубок стоїть в узголів’ї. На ньому хтось випалив розпеченим залізом: RAMON ANGEL DE LAS CRUZES Y MIRAFLORES PRESIDENTE DE LA REPULICA DE ANCHURIA QUE SEA SU JUEZ DIOS^[14] З напису видно, що ці життєрадісні люди не переслідують того, хто розрахувався з життям. “Хай судить його бог! ” Навіть утративши сто тисяч, такі жадані для кожного, вони не пішли далі цього напису. Чужій або приїжджій людині мешканці Кораліо розкажуть про трагічний кінець свого колишнього президента: як він намагався втекти з їхньої країни, забравши з собою державні гроші та донью Ізабеллу Гілберт, молоду американську співачку; як, затриманий у Кораліо членами опозиційної партії, він узяв за краще прострелити собі голову, ніж розлучитися з грішми, а потім і з сеньйоритою Гілберт. Далі вам розкажуть, як донья Ізабелла, побачивши, що її хисткий човен опинився на мілині і що вона одночасно втратила й високопоставленого поклонника і стотисячний сувенір, кинула якір у цих стоячих прибережних водах, очікуючи нового припливу. В Кораліо розповідають, що незабаром її підхопив швидкий і щасливий приплив в особі американця Френка Гудвіна, який постійно проживав у цьому містечку і забагатів на експорті місцевих товарів. Це був банановий король, каучуковий князь, барон сарсапарелі^[15], індиго^[16] та червоного дерева. Вам скажуть, що сеньйорита Гілберт одружилася з сеньйором Гудвіном через місяць після смерті президента і, таким чином, вирвала у Фортуни, як тільки та перестала їй посміхатись, нові дари, ще цінніші за втрачені. Про американця, дона Френка Гудвіна, та про його дружину жителі містечка кажуть тільки хороше. Дон Френк прожив серед них багато років і завоював загальну пошану, його дружина дуже легко стала царицею великопанського товариства, яке тільки могло бути на цьому скромному узбережжі. Сама губернаторша, родом із гордої кастільської фамілії Монтелеон-і-Додороса-де-лос-Сантос-і-Мендес, вважає за честь для себе розгорнути серветку своїми оливковими в перснях руками за столом у сеньйори Гудвін. А якщо ви (давши волю північній упередженості) натякнете на барвисте минуле місіс Гудвін, коли одчайдушно веселою невимушеністю опереткової співачки вона заполонила серце немолодого президента, або згадаєте про ту роль, яку вона відіграла в падінні та злочинах цього державного мужа, жителі Кораліо, як справжні латиняни, тільки знижуть плечима, і це буде їхня єдина відповідь. Якщо в Кораліо існувало коли-небудь упередження в ставленні до сеньйори Гудвін, то тепер воно обернулося цілком на її користь. Може здатися, що це — кінець, а не початок моєї повісті; трагедія скінчилась, романтична історія дійшла свого апогею, і вже немає про що розповідати. Але для більш цікавого читача буде, до певної міри, повчально простежити приховані ниті, що правлять за основу хитромудрої тканини описуваних подій. Надгробок з ім’ям президента Мірафлореса щодня шарують піском та корою мильного дерева. Старий метис віддано доглядає могилу з повільною дбайливістю природженого ледаря. Своїм мачете^[17] він виполює бур’ян та невиводну траву; визбирує зашкарублими пальцями мурашок, скорпіонів, жуків і кропить дерен на могилі водою з фонтана, що на міській площі. Жодну могилу в місті не доглядають так старанно, як цю. Тільки простеживши до кінця таємні ниті, можна зрозуміти, чому старий індіанець Гальвес потай одержує плату за доглядання могили президента Мірафлореса, та ще й від особи, яка ніколи не бачила нещасливого правителя ні живого, ні мертвого, і чому ця особа частенько приходить сюди вечорами, поглядаючи віддалік з печальною ніжністю на той безславний горбок. Про бурхливу життєву путь Ізабелли Гілберт можна довідатись не в Кораліо, а де-небудь в іншому місці. Новий Орлеан дав їй життя і ту мішану іспано-французьку кров, що примусила її пережити стільки гарячих, неспокійних днів. Вчилася вона мало, але добре знала мужчин і їхні інтереси, — тут, мабуть, допомагав їй інстинкт. Рідко трапляються жінки, обдаровані такою безоглядною сміливістю, такою палкою жадобою пригод, таким потягом до втіх. Всякі обмеження дратували її. Це була Єва, яка вже вчинила гріх, але ще не зазнала гіркої розплати. Вона несла життя, як троянду в себе на грудях. Кажуть, ніби з великої сили мужчин, які упадали коло неї, тільки один щасливець припав їй до вподоби. Президентові Мірафлоресу, блискучому, але хисткому правителеві Анчурії, віддала вона ключ від свого завзятого серця. Як же тоді могло статися, що вона — за свідченням жителів Кораліо — після одруження з Гудвіном зажила нудним, сонним, бездіяльним життям? Приховані ниті тягнуться далеко, аж ген за море. Якщо простежити їх, можна дізнатися, чому О’Дей, прозваний Куцим, що служив у Колумбійському розшукному агентстві, втратив свою посаду. А щоб веселіше минав час, ми вважатимем за приємний обов’язок прогулятися з Момусом^[18] під тропічними зорями, де колись гордо виступала сувора Мельпомена^[19]. Викликати такий сміх, щоб аж луна йшла від цих розкішних джунглів та похмурих бескидів^[20], де колись розтиналися крики нещасних, що попали до рук піратів, відкинути спис і тесак і атакувати тільки насмішками та веселими дотепами, з іржавого шолома давньої казки добувати спасенну усмішку радості — от чим любо тішитись у холодку цитринових дерев на морському березі, вигнутому, як уста, готові усміхнутись. Бо тут іще живі казки Іспанських морів. Ця частина материка, обмита бурхливими хвилями Карібського моря, де над стіною страшних тропічних джунглів височать бундючні Кордільєри^[21], ще й досі оповита таємничими переказами. У минулі часи морські розбійники та повстанці будили відгомін серед цих бескидів, готуючи в зелених заростях своїми кремінними рушницями та мечами поживу для кондора, що без упину ширяв над ними. Ці історичні триста миль неспокійного узбережжя так часто переходили з рук у руки — то до морських бродяг, то до ворогуючих держав, то до несподівано повсталих змовників, — що навряд чи знали хоч раз на протязі століть, кого називати своїм законним правителем. Пісарро^[22], Бальбоа^[23], сер Френсіс Дрейк^[24] та Болівар^[25] зробили все, що змогли, аби приточити їх до християнського світу. Сер Джон Морган^[26], Лафіт^[27] та інші прославлені задираки товкли й засипали їх ядрами в ім’я сатани. Гра триває й тепер. Правда, рушниці піратів замовкли, але розбишака-фотограф, що робить мініатюрні і збільшені знімки, але турист із кодаком і розвідники лагідної зграї пройдисвітів відкрили цей берег і далі провадять ту саму справу. Крамарі з Німеччини, Франції, Сіцілії загрібають тепер на своїх прилавках гроші цієї країни. Знатні авантюристи товпляться в передпокоях тутешніх правителів з проектами залізниць та концесій. Маленькі опереткові народи бавляться урядами та інтригами, аж поки зненацька не з’явиться в морі велика мовчазна канонерка й не попередить їх, щоб вони не ламали своїх іграшок. Разом з усім цим приходить маленький чоловічок, шукач пригод з порожніми кишенями, що їх він прагне наповнити, веселий, тямущий ділок — новітній казковий принц з будильником у руках, яким куди легше, ніж сентиментальним поцілунком, можна збудити прекрасні тропіки від вікової дрімоти. Звичайно він приносить із собою й трилисник^[28] і гордо виставляє його поряд з бундючними пальмами. Це він витурив звідси Мельпомену й примусив Комедію танцювати в сяйві рампи Південного Хреста^[29]. Отже, нам є про що розповісти. Можливо, ця повість особливо припаде до вподоби не геть-то розбірливому вухові Моржа, бо в ній справді можна знайти і шхуни, й чоботи, й сургуч, і капустяні пальми, і президентів — замість королів. Додайте до цього трохи кохання та змов, щедро посипте цю мішанину тропічними доларами, зігрітими не так жарким сонцем, як гарячими долонями шукачів щастя, — і ви можете вважати, що перед вами саме життя, таке просторікувате, що й найбалакучіший із Моржів натомився б, слухаючи його. І. Лис на світанку

Кораліо спочивало під гарячим сонцем полудня, мов лінива красуня в суворо пильнованому гаремі. Розташоване біля самого моря, на смужечці наносного ґрунту, містечко нагадувало маленьку перлину, вставлену в яскраво-зелену стрічку. Позаду, вздовж берега, загрозливо нависаючи над містечком, тяглася стіна Кордільєр. Попереду широчіло море, усміхнений тюремник, ще більш непідкупний, аніж похмурі гори. Хвилі шелестіли попід берегом, серед апельсинових та сейбових дерев кричали папуги, пальми пустотливо кивали своїми гнучкими кронами як незграбний кордебалет перед самим виходом примадонни. Раптом містечко захвилювалось. Хлопчик-тубілець пробіг по затрав’янілій вулиці, викрикуючи “Busca el señ or Гудвін! На venido untelegrafo por ell”^[30]. Новина швидко розійшлась по містечку. Телеграми не часто приходять у Кораліо. Десятки голосів послужливо підхопили вигук посильного. Головна вулиця, що тягнеться понад берегом, зарясніла людьми. Всім хотілось прискорити доставку телеграми. На перехрестях зібрались купки жінок різного кольору — від світло-оливкового до темно-коричневого — і жалібно заголосили: “Un telegrafo por Señ or Гудвін! ” Comandante^[31], дон сеньйор Ель Коронель Енкарнасіон Ріос, що підтримував правлячу партію й підозрівав Гудвіна в прихильності до опозиції, просичав: “Еге” — й занотував у свою секретну записну книжечку кримінальний факт: сеньйор Гудвін такого-то числа одержав телеграму. Посеред цього галасу на порозі дерев’яного будиночка з’явився чоловік і виглянув на вулицю. Над дверима була вивіска з написом: “Кйоу і Кленсі” — така назва навряд чи виникла на цьому тропічному ґрунті. Чоловік на порозі був Біллі Кйоу, шукач щастя й борець за прогрес, найновітніший пірат Карібського моря. З допомогою цинкографії та фотографії Кйоу і Кленсі в ті дні тримали в облозі це нещасне узбережжя. Біля дверей виднілися рами, заповнені зразками їхнього мистецтва. Кйоу сперся на одвірок. На його сміливому веселому обличчі світилася цікавість до незвичайної метушні та гомону на вулиці. Зрозумівши нарешті, в чому справа, він приставив до рота долоню й гукнув: “Ей, Френк! ” — таким дужим голосом, що відразу приглушив несміливі вигуки тубільців. Кроків за п’ятдесят, на тому боці вулиці, що ближче до моря, стояла оселя консула Сполучених Штатів. Якраз із дверей того будиночка й вискочив Гудвін, почувши своє ім’я. Він саме курив з Уїллардом Джедді, консулом Сполучених Штатів, на задній веранді консульства, яка вважалась найпрохолоднішим місцем у Кораліо. — Мерщій! — крикнув Кйоу. — Все місто піднялось на ноги через вашу телеграму! Не жартуйте такими речами, мій любий. Не слід так легковажити настроєм народу. Коли-небудь ви одержите напахчену фіалками записку на рожевому папері, і тоді всю країну охопить пекельне полум’я революції. Гудвін пройшовся вулицею й розшукав хлопця з телеграмою. Волоокі жінки поглядали на нього з боязким захопленням, бо він належав до того типу, який особливо приваблює жінок. Високий на зріст, блондин, в елегантному білому костюмі, в zapatos^[32] із лосиної шкіри. Поводився він чемно, але з якоюсь люб’язною жорстокістю, що її пом’якшував поблажливий вираз обличчя. Коли телеграма нарешті була вручена й посильний, одержавши монетку, подався геть, люди з полегкістю повернулись у свої прохолодні затінки, звідки цікавість була вигнала їх; жінки заходились куховарити на глиняних пічках під апельсиновими деревами або без кінця розчісувати своє довге пряме волосся, а чоловіки знов запалили сигарети й завели свої теревені в пивничках. Гудвін присів на порозі біля Кйоу й прочитав телеграму. Вона була від Боба Енглхарта, американця, що жив у Сан-Матео, столиці Анчурії, за вісімдесят миль від узбережжя. Енглхарт був шукач золота, палкий революціонер і загалом славний хлопець. З його телеграми було видно, що він дотепний і обдарований багатою уявою. Йому треба було послати конфіденціальне повідомлення своєму другові в Кораліо. Він не міг користуватись при цьому ні іспанською, ні англійською мовами, бо політичний нагляд в Анчурії — дуже пильний: і прихильники, й вороги уряду весь час насторожі. Але Енглхарт був дипломат. Існував тільки один код, яким він міг скористатись майже цілком безпечно — великий і могутній код нью-йоркського жаргону. Ось та телеграма, що прослизнула нерозгаданою через руки цікавих чиновників і дійшла кінець кінцем до Гудвіна: “Його бундючність дременув учора заячим маніром з усією монетою в торбі та жмутом мусліну, що звів його з розуму. Купа поменшала на п’ять нулів. У наших усе гаразд, тільки мало побрязкачів. За комір обох. Головний разом з мануфактурою тримає курс на солоне. Ви знаєте, що робити. Боб” Гудвін легко розібрався в цій чудернацькій писанині. Він був найщасливіший з усього авангарду американських шукачів наживи, що насунули в Анчурію, й не піднявся б так високо, якби не вмів усе передбачати й заздалегідь робити висновки. Політична інтрига була для нього звичайним бізнесом. Він був досить розумний, щоб мати деякий вплив на проводирів заколоту, й досить багатий, щоб купити прихильність і повагу дрібних урядовців. В країні завжди була яка-небудь революційна партія, і він завжди приставав до такої партії, бо прибічники кожного нового уряду діставали нагороду за свої труди. Тепер у такій ролі виступала ліберальна партія, яка намагалася скинути президента Мірафлореса. Якщо колесо повернеться щасливо, Гудвін одержить концесію на тридцять тисяч акрів найкращих кавових плантацій всередині країни. Деякі недавні вчинки президента Мірафлореса наштовхнули Гудвіна на думку, що уряд от-от має розпастись, не дожидаючи революції, і тепер телеграма від Енглхарта підтвердила його мудре передбачення. Телеграма, яку анчурійські лінгвісти даремно намагались прочитати, вдаючись то до іспанської, то до початків англійської мови, принесла Гудвінові дуже цікаві для нього новини. В ній повідомлялося, що президент республіки втік із столиці, захопивши з собою державну казну. Втік не сам, а в компанії привабливої авантюристки Ізабелли Гілберт, співачки оперної трупи, що її от уже цілий місяць президент вшановував у Сан-Матео такими бучними бенкетами, якими не часто вшановують і королів. Вираз “заячим маніром” означав не що інше, як їзду верхи на мулі, бо саме так тільки й можна дістатись від столиці до Кораліо. Згадка про те, що “купа поменшала на п’ять нулів”, ясно вказувала на злиденне становище національних фінансів. Так само ясно було, що переможній партії, яка тепер зможе прийти до влади мирним шляхом, дуже потрібні будуть “побрязкачі”. Коли вона не виконає своїх обіцянок і не здобуде трофеїв для роздачі переможцям, становище нової влади може й справді стати безнадійним. Отже, треба неодмінно схопити “за комір” “головного” і повернути в свої руки засоби війни та управління. Гудвін передав телеграму Кйоу. — Прочитайте, Біллі, — сказав він. — Це від Боба Енглхарта. Чи розбираєте шифр? Кйоу присів на порозі поруч Гудвіна й почав уважно вивчати телеграму. — Це не шифр, — сказав він нарешті. — Це так звана література, тобто система мови, яку вигадали белетристи і яку вони приписують людям, навіть не ознайомивши їх із нею. Її винайшли журнали, але я досі не знав, що її схвалив президент Норвін Грін. Тепер це вже не література, а мова. Словники, як не силкувались, не змогли позбавити її ознак діалекту. Коли її визнало Західне телеграфне об’єднання, можна бути певним, що незабаром з’явиться цілий народ, який розмовлятиме нею. — Ви залізли у філологію, Біллі, — сказав Гудвін. — Ви розумієте, про що тут ідеться? — Ще б пак, — відповів доморослий філософ. — При потребі можна легко зрозуміти яку завгодно мову. Якось я прихитрився зрозуміти навіть наказ забиратися геть, виданий класичною китайською мовою, коли його підтвердили дулом рушниці. А ця маленька літературна спроба, яку я зараз держу в руках, не що інше, як “Лис на світанку”. Ви грали в таку гру, Френк, коли були хлопцем? — Здається, — відказав Гудвін, сміючись. — Треба взятися за руки і... — Зовсім ні, — перебив Кйоу. — Ви сплутали цю чудову спортивну гру з іншою, яка зветься “Навколо куща”. “Лис на світанку” — цілковита протилежність їй, і за руки не треба братись. Зараз я розкажу вам, як це робиться. Наш президент і його напарниця перед тим, як побігти, підводяться на ноги в Сан-Матео й вигукують: “Лис на світанку! ”. А ми з вами, стоячи тут, відповідаємо: “Гуска й гусак! ” Вони запитують: “А скільки миль до міста Лондона? ”. Ми відказуємо: “Небагато, якщо у вас довгі ноги. Скільки вас? ”. Вони кажуть: “Більше, ніж ви можете спіймати”. І тоді починається гра. — Розумію, — сказав Гудвін. — Треба пильнувати, щоб гусак та гуска не прослизнули у нас поміж пальцями, Біллі: у них надто коштовне пір’я. Наші готові хоч зараз до влади, але з порожньою скарбницею ми продержимось не довше, ніж новачок на мустангові. Нам доведеться грати в лиса на всьому узбережжі, щоб не дати їм утекти за море. — Якщо вони їдуть на мулах, — сказав Кйоу, — то дістануться сюди тільки на п’ятий день. У нас досить часу, щоб виставити сторожу. Є тільки три пункти на узбережжі, де можна сісти на пароплав: наше місто, Солітас та Аласан. Тут і треба їх стерегти. Це не важче за шахову задачу: лис починає — й мат за три ходи. Ой ти, гусаче, у світ мандруєш, а над собою лиха не чуєш... З ласки літературного телеграфу скарби цієї забутої Богом країни опиняться в руках чесної політичної партії, яка тільки й думає, як би перевернути все догори дном. Кйоу правильно змалював становище. Дорога від столиці до узбережжя — надзвичайно важка. Подорожнього трясло й трусило, морозило й пекло, мочило й сушило. Стежка здиралась на страшні бескиди, зависала, як гнила нитка над жахливими проваллями, поринала в холодні потоки, що текли з білих снігових верхів, звивалась, мов гадюка, крізь ліси, куди ніколи не заглядає сонце, де кишать небезпечні комахи та звірі. Збігши з гір, стежка утворювала тризубець, середній кінець якого кінчався в Аласані, один відгалужувався до Кораліо, а ще один врізався в Солітас. Поміж горами та морем простягалася смуга наносної землі миль на п’ять завширшки. Тут тропічна рослинність була аж надто буйна. На відвойованих де-не-де у джунглів клаптиках землі буди розведені плантації бананів, цукрової тростини та: апельсинові гаї. Навколо них буяли дикі зарості, населені мавпами, тапірами, ягуарами, алігаторами, дивовижними плазунами та комахами. Де не було прорубаної дороги, там гілки та ліани сплітались так густо, що й гадюка ледве-ледве пролазила крізь нетрі. Тільки крилаті тварини могли безпечно рухатись по зрадливій лісовій трясовині. Отже, втікачі могли дістатись до берега тільки однією з трьох зазначених доріг. — Нікому ні слова, Біллі, — порадив Гудвін. — Краще, як вороги наші нічого не знатимуть про втечу президента. Можливо, що й у столиці ще не всім про це відомо. Інакше Боб не робив би з цього секрету; та й у нас би вже всі про це говорили. Зараз я піду до доктора Савальї, й ми пошлемо кого-небудь перерізати телеграфний дріт. Коли Гудвін підвівся, Кйоу жбурнув свій капелюх на траву й тяжко зітхнув. — Що з вами, Біллі? — запитав Гудвін, зупинившись. — Вперше чую, як ви зітхаєте. — І востаннє, — відказав Кйоу. — Цим скорботним коливанням повітря я назавжди прирікаю себе на похвальне, але гнітюче життя чесної людини. Скажіть, будь ласка, що таке фотографія у порівнянні з можливостями великого й безжурного класу гусок та гусаків? Не те щоб я хотів бути президентом, Френк, — та й шмат, що він захопив із собою, не по моїх зубах, — але якось ніби сумління мучить, що я фотографую цих людей, замість того, щоб напхати кишені й дати драла. Чи вам доводилось, Френк, бачити отой “жмут мусліну”^[33], що його превосходительство згорнув і забрав з собою? — Ізабеллу Гілберт? — перепитав Гудвін, сміючись. — Ні, не доводилось. Судячи з того, що я чув про неї, це дуже рішуча особа, яка ні перед чим не спиниться. Не вдавайтесь у романтику, Біллі. Іноді я починаю боятися, що у ваших жилах тече ірландська кров. — І я теж не бачив її, — провадив Кйоу. — Але кажуть, що поряд з нею всі красуні, уславлені в міфології, скульптурі та літературі, здаються звичайними хромолітографіями^[34]. Досить їй, кажуть, глянути на мужчину, як він обертається в мавпу й лізе на пальму, щоб нарвати для неї кокосових горіхів. А цей президент — подумати тільки! — В одній руці у нього чорт знає скільки доларів, а в другій — ця муслінова сирена, і він скаче собі на доброму мулі, а навколо все співає і квітне. А бідному Біллі Кйоу за його велику чесність доводиться по-шахрайськи нівечити обличчя оцих напівмавп заради шматка хліба. Яка несправедливість! — Не журіться, — сказав Гудвін. — Який же з вас лис, коли ви заздрите гусакові? Може, чарівна Гілберт уподобає вас і вашу фотографію після того, як ми обберемо її високого кавалера. — І вона не прогадала б, — зауважив Кйоу. — Але це не по ній. Її місце в галереї богів, а не на виставці цинкографічних знімків. З такою леді не занудьгуєш, і цьому президентові просто повезло. Та я чую, як лається Кленсі в задній кімнаті, адже йому доводиться працювати за двох. І Кйоу поринув за лаштунки своєї “галереї”, насвистуючи якийсь веселий мотив, що так не пасував до його недавнього зітхання з приводу сумнівного щастя президента-втікача. Гудвін повернув з головної вулиці на бокову, дуже вузеньку, що перетинала головну під прямим кутом. Ці бічні вулички заросли густою, буйною травою, яку поліція регулярно підрізала своїми мачете, щоб вона не заважала пішоходам. Вузькі кам’яні тротуари тяглися вздовж непоказних, одноманітних глиняних будиночків. На околицях міста ці вулички сходили нанівець, і натомість з’являлися вкриті пальмовим листям хатки карібів та бідніших тубільців, а також злиденні халупки ямайських та вест-індських негрів. Кілька більших будівель височіло понад червоною черепицею одноповерхових будиночків — башта тюрми, готель де лос Естранхерос^[35], резиденція агента фруктової компанії “Везувій”, крамниця й оселя Бернарда Бреннігена, руїни собору, де побував колись Колумб^[36], і найрозкішніша будівля — Casa Morena — літній “білий дім” президента Анчурії. На головній вулиці, що тяглася вздовж берега — тобто на місцевому Бродвєї, — містились найбільші магазини, державний склад коньяку, пошта, казарми та торговий майдан. Гудвін пройшов повз будинок, що належав Бернарду Бреннігену. Це була сучасна дерев’яна будівля на два поверхи. В нижньому містилась крамниця Бреннігена, на другому жив сам хазяїн. Навколо всього будинку йшла широка тінява веранда. Гарненька жвава дівчина в красивому білому вбранні, що ніби аж леліло на ній, перехилилася через бильця й усміхнулась Гудвінові. Вона була не смаглявіша за яку-небудь аристократку Андалузії і вся яскріла й палала, як тропічне місячне сяйво. — Добривечір, міс Пауло, — сказав Гудвін, знімаючи капелюха зі своєю незмінною усмішкою. Він майже однаково приязно вітався і з чоловіками, і з жінками. Всі в Кораліо любили вітатися з велетнем американцем. — Що нового, містере Гудвін? Тільки не кажіть, будь ласка, що у вас немає нічого нового. Ох, як жарко! Я почуваю себе точнісінько так, як Маріанна у своєму неприступному дворі^[37] — чи, може, то було на горі. Така задуха! — Ні, новин, здається, немає, — сказав Гудвін, зловтішно глянувши на неї. — От хіба тільки Джедді щодня стає чомусь усе сварливіший та подразливіший. Коли він найближчим часом не вгамується, я перестану курити у нього на веранді, хоч у всьому місті немає такої прохолоди, як там. — Він зовсім не буває сварливий, коли... — вирвалось у Паули. Та вона не доказала й сховалась, густо зашарівшись, бо мати в неї була метиска, і іспанська кров надавала дівчині соромливості, яка була справжньою прикрасою другої половини її поривчастої душі. II. Лотос і пляшка

Уїллард Джедді, консул Сполучених Штатів у Кораліо, сидів за столом і, не поспішаючи, писав річний звіт. Гудвін, що зайшов до нього, як звичайно, покурити на своїй улюбленій веранді, не зміг його відірвати від роботи й пішов геть, добре вилаявши приятеля за негостинність. — Я поскаржусь на вас у департамент, — сказав Гудвін, — якщо він існує не тільки на папері. Ні тобі ввічливості, ані гостинності. Ви не хочете розмовляти зі мною, навіть не пропонуєте випити. Добре ж ви репрезентуєте свій уряд! Гудвін перейшов на другий бік вулиці, до готелю, де був єдиний більярд у Кораліо, — хто знає, може, карантинний лікар погодиться зіграти з ним партію. Він уже все підготував, щоб перехопити втікачів, і тепер йому залишалося ждати, коли почнеться справжня гра. Консул не відривався від звіту. Йому було тільки двадцять чотири роки. Та й прибув він до Кораліо так недавно, що його службовий запал ще не встиг прохолонути серед тропічної спеки — між Раком та Козерогом^[38] такі парадокси припустимі. Стільки-то тисяч в’язок бананів, стільки-то тисяч апельсинів та кокосових горіхів, стільки-то унцій золотого піску, стільки-то фунтів каучуку, кави, індиго та сарсапарелі... Справді, проти минулого року експорт збільшивсь аж на двадцять процентів! Радість охопила консула. Можливо, думав він, у державному департаменті прочитають його звіт і звернуть увагу... Але тут він одкинувся на спинку стільця й засміявся. Він став таким самим дурнем, як і всі інші. Як він міг забути, що Кораліо — незначне містечко у незначній країні, в маловідомому закутку якогось другорядного моря! Йому спав на думку Грегг, карантинний лікар, що передплачував лондонський журнал “Ланцет”, сподіваючись побачити там витяги зі своїх доповідей про бацилу жовтої пропасниці, які він надсилав до департаменту охорони здоров’я. Консул знав, що серед півсотні його знайомих у Сполучених Штатах не знайдеться жодного, хто б чув про Кораліо. Його звіт прочитають, у всякому разі два чоловіки: який-небудь дрібний урядовець у державному департаменті та складач у казенній друкарні. І, може, складач зверне увагу на підвищення торговельної активності в Кораліо й навіть скаже кілька слів про це своєму приятелеві за кухлем пива та порцією сиру. Ледве він написав: “Незрозуміла млявість великих експортерів у Сполучених Штатах дає можливість французьким та німецьким фірмам контролювати практично всю торгівлю цієї багатої, квітучої країни”, як раптом почув хрипкий гудок пароплавної сирени. Джедді відклав перо, надів панаму, взяв парасолю. Він упізнав гудок “Валгалли”, одного з пароплавів фруктової компанії “Везувій”. У Кораліо геть усі, починаючи від п’ятирічних niñ os^[39], можуть назвати вам кожний прибуваючий пароплав за звуком його сирени. Консул подався до моря, тримаючись тінявого боку вулиці. Завдяки довгій практиці, він так точно виміряв свої кроки, що з’явився на піщаному березі якраз тоді, коли від пароплава вже повертався човен з митними урядовцями, які оглянули його вантаж згідно з законами Анчурії. У Кораліо немає гавані. Таким суднам, як “Валгалла”, доводиться кидати якір за милю від берега. Вантажать фруктами їх у морі з допомогою ліхтерів та шлюпок. У Солітасі, де є гарна гавань, можна бачити багато всяких пароплавів, але на рейді в Кораліо кидають якір майже виключно самі “фруктові”. Іноді на кілька днів, ніби між іншим, зчиниться у відкритому морі яке-небудь каботажне судно, або таємничий бриг з Іспанії, або шикарний французький парусник. Тоді митні власті подвоюють свою невсипущу пильність. Вночі поміж берегом та кораблями починають шмигати загадкові шлюпки, а вранці у крамницях Кораліо помітно збільшується запас пляшок з трьома зірочками, різних вин та галантерейних товарів. Кажуть, що в такі дві у митних урядовців, у кишенях їхніх штанів, прикрашених червоними лампасами, бряжчить більше срібла, ніж звичайно, а в реєстраційних книгах не буває жодного запису про одержання митних платежів. Човен з митниками й гічка “Валгалли” підійшли до берега одночасно. Коли вони зупинились — далі їх не пускала мілка вода, — до сухого берега залишалося ще добрих п’ять ярдів спінених прибоєм хвиль. Тоді напівголі каріби кинулись у воду й винесли на плечах судового комісара з “Валгалли” та маленьких тубільних урядовців у бавовняних сорочках, синіх штанях з червоними лампасами та солом’яних брилях з обвислими крисами. В коледжі Джедді славився своєю грою в бейсбол. Тепер він закрив парасолю, встромив її в пісок і нахилився, спершись руками об коліна. Комісар, кумедно імітуючи позу подавальника, жбурнув консулові важку, перев’язану мотузкою пачку газет — “Валгалла” завжди привозила для нього газети. Джедді високо підскочив і з гучним “гоп” піймав кинуту пачку. Люди на березі — майже третина всього населення міста — весело засміялись і заплескали в долоні. Щотижня очікували вони на це видовисько, і воно завжди тішило їх. У Кораліо не любили нововведень. Консул знов розгорнув свою парасолю й пішов назад до консульства. Представник великої нації мешкав у дерев’яному двокімнатному будиночку, оточеному з трьох боків галереєю з бамбука та пальмового дерева. Одна кімната правила за контору й була обставлена дуже скромно: звичайний письмовий стіл, гамак та три незручні стільці з тростяним сидінням. На стіні висіли гравюри двох президентів Сполучених Штатів — першого й останнього. У другій кімнаті жив консул. Коли він повернувся додому, була одинадцята година — пора першого сніданку. Чанка, служниця-карібка, що куховарила в нього, якраз накривала на стіл на тому боці галереї, що виходив до моря й мав славу найпрохолоднішого місця в Кораліо. На снідання був суп з акулячих плавців, тушковані земляні краби, плоди хлібного дерева, шматочок вареної ігуани, груші авокадо, щойно зрізаний ананас, червоне вино та кава. Джедді сів до столу й, солодко потягаючись, розв’язав пачку газет. Два дні — або й довше — він читатиме в Кораліо про всякі світові події точнісінько так, як ми читаємо химерні повідомлення тієї неточної науки, яка береться описувати побут марсіан. Прочитавши газети, він розішле їх — по черзі — усім іншим мешканцям Кораліо американського походження. Першою потрапила йому до рук газета з розряду тих товстих друкованих матраців, що на них, як розповідають, читачі нью-йоркських газет щонеділі поринають у літературний сон. Консул розіслав її перед собою на столі, підперши з одного боку спинкою стільця. А тоді старанно заходився коло сніданку, час від часу перегортаючи сторінки й ліниво перебігаючи по них очима. Раптом йому впало в око щось дуже знайоме — погано надрукована фотографія корабля на цілі півсторінки. З цікавістю він нахилився до газети, щоб прочитати крикливий заголовок статті, вміщеної поряд. Так, він не помилився. На знімку була “Ідалія”, восьмисоттонна яхта, що належала, за висловом газети, “кращому з кращих, Мідасові грошового ринку^[40], довершеному джентльменові Дж. Уорду Толліверу”. Повільно попиваючи чорну каву, Джедді прочитав статтю. У ній докладно перелічувалось рухоме й нерухоме майно містера Толлівера, далі йшов опис його яхти, і тільки наприкінці повідомлялась головна новина, крихітна, як гірчичне зернятко. Містер Толлівер у супроводі найближчих друзів вирушає у півторамісячне плавання вздовж берегів Центральної та Південної Америки й Багамських островів. Серед гостей згадувались місіс Кемберленд Пейн та міс Іда Пейн із Норфолка. Щоб догодити невибагливим читачам, автор статті вигадав цілий роман. Він так часто згадував поряд імена міс Пейн та містера Толлівера, що здавалось, ніби він уже поблагословив їх на шлюб. З манірною двозначністю він грав такими виразами, як: “дехто твердить”, “поширюються чутки”, “є здогади”, “ніхто б не здивувався, якби”, а закінчував поздоровленнями. Поснідавши, Джедді взяв газети й перейшов на кінець веранди, де сів на своє улюблене палубне крісло, а ноги поклав на бамбукове поруччя. Він запалив сигару й поглянув на море. Йому було приємно, що новина так мало схвилювала його. Він був радий, що переміг горе, яке погнало його у добровільне заслання, в цю далеку країну лотоса^[41]. Звичайно, Іди він ніколи не забуде, але думка про неї тепер не боліла йому. Після непорозуміння та сварки, що сталась між ними, він згарячу підшукав собі місце консула, хотів помститись їй, порвавши з її оточенням і з нею самою. І в цьому йому пощастило. За дванадцять місяців, які вій прожив у Кораліо, вони не написали одне одному жодного слова, хоч у рідких листах від небагатьох друзів, з якими він ще підтримував зв’язок, іноді згадувалось її ім’я. І все ж він не міг приглушити в собі почуття радості, коли дізнався, що вона досі не вийшла заміж — ні за Толлівера, ні за когось іншого. Але Толлівер, видимо, ще не втратив надії. Тільки Джедді тепер байдуже. Він скуштував лотоса. Він був щасливий і задоволений у цій країні вічно пекучого сонця. Ті далекі дні, коли він жив у Штатах, здавались йому тепер дражливим сном... Хай Іда буде така сама щаслива, як і він. Повітря запашне, як у далекому Авалоні^[42], вільна, ідилічна течія зачарованих днів; життя серед цього безжурного поетичного народу, повне музики, квітів, тихого сміху; таке близьке море й такі близькі гори; розмаїті видіння кохання, краси, чарів, що розцвітають білими тропічними ночами, — все це проймало його живими радощами. А тут ще й Паула Бренніген. Джедді збирався одружитися з Паулою, якщо вона згодиться, звісно. А що вона згодиться, він майже не сумнівався. Але він чомусь не поспішав з освідченням. Кілька разів слова були готові зірватися з його уст, але щоразу якась таємнича сила стримувала його. Можливо, то було, підсвідоме побоювання, що такий вчинок розірве останню нитку, яка пов’язує його з минулим. Він був би дуже щасливий з Паулою. В місті мало дівчат, які б могли зрівнятися з нею. Два роки вона провчилася в монастирській школі в Новому Орлеані, й коли їй, буває, заманеться показати свою освіченість, вона нічим не відрізняється від дівчат з Норфолка або Манхеттена. Зате як приємно дивитись на неї, коли вона вбереться іноді в національний іспанський костюм з голими плечима й пишними широкими рукавами! Бернард Бренніген був найбагатший купець у Кораліо. Крім магазину, він мав ще й караван мулів і провадив жваву торгівлю з різними містами та селами всередині країни. Дружина його була місцева аристократка зі знатного кастільського роду, але брунатний відтінок на її оливкових щоках свідчив про домішку індіанської крові. Від шлюбу ірландця з іспанкою з’явився, як це часто буває, паросток дивовижної, своєрідної краси. Бреннігени були надзвичайно приємні люди, і горішній поверх їхнього будинку був давно вже готовий до послуг Джедді та Паули, аби тільки Джедді зважився завести про це розмову. Минуло дві години. Консулові набридло читати. Газети безладно валялись круг нього на підлозі. Розлігшись у кріслі, він мрійно дивився на навколишній рай. Кілька бананових дерев розкинуло свої широкі щити між ним і сонцем. Положистий схил від консульства до моря вкривали темно-зелені зарості лимонних та апельсинових дерев, що саме починали квітнути. Лагуна врізалась у суходіл, наче темний зазублений кристал, і над нею бліде сейбове дерево^[43]підносилось мало не до хмар. Декоративне листя хитких кокосових пальм у березі яскріло на аспідно-сірому тлі майже нерухомого моря. До свідомості Джедді доходили яскраво-багряні та блідо-жовті плями серед густих зелених заростей; пахощі фруктів та квітів, димок від глиняної кабиці під гарбузовим деревом, де куховарила Чанка; дискантовий жіночий сміх у хатках тубільців, пісня червоногрудий, солонуватий повів з моря, димінуендо^[44] ледве чутного прибою вподовж узбережжя — й потім поступово виникла перед ним біла цяточка, яка весь час росла й виросла нарешті у велику пляму на одноманітно сірій поверхні моря. З лінивою цікавістю він слідкував, як пляма дедалі більшала, — й кінець кінцем обернулась в “Ідалію”, що повним ходом пливла понад узбережжям. Не міняючи пози, Джедді дивився, як гарненька біла яхта швидко наближалась, як незабаром порівнялася з Кораліо. Потім, випроставшись, він побачив, як вона пройшла мимо — не більше як за милю від берега. Він бачив, як поблискували її начищені мідні частини, бачив смуги палубних тентів — і тільки. Немов кораблик у чарівному ліхтарі, “Ідалія” пройшла через осяяне коло його невеличкого світу й зникла назавжди. Якби не легесенька хмарка диму на обрії, що залишилась від неї, можна було подумати, що “Ідалія” — щось нереальне, химерний витвір його бездіяльної фантазії. Джедді повернувся до контори й знову почав порпатись над звітом. Коли стаття в газеті зовсім не збентежила його, то ця безмовна поява яхти подіяла на нього ще менше. Вона принесла з собою спокій і мир, бо тепер у нього зникли останні сумніви. Він знав, що люди іноді довго зберігають надії, навіть не усвідомлюючи цього. Тепер, коли вона — Іда — проїхала дві тисячі миль і обминула його, не подавши й знаку, йому нема чого більше — навіть підсвідомо — чіплятися за минуле. По обіді, коли сонце сховалося за гори, Джедді вийшов прогулятись на вузеньку смужку берега, попід кокосовими пальмами. З моря повівав легенький вітерець, мережачи поверхню води дрібними хвильками. Невеличкий бурун з тихим шелестом виплеснувся на пісок, принісши з собою якийсь круглий блискучий предмет, що знов скотився в море, коли хвиля відступила. Нова хвиля зовсім викинула його на берег, і Джедді підібрав знахідку. Це була довгошия пляшка з-під вина, з безкольорового скла. Корок сидів у ній туго, врівні з краями шийки, запечатаної темно-червоним сургучем. У пляшці не видно було нічого, крім зібганого аркушика паперу, який, мабуть, пом’яли, затискаючи у вузьке горлечко. На сургучі виднівся відтиск персня з якоюсь монограмою; але відтиск той, мабуть, зроблено нашвидку, бо літери годі було розібрати. Іда Пейн завжди носила перстень з печаткою, вважаючи його найкращою оздобою. Джедді здалося, що на сургучі відтиснуті знайомі ініціали І. П., і він відчув якесь дивне хвилювання. Це був куди інтимніший нагад про Іду, ніж яхта, на якій вона щойно пропливла мимо. Він пішов додому й поставив пляшку на письмовий стіл. Скинувши капелюх і піджак, він засвітив лампу — ніч навально заполонила місто після короткого смеркання — й почав розглядати свою морську здобич. Піднісши пляшку до світла й повільно обертаючи її, він кінець кінцем виявив, що в ній було два аркушики дрібно списаного поштового паперу; що папір своїм форматом і кольором подібний до того, яким звичайно користувалась Іда, і що почерк, наскільки він міг розглядіти, був також Ідин. Грубе скло так викривляло проміння лампи, що Джедді не зміг розібрати жодного слова. Але деякі заголовні літери, що йому пощастило розібрати, були написані, безперечно, її рукою. З ледве помітною усмішкою збентеження й радості Джедді поставив пляшку на стіл і поклав біля неї рядочком три сигари. Потім приніс із веранди своє улюблене крісло й догідно розлігся в ньому. Він куритиме сигари й міркуватиме над виниклою проблемою. Бо це й справді була проблема. І навіщо він підібрав пляшку? Та пляшка стояла у нього на столі. Море, звідки приходить стільки тривог, — навіщо воно принесло сюди цю пляшку й порушило його спокій? У цій сонній країні, де дозвілля було більше, ніж треба, він звик глибоко замислюватись навіть над дрібницями. Він вигадував різні химерні гіпотези з приводу пляшки, проте жодна не задовольняла його. Такі пляшки часом кидають з кораблів, яким загрожує загибель або катастрофа, і покладають на цих непевних посланців єдину надію на порятунок. Але ще не минуло й три години, як він бачив “Ідалію”, вона була цілісінька й пливла повним ходом. А може, на ній збунтувалась команда, замкнула в трюмі пасажирів, і в цій пляшці міститься прохання про допомогу? Але таке поводження команди просто неймовірне, та й навряд, щоб схвильовані пасажири стали писати лист на чотирьох сторінках поштового паперу й старанно доводити, що їх треба врятувати. Так поступово, способом виключення, він забракував маловірогідні гіпотези й зупинився — неохоче, правда, — на одній, найімовірнішій, а саме: що лист у пляшці адресовано йому. Іда знає, що він у Кораліо; пропливаючи мимо, вона кинула пляшку в море, а вітер пригнав її до берега. Ледве Джедді дійшов цього висновку, як на переніссі в нього пролягла зморшка, а навколо уст накреслився вираз упертості. Він дивився крізь прочинені двері на велетенських світляків, що пропливали безмовними вулицями. Якщо це послання від Іди, про що вона може писати до нього, як не про бажання помиритись? Але чому тоді вона вдалась до такого непевного й навіть легковажного способу, коли можна було скористатись поштою? Кинути записку в море у якійсь там пляшці! Це непростима легкодумність, а то й просто зневага. Від цих думок у ньому прокинулась гордість і притлумила всі інші почуття, що їх воскресила пляшка. Джедді надів піджак та капелюх і вийшов. Він подався вулицею до невеличкого майдану, де грав оркестр і гуляли веселі, безтурботні люди. Соромливі сеньйорити снували навколо зі світляками в чорних, як смола, косах, боязко й улесливо усміхаючись до нього. Повітря було напоєне млосними пахощами жасмину та апельсинового цвіту. Консул зупинився біля будинку Бернарда Бреннігена. На галереї в гамаку гойдалась Паула. Почувши голос Джедді, вона вся зашарілась і випурхнула з гамака, як пташка з гнізда. Її вбрання зачарувало його: муслінове плаття, все в оборках, жакетка з білої фланелі — скільки смаку та елегантності! Він запропонував їй піти прогулятись, і вони пішли до старовинної індіанської криниці, викопаної при дорозі, під горою. Там вони присіли поруч на цямрині, і Джедді нарешті зважився вимовити слова, що їх так довго ждали від нього. І хоч він був певний, що вона не скаже йому “ні”, він увесь затремтів від радості, побачивши, якою цілковитою була його перемога і як безоглядно підкорилась йому Паула. От серце, створене для кохання й вірності! І все це без примх, без зайвих запитань і всяких банальностей, що їх вимагає звичай. Ніколи Джедді не почував себе таким щасливим, як цього вечора, коли цілував Паулу біля дверей її дому! “Тут, у країні лотоса пустельній, спочинути у вічному дозвіллі”— здавалось йому, як і багатьом мореплавцям до нього, найкращою й найлегшою долею. Майбутнє в нього ідеальне. Він потрапив у рай, де немає підступного змія. Його Єва воістину буде часткою його самого, неприступна для спокуси й тому ще більш спокуслива. Сьогодні все вирішилось, і серце його було повне спокійної, впевненої радості. Джедді пішов додому, насвистуючи “La Colondkina”^[45] — найкращу й найсумнішу з усіх любовних пісень. З свого сідала біля дверей стрибнула йому назустріч, жваво белькочучи, ручна мавпочка. Він попрямував до столу, щоб дістати для неї горіхів. В півтемряві його рука наткнулась на пляшку. Він здригнувся, мовби доторкнувся до холодного, круглого тіла гадюки. Він зовсім забув про пляшку! Він засвітив лампу й нагодував мавпочку. Потім дуже старанно запалив сигару, взяв пляшку й пішов до берега. Було місячно, море сяяло. Вітер перемінився і — як завжди вечорами — дув з берега. Підійшовши до самої води, Джедді закинув нерозпечатану пляшку далеко в море. На мить вона зникла під водою, а потім підстрибнула вгору, удвоє вище за свою вишину. Джедді стояв нерухомо й стежив за нею. Місяць світив так ясно, що було добре видно, як вона колихається на невеличких хвилях — угору-вниз, угору-вниз... Крутячись і поблискуючи, вона помалу віддалялась від берега. Вітер ніс її у відкрите море. Незабаром вона обернулась у малесеньку цяточку, яка то з’являлась, то знову зникала, й потім таємницю її навіки поглинула ще більша таємниця — океан. Джедді стояв нерухомо на березі, курив сигару й дивився на воду. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . — Сімоне! Гей, Сімоне! Та прокинься ж нарешті, Сімоне! — загорлав хтось біля самої води. Старий Сімон Крус був метис^[46]; він жив у хатинці біля моря, ловив рибу й перевозив контрабанду. Він тільки що задрімав — і от його збудили. Він уступив у черевики й вийшов надвір. Там саме висідав із шлюпки молодший офіцер із “Валгалли”, його давній знайомий, разом із трьома матросами. — Біжи до міста, Сімоне, — гукнув офіцер, — і розшукай доктора Грегга або містера Гудвіна, або кого іншого з приятелів містера Джедді, і нехай вони зразу ж ідуть сюди! — Святителі небесні! — відгукнувся сонний Сімон. — Чи не трапилося чого з містером Джедді? — Він отам під брезентом, — сказав офіцер, показуючи на шлюпку. — Ще трохи — й він пішов би на дно. Ми помітили його з пароплава, за милю від берега; він плив, як божевільний, за якоюсь пляшкою, а пляшку ту несло в море. Ми спустили шлюпку — й за ним. Він уже був наздогнав пляшку, але знесилився й пішов під воду. Ми приспіли вчасно — і, може, він ще буде живий, але це вже справа лікаря. — Пляшка? — сказав старий, протираючи очі. Він ще не зовсім прочумався. — Де пляшка? — Там десь, пливе собі, — сказав моряк, тикнувши пальцем у бік моря. — Та проснися ж, Сімоне! III. Сміт

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒