Annotation 1 страница

У книзі відомого американського письменника Вільяма Сідні Портера, який увійшов в історію світової літератури як О. Генрі, вміщено роман “Королі і капуста”, оповідання та новели. Ці твори сповнені щирої людяності, світлого гумору, життєдайного оптимізму. Книга О. Генрі — романтика XX століття — буде цікавою і корисною широкому загалу читачів. О. ГенріКоловоротиКоролі і капуста[13]Передмова тесліІ. Лис на світанкуII. Лотос і пляшкаIII. Сміт IV. СпійманіV. Ще одна жертва Купідона[64]VI. Грамофон і чесністьVII. Де гроші? VIII. АдміралIX. Надзвичайний прапорX. Трилисник і пальмаXI. Рештки кодексу честіXII. ЧеревикиXIII. КорабліXIV. ХудожникиXV. ДіккіXVI. Rouge et noir[176]XVII. Дві відставкиXVIII. ВітаграфоскопОстання ковбасаПисання на піскуПустеля й тиОповідання та новелиЧотири мільйони[186]Долоня Тобіна[187]Дари волхвів[190][191]В антракті[194]Кімната на горищі[195]Жертви любові[200]Фараон[210] і хорал[211]Приворотне зілля Айкі Шоенштайна[220]Кохання та гроші[224]Кульбаба[228]Зелені двері[239]Незакінчена оповідь[242]Роман біржового маклера[251]Втрачена нагода[254]Мебльована кімната[260]Короткий тріумф Тільді[264]Запалений світильник[274]Маятник[275]Закупник із Кактус-Сіті[278]Чия вина? [279]Останній листок[281]Пором нездійснених мрій[286]Серце Заходу[292]Гіменеїв[293] порадник[294]Пімієнтські млинці[299]Різдво з несподіванкою[303]Голос міста[304]Голос міста[305]Як Джон Гопкінс зажив повного життя[315]Як прозрів Доуерті[318]Персик[326]Провісник весни[332]Поки чекає автомобіль[338]Комедія цікавості[341]Місто зазнало поразки[342]Троянди, хитрощі й романтика[346]Мить в Аркади[358]Винарня і троянда[361]Трубний глас[368]З виру богеми врятована[371]Аристократ[392]Хто чим може[403]Пам’ятка[413]Благородний шахрай[422]Нещасливий трест[423]Індіанський лікар[433]Сільська розвага[439]Кафедра філантроматематики[444]Шлюбна контора[455]Стрижений вовк[459]Коса на камінь[463]Свиняча етика[466]Дороги долі[473]Знайдене виправлення[474]Вибране[476]Як ховався Чорний Білл[477]Мить перемоги[482]Сміливіш[489]Коловороти[498]Вождь червоношкірих[499]Коловорот життя[502]Дороги, які ми вибираємо[503]Ділові люди[507]Немовлята в джунглях[508]Місто без пригод[517]Усього потрошку[547]Черстві булки[548]День, який ми святкуємо[551]Маленькі шедеври великого майстра

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179180181182183184185186187188189190191192193194195196197198199200201202203204205206207208209210211212213214215216217218219220221222223224225226227228229230231232233234235236237238239240241242243244245246247248249250251252253254255256257258259260261262263264265266267268269270271272273274275276277278279280281282283284285286287288289290291292293294295296297298299300301302303304305306307308309310311312313314315316317318319320321322323324325326327328329330331332333334335336337338339340341342343344345346347348349350351352353354355356357358359360361362363364365366367368369370371372373374375376377378379380381382383384385386387388389390391392393394395396397398399400401402403404405406407408409410411412413414415416417418419420421422423424425426427428429430431432433434435436437438439440441442443444445446447448449450451452453454455456457458459460461462463464465466467468469470471472473474475476477478479480481482483484485486487488489490491492493494495496497498499500501502503504505506507508509510511512513514515516517518519520521522523524525526527528529530531532533534535536537538539540541542543544545546547548549550551552553554555556557558

О. Генрі
Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Коловороти
долі Вільяма Сідні Портера

Історія життя цієї людини сповнена таких трагічних моментів, яких не зустрінеш у жодному з його оповідань. Е. Синклер Вільям Сідні Портер — всесвітньо відомий майстер короткого оповідання — увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О. Генрі. Колеги по письменницькому ремеслу називали його “великим розрадником”, а літературні критики — “каліфом Багдада над підземкою””^[1], “американським Мопассаном”, “американським Кіплінгом”, " американським Чеховим”^[2]. Сам письменник не любив розповідати про своє життя, уникав контактів із репортерами і майже не спілкувався з іншими літераторами. В одному з нечисленних інтерв’ю, опублікованому в “Нью-Йорк санді таймз” 4 квітня 1909 року, О. Генрі заявив, що його життя було небагатим на пригоди і випробування, тож усі домисли стосовно того, що події, описані в оповіданнях, нібито ґрунтуються на його власному життєвому досвіді, він назвав абсолютно безпідставними. Це твердження новеліста, який на той час переживав пік популярності, нагадує своєрідну містифікацію. Біля її витоків стояла реальна життєва історія Вільяма Сідні Портера, в якій мали місце настільки драматичні перипетії, що він волів би взагалі стерти їх зі своєї пам’яті, а тому й приховував від шанувальників свого таланту як страшну і ганебну таємницю. Знайомство з оповіданнями О. Генрі, більшість з яких сповнена іскрометного гумору, життєвого оптимізму і щирої доброзичливості, формує у свідомості читачів досить специфічний образ автора-оповідача — такого собі безшабашного, веселого й іронічного балагура, улюбленця фортуни, котрий з легкістю, неначе граючи, безтурботно крокує дорогами життя. Втім, такий образ мало в чому схожий на справжнього Вільяма Сідні Портера, портрет якого вимальовується зі спогадів його сучасників і літературних біографій, автори яких, спираючись на достеменно відомі факти і напівлегендарні відомості, крок за кроком відтворювали його нелегкий життєвий шлях. Живий інтерес до всього, що відбувалося навкруги, поєднувався в його характері зі своєрідною відстороненістю, яка зумовлювалась замкненою стриманістю та сором’язливістю провінціала. Схильність до авантюризму й готовність на рішучі вчинки сусідили в ньому з природною м’якістю натури та, зумовленою аналітичним розумом, повсякчасною налаштованістю на філософські роздуми. Блискуча дотепність, тонка іронія, віртуозна гра словами, що яскравим різнобарвним орнаментом вплітаються у навдивовижу життєподібну тканину його описів і майже натуралістичних замальовок, створюють ефект переконливої впізнаваності зображуваного. Світ новелістики О. Генрі постає в уяві читача водночас і до болю знайомим, й інтригуюче цікавим. При цьому вражаюча ексцентричність несподіваних розв’язок, поєднуючись із доброзичливим ставленням автора до людини, формує зворушливий романтичний міф про маленького американця — такий собі тендітний промінчик хисткої надії у сірих присмерках повсякденної буденності. Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року в маленькому квакерському селищі Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Грінсборо, що в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних, діловитих янкі. Його дід по материнській лінії — освічений квакер Вільям Свейм — був рабовласником, але щиро симпатизував аболіціоністам і підтримував ідею звільнення рабів. Наділений неабияким літературним хистом, він з 1827 по 1835 рік був головним редактором популярної серед городян міської газети “Грінсборо петріот”, для якої писав не лише передовиці, а й гострі політичні репортажі та сповнені грубуватого гумору скетчі на злобу дня. Його донька Мері Джейн, мати майбутнього письменника О. Генрі, яка здобула доволі пристойну для тих часів освіту — закінчила жіночий коледж у Грінсборо, добре розумілася на літературі й мистецтві. Від батька вона успадкувала не лише живий інтерес до журналістики, але й блискуче почуття гумору та мистецький талант: писала вірші й гарно малювала. Померла Мері Джейн у молодому віці від туберкульозу, залишивши трьох маленьких синів — п’ятирічного Шелла, трирічного Вілла і немовля Девіда, який невдовзі помер. Трагедії, що спіткали Вілла в ранньому дитинстві, наклали відбиток на його характер і вдачу: свій біль і прикрість від невдач він завжди намагався приховувати від оточуючих, долаючи біди і негаразди самотужки. Його дід по батьківській лінії — Сідні Портер — був типовим янкі, вихідцем із Коннектикута. У 1823 році він перебрався до Грінсборо, де одружився з місцевою аристократкою Руфі Ворд. Саме вона — сильна, незламна, вольова і владна жінка, на плечі якої після смерті чоловіка ліг тягар боргів і турбота про сімох дітей, — згодом взяла на себе й відповідальність за виховання онуків. Батько Вільяма — Олджернон Сідні Портер — мав медичну освіту і тривалий час був шанованою в місті людиною. Мешканці Грінсборо любили його за добру вдачу і вкрай співчутливе ставлення до пацієнтів. Неграм і біднякам він надавав медичну допомогу безкоштовно, але його добропорядністю й людяністю, на жаль, часто зловживали і заможні городяни, які “забували” заплатити йому гонорар. Після смерті дружини, тамуючи важкі переживання, Олджернон почав заглядати на дно пляшки і захопився модною в ті часи розвагою — винахідництвом. Великою мірою цьому сприяла загальна атмосфера життя тогочасного американського суспільства, що була просякнута особливим пієтетом до технічного прогресу. Поворотним моментом у житті Олджернона стало виголошене президентом Грантом у 1872 році звернення до нації, де заохочувалася ініціатива рядових громадян щодо участі у “Виставці досягнень американської нації", яка приурочувалася сотій річниці незалежності. Одержимий мрією створити щось надзвичайно грандіозне, прославитися і розбагатіти, Олджернон Портер повністю віддався своїй новій пристрасті, поступово віддалившись і від повсякденних турбот сім’ї, і від тих реальних проблем, що ставило перед ним життя. Однак його технічні ідеї, серед яких, зокрема, були конструкції вічного двигуна, літального апарату, пральної машини, агрегату для збирання бавовни, виявилися непродуктивними, тож йому судилося “поповнити ряди легіону горе-винахідників, цих попутників і добровільних мучеників технічного прогресу”^[3]. Втративши медичну практику і не досягнувши успіху у своїх технічних експериментах, Олджернон невдовзі перетворився на об’єкт злостивої іронії та глузування мешканців Грінсборо, що болем відгукнулося у серці жалісливого і вразливо-емоційного Вілла. Виконуючи накази бабусі, яка намагалася боротися з хворобливим захопленням свого непутящого сина, хлопець змушений був разом із братом потайки знищувати черговий незавершений батьківський винахід. До речі, після смерті Олджернона під його подушкою було знайдено 38 правильно оформлених заявок на патенти, що так і не принесли їх авторові ані грошей, ані визнання. Любов до батька та співчуття до його страждань, як вважають біографи письменника, змішувалися в душі Вілла з почуттям сорому й образи, породжуючи комплекс сирітства. Тож не дивно, що в дорослому віці Вільям Сідні Портер дуже серйозно ставився до сімейного життя, а любов до доньки Маргарет стала основним стимулом його творчості та одним із головних джерел його особистого щастя. Усі, хто знав майбутнього новеліста в дитячі роки, згадують про його неабиякий хист до малювання карикатур і шаржів, про унікальну спроможність вловлювати найхарактернішу рису зовнішності людини і майстерно відтворювати її чи то на шкільній дошці, чи то на папері. Як і інші юні мешканці Грінсборо, Вілл полюбляв веселі розваги, гучні ігри та дотепні розіграші. Постійно заклопотані серйозними життєвими проблемами дорослі мало цікавилися його дозвіллям. І солодке повітря свободи п’янило хлопчика, підсилюючи жагу пригод та схильність до найрізноманітніших авантюр. У дванадцятирічному віці Вілл утік із дому і разом з приятелем відправився у мандрівку до океану. Однак уже на другий день, коли гроші скінчилися, горе-мандрівники вирішили відкласти подорож до кращих часів і на даху товарного вагону повернулися до рідного міста. Шкільні роки Білла Портера минали у Грінсборо Перший і єдиний на той час навчальний заклад цього провінційного містечка — приватну школу — заснувала його тітка міс Евеліна Портер, яка мала справжній педагогічний талант і визначні організаторські здібності. Приділяючи велику увагу вихованню і гуманітарним аспектам освіти, міс Евеліна прищеплювала дітям любов до читання, розвивала філологічні здібності й творчу фантазію. Усі ці навички стали у пригоді Біллові в дорослому житті, створивши надійне підґрунтя для його літературних успіхів. Згодом письменник згадуватиме, що саме в шкільні роки він прочитав найважливіші твори свого життя — романи Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, Вільяма Теккерея, Александра Дюма і Віктора Гюго Дві книги — “Анатомію меланхолії” Роберта Бертона і тлумачний словник Вебстера — юний Портер постійно тримав при собі й перечитував із величезним задоволенням. У 1876 році, коли в Грінсборо відкрилася перша міська середня школа, Білл перейшов до неї. Однак навчався там недовго: через два роки йому довелося поєднувати шкільні заняття з вечірніми чергуваннями в аптеці, що належала його дядькові Кларку Портеру. Кмітливий і здібний юнак швидко опанував нелегку професію фармацевта і покинув школу. Сірі будні безрадісного життя провінційного аптекаря письменник згодом згадував не без ностальгії: саме тоді він уперше одержав чудову можливість спокійно вивчати людські характери і звички, адже тогочасна аптека була водночас і своєрідним місцевим салоном, де обговорювалися останні новини й чутки. Відвідувачі аптеки, серед яких було чимало освічених людей — друзів Кларка Портера, полюбили дотепного хлопця, чиї влучні репліки й жарти незрідка їх приємно дивували, а вдалі шаржі — навіть викликали щире захоплення. Добросовісного і доброзичливого молодого Портера поважали і клієнти, і колеги, один із яких, доктор Джеймс Голл, запропонував йому поїхати до Техасу. Ця пропозиція видалась Біллові надзвичайно привабливою, і він не відмовився від спокусливого шансу змінити розмірене тихе життя напівсонного південного містечка, де ніколи не траплялося нічого надзвичайного, на романтично омріяний Техас — легендарний край ковбоїв, небезпечних пригод та карколомного ризику. Рідні без вагань відпустили юнака з доктором Голлом, сподіваючись, що зміна клімату благотворно вплине на здоров’я Білла і позбавить підозрілого хронічного кашлю, який загрожував перерости у туберкульоз. З березня 1882 року в житті Вільяма Сідні Портера починається новий, так званий техаський період, який збагатить його уяву великою кількістю найрізноманітніших яскравих вражень і подарує безліч оригінальних сюжетів та колоритних образів для майбутніх оповідань. Майже два роки Білл провів на техаських ранчо, які належали синам доктора Джеймса Голла. Спочатку він був ковбоєм у старшого сина Лі Голла, що славився відвагою і відчайдушною мужністю, тобто тими рисами, що були вкрай необхідні в суворих умовах постійних сутичок із загонами мексиканських десперадо — зухвалих крадіїв худоби. Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме тут він з легкістю опанував іспанську мову, вдосконалив набуті в шкільні роки навички гри на гітарі та засвоїв репертуар ковбойських пісень. Згодом Білл перебрався на ферму середнього сина доктора Голла — Ричарда. Там від нього вимагалося значно менше фізичних зусиль і він мав вдосталь часу, аби насолоджуватися дозвіллям — малювати, вивчати німецьку та французьку мови, читати. У Ричарда була гарна бібліотека, і Біллові випала чудова нагода прочитати всього Шекспіра, ознайомитися з творами Смоллета, Теннісона, Гізо, Юма. Саме тоді він і написав свої перші гумористичні оповідання, які дуже сподобалися його друзям і знайомим. Дехто навіть радив надіслати їх до модних журналів, але сам Портер ставився до власних літературних спроб вкрай скептично. Втім, уже в тих ранніх творах (деякі з них дійшли й до наших днів), були помітні проблиски гумористичного таланту і неабиякої мовної інтуїції автора, яка проступала у вдалих каламбурах, багатстві синонімічних рядів та влучних метафорах. Коли фінансові справи родини Голлів погіршилися і вони вирушили у прерії, Портер вирішив повернутися до благ цивілізації і весною 1884 року оселився в Остіні. Тогочасна столиця Техасу, де шаленими темпами розвивалася комерція і вирувало культурне життя, прийшлася йому до вподоби. Він залюбки грав у аматорських виставах місцевої театральної трупи, брав участь у концертах остінського вокально-інструментального квартету, був ініціатором численних розіграшів, жартів і авантюр, чутки про які ще довго були на слуху у мешканців міста Остін. Змінивши низку професій (аптекар, клерк фірми з продажу нерухомості, лейтенант місцевого загону Техаської національної гвардії, кресляр Земельного управління штату) майбутній літератор додав чимало цікавих житейських сюжетів, несподіваних колізій та яскравих колоритних образів до власного письменницького арсеналу. Особисте життя Вільяма Сідні Портера в ті роки було майже безхмарним. Після низки легких юнацьких захоплень і нетривалих романів до нього прийшло справжнє глибоке почуття — кохання до Етол Естес Роуч, яке, на щастя, виявилося взаємним. Сімнадцятирічна струнка темноока дівчина, зовнішність якої О. Генрі згодом відтворить у портреті Делли (“Дари волхвів”), назавжди підкорить його серце легкою вдачею, жіночістю, тонким розумінням мистецтва і неабияким почуттям гумору. Мати і вітчим Етол були проти її стосунків з Біллом Портером. Не те щоб їм чимось не подобався інтелігентний, дотепний і завжди вишукано одягнений юнак, щомісячний заробіток якого був досить пристойним для тих часів, просто вони панічно переживали за здоров’я майбутніх онуків. Річ у тім, що батько Етол, як і мати Білла, помер від туберкульозу, тож шлюб молодих людей із такою загрозливою спадковістю міг, на думку Роучів, виявитися вкрай небезпечним для потенційних нащадків. Тому батьки дівчини, аби уникнути небажаного для них заміжжя доньки, вирішили виїхати з Остіна. Довідавшись про це, збентежені й налякані майбутньою розлукою, закохані наважилися на відчайдушний крок і першого червня 1887 року таємно вінчалися у церкві Святої Трійці, що знаходилась на околиці міста. Подружнє життя Вілла і Етол було досить щасливим, однак, на жаль, нетривалим. Батьки юної місіс Портер невдовзі змирилися з рішенням дочки і полюбили свого зятя. У найдраматичніші періоди життя Вільяма Сідні Портера саме вони виявилися найбільш вірними його друзями, яким ніколи не бракувало щирості, щедрості й сердечної теплоти. Під час найскладніших випробувань він завжди звертався до Роучів, і вони жодного разу ні в чому йому не відмовили. Етол щиро цікавилася усіма справами чоловіка і підтримувала його в усіх починаннях. Перша дитина Портерів (хлопчик) померла відразу ж після народження, але рівно через рік, ЗО вересня 1889 р., у них народилася дівчинка, яку назвали Маргарет. Саме в цей час у Етол з’явилися перші ознаки страшної хвороби — успадкованого від батька туберкульозу. Фінансове становище молодого подружжя було досить стабільним: у 1891 році Вілл, завдяки підтримці друзів, отримав престижне місце касира-бухгалтера Остінського Національного банку. Ця робота добре оплачувалася, але через свою одноманітність не дуже подобалася ініціативному і сповненому креативної енергії Портеру, тому на дозвіллі він спрямовував свої життєві сили здебільшого в іншу, мистецьку, сферу. Восени 1887 року газета “Детройт фрі пресе” надрукувала перші гумористичні оповідання Вільяма Сідні Портера і запропонувала йому співробітництво Етол із великим ентузіазмом сприйняла творчі успіхи свого чоловіка, оскільки завжди вірила в його велике літературне майбутнє. У 1894 році Вілл придбав друкарню і права на видання місцевої газети “Айконокласт". Взявши нову назву “Роллінг Стоун", молодий редактор відмовився від політичної тематики і радикально змінив напрямок і зміст газети. Її своєрідним підзаголовком стала фраза “котиться прямо в мох", яка обігрувала відоме англійське прислів’я: “Перекотиполе (роллінг стоун) мохом не обросте". Загальна тональність нового видання була гумористичною. Надруковані на її сторінках фейлетони, гумористичні скетчі, забавні історії на злобу дня, комічні карикатури, абсолютна більшість яких вийшла з-під пера або пензля Вільяма Портера, прийшлися до смаку місцевому читацькому загалу. Втім рівно через рік після появи першого номера “Роллінг Стоун” редакція повідомила читачів газети, що її випуск тимчасово призупиняється. Цьому передували доволі сумні події. Фінансові справи газети йшли не найкращим чином, і зусиль головного редактора та його друзів і родичів для того, щоб утримувати її на плаву, явно не вистачало. До того ж ревізія, здійснена в Остінському Національному банку влітку 1893 року, виявила недостачу і велику кількість помилок у банківській документації, за ведення якої відповідав касир-бухгалтер Вільям Сідні Портер. Тож рішенням окружного прокурора проти нього було порушено кримінальну справу. Щоправда, невдовзі, завдяки втручанню керівників банку, які прекрасно знали про слабкі місця у веденні документації і мали з цього певний зиск, а також дякуючи заступництву містера Роуча, звинувачення з Портера були зняті. Залишившись без місця в банку і втративши всілякі надії підняти свою газету, Вілл, якого підтримували дружина та її батьки, енергійно взявся за пошуки нової роботи. Він надсилав свої фейлетони і скетчі до різних, у тому числі і центральних газет, і в результаті отримав декілька цікавих пропозицій, зокрема, запрошення на репортерську роботу до Вашингтона. Однак на той час стан здоров’я Етол значно погіршився, тож про від’їзд із Остіна не могло бути й мови. На щастя, у жовтні 1895 року газета “Хьюстон пост” запропонувала Портерові посаду керівника гумористичного відділу. Працюючи в цій газеті, він не лише писав смішні оповідання, веселі вірші та сатиричні нариси, але й сам ілюстрував їх, створював цикли карикатур та сюжетні оповідання в малюнках на кшталт сучасних коміксів. Деякі з творів він підписував псевдонімами або взагалі залишав без підписів. Згодом одна із шанувальниць таланту О. Генрі, дослідниця Мері Геррел, докладе чимало зусиль, щоб ідентифікувати, які саме гумористичні публікації з “Хьюстон пост” належали перу Вільяма Сідні Портера. Остаточним аргументом для винесення вердиктів при цьому слугували бухгалтерські документи, які засвідчували, що гонорари отримував саме Портер. До цієї, так званої ранньої творчої спадщини письменника зазвичай зараховують 28 коротких історій, 10 гумористичних віршів, 7 фейлетонів. Найвідоміші з них — “Суботній вечір Сіммонса", “Безпутний ювелір", “Білл Веретон", “Легенда Сан-Хасінто” — включаються сучасними видавцями до збірників новел О. Генрі. Взимку 1896 року за рішенням центральної влади справу Остінського Національного банку було переглянуто, а Вільяму Сідні Портеру інкриміновано розтрату великої, як на той час, суми — п’ять тисяч доларів. Більшість біографів письменника уникають однозначних суджень стосовно його причетності до фінансових махінацій, наголошуючи на тому, що бухгалтерська документація Остінського банку завжди велася вкрай недбало, і це відкривало для банківського керівництва необмежені можливості для зловживань. Втім дехто припускає, що Портер усе ж таки міг таємно взяти гроші, аби поліпшити фінансовий стан своєї газети “Роллінг Стоун". Очевидно, він сподівався невдовзі їх повернути, але так і не зміг цього зробити. Інші дослідники висловлюють припущення, що добросердечний Білл лише покривав одного зі своїх безпосередніх начальників, котрий взяв гроші і в силу певних серйозних обставин не повернув їх своєчасно. На користь цієї гіпотези наводять один цікавий мотив, який двічі з’являється в оповіданнях О. Генрі. Так, у новелі “За першою вимогою” змальовується ситуація, коли директор банку Білл Лонглі позичає десять тисяч доларів найкращому другові Мервіну для купівлі худоби, та невдовзі, на їхнє нещастя, приїздить ревізор, який виявляє недостачу. Мервін, котрий передав позичені гроші своєму братові, готовий навіть пограбувати поїзд, аби повернути борг і врятувати Білла від ув’язнення. Однак в останній момент з’являється брат Мервіна з великою виручкою і друзям вдається уникнути ганьби. Аналогічною є й колізія новели “Друзі із Сан-Розаріо", в якій також описано ситуацію, пов’язану з двома вірними друзями, несподіваною ревізією і банківською недостачею. І знову ж таки в останню хвилину, коли на карту поставлено честь, репутацію і свободу одного з приятелів, гроші, позичені на купівлю худоби, повертаються. У цих фіналах, які виглядають занадто банальними у порівнянні з непередбачуваними розв’язками, традиційними для новел О. Генрі, біографи схильні вбачати очевидну, можливо навіть усвідомлювану автором, ремінісценцію з власного біографічного контексту. У новітніх біографіях О. Генрі, щоправда, зустрічається інформація про те, що в середині 50-х років XX століття у СІЛА було здійснено спеціальну перевірку фінансової документації Остінського Національного банку за 1891— 1894 рр. з метою з’ясування причетності Вільяма Сідні Портера до виявленої ревізією у 1896 році недостачі. Висновок цієї перевірки виявився однозначним: касир-бухгалтер Портер до фінансових махінацій причетним не був. Отже, письменника було офіційно реабілітовано, але, на жаль, лише посмертно. Тоді ж, 14 лютого 1896 року, Вільяма Сідні Портера було знову заарештовано, але невдовзі випущено під заставу, внесену його тестем містером Роучем. Та коли на початку липня Вілла викликали до Остінського суду, він несподівано для близьких і друзів вирішив втекти від правосуддя. Купивши квиток від Остіна до Хьюстона, він на одній із проміжних станцій змінив маршрут і відправився до Нового Орлеану. Переховуючись від поліції під чужим ім’ям, Вілл деякий час мешкав там, заробляючи на хліб написанням репортажів, і таємно листувався з Етол. Влада штату Техас оголосила про його розшук, тож перебування у Новому Орлеані — найближчому до техаських кордонів великого морського порту — було вкрай небезпечним, і це змусило втікача шукати притулку за кордоном. Опинившись у Гондурасі, за яким у ті часи міцно закріпилася слава надійного притулку для тих, хто не в ладах із законом, Вільям Портер попервах жив у злиднях, ледве заробляючи на шматок хліба важкою фізичною працею. Саме в цей час доля звела його з братами Елом і Франком Дженнінгсами — вихідцями з благородного американського сімейства, яких жага пригод та схильність до ризикованих авантюр перетворила на “джентльменів удачі". Брати мали при собі чималу суму грошей, яку вони зухвало викрали з одного техаського банку. Портер, який зазвичай справляв на людей приємне враження, дуже сподобався братам, і вони заприятелювали з ним. До речі, Ел Дженнінгс став не лише близьким другом Вілла, але й одним із перших біографів письменника. Його мемуари “Крізь пітьму з О. Генрі", які містять, щоправда, чимало вигаданих епізодів та явного вимислу, просякнуті щирою симпатією і глибокою повагою до Вільяма Портера. Зокрема, Ел Дженнінгс згадує, що після участі у місцевому путчі їхня трійця змушена була втекти до Мексики, де Портер отримав телеграму про тяжкий стан здоров’я своєї дружини і вирішив повернутись додому. Етол, якій доводилося економити кожний цент, перед Різдвом продала за двадцять п’ять доларів свою чудову мережану шаль, щоб купити в подарунок Біллові золотий ланцюжок для годинника, який він взяв із собою у той фатальний день втечі. Однак, коли цей ланцюжок потрапив до Білла, той уже продав свого годинника, аби на виручені гроші придбати квиток на поїзд до американського кордону. Діставшись Нового Орлеану, він відправив тестеві телеграму, в якій просив надіслати двадцять п’ять доларів на квиток до Остіна. Повернувшись додому 28 січня 1897 року, Білл добровільно здався поліції і одночасно подав клопотання про звільнення під заставу до початку судового засідання. Враховуючи вкрай важкий стан місіс Етол Портер, остінські судові чиновники задовольнили його прохання, щоправда, при цьому вдвічі, порівняно з попереднім разом, збільшили суму застави. Ні Етол, ні її батьки жодним словом не дорікнули Біллові за його втечу: вони щиро вірили в його невинність і сподівалися, що адвокати зможуть довести її у суді. Радість, спричинена поверненням коханого чоловіка, на деякий час повернула Етол життєві сили. Білл був надзвичайно уважним до дружини і весь час проводив з родиною. Однак хвороба не відступила і 25 червня 1897 року Етол померла. Восьмирічна Маргарет дуже важко переживала цю трагедію, і батько з усіх сил намагався повернути доньку до природного для її віку способу життя, де обов’язково має знаходитись час для розваг і веселощів. Батьки Етол всіляко опікувалися справами зятя і єдиної онуки, підтримуючи їх у скрутні часи. Містер Роуч заохочував Білла до продовження журналістської кар’єри, створював всі умови для того, щоб він писав та друкувався. Успіх не примусив себе довго чекати: новела “Чудо в ущелині” була високо оцінена Національним синдикатом “Макклюр і компанія”, а це відкривало великі перспективи. Втім мріям Портера і Роучів у той час ще не судилося здійснитися: попереду був суд і його жорстокий вирок. На судовому засіданні Вільям Сідні Портер категорично заперечував свою провину, однак на своє виправдання не сказав майже нічого, чим дуже здивував і адвоката, і родичів. Так, 25 квітня 1898 року остінський суд приговорив його до п’яти років ув’язнення в Колумбусі — тюрмі штату Огайо. Роучі робили все можливе, щоб полегшити перебування їхнього зятя у в’язниці. Крім того, у великій нагоді стала професія аптекаря, яку Портер освоїв ще у Грінсборо. В Колумбусі не вистачало медичного персоналу, тож Вілла відразу ж призначили нічним аптекарем у арештантському шпиталі. На відміну від інших засуджених, які жили в жахливих умовах, Портер мав окрему кімнату і харчувався разом із обслуговуючим персоналом. Він не потерпав від фізичних страждань, але моральні муки були майже нестерпними. Про цей найбільш складний період життя Вільяма Сідні Портера можна дізнатися з його нечисленних листів до місіс Роуч та зі спогадів Ела Дженнінгса, якого доля знову звела з Біллом, на цей раз у Колумбусі. Картина жахливих тюремних буднів, якою вона постає з листів письменника та з книги його товариша по нещастю, є настільки драматичною, що сьогодні навіть важко собі уявити, як в таких нелюдських умовах Портерові вдалося зберегти почуття гумору та зворушливу віру в світлі перспективи людства. В одному зі своїх листів, датованому 8 липня 1898 року, він писав: “Страждання і смерть повсякчас супроводжують мене. Буває так, що протягом цілих тижнів щоночі хтось помирає... Самовбивство тут настільки ж буденна річ, як пікнік у звичайному житті. Кожні два-три дні ми з доктором серед ночі біжимо з усіх ніг до чиєїсь камери. Її мешканець вже звів рахунки з життям, отруївся, повісився, перерізав собі горлянку, відкрив у камері газ, заткнувши перед тим усі щілини, чи придумав іще щось. Більшість бідолах зазвичай добре продумують усе наперед і діють без осічки”. ^[4] Змушений постійно стикатися з людським болем, породжуваним жорстоким ставленням тюремної влади до в’язнів, Білл глибоко страждав через те, що ніяк не міг полегшити долю цих нещасних людей. Страшні спогади про Колумбус назавжди закарбувалися у його свідомості і, як стверджував Ел Дженнінгс, “ніколи, навіть у найбільш радісні миті свого успіху в Нью-Йорку, Портер не міг стерти зі своєї пам’яті цих шматуючих душу споминів — тіней тюремних стін”^[5]. Зіткнення з сотнями зламаних і понівечених суддівськими помилками доль не лише відгукувалося в серці письменника болем і співчуттям, але й породжувало щире прагнення щось змінити, якось переписати начисто ці драматичні життєві історії, щоб побачити хоч якийсь проблиск надії. Дослідники творчості О. Генрі часто закидають йому відсутність гострого соціального критицизму і навіть іноді звинувачують його в тому, що він тікав від реальної дійсності у вигаданий карамельно-підсолоджений світ щасливих фіналів^[6]. Справді, письменник не належав до когорти тих непримиренних критиків американської реальності (Едіт Вортон, Генрі Адамс, Френк Норріс, Гемлін Ґарленд та ін. ), яких президент Теодор Рузвельт назвав “разгрібачами сміття”, але його свідома відмова від натуралістичного змальовування непривабливої правди тогочасного соціального життя мала цілком зрозуміле світоглядно-психологічне підґрунтя. Думається, що під час перебування у в’язниці, у свідомості письменника сформувалася чітка й досить однозначна творча установка, сутність якої полягала в тому, що література має повертати людині надію на краще і зміцнювати в ній віру в можливість перемоги добра над злом. Дослідники називають такий етико-художній імператив О. Генрі “теорією компромісу” і наголошують, що біля її витоків стояло притаманне новелістові загострене відчуття чужого болю та зумовлене особливостями його мистецького кредо бажання втішити, розрадити словом, подарувати хоча б ілюзію радості. У світі людських страждань, соціальної несправедливості й розчарувань, О. Генрі брав на себе місію “великого розрадника", який наважувався на власний розсуд “виправляти” помилки долі та, взявши у помічниці примхливу й непередбачувану Фортуну, коригувати численні сценарії людського життя таким чином, щоб воно здавалося більш світлим і щасливим. Аргументом на користь такого припущення можна вважати досить дивну, на перший погляд, трансформацію однієї життєвої історії, з якою Білл Портер зіткнувся в Колумбусі, у типово о. генрівський різдвяний сюжет. Серед в’язнів, з якими доля звела тюремного аптекаря Портера, був такий собі Ричард Прайс, зломщик сейфів, котрий відбував довічне ув’язнення. Про його унікальну майстерність — уміння відкрити будь-який найскладніший замок без жодного інструменту — ходили легенди. Секрет Прайса полягав у тому, що він за допомогою терпужка надпилював на вказівних пальцях рук нігті разом з живою тканиною, щоб оголити нерви і зробити руки вкрай чутливими до найменших вібрацій цифрових кодів сейфа. Одного разу дирекція великого банку, казначей якого втік, залишивши замкненим сейф із важливими документами, звернулася до тюремної адміністрації за допомогою. Прайсу було обіцяно звільнення, якщо він зможе відкрити сейф. В’язень дав згоду і успішно виконав поставлене завдання, однак, віроломні представники влади не виконали своєї обіцянки, і не випустили його на волю. Хворий на туберкульоз Прайс не витримав цього психологічного потрясіння і невдовзі помер. Через кілька років після смерті Прайса, у 1903 році, вже відомий письменник О. Генрі надрукує одне зі своїх найкращих оповідань — “Знайдене виправлення”. Його герой — молодий зломник сейфів Джиммі Валентайн — приїздить до провінційного містечка, щоб пограбувати черговий банк. Але, закохавшись у доньку банкіра, він відмовляється від попередніх планів, відкриває власну крамничку та перетворюється на респектабельного джентльмена Ральфа Спенсера. Напередодні весілля з банкіровою дочкою він вирішує відіслати валізку зі злодійськими інструментами своєму колишньому колезі по ганебному ремеслу і тим самим остаточно покінчити з минулим. Коли Джиммі з валізкою в руках заходить до банку, щоб зустрітися з нареченою, він дізнається про нещастя: п’ятирічну онучку банкіра її сестричка випадково закрила у новому сейфі, який неможливо відкрити, і перелякана дитина може задихнутися, якщо терміново не надійде допомога. Колишній злодій опиняється перед вибором: життя дитини чи особисте щастя. Він без вагань обирає перше і, скориставшись інструментами зі своєї валізи, швидко відчиняє двері сейфу, рятуючи життя дівчинки. Тим самим Джиммі, якого присутні знали як Ральфа Спенсера, викриває себе. Тож, розпрощавшись з надіями на краще майбутнє, молодий чоловік прямує до виходу з банку, де на нього чекає сищик Бен Прайс. Він тривалий час переслідував Джиммі Валентайна і, нарешті вистеживши його, випадково став свідком благородного вчинку. Коли байдужий до своєї подальшої долі Джиммі, визнаючи свою поразку, першим звертається до сищика, той, вражений його шляхетністю й мужністю, робить вигляд, ніби вони не знайомі. Як бачимо, історія Джиммі Валентайна і своїми деталями, і фіналом, і загальною оптимістично-життєстверджуючою тональністю суттєво відрізняється від трагічної історії його вірогідного прототипу — Ричарда Прайса, в’язня Колумбуса. Втім зв’язок між сюжетом новели О. Генрі і драматичним епізодом його тюремних спогадів є очевидним, хоча сам автор, плануючи своє майбутнє життя після виходу із в’язниці, сподівався, що зможе “витравити зі своєї пам’яті будь-які згадки про те, що колись дихав смородом цих жахливих стін”^[7]. До речі, новела “Знайдене виправлення”, яка відразу ж підкорила читацьку публіку, принесла величезний фінансовий зиск не своєму авторові, а іншим, більш підприємливим людям. Продюсер Джордж Тейлор за 500 доларів викупив у О. Генрі право на сценічну обробку новели, а драматург Поль Армстронг перетворив її на п’єсу “Такий собі Джим Валентайн”, яка мала шалений успіх і принесла їм сто тисяч доларів прибутку. За часів перебування у в’язниці Вілл Портер, чия вразлива душа переповнювалася болем і співчуттям до чужого горя, знаходив єдину відраду в тому, що в години дозвілля міг цілковито віддаватися своїй улюбленій справі — писати оповідання. Можливо, саме занурення у сповнений світла і різдвяних чудес світ власної фантазії допомогло йому вижити, не зламатися під тягарем випробувань, а головне, зберегти унікальну властивість — бачити можливість щасливого виходу із будь-якої, навіть найскрутнішої ситуації. Цікаво зазначити, що до розуміння внутрішнього світу О. Генрі найближче підійшов його колега по перу Ептон Синклер, який у своїй п’єсі “Білл Портер” (1925) змалював декілька вигаданих сцен із тюремного життя і відтворив ті гіпотетичні мотиви, якими міг керуватися письменник-арештант, обираючи власну творчу стратегію. У п’єсі Синклера є епізод спілкування Білла Портера з тінню Етол, яка зупиняє свого чоловіка, готового активно заявити свій протест проти існуючих порядків і ризикнути власним життям. Слова, які Синклер вкладає в уста Етол, є, по суті, власним мистецьким і життєвим кредо О. Генрі: “Природа щедро наділила тебе фантазією, ніжністю і потоком блискучих слів, які можуть підбадьорити... Ти навчишся знаходити нові слова..., нове співчуття... Ти знайдеш свій власний шлях, як допомогти людям..., як викликати у них співчуття до них самих... Я бачу їх, жадаючих цієї злитої зі сміхом жалості, що дарована тобі... Іди ж, Білл Портер, і виконуй своє високе призначення! ”^[8]. Під час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О. Генрі (O’Henry). Слід зауважити, що написання цього псевдоніму через апостроф, тобто на ірландський манер, є неправильним. Достеменних відомостей про те, чому письменник обрав саме цей псевдонім, не збереглося, очевидним є лише той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори надходять із в’язниці. Біографи письменника висловлюють декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи своє літературне ім’я, взяв за основу ім’я французького фармацевта Етьєна Оссіана Анрі (Etteine-Ossian Henry) — автора популярного аптекарського довідника, що завжди був у нього під рукою за часів ув’язнення. Втім існують й інші гіпотези. Згідно з однією із них, псевдонім О. Генрі походить від імені тюремного охоронця Орріна Генрі (Orrin Henry), який служив у Колумбусі в ті часи, коли Портер відбував там ув’язнення. Згідно з другою гіпотезою, яку обґрунтовує дослідник Гай Давенпорт, псевдонім є похідною від назви тюрми і утворився шляхом скорочення слів “Ohio Penitentiary”. Крім того, існує припущення, що псевдонім походить від вигуку “Oh, Henry! ”, який часто звучав на адресу кота на прізвисько Генрі у родині Джозефа Гаррела — остінського друга Вільяма Портера, в домі якого він мешкав у 1884—1887 роках. Цей кіт був сімейним улюбленцем, і Вілл, котрий з раннього дитинства був затятим любителем котів (свого часу в їхньому будинку в Грінсборо жило дев’ятеро приблудних котів), в ньому душі не чув. Прихильники цієї версії стверджують, що вперше Вільям Портер використав літературний псевдонім О. Генрі ще у 1886 році, тобто саме тоді, коли жив у родині Гаррелів. Стимулом, який змусив арештанта № 30644 взятися за перо, було почуття провини перед донькою Маргарет, яку він ніжно любив. Дівчинці сказали, що батько поїхав у бізнесових справах, тож вона навіть не здогадувалася про місце його справжнього перебування. Роучі, які виховували Маргарет, змушені були переїхати з Остіна до Пенсільванії, щоб онука випадково не дізналася гіркої правди про батька. Білл писав їй турботливі і сповнені жартівливих пасажів листи, де ніщо не нагадувало про той страшний і жорстокий світ, в якому він волею долі опинився. Своє перше оповідання “Різдвяний подарунок Діка-Свистуна” він відправив восени 1899 року до популярного журналу Макклюра, сподіваючись заробити гроші на різдвяний подарунок для Маргарет. Цього разу йому пощастило: оповідання було відразу ж надруковане, і автор отримав гонорар, якого вистачило на подарунок доньці. Із чотирнадцяти оповідань, які Вільям Портер через сестру одного в’язня — колишнього банкіра — переправив на волю, надруковано було лише три, всі інші неодноразово повертали для перероблення. Деякі з них, зокрема “Санаторій на ранчо”, “Без вимислу”, “Туман у Сан-Антоніо”, “Прозріння сліпого”, згодом О. Генрі включить до своїх збірників, і вони набудуть чималої популярності у читачів. Першими слухачами оповідань, написаних О. Генрі у тюрмі, були його друзі по нещастю — Ел Дженнінгс та ще кілька в’язнів. У своїх спогадах Дженнінгс неодноразово наголошуватиме на тому, яке дивовижне враження справляли ці оповідання на людей, котрі пройшли страшну у своїй жорстокій несправедливості школу життя. Дехто з них навіть не міг стримувати сліз, хоча до того жодного разу в житті не плакав. “У моторошній атмосфері тюрми з її смертями й жорстокістю, — згадував Ел Дженнінгс, — цінився м’який, добрий сміх його таланту — посмішка, народжена з глибин душевної болі, ганьби приниження, посмішка, що посилала хвилі співчуття і надії до сердець усіх чоловіків і жінок, де б вони не були”^[9]. Термін ув’язнення Вільяма Сідні Портера був скорочений з п’яти до трьох років і трьох місяців, але і цього часу вистачило, щоб залишити незагойні рани на його серці. Перед виходом із Колумбуса він сказав Дженнінгсу, що має намір “глибоко поховати Вілла Портера, аби ніхто ніколи не дізнався, що він харчувався на каторзі в штаті Огайо”^[10]. Втім страх викриття постійно гнітив йому душу. Ґільмен Голл, який зблизився з О. Генрі у 1903 році, згадував, що, коли вони заходили у будь-який нью-йоркський ресторан чи бар, письменник завжди з тривогою озирався на всі боки, наче побоюючись якоїсь небажаної зустрічі. Відразу ж після звільнення з в’язниці, що відбулося 24 липня 1901 року, Вілл відправився в Пітсбург, де мешкали Роучі і його донька Маргарет. Рідні прийняли його з радістю, однак відчуття провини перед ними страшенно пригнічувало. Деякий час він працював в аптеці та продовжував писати оповідання для різних газет. Надсилаючи чергову новелу до редакції того чи іншого нью-йоркського журналу, Вілл сподівався, що одного дня він зможе вирватися із похмурого промислового Пітсбурга, який навіював на нього смертельну нудьгу, та податися туди, де вирує життя. Невдовзі його мрія здійснилася: оповідання O. Генрі дуже сподобалися співробітникам нью-йоркського журналу “Енсліс” Ґілману Голлу і Ричарду Даффі і вони запросили його до Нью-Йорка, щоб обговорити плани майбутнього співробітництва. З квітня 1902 року розпочинається нью-йоркський період життя Вільяма Сідні Портера — найпродуктивніший період творчої біографії О. Генрі, час його блискавичного тріумфу і недовгої слави. Перші півтора роки письменник докладав чималих зусиль, аби втриматися на плаву і завоювати авторитет у досить вимогливої читацької публіки. Він уникав спілкування з професійними літераторами і взагалі ніколи не афішував зв’язок між Біллом Портером і О. Генрі. Один із його майбутніх біографів В. Вільямс, котрий познайомився з письменником у Нью-Йорку, так описував особливості його характеру: “Цей чоловік завжди був самотній — і у натовпі, і наодинці з собою. Ця властивість була для нього водночас і необхідною, і обтяжливою... Я знаю, що О. Генрі часто намагався, намагався з усіх сил, вийти зі своєї шкаралупи, але ніколи йому не вдавалося відійти від неї далеко. Ніколи він не був тим, про кого кажуть — душа компанії, але кожен, хто коли-небудь зустрічався з ним, міг поручитися, що це хороша людина. Він мав рідкісний дар уважної доброти, великодушності й співчуття, і це приваблювало людей до нього, попри всю його відчуженість, замкнутість і повну достоїнства стриманість”^[11]. О. Генрі хронічно не вистачало грошей, оскільки гонорари, як правило, обмежувалися кількома десятками доларів і рідко перевищували півсотні. Вперше смак справжнього успіху він відчув наприкінці 1903 року, коли головний редактор “Санді Ворлд” запропонував йому річний контракт на 52 оповідання з твердою оплатою по сто доларів за кожне. Тож наступний 1904 рік став одним із найпродуктивніших у творчій біографії письменника: цього року він написав 66 оповідань, став респектабельним джентльменом, оселився у просторій затишній квартирі на вулиці Ірвінг-Плейс, яка, до речі, отримала назву на честь одного зі своїх колишніх мешканців — відомого американського письменника Вашингтона Ірвінга. Успіх у читачів не лише зробив О. Генрі одним із найбільш бажаних авторів для будь-якого видання, але й підживлював його творчу енергію. У 1904 році з’явився перший і єдиний його роман “Королі і капуста”, який і сьогодні читається з величезним інтересом, викликаючи чимало асоціацій із сучасним політичним життям. У наступному році в найпрестижніших американських журналах і газетах було надруковано ще 54 оповідання О. Генрі, тоді ж він розпочав активну роботу над укладанням збірників своїх новел. Усього він встиг підготувати і видати сім збірників: “Чотири мільйони” (The Four million, 1906), “Запалений світильник” (The Trimmed Lamp, 1907), “Серце Заходу” (Heart of the West, 1907), “Голос міста” (The Voice of the City, 1908), “Благородний шахрай” (The Gentle Grafter, 1908), “Дороги долі” (Roads of Destiny, 1909), “Вибране” (Options, 1909). У 1907 році спостерігався певний спад творчої активності О. Генрі (написано лише 11 оповідань), щоправда, саме у цей час у житті Вільяма Портера відбувалося чимало важливих подій, головна з яких — роман із Сарою Коулмен, що завершився шлюбом. Тридцятисемилітня вчителька з Ешвілла, котра щиро захоплювалася творчістю О. Генрі, написала йому листа, в якому відверто запитала у письменника, чи не є він тим самим Біллом Портером, що двадцять років тому співав серенади під її вікном у південному містечку Грінсборо. Їхній роман розпочався з листування, згодом була зустріч, яка обох приємно здивувала, а потім — відверта розповідь Портера про найдраматичнішу сторінку його життя. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову: вони обидві цікавилися проблемами мистецтва і обидві займалися літературною творчістю. Другий шлюб Вільяма Сідні Портера важко назвати щасливим. Хоча Білл і Сара й ставилися один до одного зі щирою симпатією, та все ж через два роки їм довелося роз’їхатись. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя чоловіка, а він, зі свого боку, не зміг, а можливо, і не хотів відмовлятися від своїх звичок, їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка, що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією, в якій він почувався неначе риба у воді, і з якої черпав життєві сили та творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка, вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет. У 1908 році О. Генрі написав 29 оповідань, а у наступному — лише вісім, витративши багато часу на спроби сценічних постановок своїх новел. Близьких і друзів, безперечно, тішили літературні успіхи письменника, однак стан його здоров’я все частіше викликав серйозне занепокоєння. Ритм життя О. Генрі в Нью-Йорку був воістину виснажливим. Як свідчить його тогочасне листування з редакторами газет і журналів, майже завжди він надавав свої матеріали в останній момент. Незрідка редакційні кур’єри сиділи у нього над душею, коли він дописував чергову новелу. Інколи йому доводилося писати два оповідання одночасно, іноді, щоб своєчасно виконати зобов’язання, він повністю відмовлявся від Відпочинку і сну. Аби мобілізувати внутрішні резерви організму, він усе частіше вдавався до алкоголю. Біограф письменника Дж. Ленгфорд наводить вельми красномовний фрагмент одного із листів О. Генрі, в якому крізь властиву цьому новелістові іронію проступає гіркота самовикриття. “Насамперед, — пише автор листа, — вам необхідні кухонний стіл, табуретка, олівець, листок паперу і стакан відповідного розміру. Це знаряддя праці. Далі ви дістаєте із шафи пляшку віскі і апельсин — продукти, необхідні для підтримання письменницьких сил. Починається розробка сюжету (можете вдавати, що це і є натхнення). Додаєте до віскі апельсиновий сік, випиваєте за здоров’я журнальних редакторів, загострюєте олівець, розпочинаєте роботу. На момент, коли всі апельсини вже вижаті і пляшка порожня, ваше оповідання є закінченим і придатним до продажу”^[12]. У важких буднях літературного поденника О. Генрі, безперечно, було й чимало світлих моментів. Майже всі, хто спілкувався з ним у ті часи, коли літературна діяльність почала приносити йому не тільки славу, а й непоганий заробіток, згадують про його дивну щедрість. Він завжди був дуже чутливим до чужого болю, і як тільки в його кишенях з’являлися гроші, він обов’язково знаходив біля себе — у натовпі, за стійкою бару чи за столиком у кав’ярні — того, хто, на його думку, потребував цих грошей набагато більше за нього самого. У своїх творах, і у повсякденному житті йому подобалося дарувати людям радість, тож він ніколи не відмовляв собі у такому задоволенні, як стати для когось тим самим щасливим випадком, тією довгоочікуваною посмішкою фортуни, які так часто зустрічалися у фіналах його новел. Бідна дівчина, що подібно до Делли із “Дарів волхвів” змушена була економити кожен цент, могла просто так отримати від вишукано шляхетного містера Портера двадцятидоларову купюру, а бездомний бродяга чи голодний жебрак, які випадково потрапляли йому на очі, бували приємно здивовані по-царськи щедрою милостинею. Бідняк, що не мав чим заплатити за лікування, міг запросто звернутися за допомогою до відомого своїм непоказним благодійництвом делікатного мешканця будинку на Ірвінг-Плейс, і той відсилав його до знайомого лікаря, котрому час від часу підкидав грошенят. Інколи добротою Вільяма Портера відверто зловживали, однак він сприймав це скоріше із сумом, ніж із роздратуванням чи гнівом. Так, одного разу він дав притулок одному бідному молодому літератору, який виявився нахабним ледарем, тож, аби позбутися його присутності, О. Генрі довелося викласти чималу суму грошей. У спогадах Ела Дженнінгса наведена інформація про колишню мешканку Остіна Луїзу Шотт, яка спочатку звернулася до письменника з проханням про допомогу, а згодом стала його регулярно шантажувати, щоразу вимагаючи все більшу і більшу суму за мовчання про його колишні проблеми з законом. Від Ела Дженнінгса походить версія, що всі фінансові проблеми О. Генрі в період його популярності та доволі високих заробітків (у 1906 році, приміром, редактори пропонували йому по п’ятсот доларів за одне оповідання) були спричинені надмірними апетитами цієї невгамовної шантажистки. Достеменно невідомо, чи справді шантаж мав місце в житті О. Генрі, однак навіть у часи своєї найбільшої популярності він досить часто не мав у кишені жодного долара і змушений був брати в борг у друзів або ж вимагати від редакторів оплату наперед за ще ненаписані твори. Це породжувало в душі письменника психологічний дискомфорт, який він все частіше намагався втамувати алкоголем. Інтелектуальні перенапруження, постійний страх викриття, що весь час переслідував його після виходу із Колумбуса, прогресуючий діабет — усе це швидко підривало його життєві сили. Фізично і морально виснажений, вкрай знесилений постійним пошуком усе нових і нових сюжетів, він до останніх днів намагався не падати духом і сподівався, що ще зможе виконати свої зобов’язання перед редакторами і театральними продюсерами та свої обов’язки перед сім’єю. Проте його надіям і сподіванням не судилося здійснитися. У своєму номері в готелі “Каледонія” 3 червня 1910 року під час телефонної розмови О. Генрі втратив свідомість і друзі відвезли його до найближчої лікарні. Ввечері 5 червня він звернувся до покоївки з дивними словами: “Запаліть світло, я не хочу йти додому в темряві”. Наступного ранку Вільям Сідні Портер помер. Після панахиди, що відбулася у маленькій церкві в центрі Нью-Йорка, його поховали в Ешвіллі. Так скінчилася сповнена трагічних перипетій і драматичних епізодів історія життя видатного американського письменника — Вільяма Сідні Портера, а життя новел О. Генрі продовжується, ставши однією із яскравих сторінок історії літератури США. Королі і капуста^[13]
^{Переклад В. Мисика}

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒