Annotation 7 страница

«Людське життя є сукупністю обмежень, які надають йому сенс. Найбільшим із таких обмежень є необхідність коритися законам логіки, без яких поняття змістовності взагалі б не існувало. Отож, ми самі створили для себе обмеження, упокоривши первісний і всевладний абсурд. Логіка нині є у всьому, проростаючи вглиб існування коренями доцільності. Однак, ми не змогли повністю знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже — вільна. Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому — логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури — початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує. Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад — вічний». • • •

Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» — величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним — ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя. Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище — купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки. Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції — це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар. — У вас що, книжки продаються на ринку? — вражено запитав Анджа. — У нас продається все, — стенула плечима гетера. — Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання». — Своєї — що? — не повірив Анджа. — Та то ми глузуємо з бідаки, — розсміялася Теодора. — По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали. Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі — такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим — ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря. — Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, — повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. — Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби. — Вам Дігеніса Акріта? — підхопився смаглявий бородань, почувши її слова. — Кого ж іще? — пирхнула Теодора. — Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні? — Хвилинку! — крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. — Фоко, в тебе є Дігеніс? — Що, трилогія? — перепитав той. — Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» — зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють! — Я знаю, — простогнала Теодора. — Та мені Дігеніса треба — просто кров з носа. — Ех, — зітхнув крамар. — А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри. — Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише! — Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія! — Історія?! Оці побрехеньки?! Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій. — Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому. Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство. Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити. — Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю. — Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець. — Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі? — Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся. — Як це? — здивувалась гетера. Анджа зітхнув. — У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках. Теодора зиркнула на нього нажахано. — Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався! Анджа кивнув, опустивши очі. — Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель. Гетера легко торкнулася його руки. — Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке? — Та... чув, — насупився Анджа. — Вас — може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто. Теодора розсміялася. — Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна — вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю... » І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти. Анджа скептично хитнув головою. — І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни? — Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи. Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася. Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі. — Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини. Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді. Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись. — Це... хто? — хрипко запитав він. — Це... — Теодора лукаво примружилась. — Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг. Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це — Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати — так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним. Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, — це однаково марна надія. • • •

Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці: «Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять — ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі». «Як же дістати таку силу, царю? » — запитали володарі. «Ви, відзначені Небом, маєте її, — відповів Арод. — Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові — любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого — нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов — убивайте. Не можете вбити — примусьте себе. Володар без влади — ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі». «Чи можуть мати владу відступники? » — запитали володарі. «Так, — мовив Арод. — Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія — теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія — викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї». • • •

Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити — він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі. Скоро Анджа опинився в кварталі Копарія, оселі човнярів та веслярів, неподалік від валдарського порту. Невдовзі до нього долинув терпкий запах моря і тихий шелех хвиль — перед ним височіла портова брама Валдарри, нині зачинена. Коло воріт невеличкий гурт валдарців вів бесіду з вартовим; придивившись пильніше, Анджа впізнав серед них Йована і Юстина. Йован здивувався, побачивши його тут, утім, задіяний розмовою з вартою, він не став вимагати подробиць, кивнувши лише, щоби Анджа приєднався до гурту. Прислухавшись, Анджа збагнув, що мова йде про отримання дозволу на коротку прогулянку за межі захисних стін, а власне, до порту. Хоча старшина варти не цілком розумів, що саме Йован з Юстином хочуть звідти дістати за відсутністю в порту торгових суден, він завбачливо обумовив свій відсоток від того здобутку. Отож, після звичної для крамарів торгівлі, ворота прочинилися, випускаючи їх назовні. Анджа роззирнувся, шукаючи очима вартові вежі. Сутеніло, тож вежі на двох краях протоки проглядали крізь морок хіба лише тьмяним прорисом. Утім, навіть звідси були видно, як куриться дим на вершечках веж — гавань і надалі залишалася під надійним захистом «вічного вогню». Невеличка група метких крамарів, керована похмурим Юстином, торувала шлях вздовж довгих дерев'яних доків, повз торгові нефи, що нині стояли на рейді порожніми, та ґраційні бойові ґалери, звідки також не чутно було ані звуку. Схоже було, що моряки, втомлені очікуванням сумнівного нападу з моря, знайшли собі краще застосування в портових генделиках. Анджа намагався зрозуміти, навіщо ж крамарі влаштували цей дивний вихід — може, заради якогось товару, який ще й досі зберігався на котромусь із нефів? Але ось товариство проминуло порт, ведучи свій шлях уздовж берега. Невдовзі вже зовсім поночіло, тож доводилося напружувати зір, аби розгледіти бодай щось, а власне — тоненьку щоглу, що вигулькнула зненацька з-поза узбережних скель. Назустріч їм вийшов насуплений чоловік у підібганому халаті та тюрбані. — Чого так довго? — невдоволено спитав він. — У нас тут непоганий сховок, але кожна хвилина затримки — це зайвий ризик. — Та годі, Ідрісі, — мовив Йован. — Ми прийшли вчасно, та поки з вартою домовишся, те-се... Товар на місці? Як ви обминули вежі? Вас ніхто не бачив? Ідрісі стенув плечима. — Провели корабля через Зміїне горло, як і завжди... Не бійся, я вашу гавань знаю вздовж і впоперек, як рідну дружину. — Усіх трьох, — реготнувши, виправив його Йован. — Ну, трьох. Не заздри, варваре, то купцю не личить. А товар — ось він, тут. Готуй грошенята. Крамар щось тихенько проказав у темряву. Темрява відповіла йому кількома словами незнайомою Анджі мовою; почулося тихе кінське іржання. За мить показалися й коні — їх вів смаглявий молодик, вочевидь, помічник щасливого в шлюбі Ідрісі. Коні були прекрасні — високі, стрункі та дужі. Їх було не менш як півтора десятка. Йован вдоволено усміхнувся, озираючи товар. — Ото імператор здивується, як ми впряжемо в квадриги оцих красенів! Ай, занервує... За лікті себе покусає... — Та мені байдуже, за що він собі покусає, — похмуро мовив Юстин, — аби нам лишень викреслити з рескрипту його дурну октаву. — Викреслимо! — заповзято пообіцяв Йован. — Все до біса повикреслюємо! Ну, беремо цих хвостатих законодавців і... — І гроші заплати! — підхопив Ідрісі. — Забувся, чи що? Йован, зітхнувши, видобув вишитий капшук, відрахував належне, і купці рушили у зворотню путь. Анджі, котрий встиг обмовитись про своє конярське ремесло, доручили вести аж чотирьох «законодавців». То було не так і просто, бо коні, щойно вийшовши з корабельного ув'язнення, нервували й буцалися. Втім, іти було недалеко, і, проминувши ошелешену охорону, котра зразу ж кинулася звіряти ставки на завтрашні перегони, купці відвели новопридбаних бігунів до стаєнь валдарського іподрому. Передавши коней у спраглі руки конюхів факції «блакитних», Йован з Юстином вирішили відсвяткувати успіх оборудки в одному з численних шинків, якими рясніли вулиці міста. І тоді, запиваючи кефтедес — наїдок із гострих та пряних м'ясних кручеників — розбавленим домашнім вином, Йован нарешті налаштувався розпитати Анджу про його спілкування з гетерою. — Та, — зітхнув Анджа. — Виявляється, я їй потрібен в якості е-е-е... варвара — для готських танців. Це, буцімто, сам імператор замовив. — Сказився, — прокоментував Юстин. — Хоча, після того як він запровадив податок на ліхтарі, мені вже просто несила дивуватись. — Еге, — кивнув Йован. — Імператор у нас любить всіляку екзотику. Це його, певно, ностальгія мучить — відтоді ще, як йому довелось розпустити легіон варантів — там таких, як ти, Анджо, було тисячі півтори, самі найманці. Архонтопули, «діти вождів» усе ніяк не могли цього пережити: еліта війська — і чужинці. — Ну, звісно, — підтримав його Юстин. — Скільки коштів ішло на тих найманців... Не дивно, що тоді так податки підскочили. Та й зараз на самих лише катафрактів-кіннотників стільки марнується, що як зважити, волосся дибки стає. — Це такі, з круглими щитами? — обережно поцікавився Анджа. Юстин кивнув. — Ну... мені здається, ті гроші зовсім не марнуються. У Валдарри дуже сильна кіннота. — «Повірте моєму досвіду» — хотілося додати Анджі, та він насилу стримався. — Поки бій веде кіннота, нам нема чого боятись, — запевнив Йован. — Тільки от, коли б дійшло до штурму стін, тут таке би почалося — страшно сказати... Довжина стін цього міста знаєш яка? Так от, усього нашого війська заледве стане, аби стояти там, на стінах, і перегукуватись. Та до того не дійде, я певен... — зітхнув крамар. — Принаймні в цьому впевнений імператор, інакше б він ніколи не призначив перегони на такий час. Може навіть, це означає, що облозі скоро кінець. — Якби ж то, — тужливо зітхнув Юстин. — Поки ми тут телимося з тою облогою, наш товар простоює десь у Фінікеї... — Угу, — сумно кивнув Йован. — Але нічого, якось переб'ємось. А завтра — час змінювати правила! З цими свіжими бігунами ми не можемо не виграти! — Ви певні? — запитав Анджа. — Все ж таки коні нові, не навчені... Можуть іще з переляку щось учудити. — Та ні, — відмахнувся Йован. — Коні з фінікейського іподрому, школені, як слід. До того ж, тут багато що залежить від майстерності колісничних, а в «блакитних» — усі знають! — квадригами керують аж ніяк не свинарі. — Та й «зелених» ніхто коло свиней не бачив! — підкинувся Юстин. — Але коні в нас будуть кращі, як не крути! Йованів товариш лише скептично гмукнув, прикладаючись до горнятка з вином. — Коні гарні, бо інакше чого би я в це грішми вкладався, ні? І справа гідна, певна річ... Лише от, знаєш... Досі ще ніхто імператора не надурив. Як гадаєш, чому? Йован зиркнув наполохано, але наразі вирішив тим не перейматися. Однаково до завтра вже нічого не вдієш. А втім, Юстин мав цілковиту рацію. «Факція влади» також підготувалася до перегонів: Ідрісі мало цікавила валдарська податкова політика, тож він не посоромився забезпечити кіньми обидві партії-суперники. Імператора, майстра гри в «затрикій», і справді ще ніхто не зумів надурити. Однак навіть він був би здивований, вздрівши на дошці зайву, небачену доти фігуру. Ту, власне, що нині дозвільно цідила вино в генделику, плекаючи невиразні надії на звабливе завтра. • • •

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання. Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри. Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас». • • •

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням. Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа. Зненацька людське море завирувало, застугоніло, ледь не всі глядачі схопилися на ноги. За мить напруження досягло апогею, стугін обернувся оглушним ревищем, а потім, з пливким суголосним зітханням, море поволі вляглося. — Е-е-е, а хто виграв? — поцікавився Анджа, намагаючись перекричати галас. Теодора зміряла його глузливим поглядом. — Зелені, звісно. Хто ж іще? — А це добре чи погано? Вона стенула плечима. — Для кого як. Для навклерів — погано. Для Юстина... — Для кого, даруйте? — розгубився хлопець. — Ну, Юстиніана, нашого імператора. — А. Я просто подумав про одного мого знайомого... раба. Його теж так звати. — Жарт у стилі Білої Вежі, — гмукнула Теодора. — Єдність протилежностей, і все таке інше... Та головне, що це добре для нас. Тепер імператор буде в доброму гуморі, і Христо зможе влаштувати, щоби нас запросили на вечірню забаву. О, дивись, а ондечки і посильний з палацу. Вправно просотуючись крізь натовп, що почав уже помалу рідшати, до них пробирався якийсь пишно вбраний молодик. — Гетера на ймення Теодора — це ви? — поцікавився він якимось на диво високим голосом. Теодора кивнула. — Архілох Фароський запрошує вас і ваших артистів до ложі. Якомога швидше. Теодора запевнила його, що зараз же скористається запрошенням, по чому загадковий молодик подався геть, дзеленькаючи рясними намистами і браслетами. — А хто це? — запитав Анджа, проводжаючи сторопілим поглядом посильного. — Чому він весь такий... е... гарний? Гетера, вагаючись, поглянула на нього. — Ну, з того, що мені відомо, це новий спальничий гімнографа Архілоха. Ну і, природно, він євнух. — Євнух — це вельможа з особливо вишуканими манерами, так? Теодора, що вже підхопилася назустріч спальничому, впала назад на лавку, хапаючись за живіт від реготу. — Ну, не зовсім... — нарешті проказала вона. — Я тебе прошу, коли ми підемо до палацу, просто мовчи, добре? Я тобі потім усе поясню. Анджа приречено кивнув. За кілька хвилин до Теодори підтяглися її товариші — нервозний Агафій із сувоєм «Дігеніса», Касія зі святково прикрашеними тимпанами та Лев із якимось важким довгим згортком, який він тулив до серця, наче рідне дитя. — То що, товариство, до Архілоха в архільох? Себто, в архіложу? — схвильовано запитав Агафій. — Еге ж, на оглядини, — кивнула Теодора. — Тримайтеся природно. І... Анджо, ти просто мовчи, гаразд? — Та ж мовчу. — Добре. Ну, ходімо. Гімнограф, бундючний добродій, дбайливо сповитий мереживною тунікою, пильно оглянув товариство, прискіпливо розпитав про їхній артистичний задум і, з гримасою граничної втоми, передав їх імператорській варті. Ті їх, звісно, обшукали, і, знайшовши в згортку тупого меча, дещо спантеличено перезирнулися. — Ви що, хотіли зброю в палац пронести? — зі щирим подивом запитав суворий чоловік в червоному плащі та туніці з круглими бляшками. — Ото артисти! — Так ми — вони і є, — хихикнув Агафій. — Усе гаразд, Евфімію, — втомлено проказав гімнограф, — то реквізит — для готських танців. — Ага! — розгублено кивнув Евфімій. — Тільки в мене наказ... — А чий наказ? — м'яко перепитала Теодора. — Чи не магістра оффіцій? Хочете поспілкуватись із Христо Мілітейським особисто? З приємністю влаштую вам цю розмову. Вартовий трохи зніяковів. — Та це ж Теодора, — зітхнувши, пояснив Архілох Фароський, — гетера зі Стратегіону. — А. Ну, коли таке діло... Реквізит, — дещо ошелешено мовив охоронець. — Ха. Так і запишемо. Реквізит бойовий, однолезовий, типу парамеріон. Тупий. Ну, добре хоч тупий... Теодора сардонічно гмукнула. Втім, інших ускладнень зі зброєю в них не виникло. Архілох провів їх критою галереєю, котра з'єднувала іподром з палацом, і невдовзі, захоплено роззираючись, артисти ступили до імператорських палат. Величезні зали з колонами білого мармуру, стеля, викладена золотою і червоною смальтою, підлога, розмережена коштовними мозаїками... Анджа відчув — іще крок, і він просто скрутить собі в'язи у намаганні охопити бодай частку тутешніх дивовиж. Утім, життя його було врятоване несподіваним завершенням подорожі у невеличкій — порівняно з іншими палатами — світлиці з широкими вікнами та м'якими бенкетками. — Вас покличуть, — повідомив гімнограф, зачиняючи за собою двері. Теодора відразу ж скочила на м'яку, пурпурного оксамиту, канапу. — Я завжди знала, що імператорський палац мені згодиться, — відзначила вона. — Затишно, наче вдома. — Та зачекай, — суворо відказала Касія. — Потрапити до палацу — це одне, а залишитись надовго — цілком інше... — То правда, — зітхнула Теодора. — Ну, не будемо гаяти часу, варто би дещо повторити. Ви як? Ніхто не заперечував, але часу в них виявилося більше ніж досить — коли їх нарешті покликали до бенкетного залу, вже починало вечоріти. В палаці запалили світильники та свічки коштовного білого воску, і бенкетна зала заплескала вогнями, наче морське плесо літнього полудня, ясніючи золотом оздоблень і сяйвом прикрас. На підвищенні, в оточенні шанобливої челяді, сидів сам імператор. Його розкішна червона мантія, немовби сяяла зсередини, кидаючи криваві відблиски на лице. Анджа, засліплений і приголомшений, не зміг роздивитися обличчя Юстиніана — йому здавалося, що над червоною порфірою нависає бліда пляма, оздоблена золотом та перлами імператорського вінця. За його лівим плечем, трохи вище, бовваніла ще одна пляма, та цього разу Анджа зміг розгледіти її риси — то був Теодорин вельможний гість, Христо Мілітейський. Вигляд він мав страшенно значущий, втім, зиркнувши на гетеру, магістр оффіцій лукаво підморгнув, за мить знов набувши незворушного виду. Першим мусив виступати Анджа зі своїми готськими танцями. Переважно цей танок виконували двоє чи троє, але тут на допомогу Теодорі прийшов вигадник Лев, котрий все ж виготовив задуману ним систему дзеркал. Це були дві секції скріплених між собою пластин, котрі встановлювалися одна навпроти одної, аби ловити і множити відображення того, кого замкнено між ними. Щойно Анджу, зодягненого в схематичні «готські» обладунки та озброєного «реквізитом», випхнули вперед, дзеркала підхопили його скособочену від жаху постать, створивши цілу армію страхітних незграбних варварів. Касія і Теодора вийшли наперед, узявшись за тимпани. Хлопцеві довелося терміново згадувати, чого вчив його Мідяк, підкріплюючи науку товариськими стусанами. Крок вперед, поворот, удар, удар-відповідь, ключичний випад, подільний підріз... зашморг, хай би йому грець, крок назад, удар-плювок, зачіп, поворот і фортель... Швидкість і, звичайно, ритм. Касія і Теодора відбивали його на своїх тимпанах чітко, зважено, спершу — рівномірно, а потім з прискоренням. Кожен, кому не з чужих переказів відомо, що таке поєдинок, знатиме і що таке ритм. Анджа знав. Утім, ці його вправи мало були схожі на танок, з якого боку не глянь — надто вже серйозним і лютим був вираз його неголеного лиця. Він так і не збагнув достоту, що значить «вистава», відтак і нині він не грав. Отож, коли з останнім ударом тимпана він спрямував просто на глядачів свій улюблений випад-колун, який блискавично підхопила його дзеркальна армія, хтось із вартових схопився за зброю, а сам імператор нервово стис бильце престолу долонями. — О, ці забуті принади примітивних забав! — глузливо промовив магістр оффіцій. — Вражає, чи не так? І все відразу ж стало на свої місця. Авдиторія полегшено розсміялася, багато хто навіть заплескав у долоні. Анджа відійшов до стіни, поступаючись місцем дівчатам та поетові, котрі мусили виконати перелицьований Агафієм уривок з «Дігеніса Акріта». Трохи захеканий після свого тріумфального виступу, Анджа пропустив початок вистави. Втім, він уже неоднораз бачив цей уривок на репетиціях, тож йому було нескладно розібрати слова, хоч і нелегко їх зрозуміти. Історія, вибрана Теодорою, оповідала про те, як герой і драконоборець Дігеніс, одружений з красунею Євдокією, зустрічає амазонку Максімо і вчиняє з нею химерний адюльтер просто на полі бою. Євдокія ображається на героя, і йому, аби довести щирість свого каяття, доводиться тут-таки амазонку і порішити. Відтак усі радіють і прославляють героя. Анджа все ніяк не міг збагнути, що ж тут такого героїчного, і чим, власне, завинила бідолашна Максімо. Особливо ж тяжко було прийняти цю кривду через те, що амазонку грала Теодора і, слід сказати, робила це напрочуд натхненно. Сьогодні гетера зі Стратегіону була просто приголомшливою. З огляду на те, що роль її передбачала змалювання прекрасної войовниці, Теодора вбрала тісний шкіряний обладунок і спідничку-птерюгес. Втім, схоже було, що обладунок був покликаний не стільки ховати, скільки стратегічно демонструвати граційне тіло амазонки. Саме нині Максімо дізналася, що Дігеніс прийшов до неї на останнє в її житті побачення, дуже прикро вразивши її цим повідомленням. Теодора, обернувшись до імператора, розпочала свою розпачливу промову: Здолавши дракона, героєм ти став,
Для тебе бринять тимпани!
Своєю свавільно мене ти назвав,
Своєю звитягою п'яний.

Нам ложе подружнє чорна рілля
Багряним заслала тканням;
Хай знову нап'ється сира земля
Багряним рясним узливанням.

Хай скресне іржею, не стрівши броні,
Твій меч, як знаряддя ката!
Здолавши дракона у рівній борні,
Ти змієві рідним став братом!

Уся вона, від маківки до п'ят, пломеніла стражданням та люттю, і, вимовивши останні свої слова, Теодора впала навколішки, підставляючи Дігенісу відкриту шию, немовби для удару. Виконавши цей граційний і безмежно чуттєвий рух, гетера опинилася просто під імператорським престолом, відкривши Юстиніану приголомшливе видовище свого щедрого декольте. Анджа міг би заприсягнутись, імператор аж шию витягнув, аби краще розгледіти запропоноване. Він розумів імператора, ще б пак, у нього самого серце закалатало, немов б'ючи на сполох. Як же він не помічав, не бачив її такою? І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу. Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало: Йди юначе,
Одиначе,
Є для тебе праця —
Бачиш, чорний
Троль потворний,
Бий його по... писку!

Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси! », від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми. — Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці? Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду. Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру. Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця. Він вирішив залишитися тут назавжди. • • •

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒