Повість на дві дії 4 страница

Кулончик із камінчиком був її єдиною коштовністю. Вона прийшла до будинку Алонсо в єдиному ситцевому платті — і з кулоном на грудях. Коли вона була маленькою, цей кулон був для неї забороненою — і тому найулюбленішою — іграшкою. Бабуся її балувала. Коли її батько сказав, що вона може йти до будинку «цього божевільного Кіхано» негайно, ось так, у чому стоїть, і ні копійки приданого, а замість благословення їй дуля — тоді кулон був єдиною річчю, яку вона забрала із собою. Бабусі тоді вже не було в живих, а кулон належав їй, Альдонсо, а не батьку… Кулончик із камінчиком — хіба це велика втрата, щоб урятувати кохану людину? Байдуже якою ціною? Всі вони дивилися на неї. Якщо зараз вона розсміється і скаже, що маленька мерзотниця бреше — Алонсо повірить, зрозуміло, їй, а не цій… паскуді. За Фелісою давно зачинилися двері, минуло вже, здається, досить часу, а ніхто досі не зронив ні слова. Мовчить, забившись у куток, Санчо. І мовчить, стоячи посеред кімнати, Алонсо. — Алонсо… — голос видався їй чужим. — Я не брехала тобі. Мовчить. — Алонсо… Я не Дульсинея. Я просто жінка. Ось… тепер ти знаєш усю правду про мене. Ми з тобою стільки пережили… Але тепер ти знаєш про мене усе. Я боялася тебе втратити… Тепер усе це нічого не варте, бо я й так тебе втратила. Я не прошу в тебе прощення… хоча, звичайно, я не знала, що це буде так жорстоко… цей розіграш із твоїм вдаваним божевіллям. Я думала, Санчо зуміє переконати тебе, чи вкраде Росинанта… чи хоча б відмовиться йти сам… так мало що з розпачу могло прийти мені в голову, адже я зневірилась, що зможу втримати тебе… Але я не прошу прощення. Якби усе повторилося знову — я знову вчинила б так, як учинила. От і все. Це моя правда. Тепер можеш мене судити… І вона усміхнулася. Будинком гуляв протяг… десь забули зачинити вікно. Посилювався вітер, хиталися штори, і погойдувалися, блимаючи очима, портрети проклятих Кіхано. * * *

…Погойдувалися портрети, Алонсо здавалося, що він чує чи то гудіння далекої площі, чи то шурхіт тисячі крокуючих ніг, чи то оплески… Ні, він не боявся збожеволіти. Тепер усе життя — решта життя! — він навіть напитися як слід не зможе. Він буде тверезий; він буде стриманий. Він буде говорити тихим, рівним голосом, ніколи не закричить, ніколи не засміється. Як там казав Карраско, «докладний і яскравий звіт про катастрофу ілюзій»? Краще і не скажеш. Підлога його будинку завалена трупами ілюзій, трупами, що гниють. Здохлі фантазії, підстрелені химери, напіврозкладена віра, і, звичайно, цей жалюгідний дитячий оптимізм, що окляк у підсохлій калюжці. Його таємничий будинок змінюється на очах. Сповзають покриви таємниці; шматками, як тліюча плоть, відпадають оксамит і позолота, і ось це вже просто старий будинок, що давно вимагає ремонту, жалюгідна халупа невдахи. Якому б господарством зайнятися і грошей назбирати, а не думати про принижених і ображених цілого світу… Він зупинився перед узвишшям, на якому, як і заведено на ніч перед виходом, лежали лицарські обладунки. Взяв у руки фамільний шолом. Подивився на перекошене обличчя, яке відбилося на його сталевому боці: — Санчо, цей мотлох… вигрузиш у мішок і… продаси лахмітнику. Гроші візьмеш собі як платню… Ти заслужив. А тепер… І він узявся знімати зі стін портрети. Божевільний Крістобаль, честолюбивий Мігель, шляхетний Дієго… — …Дульсинея мертва. А якщо немає Дульсинеї — навіщо все це? Навіщо все? Бруд заради 6руду? Пошукайте іншого дурня, добродії хороші, й нехай він, цей дурень, рушає з щенячою радістю у свій фарс-вояж. Я, Алонсо Кіхано, не божевільний. При здоровому глузді й при пам’яті… я залишаюся вдома, добродії! Наслідувач Алонсо-другий і розсудливий Алонсо-третій, і революціонер Селестин. Для того, щоб зняти портрет останнього, знадобиться дуже велика драбина… — …Дон-Кіхота більше немає, Дон-Кіхот — картинка в старому підручнику… Господи, який я зараз радий, що в мене немає сина. Це правильно, це справедливо… Гепнув на бік стіл. Обламуючи нігті, Алонсо зірвав із внутрішньої сторони стільниці портрет Федеріко-віступника. — …Що б я сказав своєму синові? Що його батько жалюгідний дурень? Що за ним стоять покоління предків-невдах? Hi-і… Мене переконали. Мене довго і всебічно переконували, і от я вже… Він скорчився від різкого болю, але боліло, як не дивно, зовсім не серце. Біль був у хребті — колись він бачив, як ламають хребет величезній рибині. Щуці… Тепер він буде плазувати, як напівпаралізована собачка, волочачи за собою важкі задні лапи. Він сповз на підлогу. Жестом зупинив Санчо, який кинувся до нього на допомогу; Альдонса не зрушила з місця, хоча лице в неї було… Краще не дивитися. Усе правильно. Дон-Кіхот з перебитим хребтом; Дон-Кіхот, перерубаний лопатою черв’як… Скрипнули двері. Алонсо осікся; на порозі стояла бліда, не схожа на себе Феліса. Мовчання. Як? Як вона посміла повернутися сюди?! Негоже стояти перед служницею на колінах; стримуючи стогін, Алонсо підвівся… Дівчисько перевело подих: — Сеньйоре… Алонсо. Я прийшла, щоб сказати… я зараз піду. Справа в тому, що Панчита тільки що… вітчим її знову побив… і Панчита тільки що… повісилася. * * *

Світало. Ранок двадцять восьмого липня — священний для Кіхано день. Панчиту не повернеш. Світловолосе веснянкувате дівчисько дванадцяти років, з худенькими плечима, обвітреними губами і невпевненою зляканою посмішкою. Дитина, яка встигла звідати голод, побої, трошки ласки від тітки Альдонси, щиру любов до саморобної ляльки — і останні хвилини в безглуздій петлі, що затягнулась… Де ж ти був, Дон-Кіхоте?! — Сеньйоре і пане мій, — глухим шепотом сказав Санчо. — Ну ж бо… Їдьмо. Ранок, чуєте, як заклично реве в стайні мій Сірий… Їдьмо! Беріть спис, надягайте обладунки… все готово. У путь… Ми рушимо з вранішньою прохолодою, потім устане сонце… І ви побачите — ще до вечора ми встигнемо когось урятувати. Ми врятуємо! Ми всіх урятуємо! Ми більше нікому не дозволимо загинути! Поїхали, мій Дон-Кіхоте… Давайте, вдягайтеся… Ну! І Алонсо, ступаючи дивною, розчепіреною ходою, ледь пересуваючи ноги, наблизився до розкладеного на узвишші обладунку. — Ну ж бо! — казав Санчо. — Ну! Дон-Кіхот… повинен бути! Усе це дурня, все це суєта, надягайте свій шолом… Хто може нас утримати, які перешкоди, які чарівники, які вороги… Ніхто нас не утримає! Надягайте шолом! Беріть спис! Алонсо на секунду зашпортався. Вхопився руками за край узвишшя; пригрозив небу кулаком… Простягнув руку, щоб узяти спис… Забрав. Потягнувся до шолома… Потримав його в руках… Впустив. — Це ж не шолом, — сказав здивовано. — Це… це таз… для гоління. Як же я… надягну його? На кого я буду схожий? На опудало?! Санчо хотів ще щось сказати, але змовчав, ніби йому заткнули рот. — Я не вірю, — з жахом сказав Алонсо. — У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе… І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав. * * *

Вона стояла і дивилася на справу рук своїх. Ця нова, незнайома, надломлена людина не могла ступити й кроку, Санчо майже на руках перетягнув його в крісло. Щось бурмотів, застерігаючи, умовляв, повторюючи благу неправду про те, що все минеться, що вони вирушать пізніше, що треба відпочити й отямитися, що усе буде добре… Ось тепер усе, що він казав, стало правдою. Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий… Дон-Кіхот мертвий і переможений. Дон-Кіхот ніколи не вийде на дорогу. Не стане виголошувати пишні промови про справедливість, не візьметься тішити своїми витівками пастухів і погоничів мулів, не буде провокувати владолюбців на жорстокі містифікації… І, зрозуміло, на допомогу Дон-Кіхота нікому сподіватися не доведеться. Її і так було мізер, цієї «допомоги»… Світ без Дон-Кіхота. Пустеля. Гарячий вітер, земля, що потріскалася. Білі кістки… І стерв’ятники, стерв’ятники в небі, орди стерв’ятників, на всіх не вистачить жертв… Ця людина, що скорчилася в кріслі. Ця нова жалюгідна людина… усе, що залишилося від її Алонсо. І що, тепер нічого не можна зробити? Колишнього Алонсо не повернеш, як не повернеш Панчиту?! Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття… Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі. Вона подивилася в очі власному відображенню, яке глянуло на неї з того боку полірованої сталі. І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги. Нагрудник… «Вірю». Наплечники… Вам смішно? Смійтеся. Дурна жінка рушає в героїчний похід? Верхи на Росинанті?! У лицарських обладунках?! Шляхом, який і не всякому здоровому чолов’язі до снаги, а до того ж — безглуздий?! Вона повернула голову — і зустрілася очима із Санчо. Так, зброєносець зовсім очманів; у нього був такий дурнуватий вигляд, що вона не витримала і розсміялася. Взяла до рук списа… Примірилася… Нічого, здолає. Збити парочку велетнів — якраз. Підняла підборіддя: — Алонсо… Я повернуся. Розумієш… що б там не було, але Дон-Кіхот… Прощавай. До побачення, Алонсо. * * *

Санчо дивився, як їде Альдонса… Санчо дивився, як рушає в мандрівку славний лицар Дон-Кіхот. Що це? Трагедія? Фарс? Алонсо теж дивився їй услід. Дивився, затамувавши подих. Дон-Кіхот їде без Санчо Панси?! Зручніше розмістивши в кріслі свого бідного хазяїна, Санчо поспішив до вікна. Виглянув саме, щоб побачити, як Альдонса сідає в сідло… Сідає легко, незважаючи на вагу збруї… — Еге! — вирвалося в нього. — А така ж жінка, вона… Пробачте, хазяїне, але вона хоробро поскакала! Батько у неї не приборкує коней? Алонсо мовчав. Санчо поспішно витер чоло рукавом: — От, як… Ух… Метнувся до дверей; повернувся назад. Клякнув перед кріслом на коліна: — Ну, як вам, сеньйоре Алонсо? Краще? Алонсо кивнув. — Сеньйоре Алонсо… я… Жінки, вони непослідовні, як… Немає такої тварини на світі, щоб з нею порівняти. Весняний вітер у порівнянні з жінкою — педант, він просто зразок послідовності… Флюгер на даху в порівнянні з жінкою — зануда. Та вона честю готова пожертвувати, щоб чоловіка при собі втримати… А от коли чоловік залишився — він її, пробачте, неначебто і недостойний… Ні, брешу, чого це я… То висне якорем, то надувається вітрилом — така вона, жінка… Куди там тій Дульсинеї, ви мене пробачте на слові, пане Алонсо, але ваша сеньйора Альдонса будь-якій Дульсинеї сто очок фори дасть… Кажуть, де чорт не справиться, туди бабу пошле! Він піднявся з колін. Поклонився, пригорнувши руку до серця: — Не згадуйте лихим словом, сеньйоре Алонсо… Усе буде… усе буде гаразд. Ми незабаром… Підбіг до вікна. Розчинив важку раму; навалившись животом на підвіконня, закричав назустріч сонцю: — Пані моя! Сеньо-оро! Заждіть! Зброєносця забули-и! Егей! Махнув рукою і, підхопивши на ходу дорожній мішок, поспішив сідлати Сірого. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 89