Повість на дві дії 2 страница

Цикади за вікном. Гладенький дерев’яний стіл, з якого Феліса вже зібрала посуд; волога стільниця, запах мокрого дерева, і річні кільця лежать вигадливим візерунком, і можна простежити кожен рік, прожитий деревом перед тим, як його перетворили на стіл… Порожньо. Гості розійшлися, і Санчо теж пішов до своєї кімнати. Цикади. — …Як їх усіх дратує Дон-Кіхот… коли він не хоче з власної волі займати місце блазня. Як дратує… Альдонсо, ти мене чуєш? — Чую, — по довгій паузі. Алонсо потягнув за потайний шнур, і гобелен із зображенням сумного старого поступився місцем портрету Дон-Кіхота, який всміхається. — Ти знаєш, Альдонсо? Що я хотів сказати… Чому ось він, Лицар Печального Образу, чому він перевершив славою всіх своїх нащадків? Які, відповідно до традиції, теж відправлялися в дорогу? — Тому що він був першим. — І це теж… Але все-таки, Альдонсо… ось подивися на нього. І подивися на них, — Алонсо обвів рукою кімнату, вказуючи на портрети предків. — Марнолюбний Мігель Кіхано, наслідувач Алонсо Кіхано-другий… Селестин, Кристобаль, Алонсо-третій… Дієго… А Лицар Печального Образу був одночасно фанатиком, осередком шляхетності, дурнем, мудрецем, божевільним, філософом, честолюбцем… Альдонсо, як я йому заздрю. — Ти теж хочеш бути усім на світі… в одному флаконі? — запитала вона нарочито цинічно. — Ні… Я заздрю йому, тому що він, рушаючи у дорогу, вірив. — У велетнів? — У шляхетність, Альдонсо. І у своє високе призначення. Він ішов на подвиги, а я… йду на приниження. Стало тихо. Беззвучно сміявся з портрета Лицар Печального Образу. — Альдонсо? — Що ти хочеш, щоб я тобі сказала? — Альдонсо… Я себе почуваюся жахливо старим. Вижилим із часу. Раніш людям хотілося щастя. Тепер їм хочеться задоволень, комфорту… приємності. В епоху Дон-Кіхота, — Алонсо кивнув на портрет, — над Лицарством уже сміялися. Але зараз… зараз стократ гірше, Альдонсо! Я вирушаю в дорогу. Ні, я виходжу на манеж… у масці клоуна. Чорт, чорт… Адже ти знаєш, я не боюся смерті. Я боюся приниження. Яке обов’язково буде. Тому що це шлях Дон-Кіхота, інакше не можна… Вибач, що я тобі все це кажу. Але з кимось же я повинен поговорити перед відходом? Альдонса мовчала. — Не мовчи… Скажи щось. — Що? — Що хочеш. Альдонса над силу посміхнулася: — Як ти думаєш… Якби Лицар Печального Образу знав, на що йде і яким буде його шлях насправді — він осідлав би Росинанта? — Це зайве запитання, — сказав по паузі Алонсо. Альдонса кивнула: — Ти хочеш, щоб я вмовляла тебе? Вмовляла їхати? Після усього пережитого, після того, як загинув твій батько? Він похитав головою: — Я хочу, щоб ти мене… йдучи, я повинен знати, що ти мене розумієш. Вона підійшла. Поклала руки йому на плечі. Але знову не сказала — нічого. * * *

Будинок продовжував його дивувати, і Санчо подобалося дивуватися. У ту саму кімнату можна було йти довго, через переходи і коридори, повз ряд вікон-бійниць, спускаючись і піднімаючись гвинтоподібними сходами — і можна було потрапити в одну мить, просто відсунувши непримітну портьєру. Будинок, що слугував житлом багатьом поколінням Дон-Кіхотів, не міг не перейняти деякої дивності, божевільності; кожен новий хазяїн щось прибудовував і перебудовував, проламував стіни і замуровував двері. Будинок мав на собі сліди цього хаотичного будівництва — і разом з тим на ньому лежала печать бідності, старості, запустіння, що насувалося. Санчо вивчав характер будинку, розуміючи, що досконало зрозуміти його облаштування не встигне; однак йому здавалося, що, якщо він зрозуміє таємницю житла Кіхано, то йому буде легше зрозуміти і самого сеньйора Алонсо. І будинок зіграв із ним веселий жарт. Випадково звернувши в незнайомий коридор, Санчо опинився в ніші, відділеній від вітальні тільки запиленим оксамитом; у вітальні стояла напівтемрява, і було так тихо, що Санчо здригнувся, коли, виглянувши через портьєру, побачив у кріслі сеньйора Алонсо нерухому фігуру хазяїна. Алонсо не почув і не помітив Санчо — не тільки тому, що той намагався пересуватися безшумно, але головним чином через свою замисленість. Кілька секунд Санчо міркував, обізватися до хазяїна чи вшитися з Богом, і уже відкрив було рота, щоб попросити пробачення за те, що потурбував — коли в коридорі почулися легкі кроки, і Санчо ледве встиг пірнути за портьєру, як у дверях з’явилася Феліса з величезною щіткою і цебром у руках. Санчо сидів у задушливій темряві, що пахла нафталіном, і чомусь не поспішав іти. У портьєрі знайшлася спершу одна дірочка, маленька, з незначним оглядом, а потім і друга — широченна, навіть непристойна діра, видно міль у цьому будинку не тратила дарма часу… Через цю діру Санчо бачив, що Алонсо ніяк не відреагував на появу служниці. Як сидів, так і сидить, не відриваючи погляд. — Пробачте, що потурбувала, сеньйоре… Жодної реакції. — Я приберу тут, сеньйоре? — Що? Прибери… Дзвякнула, падаючи, дужка цебра, застаралась-заскребла по підлозі тверда щітка, засопіла дівчина. Спідниця заважала їй — і ось, безсоромно задерши поділ, вона заткнула її за пояс, скинула туфлі, мокрою підлогою ступають дві сильні маленькі ніжки, оголені майже до стегна… Санчо затаїв подих. Мокра підлога була як дзеркало, дівчисько спеціально тупцювало по мокрому… Чи вона невинна до ідіотизму, але навряд чи, наскільки Санчо встиг розпізнати Фелісу — навряд чи… Алонсо припинив свої роздуми. Відірвав очі від портретів, глянув на служницю, шкода лише, Санчо зі своєї схованки не міг розгледіти, ЯК САМЕ глянув… — Сеньйоре Алонсо, — Феліса наблизилася до самого крісла. — Отут під крісло пробка закотилася від вина, дозвольте, я дістану… — Що? — Пробка від вина, — вперто повторила Феліса. — Я дістану. Пробка. Від вина. — Пробка? — Від вина! — тепер Феліса незрозуміло чому зраділа. — Ви сидіть-сидіть… Я так дістану… І, нахилившись, служниця полізла під крісло, і тонка тканина спідничини небезпечно натягнулася на її розкішному задку. На те і було розраховано. — Знайшла? — глухо запитав Алонсі, і Санчо знову не міг зрозуміти, з яким виразом він дивиться на круглі Фелисині сідниці. — Ось, — Феліса вилізла нарешті з-під крісла, і в руках у неї дійсно, здається, була пробка. — Ось… Пробка. Від вина. — Від вина, — механічно повторив Алонсо. — Сеньйоре, — Феліса продовжувала стояти перед ним на колінах, — а хочете, я її з’їм? Алонсо мовчав, і дівчисько, скривившись, спробувало відкусити від пробки шматочок. Відкусила! Жує! — Перестань, — у голосі Алонсо прозвучав переляк. — Кинь негайно! Ти що! — Сеньйоре, — сказала Феліса тихо, — вам правда буде шкода, якщо я вмру? — Що ти мелеш, — роздратовано кинув Алонсо. — Ні… Сеньйоре! Будь ласка… не дивіться на мене так суворо! Якщо я винна, покарайте мене… Тепер вона говорила так тихо, що Санчо доводилося напружувати слух, щоб розрізнити слова між зітханнями. — Сеньйоре… покарайте мене, але не йдіть… ось так. Ви не можете… ось так піти, не залишивши… спадкоємця. Не кинувши насіння в родючий ґрунт… а не на камінь, сеньйоре Алонсо! Так не можна! Так неправильно! Повинен бути новий Дон-Кіхот… Повинне бути ваше продовження у світі! Що ж ви за чоловік, якщо не залишите сина! Це несправедливо… вам не пробачать ваші предки! Тиша; Санчо бачив тепер тільки широку чоловічу спину, маленьку ручку Феліси, що лежить на коліні сеньйора Алонсо, рожеву щоку з локонами, що звісилися на неї, блискуче і гостре, як у птаха, око… — Сеньйоре Алонсо, — схлипнула Феліса. — Вірність дамі серця — непорушна Лицарська… Але вірність Дульсинеї! А не сеньйорі Альдонсі! Сеньйоре… я люблю вас так, що заради вас готова хоч килимком під ногами. Ви скажете — «Фелісо, з’їж цю пробку» — я з’їм… і буду посміхатися… Руку в камін, ногу в капкан… Долонька на чоловічому коліні обережно йорзала туди-сюди, а де була друга Фелісина рука — Санчо не бачив. Хвилину тривало мовчання. Санчо чекав, і спиною його струменів піт; сеньйори Альдонси не було вдома, і Санчо поняття не мав, яке продовження може мати це миття підлог… Важка рука опустилася дівчиську на потилицю. Потягнула за вухо; стисла сильніше й смикнула так, що Феліса скрикнула. Сеньйор Алонсо підвівся і вийшов. Феліса проводжала його поглядом і слухала затихаючі кроки, а коли спам’яталася й оглянулася — у кріслі вже сидів Санчо, сидів сумний і замислений, як доти хазяїн. Дивився на портрети. — Ой! Санчо мовчав. Супився. Важко зітхав. — Як ви сюди… що це взагалі за нахабність? Я тут мию підлоги… А ви натоптали! Санчо лагідно глянув на Фелісу. Відвернулася; дівчисько занервувало не на жарт: — А що такого? Я підлогу мию, ясно? — Пробка, — загробним голосом сказав Санчо. — Від вина… Бита ти дівка, лисицею підшита, а псом підбита! Феліса зробилася червоною, як мулета перед мордою бика. Якийсь час йорзала ганчіркою по підлозі; Санчо все сидів, і вона не витримала: — А вам усе одно ніхто не повірить. Санчо багатозначно мовчав. — Нічого ви не бачили. Подумаєш, пробка! То й що? Санчо мовчав. Феліса драїла підлогу; нарешті відставила щітку: — Санчо, — голос її звучав тепер вкрадливо, як дзюрчання. — Санчо… А хочете шоколаду? У мене є… Хочете? — Совість мою купити? — огризнувся Санчо. Феліса спересердя жбурнула шваброю об підлогу: — Яку совість! Чого ви хочете від мене! Це не ваш будинок, це чужий будинок… Хазяїн у будинку може робити що завгодно, ясно вам? Що завгодно і з ким завгодно! — Порадимося із сеньйорою Альдонсою, — покивав Санчо. — Тут тобі й жаба цицьки дасть… — При чому тут… жаба… при чому тут сеньйора Альдонса! Вона й так усе знає! — Що — усе? — здивувався Санчо. Якийсь час вони дивилися один на одного, не відриваючись. — Вам усе одно ніхто не повірить, — пошепки повторила Феліса. — Подивимося, — з охотою відгукнувся Санчо. — Санчо, чого ви від мене хочете? — Нічого, — Санчо відвернувся. — Ну будь ласка, Санчо! Скажіть! Санчо знову подивився їй в очі. Феліса з останніх сил стримувала сльози. Тоді він визнав за можливе усміхнутися. Вона піймала його посмішку — і боязко, з надією, усміхнулася у відповідь. Тоді він насупився і відвернувся; вона почала схлипувати, тоді він подивився на неї знову — і поманив пальцем… Вона підійшла. * * *

До від’їзду залишилося п’ять днів. Жахливо мало. Вічність. — Я ходила до них, — сказала ввечері Альдонса. — Панчита знову в синцях… Я говорила з матір’ю. Вона замовчала — надовго. — І що? — запитав нарешті Алонсо. — Нічого. Каже — він поки тверезий — роботящий і добрий чоловік, а що пасербицю б’є сп’яну — значить, любить. Виховує. — А вона? — запитав Алонсо. — Мати? Альдонса знизала плечима. — П’ять днів, — глухо сказав Алонсо. — Вона сказала, якщо ти ще раз до них прийдеш — вона покличе алькада… — Хоч десяток алькадів. — Пане мій, — не до ладу втрутився Санчо, — а ви пам’ятаєте, що було з цим Андресом, тим хлопчиком, якого Лицар Печального Образу… ну, за якого заступився? Так його хазяїн ще гірше… зірвав на ньому злість. Як би з цією Панчитою… ну, того ж не вийшло. Тиша. — Санчо, — голос Альдонси пролунав напружено, — а ви б самі сходили до цих сусідів… поговорили б… без погроз, але по-сусідськи. Якось… га? — Так-так, сеньйоро, звичайно, — закивав Санчо. — Я сходжу… може і не знадобиться, списом-то… може, по-доброму вийде. Кажуть же — почервоніти не почервоніє, а подобріти, якщо хоче, то подобріє… Алонсо скептично хмикнул. — Я піду, — Альдонса піднялася. — Піду спати… Алонсо, не засиджуйся довго, гаразд? — Я зараз прийду, — кивнув Алонсо. Насправді він сидітиме допізна. Поки не стануть злипатися очі і не упаде на груди важка голова. Бо слухати мовчання Альдонси в темряві спальні — незмога. — Санчо… адже у вас теж є дружина? — Звичайно, пане мій. — І що… вона вас спокійно відпустила? Ніяких… відпустила? — Так ну, — Санчо безтурботно махнув рукою. — Поплакала, звичайно… баба є баба… тільки пацани мої вже підросли, у господарстві впораються, гарні хлопці… А баба, вона усі вуха мені продзижчала, щоб якоїсь платні просив. Що зброєносці платню отримують. Баба… — Скільки? — тускло запитав Алонсо. — Що?! — радісно перепитав Санчо, не вірячи своїм вухам. Він подумав було, що пан його дійсно намірився призначити йому платню. — Скільки у вас синів? — перепитав Алонсо. — А-а-а… — Санчо спробував приховати розчарування. — Четверо. Алонсо мовчав. Ранні зморшки на його обличчі позначилися чіткіше; Санчо стало його шкода. — Дарма, сеньйоре Алонсо… Бог дітей або дає, або не дає. Це не наша справа, це його Божий промисел… Бог старий хазяїн — більше дотримує, чим роздає… — Останній, — сказав Алонсо. — Я — останній Дон-Кіхот… — Сеньйоре Алонсо, — Санчо наліг на стіл ліктями. — Ви мене пробачте, дурного мужика. Але от… шкода, звичайно, шкода, що перервався… Шляхетний рід — завжди шкода… Але ось в чому лихо?.. Хто про нього плакатиме, про Дон-Кіхота? Той погонич мулів, якому Дон-Кіхот нізащо ні про що розвалив голову на постоялому дворі? — Санчо, — сказав Алонсо по паузі. — У губернаторство на острові ти не віриш… Платню я призначити тобі не можу — ні з чого, вибач… Чому ти зі мною йдеш? — Так… це… — Санчо розгубився. — Традиція… Батечко мене так назвав, Санчо… Традиція, каже… І, знову таки, всі Панса, що з Лицарями йшли, додому живісінькі поверталися… на відміну від самих Лицарів. Щоправда, ось, один мій родич без ока повернувся, іншому внутрішні органи всі відбили… А одну ногу переламали, так до кінця днів і кульгав… але нічого, головне — живісінький… Ось. А про губернаторство… Так легенда все-таки звідкілясь узялася? Ми от думаємо, що легенда — брехня, а раптом вона не брехня? А раптом таки обломиться мені губернаторство, а я в похід не пішов, на печі залишився… От кривдно буде, так? Якийсь час Алонсо дивився на нього, а потім розреготався — весело, щиро. І Санчо підхопив цей сміх, і так вони сміялися, обоє страшно задоволені один одним, коли Алонсо раптом осікся і насупився: — Хто це там? Альдонсо, ти? У глибині кімнати пливла височенна біла фігура, пливла, то відкриваючи, то знову закриваючи собою зоряне небо за вікнами. — Альдонса? — непевно перепитав Алонсо. Він прекрасно бачив, що це не Альдонса. Це хтось високий, ростом з нього, Алонсо; світлий плащ спадає до підлоги, обличчя закрите складками каптура, голова опущена, хода дивна, нерівна, начебто людина п’яна чи поранена і ось-ось упаде… Санчо оглянувся і подивився туди, куди напружено дивився його хазяїн. — Що? — перепитав здивовано. — Та хто там ходить? — Алонсо встав. Санчо схопив його за рукав: — Хто ходить? Де ходить? — Ти осліп? Та он же! Санчо дивився на нього тепер злякано: — Сеньйоре Алонсо… Немає там нікого. Що ви… — Як немає?! Я своїми очима… У глибині кімнати дійсно нікого не було. Порожньо. Секунду назад був — і ось пропав… Алонсо скинув руку зброєносця і ступнув назустріч ночі за вікнами. На нього дмухнуло пряними запахами запущеного парку; він прислухався — за вікном розкошували цикади, але їхнє сюрчання розбивалося об стіни будинку, як розбиваються хвилі об борт надійного корабля, а тут, у будинку, стояла обімліла сонна тиша… Тоді йому стало страшно. Адже він чітко бачив високу фігуру, яка брела в темряві. Він чітко бачив… Сорочка прилипла до спини. Погляд — мимовільний, марновірний — на шторку, що прикривала мутноокий портрет божевільного Дон-Кіхота, сеньйора Кристобаля Кіхано… — Санчо… — сказав він і здивувався, як жалібно звучить його голос. — Ти тут нічого не бачив? Зброєносець був уже поруч. Торкнувся його руки: — Сеньйоре Алонсо… У вас будинок такий, то сходи скрипнуть, то протяг пройдеться… Може і привидітися всяке. Чого ви занервували? — Привиділося, — сказав Алонсо, застидавшись свого дитячого страху. — Привиділося, Санчо… Буває. * * *

Алонсо брів, піднявши свічку, і мріяв тільки про одне — швидше добратися до спальні, коли в темряві йому привидівся не подув навіть — так, коливання повітря, полум’я свічки здригнулося і ледве не згасло. Протяг… буває. Буває… Але потім йому привиділося обережне скрипіння мостини. Не випадкове скрипіння підлоги, яку давно варто б полагодити — а саме неголосний, приглушений звук, так скрипить мостина, коли по ній йдуть навшпиньках. Він легкодухо оглянувся — йому здалося, що наприкінці коридору метнулася тінь. Нікому тут метатися. Феліса спить, і Санчо пішов до себе в кімнату… Здалося. Буває. * * *

Феліса хрюкала від сміху. Затикала собі рот подолом сорочки — і все одно сміялася, синіючи; у якийсь момент Санчо злякався, що вона задихнеться чи проковтне язика. — Яке в нього було обличчя! Ні, ти бачив, Санчо! От сміхота… Ти дивився на його обличчя? Я б що завгодно віддала, щоб ще раз його побачити… — Побачиш, — сказав Санчо знехотя. — Тільки… те саме повторювати не треба. Тепер, приміром, перевести годинник… Чи звук який-небудь, шелест… — А ходити за ним уже не треба? — Треба. Ходити будемо по черзі — ти, я… Феліса хвилину стримувалася, а потім знову покотилася зі сміху. Біля її ніг лежали саморобні ходулі і старе лляне простирадло. — Ні, ну як згадаю його обличчя… Не можу! — А ти його не любиш, — сказав раптом Санчо, сказав, сам не знаючи навіщо. — Ти йому брехала. Феліса відразу ж перестала сміятися. Уп’ялася в Санчо поглядом і покрутила пальцем біля скроні: — Чого це ти? Ясно, я його люблю. Чого це я його не люблю? — Ти його не шкодуєш, — сказав Санчо повільно. — Добридень, — сказала Феліса. — Чого його шкодувати? Ми ж балуємося, граємось… До речі, ти мені не сказав, навіщо тобі все це треба? — Навіщо? — Санчо прищулився. — Така вже я весела людина, пожартувати люблю. Понура свиня, кажуть, глибоко копає, зате веселій свині жолуді самі в рот валяться… Феліса прищулилася теж: — То, може, нічого страшного, якщо я сеньйору Алонсо — зізнаюся? Санчо посміхнувся: — Так? А якщо я скажу сеньйорі Альдонсі про «пробку від вина»? Феліса презирливо закопилила губи: — А що такого? — А нічого такого, нічого особливого… Сеньйору Алонсо я і сам зізнаюся. Тільки потім. А то весь смак від жарту пропаде… От у мене старший синок теж пожартувати любить, дядькові своєму одного разу у вбиральню пачку дріжджів кинув… Кажучи це, Санчо наче ненароком простягнув руку і намацав м’який Фелісин бік; дівчисько відсторонилося: — Мацалки прибери… Санчо образився: — Вже і помацати не можна? Феліса насупилася. Відвернулась. — Слухай, недоторко… А спадкоємця сеньйору Алонсо скоро родиш чи ні? Кинули насіння в родючий ґрунт — чи поки не зібралися? — Тобі яке діло? — запитала Феліса вороже. Санчо знизав плечима: — Слухай… Ти що, серйозно хочеш, щоб твій син був Дон-Кіхотом? Щоб тягся, як опудало горохове, на Росинанті, одержував стусани і штовхани, валявся в гівні та блювотині… заради якоїсь там сумнівної слави? Слави дурника-божевільного? Феліса посміхнулася: — Ну, кому як… Комусь усе одно, була б слава, а яка — не важливо… Он, сеньйор Мігель Кіхано за славою в похід ходив. Дурниць накоїв надміру, зате потім його впізнавали усюди, де б не заявлявся. Автографи давав… Пісні про нього складали… Пісні, правда, поганенькі, до наших днів жодна не дожила. Вмер щасливою людиною — знаменитістю… — Звідкіля ти все це знаєш? — Це всі знають, — засміялася Феліса, — це історія роду Кіхано… — А ти, отже, на славу поласилася? Прилетіла як муха на мед? — Дурень ти, — повідомила Феліса. — Слава, Лицар, донкіхот… Хто тобі сказав, що мій син попреться… у цю їхню блазнівську мандрівку? — Тобто? — Санчо насупився. — Він же буде спадкоємцем Дон-Кіхота? Повинен… — Винен був мірошник моїй матінці, — зло сказала Феліса. — Мій син… якщо тільки в мене буде син… буде спадкоємцем Кіхано. А зовсім не донкіхотом. Буде ідальго… навіть якщо бастард, а все одно єдиний спадкоємець. Я в нотаріуса запитувала.. — У нотаріуса? — сторопів Санчо. — За дурепу мене маєш? Звичайно… навіть якщо Алонсо з подорожі не повернеться — є зараз спосіб довести, що малий — його син. Береться шматочок шкіри трупа і кров дитинчати — і під мелкоскопом порівнюється… І тоді будинок, титул, усе переходить малому. Зрозумів? Санчо мовчав. * * *

— …Фелісо! Це ти?! Тиша. — Фелісо!! Здалеку, з кухні, далеке: — Що? — Хто тут?! Тиша. Феліса на кухні, Санчо в стайні, Альдонси немає вдома. Але хтось же щойно тут був? Хтось ішов за ним по п’ятах? Шепіт, метушня, дивний скрегіт… Здалося?! Тиша. Мороз по шкірі. * * *

Більш за все на світі він боявся втратити розум; батько нинішнього Карраско, старий сеньйор Карраско, дивився в його зіниці, прикушував губи, хитав головою і заспокоював — настільки ненатурально і фальшиво, що краще б мовчав… Алонсо було тринадцять; його мучили страшні сни. Йому ввижалася чорна людина, яка причаїлася під ліжком. Потім сни стали явою: будинок, колись знайомий до останньої тріщинки в порозі, раптом виявився населеним чудовиськами. Алонсо нікого не хотів бачити, замикався в собі, ховався наодинці з власними страхами. Йому здавалося, що вчителі до нього чіпляються, що мати його не любить, що сеньйор Карраско хоче спеціально засадити його до божевільні… — Може, переросте, — говорив матері сеньйор Карраско. Мати втирала сльози. Він переріс. Згадуючи потім свої страхи, він не міг не дивуватися мужності Дон-Кіхота. Ану спробуй виступити проти велетнів, навіть якщо велетні існують у твоїй уяві; все одно для тебе вони реально існують, ти бачиш їх у дрібних деталях, від їхньої ходи здригаєтся земля… — Дай Боже, щоб божевілля оминуло вас, — казав за тиждень до власної смерті старий Карраско. — Може, й омине… але врахуйте: ви можете деградувати відразу і безповоротно, за кілька тижнів, і тільки раннє виявлення і сильні медикаменти… можуть сповільнити процес. А зупинити його, якщо воно надумає початися, зупинити не зможе ніхто… Це такий меч, що висить над вашою головою, така ваша доля. Мужайтеся… …Йому здавалося, що предмети на його столі лежать не так, як він їх залишив. Може, Феліса знахабніла настільки, що полізла до його столу? Він чомусь не наважився запитати. Хотів грізно накричати на неї — але в останній момент злякався незрозуміло чого… Відтоді, коли він уперше побачив білу фігуру, якої насправді не було, якої не бачив Санчо, — з цього самого моменту дрібні, а потім усе більші безглуздості зачастили одна за одною, складаючись у симптоми. Йому видавалося, що хтось гукає його на ім’я. Пошепки. Він оглядався. Немає нікого. Тіні. * * *

До від’їзду залишилося три дні. Симптоми складалися в систематичну картину, і Алонсо тепер чітко розумів, що божеволіє. Повільно, але невблаганно. Здійснилося те, чого він боявся з дитинства. «Набирайтеся мужності», — говорив тоді старий сеньйор Карраско. Алонсо набирався. До двадцять восьмого залишалося три дні, а він скрипів зубами і набирався мужності; час то розтягувалося неймовірно, то стискався так, що день перетворювався на секунду. Йому здавалося, що за ним стежать. Що його ні на мить не залишають без уваги. Він розрізняв скрадливі кроки позаду, одного разу він виявив легкодухість, покликав Фелісу і звелів їй обшукати будинок… Нікого, зрозуміло, не знайшли. Уночі тіні плазували по стінах, у їхньому танці вбачалося мертве обличчя батька, обличчя матері, закам’яніле від горя і помутнілий погляд божевільного дона Кристобаля. Сам Лицар Печального Образу з’являвся у Алонсовім сні — божевільний, з липкою доріжкою слини, по щоці. * * *

— Досить, — похмуро сказав Санчо. — Годі, дівко, пожартували — пора і честь знати. Здається, ваш сеньйор Алонсо жартів не розуміє… Феліса здивувалася: — Так? А я ляльку саме зробила потішну, неначебто повішеник, хотіла сеньйору за віконце підвісити… — Досить, я сказав… — …А потім швидко зняти, ніби привиділося… був повішеник — нема повішеника… — Досить! — Добре… Не потрібний повішеник? Шкода. Скажи хоч зараз, навіщо все це тобі було потрібно? Санчо глянув на Фелісу так, що та прикусила язик. * * *

— Алонсо, — вночі Альдонса розбудила його, коли він стогнав. — Алонсо… Це сон. Це усього лише сон. Перестань… Що з тобою?! Він прекрасно розумів, що з ним, але сказати Альдонсі не наважився. Хвороба набирала розгону, як пущений схилом камінь. Алонсо бачив те, чого не бачать інші; він бачив, як небезпечно хитається над головою стеля, як просідають порохняві балки. — Альдонсо… вийди з будинку. Тут небезпечно. — Алонсо, що з тобою?! Він стримувався з останніх сил, але хвороба брала гору, і тоді він запросив Карраско. — Сеньйоре Алонсо! Невже?! Юний психіатр був блідий, як та примара, що привидівся Алонсо в темряві вітальні; губи його тряслися, коли він оглядав Алонсо, стукав по колінах, заглядав у зіниці: — Сеньйоре Алонсо… Треба заспокійливого. Ось таблетки… Негайно починаємо посилений курс… Отож, вам здається, що вас переслідують? За вами хтось ходить? А перед цим вам не здавалося, що до вас погано ставляться? Алонсо поморщився; Карраско закивав: — Так… Манія ставлення, манія переслідування… Це параноя! Шизофренія! Наступний етап — ви з особи, яку переслідують, перетворитеся в агресора, ви будете дуже, дуже небезпечні для навколишніх… Сеньйоре Алонсо, батечко попереджав мене… вам треба на стаціонар! — Дон-Кіхот у божевільні, — сказав він з тяжкою посмішкою. — Ні, Самсоне… ти не турбуйся. Божевільний Дон-Кіхот більше не вийде на дорогу. Дон-Кіхот — не безумець, як заведено вважати! Ні, хто завгодно, але тільки не безумець. Я обіцяю тобі… Якщо я відчуватиму… якщо я зрозумію, що це все… я сам себе заспокою. Мені більше нічого втрачати… Як нерозумно — прямо перед двадцять восьмим… Самсоне… Може, ще минеться? Га, Самсоне? Карраско пішов, закусивши губи і хитаючи головою. На столі залишилася ціла гора уїдливо-яскравих капсул. * * *

Вона ненавиділа цього самовпевненого молодика. Вона би без розмов викинула його з будинку — але треба було терпіти. Терпіти і посміхатися. — Так, я помітила. У нього з’явилися деякі дивні відчуття… Але це ще ні про що не говорить! Збентежена мордочка Карраско вкрилася плівочкою світової скорботи: — Говорить. Сеньйоро Альдонсе, фахівцю це говорить багато про що. Наш сеньйор Алонсо… — Він не ваш сеньйор Алонсо! — вона все-таки не стрималася. — Ви вже не перший день стоїте в нього над душею, ви навіюєте йому, що він божевільний! Що він неодмінно збожеволіє! Якщо з ним… якщо не дай Боже з Алонсо станеться… нещастя — вам це так не минеться, Карраско! Земля буде горіти у вас під ногами! — Сеньйоро Альдонсо, — белькотів молодик. — Я розумію… Таке нещастя на ваші плечі… Але, сеньйоро Альдонсо, весь рід Кіхано несе на собі це прокляття… — Не меліть дурниць, — сказала вона зарозуміло. — Алонсо здоровий. Карраско зморщився, начебто збираючись заплакати: — Я розумію… Ви не можете зізнатися навіть собі… Але будьте мужні, Альдонсо! Ось… І він витрусив на стіл вміст мішечка, який увесь час м’яв у руках. Альдонса не відразу зрозуміла, що це. Спершу гидливо придивилася; потім швидко взяла в руки, розгорнула… Гамівна сорочка з безвільно опущеними рукавами. Довгими, довгими рукавами… Карраско хотів ще щось сказати, коли Альдонса хльоснула його довгим рукавом — по обличчю: — Геть. Він сторопів. Хотів щось сказати… — Геть з мого дому! Зляканий тупіт ніг. Був Карраско — немає Карраско. У пічку. У пічку цю гидоту… На півдорозі їй стало зле. Вона не спалила сорочку — заштовхала кудись до купи ганчір’я. Вона подумала: а що, якщо Карраско має рацію?! * * *

Він терпів. Таблетки Карраско так і лежали гіркою — незачеплені. Колись підлітком йому довелося випробувати дію таких ось, у яскравих капсулах, ліків; тепер він боявся цих таблеток. Він вирішив для себе, що поки в нього вистачить сил терпіти — він потерпить, і тільки коли вже стане зовсім несила… А вранці над головою раптом розгорнулися крила вітряного млина. Заскрипіли, загрожуючи підчепити Алонсо і розмазати його по стіні; він метнувся, намагаючись утекти, але за вікном уже зловтішно вищирялася пика чаклуна Фрестона. — Йди геть! Геть!! Його будинок не міг його захистити. Та й не до лиця Лицарю ховатися, ніби жінці, треба зібратися духом і зустріти смерть зі зброєю в руках. Йшли велетні… — Що з ним, що з ним, сеньйоро Альдонсо?! …від їхньої ходи здригався будинок. І якось одразу виявилося, що Алонсо у вітальні, сидить навкарачки, обхопивши голову руками, що поруч б’ється Альдонса, голос її долітає до нього крізь гуркіт катастрофи: — Алонсо… Алонсо, глянь на мене! Нічого немає, тільки наш дім, усе на місці, все гаразд, тільки я, тільки Санчо та Феліса… Алонсо, подивися на мене! Тримай мене за руку, я тебе витягну! Він стис долоню Альдонси так, що, здається, хруснули кістки. — Я тебе витягну, Алонсо! Не йди від нас! Пропади все пропадом… Усі донкіхоти… прокляті божевільні… проклятий рід… Алонсо, я тебе витягну, ти тільки не випускай руку! Не йди… Алонсо! Алонсо!!! Він побачив, як повільно й урочисто руйнується його будинок. Як обвалюється стеля. Падають усі до одного портрети, розповзається клаптями гобелен, але замість усміхненого Дон-Кіхота за ним — напіврозкладене, перекошене гримасою обличчя. — Він іде. Він іде. Він божеволіє. Алонсо… Господи, Алонсо… Худоба! Дон-Кіхоти — вилупки! За що його? За що йому?! Він-то — за що?! Санчо, він іде… І тоді Санчо Панса закричав. Цей крик на секунду втримав згасаючу свідомість Алонсо. — Це я! Це я! Це ми з Фелісою! Це вона ходила за вами, це я звелів їй за вами стежити! Це вона була примарою, вона загорнулася в простирадло… Фелісо, принеси ходулі, швидко! Покажи сеньйору Алонсо свої ходулі! Покажи йому! Ну! Алонсо, це я тебе зрадив, я! Мене підкупили! Коли я тільки прийшов у цирюльню найпершого дня! Мені всунули до кишені записку! Там були гроші, багато! Там… ось ця записка, подивися! Прочитай! — пальцями, що трусилися, вивернув кишеню, відтіля випав складений учетверо блакитнуватий аркуш, Санчо підхопив його біля самої підлоги, розгорнув. — «Якщо Алонсо Кіхано ніколи не одягне лати і залишиться вдома, Санчо на додачу до задатку одержить ще вдвічі більше»! Ось цей лист, дивіться! Дивіться, я не брешу! Я підмовив Фелісу! Це ми, це я, це я… Прочитайте! Ось гроші! Ось ці прокляті гроші, я зроду не бачив стільки грошей одразу! Ви не божевільний! Це неправда! Ось, Феліса принесла ходулі… покажи, як ти на них ходила! Покажи швидко, дівко, бо я тебе своїми руками задушу!.. Ось, дивіться, ось ваша примара. Ось… Алонсо, це я. Це я, а ти не божевільний. Я тебе зрадив! Дивися, ось лист! Ось гроші! Ось я! Убий мене! Ну! Алонсо прикрив очі. Який дзенькіт у вухах. Дзенькіт у вухах. Дзвін. Дія друга

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 Следующая ⇒