Annotation 4 страница

— Ей, — неголосно покликав Дим. Ті троє, що лежали на купі ганчірок, в’яло поворушили вухами. До Дима повернулося три пари байдужих очей — скляні ґудзики, блискучі, але безглузді. Дим ледве стримався, щоб не позадкувати. — Це… — Так, — промовив Люк за його спиною. — Це ті… яких стрижуть і їдять Хазяї. Це наші предки, точніше, наші невдачливі двоюрідні брати… Їх сюди привезли ще дітьми. Багато років тому. Було двадцять два. Залишилося троє… — Навіщо? — по паузі запитав Дим. — А як інакше? Біологія, медицина… — Вони були тут увесь цей час? Коли нічого їсти… — Я випорожнив матраци, — сказав Люк, ледве витримуючи його погляд. — Стара солома… І я своє віддавав. — Їм? Люк помовчав, начебто зважуючись. Нарешті, нервово потер руки: — Це ще не всі… Йдемо. Вони довго йшли вузьким коридором, який кепсько пахнув; піднялися стрімкими крученими східцями, і Дим побачив обнесену залізною сіткою споруду. За сіткою, у ременях, у переплетенні шлангів… Дим на повірив своїм очам. У верстаті був щільно оповитий трубками, прикутий до залізної стійки облізлий вовк. — Була наука, — сказав Люк, начебто хвора тварина у верстаті могла підтвердити чи спростувати цю істину. — Були… напрацювали матеріалу предосить. Ось тільки використати… Вовк відкрив жовті очі. Дим мимоволі відсахнувся. — Їй недовго залишилося, — тихо сказав Люк. — Вовчиці… Вона вмирає. * * *

На площу вони прийшли найпізніше. Хтось уже розпалив багаття замість Дима; Лана, побачивши Дима і Люка разом, здивувалася і, здається, повеселіла. — Може, ти поспіваєш? — запитав у неї Дим. Вона похитала головою: — Ні. Тепер не варто. Вони сіли поруч, і Лана, колись небагатослівна в присутності Дима, почала раптом розповідати, докладно і відверто, хоча її ніхто про це не просив. Вона розповідала, як на неї раптово впала слава, як величезні юрби плескали і підспівували, і як вона втрачала голову від миттєвої влади над ними… Як значки з її портретом носив кожен другий, а плакати майоріли на всіх афішних тумбах, і заради того, щоб тільки торкнутися її, люди штовхалися ледве не на смерть… І як потім сталася навала, і слава її станула, як кусочок масла. І як їй доводилося битися в черзі за пайок. Як її перестали впізнавати і пам’ятати, всі про неї забули, і як з’явився Люк… — Усе-таки даремно ти перестала співати, — сказав Дим, коли Лана нарешті захрипла і замовкла. — Ні… Усе правильно, — втрутився старий, що досі мовчав. — Розумні істоти не повинні ходити отарою… у тім-то й уся річ… І Дим відчув, як усередині його закипає незрозуміле роздратування і протест проти цієї старої, незаперечної, банальної істини. * * *

Вовки з’явилися на окраїнах. Збиратися вечорами на площі стало небезпечно; щоранку і щовечора — у сутінках — Дим запалював смолоскип і піднімався на дах. Сусід праворуч — їх з Димом розділяли три спустілі двори — подавав своїм смолоскипом сигнал «усе в порядку». Прийнявши сигнал, Дим те ж саме повідомляв сусідам ліворуч, а ті відповідали, передаючи сигнал далі… Одного холодного ранку — на білій шерсті Дима лежав товстий шар інею — сусіди ліворуч не відповіли. На світанку Дим вийшов на вулицю — і відразу побачив вовчі сліди. …Перед будинком уже стояли двоє хлопців із двору навпроти. Тупцювали, втягнувши голови в плечі, не зважувалися ввійти. Сніг перед будинком був утоптаний вовчими лапами, і входити, власне, було вже не потрібно. Дим увійшов. * * *

— Я нічого не залишив після себе, — сказав старий. — Чуєш, Димку… я міг би написати… щось на кшталт мемуарів. Тепер мені здається, що я багато знав, ще більше розумів і зміг пояснити б… — Так, — сказав Дим. Старий умирав. У цьому не було сумніву; Диму здавалося, що треба помовчати, про щось подумати, але старий не замовкав ні на хвилину. — Димку… Ти зрадив справу Лідера. І це правильно, ти — молодчина… А, може, ніякого Лідера й не було? Тепер ніхто ніколи не довідається… Він раптом притих. Очі його дивно змінилися. — Я розумію тебе, хлопче, — не своїм, деренчливим, а низьким і глибоким голосом сказав раптом старий. — Тобі не хочеться бути таким, як усі… Але подумай… окрім того, що тебе виключать зі школи, виженуть із міста… крім того, ким були б ми, якби кожен… Це були його останні слова. * * *

Причаївшись на даху, Дим дивився на вовків. Вовків було п’ятеро, і вони давно не їли. Легка здобич скінчилася; вовки протоптали круглу стежину навколо Димового будинку, але проникнути досередини не могли. Дим дивився, тамуючи в собі дрижаки. Відчуття було кепське — востаннє Дима трусило напередодні стрижки. Він бачив, як на п’яти старому, із рваним вухом ватажкові наступає молодий самовпевнений самець. Він бачив, що конфлікт зрів; так вийшло, що саме Диму довелось стати свідком розв’язки. Вони зчепилися на старій клумбі, там, де давно — тисячу років тому! — мама Дима висаджувала гіркі запашні квіти. На міській вулиці, у палісаднику, билися на смерть сірі людожери; старий ватажок знав, що шансів у нього небагато, а молодий самець був сильний, але самовпевнений. Три вовчиці сиділи на хвостах і дивилися, не виявляючи ознак хвилювання. Молодий самець здох із гримасою подиву на морді — йому, напевно, здавалося, що це несправедливо. Що старість повинна покірно поступитися місцем агресивній молодості; слиняві жовті ікла, які зімкнулися на шиї в молодого, наочно доводили перевагу мудрості й досвіду. Ватажок відступив на крок від подоланого супротивника — і упав на сніг, стікаючи кров’ю з розідраного боку. Тоді вовчиці одночасно встали. Напевно, вони були голодні — зжерли обох, не надаючи особливих переваг ні молодому, ні досвідченому м’ясу. * * *

— Диме! Диме!! Він прокинувся від того, що хтось гупав у двері знадвору. Глянув у щілину — темно; невже він проспав ранок? Невже хтось насмілився пройтися вулицями у темряві? — Диме! Відчиніть… Швидше… Він відімкнув засув. Двері відчинилися з темряви в темряву; у застояне повітря кімнати ринула крижана і свіжа ніч. Увірвавшись до будинку, гість ледь не збив хазяїна на землю. Дим здогадався, що це був Люк тільки по голосу і запаху. — Щось із Ланою?! — Ні, — видихнув Люк. — Усе гаразд… Диме, — і Люк заплакав. Дим узяв його за барки, струснув так, що тільки зуби в темряві клацнули: — Що сталося, кажи! — Я зрозумів, — прошепотів Люк крізь сльози. — Я знаю… Я знаю, як треба. Я здогадався. Сам. * * *

— Потім ми все відновимо, — сказав Люк, ніби вибачаючись за розгром, який панував у лабораторії. — Згодом… У нас буде багато часу. Багато часу, багато їжі… І жодного вовка. Уявляєш, як ми житимемо? Лана усміхалася під багатошаровою марлевою пов’язкою. Дим одну за одною відкривав темні ампули, забруднені зсередини блідо-зеленуватою пудрою. Обережно висипав вміст у мідну посудину, за металом і формою схожу на дзвіночок. — Оце у нас буде життя! — захоплено говорив Люк, розминаючи желатинові коржі. — Я, напевно, буду професором. Уявляєш? Уявляєш, що вони заспівають, коли довідаються… І він засміявся крізь марлю. — А для нас… це точно безпечно? — неголосно запитала Лана. — Великий Лідере! Ну я ж тобі пояснював! Окрім того, я на собі раз сто перевірив… — Ти перевіряв на собі? — ще тихіше запитала Лана, і в її голосі звучав такий жах, що Люк знітився. — Ну… на собі я остаточний склад перевірив. А доти пробував на цих, лабораторних… Лана стояла, ніби перед вовком — такий жах, така туга були в її очах. — І як? — запитав по паузі Дим. Люк зітхнув: — Але ж… зовсім без похибок не виходить. Шлях пізнання — шлях помилок… І винувато обійняв Лану, а та, грубо вирвавшись, стягнувши з обличчя пов’язку, кинулась геть. Люк чимдуж шугонув за нею, а Дим, акуратно підібравши з підлоги білий клаптик тканини, зрозумів, що посміхається, і в посмішці цій немає радості, але немає і злості, й почуття, яке володіє ним у цю хвилину, називається гострою сумною заздрістю. * * *

— Все, — крикнула з даху Лана. — Йдіть! — Пробач, — сказав Дим, дивлячись у розтоптаний мокрий сніг. Він не міг себе змусити подивитися заручнику в очі — своєму невдачливому двоюрідному братові, стадній тварині, яка здатна, однак, повною мірою відчути жах смерті. До чавунної огорожі був прив’язаний в’язень лабораторії, єдиний, який вижив. Уперше за багато тижнів він наївся донесхочу — наковтався брикетної трави впереміш із позбавленими запаху гранулами. — Йдіть! — квапила Лана. — Уже час… Іржавими залізними сходами вони піднялися на дах. Сутінки остаточно загусли. Той, прив’язаний, здавався невиразною білою плямою на темному снігу. Дим повернувся до Лани: — Повертайся до будинку… Люку, йдіть обоє. Швидко. Лана не заперечила. Люк допоміг їй пробратися слизьким дахом до слухового віконця; Дим чув їхній подих, і хлюпання багнюки під ногами того, хто намагався звільнитися від мотузки, що його сплутала; вовки були близько, їхню присутність відчували й Дим, і той, кому випала роль приманки. Дим приносив у жертву живу істоту. Істоту, схожу на нього з точністю до волосини, до візерунка вен і судин, істоту, яка відчуває біль і наближення кінця. Найкраще було зараз піти слідом за Люком і Ланою — але Дим залишився. Далеко, осторонь від промислової зони, завили тонко і жалісно, й від цього суму Дим перетворився на тремтячу грудку, а той, прив’язаний, забився і закричав. Дим оглянувся — нікого, крім нього, на даху не було. Дим подивився вниз — вулиці здавалися заповненими чорною застояною водою. Залитими вночі; у якийсь момент йому привиділося, що темрява ворушиться, живе. Ні, тільки здалося. Йдіть сюди, беззвучно сказав Дим. Йдіть. Ми чекаємо вас. І нещасна принада, чия доля вже визначена. І я… І всі ми, нащадки Лідера. Йдіть, усе готово… І знову почулося виття — цього разу набагато ближче; голодні мисливці не помилилися у виборі маршруту. — Йдіть, — сказав Дим пошепки. — Йдіть… Ми не кликали вас у наше місто. Що ж, тепер уже йдіть. Тут чекає сюрприз, який повинен вам сподобатися. Ну ж бо… Той, призначений на роль приманки, зовсім збожеволів. Він рвався і метався на прив’язі; він репетував, Дим знав, що ці крики чути й у будинку. Швидше, заблагав Дим, звертаючись до вовків. Не тягніть, давайте ж… Крик раптом змінився хрипінням. Дим перегнувся через край даху, але нічого не зміг розгледіти. Він готовий був заприсягтися, що вовки ще не прийшли на площу — але принада вже мовчала. Нерухома біла пляма… Ледь чутно хлюпнув розталий сніг. Тиша. Дим чиркнув сірником. Руки тряслися. Він розпалював ліхтар тільки в екстрених випадках — заощаджував олію. Але зараз був саме такий… Під чавунною огорожею лежало обм’якле, брудне, маленьке тіло. Оповите мотузкою, як мертвий плід пуповиною. * * *

— Це дуже важливо — зрозуміти. Вони не стали його їсти, бо їх відлякав препарат? — Вони не могли зачути препарат, — переконливо сказала Лана. — Вони… побрезгували трупом, ось чому! — Тихо, — сказав Люк, сірий, розпатланий і смертельно втомлений. — Тихо… Це я винен. Треба було другу очистку… Я поспішав… Я ідіот, вовча сить! — Заспокойся, — сказала Лана. — Ми все одно це зробимо. Ми придумаємо, як… Ти тільки заспокойся. Може, поспиш? — А якщо провести другу очистку — думаєш, вони не занюхають? — запитав Дим. Люк похитав головою: — Другу… Якби… Ех… Світло ледь пробивалося крізь запнуті вікна. Підлога була гладенькою і чистою — ні єдиної порошини, ні соломини. Солому давно з’їли, а пил і пісок щогодини вимітає Ланина матір. У неї просто психоз якийсь — совгає і совгає ганчіркою по чистій підлозі… — Треба поспати, — повторила Лана. — Всім нам… Усі ми, подумав Дим. Ми — всі… Чиясь помилка. Чудесний дарунок — розум, — що дістався жуйній отарі. Ті, що підспівують на площі, що копіюють одяг і зачіски, що тупо ходять один за одним. Які дорожать думкою лідера, однакові, приречені… Вони сиділи біля саморобного вогнища — пліч-о-пліч. Дим поклав праву руку на плечі Люка, а ліву — на плечі Лани. Лана обійняла матір, мати — хлопця, який сидів поруч, і ось уже щільне коло мовчазних, напівзнайомих сиділи перед саморобним вогнищем і дивилися у вогонь. * * *

«Лідер казав: так склалося, що ми не можемо вижити один без одного; це не прокляття і не благословення. Лідер казав: ми можемо зневажати один одного… Ми нерівні по відношенню один до одного, і ніколи не були рівними. Нас прив’язують один до одного наш страх, наш голод, наша дурість і наша любов. Ми — це те, що нас поєднує». («Сказання про Лідера») * * *

Наближалася весна. Подекуди на полі сніг уже зійшов, з таловин виповзла, як солома з матраца, торішня бура трава. А під нею, якщо розгорнути — зелені паростки. Блідо-смарагдова новонароджена травичка. Дим йшов полем. Відвиклий від неба над головою, звикнувши до низьких закіптюжених стель, він йшов, переборюючи запаморочення, і дихав на повні груди. Вітер пропах вовками. Дим мрійливо посміхався. Він згадував Хазяїна, з його непроникними щитками поверх пильних очей. «Ти не зрозумієш», — казав Хазяїн і співчутливо хитав важкою головою. Я ж усе прекрасно розумію, мовчки відповідав Дим, продавлюючи п’ятою осідаючий сірий сніг. Я всіх розумію, а якщо не вмію сформулювати — що ж… Може, я просто не вважаю за потрібне. Зате ти, Хазяїне, точно не зрозумієш мене. Ви не ходите отарою? Ваше щастя. Зате вам ніколи не зрозуміти одного… Втім, я вже зарікся пояснювати. Все одно навколо нікого немає, крім вогкої рівнини, солодкої трави в таловинах і вовчого запаху, що наближається. А мені здавалося — як тільки я вийду в поле, вовки посипляться горохом. Їх не так багато, вовків, їм потрібен час, щоб знайти здобич… Воістину — в страху очі великі. Хмари були такі ж сірі, як і сніг. І в хмарах теж були таловини, тільки замість боязкої зелені з них проглядала синява, а з однієї діри, яка роз’їхалась просто посередині неба, раптом бризнуло сонце. Дим замружився. Ось так, Хазяїне. Паси свої отари, стрижи, збирай вовну; через декілька поколінь ти цілком можеш відправити їх на бойню, вони анітрішки не засмутяться… Вони підуть покірно, отарою, як ходили завжди, і тільки за мить до смерті дозволять собі злякатися… Ні; Дим труснув головою, відганяючи зайві думки. Отара зобов’язана пастися? Під поглядом пастуха чи вовка? А це ви бачили? І Дим, розсміявшись, як підліток, показав сіро-синьому небу широкий непристойний жест. Небо не знітилось. Може, ми й худоба, думав Дим, по кісточки провалюючись у талу воду. Може… Але нашу долю вирішувати не тобі, Хазяїне. І не вовкам. Я розумію, що тобі глибоко начхати на ці мої розмірковання, ти ніколи навіть про них не довідаєшся… я сподіваюся тільки, що ти здивуєшся, довідавшись про відродження цивілізації. Нашої Цивілізації, тому що вона відродиться, Хазяїне, ого, ще й як… Дим прищулився; здалося йому чи ні, ніби на близькому і лисому, неприкритому травою обрієві з’явилися сірі тіні? Навіть коли зараз видалося — вовчий запах усе ближче. Вітер північний, і Дим йде на північ… Він зупинився. Відсапався; все-таки він відвик від довгих прогулянок, від швидкого кроку. Все-таки він постарів, якось одразу, різко, це тим більше дивно, що ще кілька місяців тому йому приходило до голови упадати за дівчиною… Серце стугоніло так, що груди ходили ходуном. — Йдіть сюди, — сказав Дим. Набрав у груди повітря і крикнув з усієї сили: — Ей, ви! Сюди! Тиша. Шум вітру у вухах, та ще стукіт серця. — Агов! Усі сюди! Від напруження перед очима попливли хвостаті іскорки. Дим знову перевів подих. Всівся просто на сніг. Серце билося, розносячи по крові винахід Люка. Його дипломну роботу — тричі очищений, недоступний навіть для найтоншого чуття препарат. З кожною секундою кров Дима усе більше перетворювалася на смертоносний коктейль. Ситі вовки, нічого не підозрюючи, повернуться до своїх лігвищ і принесуть із собою смерть; уже через три дні з’являться перші трупи. Хвороба пройде степом, невидимою пожежею увірветься в ліси, і тільки ті з сірих звірів, хто завтра ж кинеться геть, — тільки ті, можливо, зуміють врятуватися… Якщо вони здогадаються. Прокльон отари на голову вовка. Ось що це таке; прокльон сумирних і м’яких, які не зуміли захистити себе ні самострілом, ні смолоскипом. — Так буде, — сказав Дим. Тому що він міг тільки вірити. Вірити дипломній роботі Люка, вірити тому, що й Арті-Польовий не вкрав свій геніальний винахід, тому що ті, хто розписує стіни будинку квітами, здатні і на власну ідею… І вірити, що Лана і Люк залишаться разом. Не деталями простого механізму під назвою «продовження роду», не випадковими знайомими, не такими, що просто блукають пліч-о-пліч… Він прищулився. З пологого пагорба назустріч йому неслися… Він розгледів їх одразу — і до дрібниць. Здавалося, під черевом найбільшого вовка Дим міг би пройти, не пригинаючись; ноги, з-під яких летіли лахміття розталого снігу, схожі були на вкриті вовною колони. Смерть на смерть. Як колись гасили степові пожежі, пускаючи одну стіну вогню на другу… Смерть неслася на Дима, не підозрюючи, яким близьким є її власний кінець. В останній момент він усе-таки побіг — тваринний жах узяв гору. Він біг, провалюючись і спотикаючись, і йому здавалося, що він утікає. Що він досі продовжує бігти. Останній Дон Кіхот

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 Следующая ⇒