Annotation 6 страница

Першим звідти вилетів синій папуга Флінт і з криком «На абордаж! » учепився пазурами просто в перекошене обличча злодія. Той заревів, як обпечений, і від болю та несподіванки випустив свого ножа. В цей же час бабця-заручниця вивільнилася з нав’язливих обіймів свого кривдника і на диво по-молодецькому заїхала в живіт Андрюсі ліктем. Яким би міцним не здавався «велетень», але це змусило його зігнутися вдвоє. «Лісовик» у свою чергу посунув на Діанку, однак на його шляху виник Миколка. Хлопчик вискочив нізвідки, мов чортик із табакерки, й не цілячись і не гаючи часу на роздуми, тріснув своїм пухким кулаком просто в ніс злодюзі. Він влучив, та «лісовик» лише крякнув і простягнув руки з розчепіреними пальцями до Миколчиної шиї. Але більше нічого зробити не встиг, бо старший сержант, що хутко повернувся на місце події, вхопив бандита за зап’ястки і з неочікуваною вправністю заламав йому руки. «Лісовик», мабуть, утямивши, що опиратися марно, застиг у позі «ластівки», як на уроці фізкультури. А Данилко та Семко… вони з начальником поїзда підбігли було Флінтові на допомогу, але той упорався сам. І тепер усі троє спостерігали, як Андрюха намагається відірвати від свого обличча папугу і безпорадно розмахує кулаками, а птах від душі дзьобає «велетня» куди вці-лить — у щоки, у вухо, в лоба… Зрештою, залитий кров’ю, що струменіла з розбитого лоба, Андрюха прохрипів: — Заберіть… цього убивцю! — Долоні склади разом, руки тримай перед собою і не ворушися, — наказав пан Павло, підібрав з підлоги ніж, склав його, опустив до кишені кітеля і гукнув до провідниці. — Марино, принеси якусь мотузку, чи щось таке… Будемо в’язати. Марина Павлівна упоралася швидко, а ще за кілька хвилин зв’язаний по руках і ногах «велетень» та забраний у наручники «лісовик» були доправлені до свого купе під суворий міліцейський нагляд. Пан Роман зв’язався з Сімферополем, і в тамтешньому привокзальному відділку міліції пообіцяли «гостинно» зустріти злодіїв. Павло Сергійович сидів у четвертому купе з дітлахами, провідницею, Флінтом та Кабачком і вголос згадував усе пережите. — Ах ти ж, розбійнику, — гладив він Флінта по шиї. — Ледве відірвали тебе від того патлатого… Що ти йому сказав, Данильцю? Нагадай… — Відставити бійку, — посміхнувся хлопчик, та посмішка вийшла вимученою. Хоча все й закінчилося благополучно, вони ще й досі хвилювалися за Діанку, яка опинилася майже в епіцентрі бійки. Хвилювалися, так би мовити, заднім числом. Ді, втім, уже цілком прийшла до тями. Пила чай, поданий турботливою провідницею, туркотіла з Флінтом і обіймала Кабачка. Порося лише розгублено рохкало. Марина Павлівна, котра, як з’ясувалося, була донькою пана Павла — «а для вас дядько Павло, малеча. Це у нас така залізнична династія, ще від мого діда», — все переймалася, що діти не виспалися. — У нас для цього ще два місяці попереду, — заспокоїв її Семко. І додав, звертаючись до Миколки: — А ти, друзяко, молодець. Відразу в бій… Поважаю. — Ну так, — Миколка знизав плечима якомога недбаліше, але дуже помітно зашарівся, і цим виказав себе, — в мене не лише пам’ять хороша. Тато мене вчив трохи прийомам самозахисту… А коли Діанка підвелася, нахилилася до нього і чмокнула в щоку, в Миколки почервоніли навіть шия і лоб. — Ти — герой! — чітко сказала Діанка. Обвела поглядом друзів і уточнила. — Ви всі — герої. — А я? — ревниво спитав папуга. — А ти — супергерой, Флінте! — Та ти й сама задніх не пасеш, Діанко, — впевнено мовив дядько Павло. — Як ти там сказала? Де мої друзі, там і я!.. Оце воно. Оце так у житті й треба. — А ми завжди так, — заявила Діанка. — Ми ж команда… — Команда Мрії, — урочисто прокричав Флінт. Запам’ятав уже, бешкетник… До Сімферополя залишалося їхати неповних дві години. Глава 15

Поїзд, розриваючи нічну тишу короткими утробними гудками, підкотив до перону. Першими з сьомого вагону вийшли злодії — точніше, їх вивів наряд міліції. Дядько Павло встиг шепнути дітлахам, що на «лісовика» справді є орієнтування від київських правоохоронців — його розшукують за збройне пограбування магазину. На «велетня», щоправда, ніяких даних поки що не було, але, як сказав той же дядько Павло, «тепер неодмінно будуть». На платформі, куди друзі з речами, папугою, Кабачком та найкращими побажаннями від начальника поїзда й пана Романа нарешті висадилися, немов десант, на них чекали двоє. Невисока худорлява жіночка, з вигляду радше мама Данилка, ніж як його бабуся — та все ж це була бабця Таня. І чоловік, уже літній, середнього зросту, кароокий, із сивим волоссям. Данилко підбіг до бабусі першим, міцно її обійняв, а потім повернувся до незнайомця, і — так вийшло — одночасно з папугою, що злетів з Діанчиних рук і примостився в чоловіка на плечі, мовив: — Капітане?.. — Так, це я. Сквир Петро Макарович. Сам прилетів, як бачите… Не витримав. Є друзі, допомогли з квитком на літак… — капітан обвів очима всю Команду Мрії, усміхнувся, затримавши погляд на Кабачкові. — Дуже радий вас бачити. Вас усіх. А ви, юначе, — спитав він у Данилка, — здогадалися, що це я, бо Флінт… — Ні, не тільки. Ваша виправка і… не знаю. Здогадався, і все. А де ваші надійні люди? — Данилко глянув на бабусю і широко-прешироко усміхнувся. — Я мав би здогадатися. Це вона? — Так. Найнадійніша людина з усіх, кого я знаю. І троюрідна сестра моєї покійної дружини. — Світ тісний, — пробурмотів Семко. — Ба, дозволь тобі представити, — спохопився Данилко. — Знаю, Данильцю, — посміхнулася жінка. — Ще з твоїх листів знаю, хто є хто. А я, дітки — баба Таня. Ну, ходімо, детективи. Вам треба перепочити. — Ага, — радісно встряв Миколка. — Повісити на очі чорні мітки. Петро Макарович і баба Таня засміялися. — Твоя робота, Флінте? — спитав капітан Сквир. І синьоперий хуліган гукнув у відповідь: — За нами перемога! Фарватер вільний, капітане! — Так тримати! — сказав Петро Макарович. І, взявшись за руки, всі вони рушили по перону в бік скорого світанку.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 11 12 13 1415