Annotation 4 страница

Після вечері минуло близько години. Жодних підозрілих (та власне й будь-яких інших) звуків із сусіднього купе не долинало. Тож, надивившись досхочу на пейзажі за вікном, які дуже швидко змінювали один одного і поволі розчинялися в літніх присмерках, Команда Мрії почала готуватися до сну. За попередньою домовленістю, Данилко і Семко зарезервували для себе верхні полиці. — На нижніх, — безапеляційно заявив Семко, — нехай дівчиська сплять. Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки. — А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило. — Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує! — Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь. — Про які умовності? — не втямив Семко. — Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення. На два табори — моряки і сухопутні… щури. Дуже ефективне. Семко зітхнув. — Весела в тебе бабця. До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив: — Саме цього я й боявся. Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив. — Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш. — У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо. — Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал. Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала: — Добраніч, курортники! — Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили? — Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись. — І скільки саме? — Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що? — Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає. — Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів. А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася: — Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє. — Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває. — Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є. — І хто його викупив? — попри те, що закутаний у простирадло Семко скидався на мумію, очі в нього спалахнули. — Та оті дядьки, сусіди ваші… Так, чогось згадалося. Не люблю я таких вибриків! Хтось на одній полиці вдвох тулиться, а ці діячі аж чотири місця для себе лишили. — Як це чотири? — не зрозуміла Ді. — Два у їхньому купе, щоб ніхто не підселився, і два в тому, останньому. Воно люксове, двомісне… — провідниця з осудом похитала головою і вийшла, на ходу зронивши: — Ці вже мені скоробагатьки!.. Викупити купе, щоби воно потім усю дорогу порожнє було… гм. — Що скажете, друзі? — відразу спитав Данилко. — Та нічого. Складу злочину в цьому немає, — Діанка пересмикнула плечима. — Тим більше, тітка Марина сама сказала — купе порожнє. Ось тільки… не схожі вони на скоробагатьків. Зовсім. Були б багатими — полетіли б літаком, мабуть. — Отже, в цьому поїзді є щось, чим вони збираються заволодіти, — Миколка так розхвилювався, що й не помітив, як упорався з підодіяльником. — Зрозуміло, що вони не хочуть сусідів — свідки їм напевно не потрібні. А перевозити вкрадене вони будуть у тому купе-люкс. І викрадуть вони… — Золото та діаманти! — Годі знущатися, Ді! — Миколку аж пересмикнуло. Хлопчик давно мріяв знайти який-небудь скарб або хоча б розкрити злочин зі скарбами, і в його друзів стало звичкою кепкувати з цього. Не дуже доброю звичкою… — А я не знущаюся, Микольцю. Он у Аґати Крісті в якомусь романі… — почала було Діанка, та впіймала нещасний погляд хлопця і затихла. — Знаєте, що я думаю? — натомість озвався Семко. — Що? — Давайте викинемо все це з голови і будемо спати. Здається, ми цього разу робимо з мухи слона, і ніяким злочином тут і не пахне. А навіть якщо й пахне, то все одно раніше, ніж ми, ці дядьки не зійдуть з потяга, тож чого дарма перейматися? — Можуть зійти! І дуже просто! — Миколка аж завовтузився на своїй полиці в передчутті нової небезпеки. — Смикнуть стоп-кран, або навіть смикати не будуть, а дочекаються, коли поїзд пригальмує десь на мосту чи в тунелі… ні, в тунелі навряд… ну, то біля якоїсь станції… Дочекаються — і зістрибнуть! — Микольцю, ти сам казав, що це експрес, — заспокоїв Данилко. — Експреси їздять дуже швидко. І ніхто звідси стрибати не буде. — А ти як знаєш? — Відчуваю. Просто повір мені. — Довіряй, але перевіряй, — буркнув не переконаний хлопчик і відвернувся до стіни. Глава 5

Однак заснути Миколці так і не вдалося. Покрутивишсь із півгодини в марних спробах розслабитися і досягнувши лише того, що простирадло під ним зібгалося в якийсь пасок, хлопчик підвівся і, намацавши на підлозі капці, рушив до туалету. По дорозі він смачно позіхав, розмірковуючи, як це воно виходить — ніби так спати хочеться, що здається, ось зараз заплющиш очі, й відразу «вимкнешся»… А як до діла доходить, то лежиш і дивишся в стелю. Слонів порахувати, чи що? До ранку так можна окину ти оком усю Африку. Тобто не до ранку, а до підйому. Бо що ще лишається робити? Утім, заняття для Миколки знайшлося дуже швидко і вкрай несподівано. Коли він уже повертався назад, вагон раптом сильно й неочікувано смикнувся — мабуть, машиніст вирішив пригальмувати, але зробив це занадто різко. Миколку він падіння на підлогу врятував рефлекс — він інстинктивно вхопився за поручень на стіні й таким чином утримався на ногах. Зате за дверима останнього купе-люкс, яке нібито було порожнім, почувся якийсь доволі виразний грюкіт, наче там щось важко впало долі. Услід за цим хтось голосно зарепетував: — A-а, ч-чорт! Лопни моя селезінка, це зіткнення! Напад! Свистати всіх нагору! На абордаж, сто чортів мені в печінку! Грім мене побий! Звільніть мої плавці, я хочу випити! Здригнувшись від несподіванки й переляку, Миколка випростався і хутко припустив до друзів, по дорозі аналізуючи почуте. Увірвавшись до купе, він увімкнув світло й заволав не гірше за той невідомий голос у таємничому купе: — Підйом! Свистати всіх нагору! Там хтось є! Там якийсь моряк, і він… — Що сталося? — заспана Діанка рвучко схопилася з місця і добряче приклалася лобом до верхньої полиці, на якій дрімав Данилко. Дівчинка застогнала, і Данилко, мов по команді, опинився внизу так швидко, що Миколка й дух не встиг перевести. — Ді, що сталося? Де болить? — Та нічого не сталося… з нею, — замість дівчинки відповів Миколка. — А ось там, у купе-люкс… — Що тут відбувається? — Семко також прокинувся, але злазити не став, лише звісився зі своєї полиці так, щоби бачити всіх. — Тут — нічого! — Миколка нетерпляче пританцьовував на місці. — Все найцікавіше зараз у порожньому купе! Тобто не порожньому насправді… Коротше, доки ми тут тягнемо вола за хвіст, там усе може закінчитися!.. — Поясни до пуття, — зажадав Данилко. — Там — людина! Чоловік! Моряк, судячи з усього… — Моряк?! Судячи з чого такі висновки? — З того, як він лається, Данилку! Почувши такий незаперечний доказ, хлопчик усміхнувся. — Так, моряки це вміють. І що?.. — Що — «що»? — не зрозумів Миколка. — Ну подумаєш, там — людина. Нехай навіть і моряк. Хіба це заборонено? Може, він від початку руху у вагоні-ресторані сидів і оце щойно повернувся. Що саме він кричав, до речі? Як лаявся? — Ну, — Данилкові питання помітно збили Миколку з пантелику, — по-різному. Кричав, що хоче випити… Данилко з Семком перезирнулися і дуже виразно зітхнули. — Я так і думала, — підсумувала Ді. — Маковій ніяк не вгамується! Ніяк не… — Тихше, — це прошепотів Семко, почувши, що за стіною завовтузилися оті підозрілі дядьки. Він жестом запропонував друзям прислухатися, і всі, навіть безвинно постраждала Діанка, приклали вуха до тонкої перегородки. Семко слухав нагорі, а решта дітлахів — унизу. Чутно було не все, але більш ніж достатньо. — …заткай його, бо весь вагон прокинеться, — наказував «велетень». «Лісовик» щось прохрипів. — Сам знаєш, як, — розмірено промовив зеленокосий. — І накрий його чим-небудь так щільно, як зможеш. Поквапся, в нас мало часу! Двері в сусідів рипнули, відчиняючись — вочевидь, підозрілий «лісовик» вирушив виконувати наказ. Миколка, за прикладом Семка, теж перейшов на шепіт, значуще піднявши вказівний палець: — Ось! А я вам що казав! Мабуть, той, кому черешні можна, пішов труп накривати! — Який ще труп?! — Данилко не втримався й захихотів, утім, стараючись робити це якомога тихіше. — Той, що лається по-боцманськи?! То, мабуть, він упав з полиці й воскрес! — А може, той, хто кричав — поранений, — фантазував далі Миколка, не зважаючи на кпини друга. — Може, він при смерті. — І просить випити? — засумнівався Семко. — А що такого? Води дядькові закортіло перед смертю. Останній ковток, — Миколка шморгнув носом, сам не свій від розчулення. — Мабуть, марить, бідака… — Це навряд, — засумнівалася Ді, потираючи долонею забите місце. — А в мене ґуля буде, і все через тебе, Маковію… Ну, хай їй, зараз не до цього. Моя думка така — зрозуміло, що ніякий там не труп, але все це дуже підозріло. Давайте визирнемо в коридор і подивимося, що там відбувається. Куди йде цей… неголений… — Нехай його кодове ім’я буде «лісовик», — запропонував Семко. Усі кивнули. — «Лісовик» і «велетень», — додала Діанка. — Так нам буде легше… говорити про них. І взагалі… — А доки ми патякали, він, мабуть, уже прийшов, — округлив очі Миколка. — Добив там когось… невинного, і повертається! Діанка не втрималася від сміху. — Не драматизуй. Краще спробуй тихенько відчинити двері. — Легко, — випнув груди Миколка. Проте виявилося, що відчиняти рипучі купейні двері так, щоби ніхто не почув, насправді не надто легко. Проте — спільними зусиллями — дітлахи впоралися, і за якусь хвилину Діанка вже напружено вдивлялася в напівстертий мороком коридор. Під стелею ледь блимали нічні лампочки, освітлення було нікудишнім, проте повернення «лісовика» дівчинка все ж помітила. Не озираючись, прошепотіла: «Він! », — і продовжила стеження. До її ніг тулився розбуджений Кабачок — смішний п’ятачок поросяти також виглядав назовні. «Лісовик» ішов, похитуючись в такт уривчастим рухам поїзда, і, здавалося, не вельми переймався тим, що його хтось побачить або почує його кроки. Останні відлунювали досить глухо-завдяки килимовій доріжці, котра вкривала підлогу вагону, однак була надто тонкою, аби заглушити їх повністю. Дядько навіть щось насвистував, деколи зупинявся і пильно дивився у вікно, немов сподіваючись побачити в нічній темряві щось, окрім жовтуватих плям ліхтарів та темних силуетів дерев, що миготіли за склом. Коли «лісовик» наблизився до дитячого купе, Діанка беззвучно відступила, аби він її не помітив, і це спрацювало б, якби не Кабачок, котрий, відчувши чужого, не забарився голосно і сердито хрюкнути — аби той, чужий, знав, хто в хаті господар. На кілька неймовірно напружених секунд дітлахи завмерли перед, здавалося б, неминучою загрозою викриття, — але, на їхнє щастя, «лісовик», хоча й почув Кабачкове рохкання, та неправильно витлумачив його джерело. — От зараза! — вилаявся він. — Що ж він не вгамується, га? Я ж усе зробив, як треба… Сповзло, чи що? І моторно — що геть не пасувало до його недавніх лінивих рухів — кинувся назад до люксового купе. Скориставшись цим, Діанка заклацнула двері. — Ми крізь стіну почуємо, коли він прийде, — пояснила вона хлопцям. — А щойно вони трохи вгамуються або задрімають, ми… — …І собі навідаємося до того моряка! — підхопив Миколка. — Йому напевно потрібна допомога! — Так, навідаємося, але не всі, — роздумливо мовив Данилко. — Не варто привертати до себе зайву увагу… Підемо удвох, я і… — Я! — дружно сказали всі троє — Ді, Миколка і Семко. І навіть Кабачок знову хрюкнув щось — уже не сердите, а прохальне. Данилко похитав головою. — Поросят не беремо. Що ж до решти… нехай кожен обґрунтує свою участь. Заперечувати участь у нічній вилазці самого Данилка нікому й на гадку не спало. — Я їх перша почула! — впевнено сказала Діанка. — Це аргумент. — А я їх перший запідозрив, — мовив Миколка. — І перший почув, що в люксі є моряк. Це також аргумент. А ніхто з вас мені не вірив!.. — А я, — Семко хмикнув, — взагалі ще нічого не зробив… — От і зробиш, — присудив Данилко. — Підеш зі мною. По дорозі вирішимо, хто залазить у купе, а хто стоїть на варті. — Ага, і обґрунтувати не забудьте, — Діанка насупилась, як миша на крупу. — Не забудемо, — запевнив Данилко і замовк, прислухуючись. — Що? — хрипким шепотом спитав Семко, хоча, як і всі, вже здогадався. — «Лісовик» повернувся. Глава 6

Зрештою, розподіл обов’язків під час нічної вилазки до чужого купе завершився мирною домовленістю. Діанка та Миколка згодилися, що їм краще почекати. Нехай навіть увесь вагон, окрім хіба що їхніх стурбованих сусідів, спить, та рухатися коридором учотирьох означало ризик кого-небудь розбудити. А проігнорований ризик, як вагомо зазначив Данилко, майже завжди означає провал. Хлопців проводжали, як на війну, тільки швидше. В коротенькій напутній промові Миколка висловив сподівання, що ув’язнений боцман іще живий, а Дінка просто сказала: — В разі чого — замикайтеся в тому купе й телефонуйте. Я вимкну звук на мобільному, але буду постійно дивитися на екран. Дзвінок не пропущу. — Це не знадобиться, Ді, — впевнено пообіцяв Данилко. І вони вирушили. До таємничого люксу хлопці дісталися без пригод. Проникнути всередину теж було, як завважив великий прихильник книжок про Шерлока Голмса Семко, «елементарно, Ватсоне». Щоправда, хлопці відразу зачинилися — про всяк випадок, із міркувань особистої безпеки. З тих же міркувань світло вони вирішили не вмикати. Увімкнувши заздалегідь прихоплений ліхтарик (Данилко, як завжди, був сама передбачливість), друзі уважно й ретельно оглянули купе. Воно було порожнім. Мало того — абсолютна, цілковита тиша, що стояла в ньому, переконливо доводила відсутність дихання, ворушіння чи інших ознак будь-якої форми життя. Збитий з пантелику і, ніде правди діти, добряче роздратований Семко висловив бажання негайно поцікавитися в Миколки, де ж подівся його боцман. — Випарувався, мабуть, — додав хлопчик сердито. — Або у кватирку вистрибнув… — Або пішов у рейс, — докинув Данилко, але, на відміну від друга, не зі злістю, а з гумором. — Давай-но увімкнемо світло і ще раз усе перевіримо. — Що саме? — кисло уточнив Семко, клацнувши вимикачем. — Зазирнемо в ящики для багажу під полицями — чи немає там мертвого трупа? — Мертвий труп — це як масло масляне, — машинально виправив Данилко. Він, здавалося, й уві сні пам’ятав, що буде, чи, власне, вже є журналістом. — Але ідея з ящиками для поклажі досить непогана. Ясна річ, ящики виявилися порожніми. На верхніх, багажних полицях також нічого не було. — Чисто! — наслідуючи героїв поліцейських бойовиків, оголосив Семко. — Можемо повертатися. Ох, і накостиляю я Миколці! Могли би спати без задніх ніг… Данилко не відповів. Його погляд був прикутий до ніші над дверима купе. Зазвичай там лежали ковдри; деякі пасажири з численною поклажею ставили туди і свої сумки. Тому не було нічого дивного в тому, що в порожньому купе дві темні шерстяні ковдри лежали саме на цій полиці — вкриватись ними було нікому. Одначе дивувало, що одна з цих ковдр накривала щось, за формою схоже на коробку для взуття, а за розміром — для великого взуття. Приміром, для чобіт. — Як гадаєш, що це? — спитав Данилко в Семка, коли той, простеживши його погляд, також помітив ковдру. — Тобто, що під нею? — Не знаю. Але жоден моряк туди не влізе. Навіть якщо його примусово скласти вчетверо. Та навіть юнґа не влізе, повір. Данилко хмикнув і, ставши навшпиньки, простягнув руку до ковдри. Не дотягнувшись, буркнув щось собі під ніс про морського дідька й заліз на нижню полицю. Ухопив край ковдри, потягнув до себе — щось, укрите нею, також поповзло до краю ніші. — Що б там не було, воно зараз упаде, — попередив Семко, спостерігаючи за маніпуляціями друга. — Краще взяти обома руками. Спробуй. Данилко спробував. Довелося повозитись, але він, крекчучи й стогнучи від напруження, таки витяг той таємничий предмет із ніші. Пальці його вже визначили, що під ковдрою щось схоже на решітку (пташина клітка? ), а десь у глибині вовтузиться щось живе. За мить ковдра опинилася на підлозі, а перед збентеженими друзями справді опинилася клітка. Досить дивна — низенька й видовжена, вкрай незручної форми. Папузі, котрий був усередині, доводилося буквально лежати. Птах був справжнім велетнем — напозір його довжина сягала метра, і половина з цього метра припадала на хвіст, що стирчав із клітки, мов складене віяло. Ще папуга відрізнявся просто неймовірним яскраво-синім забарвленням, дуже насиченим, і довірливими карими очима, якими й глипав на незваних гостей. Жовта смуга шкіри в нього під дзьобом у напівтемряві здавалася сонячною посмішкою. Першим до тями прийшов Семко. — Отакої! Тепер усе зрозуміло… — Усе, та не зовсім, — заперечив Данилко. — Особисто в мене до тих дядьків уже є кілька питань… — Яких, наприклад?.. — По-перше, чому птаха перевозять у таких жахливих умовах? Ти тільки поглянь на цю клітку! Це ж якась… якийсь інструмент для тортур! Подивися, він лежить, підтиснувши лапки до тулубу — просто нема куди їх подіти. Садисти! І по-друге… Папуга роззявив вражаючого розміру чорний дзьоб і загорлав на усе купе: — Ви хто, матроси?! Черпаки! Салаги! Хочу кістки просолити! Дайте крила розправити, триста акул вам у дупу! — Ну нічого собі! — прошепотів Семко, вражений до глибини душі. — Як він нас назвав? — Накривай його! Хутко! Бо якщо почують ті… нам каюк. — Усі підемо до Дейві Джонса, — життєрадісно підтвердив папуга, після чого на нього впала завіса… тобто ковдра, підхоплена Семком з підлоги. Хлопці перевели подих і прислухалися. Хвилина, дві… з коридору не доносилося жодних підозрілих звуків, хіба десь на початку вагону несподівано голосно заграло радіо. І так само раптово стихло. — Що за музика вночі? — здивувався Семко. — Це Діанка, зуб даю, — озвався Данилко. — Видно, почула цього пернатого хулігана і створила нам звукове маскування. Молодчина, добре придумано! — Якщо це так, то дуже вчасно. То що він таке молов, цей чорнодзьобий? — Не молов, а говорив цілком нормальні речі. Нас із тобою він обізвав черпаками та салагами… — Я чув. Це типу новачки, так? — Щось таке. Молоді, недосвідчені матроси… «чайники», одне слово. Просолити кістки — це на морському жаргоні «скупатися». Ну, а про триста… г-м… акул… — Про акул не треба. І хто такий Дейві Джонс, я також у курсі. Давай уже повертатися. Дуже швидко. — Згоден. І цього хулігана з собою прихопити не завадило б. — Прихопимо, — погодився Семко, утім, з деякою засторогою. Масивний дзьоб папуги так і майорів в уяві збуреного хлопчика. — Сподіваюся, він не клюється? — Та хто його знає, — майже весело відгукнувся Данилко. — Ти його нестимеш чи я? — Давай разом, — хвильку повагавшись, вирішив Семко. Попередньо відчинивши двері й визирнувши в коридор, чи, як висловився Данилко, чистий фарватер, друзі вхопили птаха, мов поліно, і швидко понесли його в напрямку свого купе. Папуга борсався, але якось непереконливо, ніби радше для порядку, ніж від щирого бажання, й мовчав. Та й узагалі, у вагоні панувала тиша. Така всеосяжна, що рипіння дверей, які несподівано відчинила перед мандрівниками Діанка, пролунало як звук, із яким треться об шкло шмат пінопласту, й добряче вдарило по напружених нервах хлопчаків. — Де ви лазите? Чому так довго? — з порогу напустилася на хлопців Діанка зловісним шепотом. — Я тут як на голках! І чого, скажіть будь-ласка, ви там так горлали — аж сюди чути було! Я мусила музику вмикати, бо оті, за стінкою, завовтузилися. А це у вас що за ковдра? — Це не ковдра, Ді, — бадьоро доповів Данилко впівголоса і хвацько, по-моряцьки козирнув. — Це наша здобич. Щойно вполювали… Глава 7

Діанка закохалася в папугу з першого погляду. Одноголосно друзі вирішили звільнити птаха з вимушеного ув’язнення й випустили його з клітки. Вже чверть години Ді без упину прилащувала птаха, сюсюкала з ним, як із немовлям, і навіть обіймала його. Паралельно вона встигала слухати звіт друзів і грозити кулачком стіні, за якою тимчасово ховалися від заслуженої кари «велетень» і «лісовик». — Як це можна — так жорстоко ставитися до тварин? — питала вона чи то в них, чи то в самої себе, і ніжно гладила папугу по голові. — Ах ти ж, мій голубчику! Бідняточко моє карооке! Тебе ображали, так? Запхали в тісну клітку, де ти й лапки не міг випростати, так? Ну нічого. Вони ще своє отримають. Ще дістануть чортів у жменю! — Ді, мовчи! — застережливо зойкнув Семко, та було вже пізно. Папуга, який досі мовчав, не називаючи навіть свого імені — хоча дівчинка й питала, почувши згадку про популярного персонажа українського фольклору, пожвавішав. Зіскочив з Діанчиних колін на матрац, потупцював трохи на місці, немов спортсмен, що розминається перед вирішальними змаганнями, і зачудовано втупився очима в Кабачка. Порося, що сиділо навпроти, на полиці біля Миколки, відповіло доброзичливим поглядом. — Свиня! — вголос захопився папуга. — Морська свиня, дідько мені в пельку! — Тихше! — збентежена Діанка, не здогадавшись відразу накрити верескливого птаха з головою, нащось приклала пальчик до вуст. — Мовчи, нас можуть почути! Це просто порося. Звичайне. Сухопутне. Його звуть Кабачок! — Кабачок, — з готовністю повторив папуга, на кілька децибелів підвищивши свій і без того не надто ніжний голос. — Кабачок, кабак, корчма, таверна! Давай зійдемося якорями! Піднімемо, трясця твоїй мамі, Веселого Роджера! Засвітіть піастри! — Боже мій… — безпомічно сказала Діана, — як зробити, щоби він замовк? — У ковдру його загорни, — порадив Данилко. — Він подумає, що вже настала ніч, і не верещатиме. — Ні-і-іч яка, господи, місячна, зоряна… — затягнув папуга. Власне, назвати це співом було важко — невгамовний птах просто викрикував слова відомої пісні, та ще й так гучно, немов тримав біля дзьобу мегафон. Діанка зсутулила спину, як робила завжди в передчутті неприємностей. — Зараз його почують, — розпачливо мовила дівчинка, і для чогось додала очевидне. — Вони… За мить так і сталося. З сусіднього купе донеслося: — Гей, ви, роздовбаї! Кажу востаннє — вимкніть кляте радіо, бо я зараз вимкну вас! До чортів собачих! З іншого боку купе в стінку також невдоволено постукали. Ображений папуга накокоїжився і замовк. А дітлахи почали радитися, що тепер робити. Виробляти, як сказав Миколка, план протизаконних дій. — Чому «протизаконних»? — образилася Ді на таке визначення. — Ми не робили нічого поганого. — Ви з Миколкою — ні, а ось ми з Данилком поцупили цього співуна, — нагадав Семко. — А це, між іншим, незаконно. — Точно, — підтримав Миколка. — Татко каже, що гасло «Грабуй награбоване» — чи як воно там звучить — ніколи до добра не доводить. — І ще не факт, що вони його вкрали, — вклинився Данилко. — Може, просто два диваки таким чином везуть птаха до Криму… — Якщо ти так думаєш, нащо притягнув його сюди? — з болем вигукнула Діанка. — Чого мовчиш? Я тобі скажу! Бо вони… вони його ображали! А ти одразу це помітив! Не кажи, що ні! У нього лапки затекли в тій клітці! Він поворухнутися не міг! І взагалі… — Це ще не злочин, — знизав плечима Данилко. — Жорстоке ставлення до тварин — це злочин! — заперечила дівчинка. — За це судити треба! — Треба, — підтримав Семко. — В Європі так і роблять, до речі. Але не в нас. Ті дядьки можуть сказати, що перевозять папугу цілком законно. І по-своєму матимуть рацію. А ми вдерлися в чуже купе і привласнили те… — хлопчик глянув на папугу й виправився, — того, хто нам не належить. У нас можуть бути проблеми. — Ну й нехай, — похмуро погодилася Діанка. — Нехай будуть проблеми. — Відчайдушна Ді, — пожартував Миколка. — 1 Справжнісінька маленька розбійниця. Дівчинка зиркнула на друга спідлоба, однак нічого не відповіла. Кілька хвилин, дослухаючись до ритмічного перестуку коліс, мовчали всі. — Я вважаю, — озвалася дівчинка, дзвінким голоском перетинаючи цю свинцеву мовчанку, — що вони підозрілі. Що якби все було законно, то вони б везли птаха в своєму купе, в нормальній клітці і з усіма документами. Он у мого Кабачка три довідки, що він здоровий! Чи навіть чотири! А в папуги клітка радше схожа на тубу! Так що справа тут нечиста. І я певна, що нам слід звернутися в міліцію… — Куди? — здивувався Семко. — До Сімферополя ще далеко, подружко! Ціла ніч попереду. — У першому вагоні має бути міліціонер, — зі знанням справи повідомив Миколка. — Або не в першому, а в тому, де начальник поїзда. Це залізнична міліція, по-моєму. Чи якось так. — Та хоч яка, аби була міліція, — зраділа дівчинка. — Годиться й залізнична. Отже, ми мусимо знайти того міліціонера… — І зізнатися, що ми викрали папугу з чужого купе, — іронічно продовжив Семко. — Нам за це надеруть вуха, птаха повернуть цим… липовим власникам, і все стане, як у казці. Що далі, то страшніше. Ні, це не вихід. — Ситуація патова, — кивнув Данилко, який останнім часом захопився шахами. — Ну, і що це означає? — збрижив носа Миколка. — Що ми зайшли в глухий кут. — А… так би одразу й сказав. Ні. — Що — ні, Микольцю? — якось надмірно улесливо перепитав Семко. — Ні, не зайшли. Тато казав, що глухих кутів не буває. І якщо ти не можеш рухатися вперед, краще відступитися. Зробити кілька кроків назад і добре обдумати, що робити далі. — А, філософія… — розчаровано буркнув Семко. — Ми цілий вечір тільки те й робимо, що думаємо. — Нічого. Це корисна процедура, — усміхнувся Данилко. — А мені чомусь здається, — ні до кого не звертаючись, мовила Ді, — що це рідкісний папуга. Великий, синій… Я таких ніколи раніше не бачила. Різних бачила — жако, какаду, ара, хвилястих… А цей — якийсь особливий. А ще я читала, що багатьох папуг контрабандою привозять до Європи, інколи навіть під спеціальне замовлення. Що, як це — саме такий випадок? — Якщо цей випадок навчився так шпрехати по-нашому, — хмикнув Семко, — отже, його привезли до України ще яйцем. — А судячи з того, що саме він шпрехає, — підхопив Данилко, — сюди він йшов морем у компанії джентельменів удачі. — Піратів, тобто? — Саме так, Микольцю. Знаєте, що наш безіменний друг запропонував Кабасі? Битися, розважатися і смітити грошенятами. Що й казати, широка душа! — Так, але хіба «лісовик» та «велетень» схожі на морських вовків? — засумнівалася Діана. — Анітрохи не схожі, — підтвердив Данилко. — Та це нічого не доводить. — Ет, дізнатися б, як звуть цього корсара, — дівчинка глянула на птаха, який підняв голову й потерся об її руку. — Може, в Полтаві його хтось уже шукає… Як тебе звуть, красунчику?! — Йо-хо-хо, — сказав папуга, — і пляшка ро-му! — Може, татові зателефонувати? — запропонував Миколка так неохоче, що відразу стало зрозуміло — глухі кути все ж бувають, і щойно він знайшов один із них. — Він однак чергує, не спить… Попросимо глянути, чи не було даних про зниклого птаха? — У карному розшуку? Та ну, Микольцю… Зазвичай такі оголошення поміщають в газетах або на стовпах вішають. «Зник пес, тому, хто знайде — винагорода»… — Я розумію, Ді, але ж це — мій татко. Він усе про всіх знає. А що не знає, про те напевне чув. А крім того, папугу могли й викрасти. Ну то як — дзвонимо? — Подзвони мені хоч раз! — закричав папуга, підстрибуючи на матраці, мов на батуті. — Подзвони мені, благаю! — О, почув знайоме слово, — втомлено мовив Данилко. Проте Діанка не вгавала. Вона знову нахилилася до птаха. — Куди подзвонити, серденько? Куди? Номер телефону знаєш? Який телефон? — Мій! Телефон! — повідомив синьоперий розбишака, не припиняючи стрибків. — Дев’ять! Один! Один! — Та ну, він, певно, цілодобово радіо слухає, — зробив висновок Семко. — Якусь пісенну хвилю. — Авжеж. У вільний від спілкування з піратами час, — ущипливо промовила Ді. — Ти нічого не доб’єшся від нього, подруго, — з жалем констатував Данилко. — Папуги мають добру пам’ять, але не тямлять, що говорять. — Салага! — загорлав крилатий пірат. — Я бувалий-солоний, а ти хто?! — Про що це він? — знову не зрозумів Семко. — Стверджує, що перетинав екватор. — Думаєш, не бреше? — Не знаю, Семчику. Може, й прибріхує — який без цього моряк… — Я літати вмію! — виклав свій найбільший козир папуга і на підтвердження цих слів розправив крила. Увесь його вигляд ніби промовляв: може, комусь із вас, черпаки, і вдасться в майбутньому перетнути екватор, та здійнятися в небо вам точно не світить. — А ти?! Гоноровий птах конкретизував свій запит, втупившись у Данилка, котрий насмілився звинуватити його в брехні. Той лише головою похитав. — Номер, номер, — знову затріщав папуга без жодного видимого зв’язку з попереднім спалахом гніву. — Мій номер… п’ять нуль сім два шість три дев’ять. Це прозвучало так несподівано, що дітлахи встигли лише розгублено перезирнутися. Звісно, ніхто з них не тримав напоготові олівець. А птах, насолоджуючись ефектом, крякнув, зовсім як старець, що розминає затерплі суглоби, і знову замовк. — Повтори, — нарешті отямилася Діанка і благально склала долоні човником. — Будь ласочка, маленький… — Мадам, — ґречно відгукнувся папуга, — тримайте шиньйон, буде штормити. Діанка безпомічно глянула на хлопців. — Перші три цифри — п'ять-нуль-шість, — невпевнено мовив Данилко. — П’ятсот сім двадцять шість тридцять дев’ять, — тихо, але чітко сказав Миколка. — Дуже простий номер, до речі… — Ну, Маковію, ти даєш! — Семко аж присвиснув, демонструючи своє захоплення. — У тебе ж математика завжди кульгала на обидві ноги! Відколи це ти з цифрами дружиш? З яких пір? — Ні з яких, — буркнув Миколка. — Я просто пам’ять треную за спеціальним методом. Є різні види пам’яті — зорова, слухова, асоціативна, і я… — А нащо це тобі? — перервав Данилко. — Ти ніби склерозом не страждаєш. Краще б… — Що? «Спортом зайнявся», — хотів було продовжити хлопчик, але в останню мить припнув язика. З його боку це прозвучало б жорстоко. — Та нічого. Що ж, твої тренування принесли плоди. Давайте запишемо номер. — Ось, — Ді простягнула Миколці кулькову ручку й обгортку від печива. Той ледве зумів нашкрябати жадані цифри на промасленому папері й замислено констатував очевидне: — Номер не полтавський. — Ну і що? — Ну й те, Ді, що поїзд наш — не транзитний. Ані через Київ не йшов, ані через Харків. Отже, або це мобільний телефон, і тоді нам доведеться набирати коди всіх мобільних операторів по черзі, або… це київський номер. І тоді мій татко в цій справі не обізнаний. Навряд чи папугу подали у всеукраїнський розшук. — А що, — засміялася Діанка, — я б такого і у всесвітній подала. З Інтерполом шукала б! — Мадам, — зрадів папуга, — ви прекрасні! Данилко так остаточно й не визначився, здалося йому чи ні, але Ді ніби почервоніла. А він, подумавши, що гульвіса-птах має рацію, чомусь збентежився й відкашлявся, перш ніж говорити далі. — Отже, з якого оператора почнемо? — А давайте з Києва, — запропонував Семко. — Тобто з коду «нуль сорок чотири». Подзвонимо туди і швиденько спитаємо, чи є в них папуга. А якщо немає, то почнемо згадувати всі мобільні коди. — Так, але дзвонити з мобільного на міський номер — це дорого, — завагалася Діанка. — У мене на рахунку гроші є, — заспокоїв Данилко. — Гривень сто, не менше. Тато поклав, щоби я завжди був на зв’язку. Коли я поясню, куди й навіщо я їх витратив, він зрозуміє. Зрештою, — хлопчик приязно посміхнувся папузі, — це ж практично батьків колега. Товариш по службі. А морське братерство — зобов’язує. — Сім футів під кілем, старий пройдисвіте, — розчулено мовив птах. І навіть без Данилкових пояснень усі зрозуміли — крилатий корсар дуже доречно та щиро побажав удачі товаришу. Глава 8

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 10 11 121314 15 Следующая ⇒