Annotation 4 страница

Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від тяжкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в невиразних думках і враженнях і раптом тихо вигукнув у захваті: — Тепер я розумію, все розумію! Нарешті, я справді проснувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Гей, Нен, Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий дивний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди! Коло ліжка виросла якась неясна постать, і чийсь голос промовив: — Що зводиш повеліти? — Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий? — Вчора ввечері ти був ще принц Уельський, а нині ти мій найясніший повелитель, Едуард, король Англії. Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив: — На жаль, це був не сон! Іди, спочивай, добрий сер. Залиш мене з моїм горем. Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на чудовому лужку. Раптом до нього підходить крихітний горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже: — Копай коло цього пня. Том починає копати і знаходить у землі двадцять новеньких блискучих пенні — казкове багатство! Але це ще не все, бо карлик каже далі: — Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Всі твої злигодні кінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб — дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи — держи це в секреті. Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю нахідкою до Смітного двору й каже сам собі: «Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав стільки милостині і з радощів не стане мене бити. Один пенні я даруватиму щотижня доброму пасторові, який учить мене, а останні чотири — матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх і побої! » От він уже в своїй убогій оселі. Він стомився і ледве зводить дух, але очі в нього горять від захвату. Вія кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить: — Це тобі! Всі тобі, всі до одного! Тобі, Нен і Бет. Я чесно їх здобув, не випрохав і не вкрав. Здивована й щаслива мати пригортає його до серця й каже: — Уже пізно. Чи не бажано вашій величності встати? Ах! Він сподівався не такої відповіді. Сон урвався. Том прокинувся й розплющив очі. Коло його ліжка на колінах стояв багато вбраний перший лорд королівської опочивальні. Радість, навіяна облудним сном, погасла. Бідний хлопець зрозумів, що він все ще в'язень-король. В опочивальні було повно царедворців у пурпурових, на знак трауру, мантіях і знатних прислужників монарха. Том сів на ліжку і крізь важкі шовкові завіси дивився на блискучу юрбу. Почалася урочиста церемонія вдягання, під час якої придворні один по одному ставали на коліна і, вітаючи маленького короля, висловлювали йому глибоке співчуття з приводу його важкої втрати. Лорд обер-шталмейстер взяв сорочку, передав її лордові обер-єгермейстру, той — другому лордові опочивальні, цей — головному лісничому Віндзорських лісів, той — третьому обер-камергерові, а цей — королівському канцлерові Ланкастерського герцогства. Від нього сорочка перейшла до гардеробмейстра, який передав її герольдмейстрові, потім вона дісталася комендантові Тауера, далі лорду-сенешалеві, тоді спадковому пов'язачеві серветки, а потім лорд-адміралові Англії, який передав її архієпіскопу Кентерберійському, і нарешті вона опинилася в руках першого лорда опочивальні. Цей уже надів сорочку на Тома. Бідне хлоп'я! Здивовано стежачи за нудною процедурою, він мимохіть згадав, як під час пожежі передають з рук у руки відра. Кожна частина туалету мала пройти цей довгий шлях. Томові ця церемонія так набридла, що він дуже зрадів, коли побачив, що довгі шовкові панчохи теж пустились у подорож, віщуючи кінець. Але радість його була передчасна. Перший лорд опочивальні уже взяв у руки панчохи і вже збирався натягти їх Томові на ноги, як раптом густа краска залила йому обличчя, і він поспішно віддав їх назад архієпіскопові Кентерберійському і, показуючи на щось на панчохах, злякано прошепотів: «Дивіться, мілорд! » Архієпіскоп пополотнів, потім почервонів і, сунувши панчохи лорд-адміралові, ледве вимовив: «Дивіться, мілорд! » Лорд-адмірал передав панчохи спадковому пов'язачеві серветки, і в нього ледве вистачило сили пробурмотіти: «Дивіться, мілорд! » Панчохи помандрували назад через руки лорда-сенешаля, коменданта Тауера, герольдмейстра, гардеробмейстра, королівського канцлера Ланкастерського герцогства, третього обер-камергера, головного лісничого Віндзорських лісів, другого лорда опочивальні, першого лорда обер-єгермейстра, і все це під здивований, зляканий шепіт: «Дивіться! Дивіться! » Нарешті панчохи потрапили в руки обер-шталмейстра. Той з хвилину дивився на причину загального збентеження. — Господи, помилуй! — прошепотів він, — від зав'язки відскочив наконечник! До Тауера, до головного охоронника королівських панчіх! — і безсило схилився на плече першому обер-егермейстрові. Тим часом принесли інші панчохи, де на зав'язках не було ніяких дефектів. Усе на світі має свій кінець, і Том Кенті дістав, нарешті, змогу вибратися з ліжка. Один сановник налив йому води, другий наглядав за вмиванням, третій держав напоготові рушник. Щасливо відбувши й цю церемонію, Том приготувався прийняти послуги королівського перукаря. З рук майстра цирульного мистецтва він вийшов гарненький і граціозний, як дівчинка — в червоній атласній накидці і в капелюсі з пурпуровим пером. Він поважно. рушив до їдальні між рядами придворних, які шанобливо розступалися перед ним і опускались на коліна. Після сніданку його з пишнотою, достойною короля, повели в супроводі головних сановників держави і п'ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках до тронного залу, де він мав зайнятися державними справами. Коло трону став його «дядько», лорд Гертфорд, щоб допомагати королеві мудрими порадами. Насамперед з'явились знатні лорди, що їх покійний король обрав своїми душоприказниками. Вони прийшли спитати в Тома згоди на деякі свої розпорядження. Це була формальність, але не зовсім пуста, бо протектор ще не був призначений. Архієпіскоп Кентерберійський оголосив постанову ради душоприказників щодо похорону покійного монарха і наостанку прочитав їх підписи: архієпіскоп Кентерберійський, лорд-канцлер Англії Вільям, лорд Сент-Джон, Джон лорд Гассел, Едуард граф Гертфорд, Джон віконт Лілі, Кетберт єпіскоп Дюремський. Том не слухав, його збентежив у документі один пункт. Він повернувся до лорда Гертфорда і пошепки спитав: — На який день, він каже, призначено похорон? — На шістнадцяте число наступного місяця, ваша величність. — Та це ж безглуздя! Хіба він доти збережеться? Бідний хлопець! Королівські звичаї все ще були для нього новиною. Він звик бачити, що в Смітному дворі покійників якнайшвидше спроваджували на кладовище. Але лорд Гертфорд двома-трьома словами заспокоїв його. Далі статс-секретар доповів про розпорядження державної ради, яка призначила прийом чужоземних послів на другий день об одинадцятій годині ранку і просила згоди короля. Том запитливо глянув на лорда Гертфорда, і той шепнув йому; — Будьте ласкаві, ваша милость, висловити свою згоду! Посли з'являться для того, щоб засвідчити глибокий жаль своїх повелителів з приводу тяжкої втрати, що спіткала вашу величність та Англійське королівство. Том послухався його поради. Після того другий статс-секретар почав читати звіт про витрати на штат покійного короля, що за останнє півріччя становили двадцять вісім тисяч фунтів стерлінгів. Ця сума так вразила Тома, що в нього захопило дух. Ще більше здивувався він, коли почув, що з цих грошей двадцять тисяч ще не виплачено, що державна скарбниця майже порожня і тисяча двісті слуг — у скрутному становищі, бо давно вже не одержують платні. Тут Том не витримав і палко вигукнув: — Та так ми зовсім зубожіємо! Треба негайно взяти менший будинок і розпустити слуг. Однаково вони тут ні до чого, тільки заважають та дратують своїми послугами, які гидко й соромно приймати. Такі послуги потрібні хіба ляльці, яка ні руками, ні головою не може дати собі ради. Добре було б купити маленький будинок якраз проти рибного базару коло Біллінгзгейта… Лорд Гертфорд міцно стиснув Томові руку. Той враз урвав свою нерозумну мову й почервонів. Але на обличчях придворних не видно було й тіні здивування, неначе в словах короля ніхто не помітив нічого чудного. Ще якийсь секретар доповів, що покійний король у своїй духівниці заповідав ушанувати лорда Гертфорда герцогським титулом, братові його, серові Томасу Сеймурові, надати звання пера, синові Гертфорда — графство, а інших почесних служителів корони теж піднести в званні. Рада ухвалила призначити засідання на шістнадцяте число місяця лютого для обговорення та виконання волі небіжчика. Покійний король у духівниці нікому не віджалував маєтків, відповідних дарованим титулам, але рада, знаючи бажання покійного, вважала за потрібне наділити Сейму-рові «земель на п'ятсот фунтів стерлінгів», а синові Гертфорда «на вісімсот фунтів стерлінгів», додавши ще ділянку на триста фунтів стерлінгів з яких-небудь єпіскопських земель, якщо на те буде згода його величності. Том знов мало не випалив, що> перш ніж розтринькувати гроші, слід було б сплатити борги покійного короля. Але обачний лорд Гертфорд власним дотиком руки врятував його від цієї необережності, і Том, хоч у душі був дуже невдоволений, дав свою королівську згоду. З хвилину він сидів і міркував, як легко й просто творити всякі дива, і раптом у голові в нього майнула думка: чому б йому не зробити свою матір герцогинею Смітного двору й не подарувати їй маєток? Але вмить його пройняло гірке розчарування: адже ж він тільки зветься королем, а справді він підвладний цим поважним ветеранам і вельможам. Для них його мати — лише витвір хворої уяви, вони недовірливо вислухають його проект і пошлють по лікаря. Нудні справи тяглися без кінця. Секретарі читали петиції, укази, грамоти і всякі багатослівні, одноманітні й набридливі папери. Нарешті Том важко зітхнув і пробурмотів про себе: «Що я такого зробив, що мене позбавили свіжого повітря й сонця, зачинили тут, зробили королем і мучать без кінця? » Раптом його запаморочена голова хитнулася і впала на плече. Справи королівства припинилися, бо монарх, наділений владою перетворити все в закон, був відсутній. Навколо заснулої дитини запанувала тиша, і мудрі державні мужі увірвали нараду. До полудня Томові пощастило, з дозволу його опікунів Гертфорда і Сент-Джона, провести приємну годину в товаристві леді Елізабет і маленької леді Джен Грей, хоч принцеси й були трохи зажурені тяжким лихом, що спіткало королівський дім. Наприкінці їхнього візиту його відвідала й «старша сестра», відома в історії під ім'ям «Марії Кривавої». Вона заморозила його своєю урочистою надутою промовою, яка сподобалася йому лише тим, що була коротка. На кілька хвилин його залишили самого, а потім впустили до нього худенького хлопчика років дванадцяти, одягненого в усе чорне: тільки мережива навколо шиї й на рукавах були сніжнобілі. В його костюмі не було ніяких ознак трауру, крім пурпурового банта на плечі. Він ішов несміливо, з похиленою головою і, підійшовши до Тома, став на одне коліно. Том пильно подивився на нього й сказав: — Встань, хлопче. Чого тобі треба? Хто ти? Хлопець підвівся. Він стояв перед Томом у величній, спокійній позі, але обличчя в нього було зажурене. — Ти, звичайно, пам'ятаєш мене, мілорд. Я твій паж для биття. — Паж для биття? — Авжеж, ваша величність. Я Гемфрі, Гемфрі Марлоу. Том подумав, що його опікунам слід було розповісти йому про цього пажа. Становище було незручне. Що йому робити? Удавати, що він пізнав хлопця, а потім кожним словом прохоплюватися, що ніколи про нього й не чув? Ні, це не годиться. Але тут його заспокоїла одна несподівана думка: такі випадки, мабуть, ще не раз траплятимуться, бо Гертфорд і Сент-Джон як члени ради душоприказників повинні будуть частенько відлучатися в справах. Тим-то слід було б добрати способу, як самому виплутуватися із скрути. Так, він зараз спробує й побачить, що з цього вийде. Том заклопотано потер собі лоба й сказав: — Тепер, здається, я пригадую тебе, але думки мої затьмарені недугою… — Яка шкода, мій бідний повелителю! — співчутливо вигукнув «паж для биття» і додав про себе: «Значить, це правда, він не сповна розуму, сердешний! Але який же я забутливий! Мені ж веліли ніяк не помічати, що з ним щось негаразд». — Дивно, як пам'ять зраджує мене останніми днями, — скаржився Том. — Та ти не звертай уваги, це швидко минає. Часто найменший натяк враз нагадує мені забуті події й імена. («А часом такі, що я зроду не чув», додав він про себе). Ну, кажи, яка в тебе до мене справа. — Справа ця пуста, ваша величність, але я все ж насмілюся вас потурбувати нею, з дозволу вашої милості. Два дні тому, коли ваша величність на уроці грецької мови зволили тричі помилитися, пригадуєте, вранці… — Так, здається, пригадую… («Це навіть не зовсім і брехня, бо коли б я задумав учити грецьку мову, напевне помилився б не тричі, а разів сорок»). Так, так, ну, далі. — Учитель, розгнівавшись на вас за таку, як він сказав, неохайну й безглузду роботу, обіцяв мене добре висікти, але… — Висікти? Тебе? — вигукнув Том, не тямлячись від здивування. — Та з якої речі він битиме тебе за мої помилки? — Ах, ваша милость, знов забуваєте! Він же завжди січе мене, коли ви погано вчитесь. — А, правда, я й забув. Ти допомагаєш мені готувати уроки, і, коли я роблю помилки, він гадає, що ти погано виконав свій обов'язок, і…. — О, мій повелителю, що ви кажете? Я, найгірший із слуг ваших, посмів би вас вчити? — Та в чому ж тоді ти винен? Що це за загадка? Хто ж справді з'їхав з глузду — я чи ти? Поясни. — Та тут нічого й пояснювати, ваша величність. Ніхто не сміє ображати побоями священну особу принца Уельського. Отже коли принц робить помилки, за нього б'ють мене. Та так воно й повинно бути, бо це моя служба і з цього я живу^[10]. Хлопець казав це цілком спокійно. Том здивовано дивився на нього й думав: «Ну й чудасія! От курйозна служба! Дивно, як вони не причісують й не, вдягають якого-небудь хлопця замість мене. Ото була б розкіш! Слово честі, я б охоче згодився, щоб сікли мене самого. Принаймні моє життя було б тоді не таке одноманітне». А вголос він сказав: — І що ж, голубчику, тебе висікли, як обіцяли? — Ні, ваша величність. Мене мали висікти сьогодні, але, можливо, зважаючи на траур, тепер зовсім звільнять мене від кари. Я ще не знаю і тому насмілився прийти сюди і нагадати вашій величності про вашу милостиву обіцянку заступитися за мене… — Перед учителем? — Ах, це ви пам'ятаєте? — Як бачиш, моя пам'ять відновлюється. Заспокойся, тебе ніхто не скривдить, я не дозволю. — О, дякую, мій добрий королю! — вигукнув хлопець і впав навколішки. — Може, я занадто багато прошу, але… Побачивши, що Гемфрі вагається, Том, щоб підбадьорити хлопця, сказав, що він сьогодні в милостивому настрої. — Тоді дозвольте розповісти все, що тяжить у мене на душі. Ви тепер уже не принц Уельський, а король. Ви можете робити все, що побажаєте, і ніхто не сміє вам перечити. Звичайно, ви тепер не схочете втомлювати себе нудними науками, звелите спалити книжки і знайдете собі цікавіші розваги. Тоді я пропав, а зі мною й мої сирітки-сестри. — Пропав? Чому? — Мене годує моя спина, мій добрий повелителю. Якщо її не будуть бити, я помру з голоду. Якщо ви кинете вчення, у мене не буде служби, бо вам же не потрібний буде паж для биття. Згляньтеся, не проганяйте мене! Том був зворушений цим щирим горем і в пориві царської великодушності промовив: — Заспокойся, друже. Віднині й довіку твоя служба стане спадковою в твоєму роді. Потім він злегка ударив хлопця по плечу своєю шпагою і сказав: — Встань, Гемфрі Марлоу, спадковий паж для биття при англійському королівському дворі. Не журись — я знов візьмуся до книжок і буду вчитися так погано, що твою платню, по всій справедливості, доведеться потроїти — стільки збільшиться в тебе роботи. Сповнений гарячої вдячності, Гемфрі вигукнув: — Дякую вам, мій благородний повелителю! Така безмірна щедрість перевершує найсміливіші мої мрії. Тепер я буду щасливий до кінця днів моїх, а зі мною й весь рід Марлоу. Том зміркував, що хлопець може стати йому в пригоді. Він потроху розговорився з Гемфрі, і той був дуже задоволений. Хлопцеві було приємно думати, що він допомагає маленькому королеві зцілитися, бо як тільки він нагадував хворому королеві які-небудь випадки, що траплялися з ним у класній кімнаті або взагалі в палаці, той зразу все ясно відновлював у пам'яті. Не минуло й години, як Том дізнався про цікаві подробиці з життя королівського двору. Він вирішив щодня черпати відомості з цього джерела і тут же дав наказ завжди допускати Гемфрі до королівських покоїв, якщо тільки його величність не буде зайнятий розмовою з кимсь іншим. Тільки-но вийшов Гемфрі, як з'явився лорд Гертфорд і приніс Томові нові турботи. Він сказав, що рада лордів, побоюючись, щоб перебільшені чутки про розладжене здоров'я короля не поширились серед народу, вирішили просити його величність днів через два почати обідати прилюдно, його квітучий вигляд і впевнена постава разом із стриманими, спокійними рухами й благородним поводженням враз розвіють усі сумніви й піднесуть народний настрій. Потім лорд Гертфорд почав обережно вчити Тома, як треба поводитися в таких урочистих випадках, роблячи досить прозорі натяки на речі, які той давно мусив знати. На превелику його радість, виявилося, що Томові тут майже непотрібна була чиясь допомога (він для цього уже встиг використати Гемфрі, який, знаючи із швидкокрилих придворних балачок про майбутній обід, сказав про це королеві). Побачивши, що пам'ять у короля покращала, лорд Гертфорд наважився непомітно перевірити її ще кількома спробами. Наслідки були гарні, — бо Том користувався знаннями, почерпнутими від Гемфрі, — і лорд був дуже задоволений. Він так зрадів, що насмілився сказати повним надії голосом: — Тепер я певний, що, якби ваша величність зволили трохи напружити пам'ять, це розв'язало б загадку щодо великої печатки, пропажа якої тепер уже, правда, не має великого значення, бо печатка мала силу тільки за життя покійного короля. Може, ваша величність спробують пригадати? Це загнало Тома в безвихідь. Він не мав найменшого уявлення, що таке велика печатка. З хвилину він вагався, а потім, глянувши невинними очима на лорда Гертфорда, спитав: — А яка вона на вигляд, мілорд? Той аж здригнувся й прошепотів: «його розум знов затьмарився. Не треба змушувати його так напружувати мозок». І він спритно перевів розмову на інше, щоб відвернути думки його величності від злощасної печатки.
ТОМ — КОРОЛЬ

Другого дня прибули чужоземні посли в супроводі блискучого почту, і Том, урочисто сидячи на троні, приймав їх. Спочатку пишнота цієї церемонії тішила його око й захоплювала уяву, але вона була занадто довга й нудна, так само, як і всі промови, і те, що спочатку було розвагою, помалу перейшло в утому й тугу за рідною домівкою. Том говорив слова, які час від часу підказував йому Гертфорд, і намагався чесно виконувати свої обов'язки, але вони були такі незвичні для нього й неприємні, що він спромігся тільки задовільно грати свою роль. На вигляд він був досить схожий на короля, але почувати себе королем не міг. Тому він щиро зрадів, коли ця урочистість скінчилася. Більша половина дня «змарнувалася», на думку Тома, у всяких заняттях, пов'язаних з його високим саном. Навіть дві години, присвячені королівським іграм та забавам, були для Тома мукою, бо й тоді він мусив додержувати всяких правил та звичаїв. Але він усе ж урвав часинку на розмову з Гемфрі, і це вже було й весело й корисно. Настав третій день королювання Тома Кенті і проминув так само як і попередні, але на душі в нього трохи полегшало — він почував себе вже не так ніяково, як спочатку. Він уже трохи звик до незнайомого оточення й нових обставин. Пута неволі все ще обтяжували його, але він почав уже звикати. Присутність і шанобливе упадання коло нього знатних вельмож бентежили його дедалі менше. Наближення четвертого дня Том чекав би вже без особливої тривоги, якби не страх перед привселюдним обідом. На це число були призначені й поважніші справи: він мусив того дня головувати в раді й висловити свої погляди та плани щодо політики з різними державами, розкиданими по всій земній кулі; Гертфорд мав бути формально обраний на почесний пост лорда-протектора, і ще багато деяких подій мало відбутися того ж таки дня. Але Томові все це здавалося дрібницями проти жахливої перспективи обідати самому під цікавим поглядом сили-силенної очей і під шепотіння безлічі губ, які сміятимуться з його манер і промахів, якщо він, на жаль, буде їх робити. Але ніщо не могло відвернути цього дня, і він настав. Том зустрів його похмуро й сумно і ніяк не міг розвіяти свого поганого настрою. Звичайні ранішні заняття дратували його й стомлювали. Він знов почув тягар неволі. Наближався полудень. Том сидів у великій приймальній залі й розмовляв з графом Гертфордом, тоскно чекаючи години, призначеної для прийому деяких поважних сановників і придворних. Трохи згодом Том підійшов до вікна й зацікавився життям і рухом на великому шляху за палацовою брамою; він не просто зацікавився, йому всією душею захотілося взяти участь у цій веселій метушні. Раптом він побачив безладну обідрану юрбу чоловіків, жінок та дітей, що з галасом і криком бігли дорогою. — Як би це дізнатись, що там трапилося? — вигукнув Том з одвертою хлоп'ячою цікавістю. — Ви — король! — урочисто і з низьким поклоном відповів граф Гертфорд. — Дозвольте виконати бажання вашої величності. — О, будь ласка! Прошу, прошу! — схвильовано скрикнув Том. «А бути королем не так уже й погано, — подумав він. — У цьому є й свої вигоди». Граф покликав пажа й послав його до капітана королівської варти з наказом: — Спинити юрбу й довідатися, що там сталося. Велінням короля!. Через кілька хвилин з воріт палацу вийшов великий загін воїнів у блискучих сталевих панцирах і вишикувався впоперек дороги навперейми юрбі. Незабаром вернувся посланець і сповістив, що юрба гналася за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини проти спокою та честі королівства. Смерть, люта смерть загрожувала цим нещасним! Від цієї думки в Тома стислося серце, його охопив глибокий жаль І заглушив усі інші почуття. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, яке злочинці заподіяли своїм жертвам, він думав тільки про ешафот, про жахливу кару, що чекала засуджених. Том навіть забув, що він не справжній король, а тільки тінь монарха, і, не тямлячи себе, віддав наказ: — Привести їх сюди! Він тут же зашарівся й мало не попросив пробачення у графа. Але, помітивши, що його наказ нікого не здивував, стримав слова, готові вже зірватися у нього з уст. Паж із звичайним виразом обличчя низенько вклонився й вийшов передати веління короля. Том почув прилив гордості і знов усвідомив усі вигоди свого становища. «Слово честі, — подумав він, — тепер я почуваю себе так само, як тоді, коли, начитавшися книжок, удавав із себе принца, диктував закони, наказував: «Зробіть це, зробіть те», й ніхто не смів мені перечити». Двері розчинилися. Один за одним виголошувались високі титули, і почали входити вельможі, і зал швидко наповнився блискучою аристократією. Але Том майже не помітив присутності цих людей. Він був занадто схвильований у ту мить і глибоко захоплений цікавішою подією. Він сів на своє крісло і, втупивши очі в двері, застиг у нетерплячому чеканні. Вельможі не стали його турбувати й почали передавати одне одному державні новини й придворні плітки. Через кілька хвилин почулися розмірені кроки військових, і в зал увійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа й загону королівської гвардії. Шериф став перед Томом навколішки, потім підвівся й відійшов убік. Троє злочинців теж упали ниць і так завмерли. Гвардійці вишикувалися за кріслом Тома. Том з цікавістю дивився на засуджених. Постать і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невиразний спогад. «Здається, я його десь бачив, подумав він, — от тільки де й коли — не пам'ятаю». У ту мить злочинець підвів голову й одразу ж опустив її, немов засліплений грізною величчю монарха. Але для Тома досить було тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все ясно, — сказав він сам собі. — Це той незнайомець, що в холодний вітряний день Нового року витяг Джайлза Уітта з Темзи і врятував йому життя. То був відважний, добрий вчинок. Який жаль, що він зробив якусь підлоту т потрапив у біду. А мені добре врізався у пам'ять той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене відлупцювала, що всі її попередні прочуханки здавалися мені ніжними».

Том велів вивести на деякий час із залу жінку та дівчинку й звернувся до шерифа: — У чому завинив цей чоловік? Шериф став на коліна й відповів: — Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих. Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому смільчака, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили. — І це доведено? — спитав він. — Цілком, ваша величність. Том сумно зітхнув і мовив: — Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний… ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається. Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо й жалісно благати короля: — О милостивий повелителю! Зжалься надо мною. Я не винен, і злочин, у якому мене обвинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйся надо мною, найясніший королю! В своєму милосерді зглянься на моє благання — вели мене повісити! Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався. — Клянуся, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару? — Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем. Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув: — Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку ганебну смерть. Засуджений вклонився до землі, складаючи палку подяку: — Якщо, не доведи боже, тебе коли-небудь спіткає лихо, — закінчив він, — хай господь збереже тебе за твоє милосердя до мене. Том повернувся до графа Гертфорда і спитав: — Мілорд, невже цього чоловіка справді могли присудити до такої страшної кари? — Так карає закон всіх отруйників, ваша величність. А в Німеччині фальшивомонетників варять в олії, і не зразу кидають, а поступово занурюють на мотузі: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім… — Прошу, мілорд, ні слова далі! — скрикнув Том, затуляючи руками очі, щоб не бачити жахливої картини. — Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Хай не завдають таких мук нещасним людям. На обличчі графа засвітилося глибоке задоволення. Він був чоловік добросердний і великодушний, а таких було дуже мало серед його класу в той жорстокий вік. — Цей закон скасовано вже благородними словами вашої величності, — промовив він. — Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашому королівському домові. Шериф хотів був вивести засудженого, але владним рухом руки Том спинив його. — Сер, я хотів би пильніше розглянути цю справу, — сказав він. — Цей чоловік каже, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це? — Насмілюся доповісти вашій величності, на суді виявилося, що цей чоловік заходив до одної хати в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків кажуть, що це було о десятій годині ранку, а двоє — що на кілька хвилин пізніше. Хворий в той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а хворий за годину вмер після блювання та корчів. — Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? І саму отруту знайшли? — Ні, ваша величність. — Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно? — Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що така смерть буває тільки при отруєнні. Поважний доказ, як на ті простодушні часи! Том розумів, як це було дико, і сказав: — Лікарі знають своє діло — може й їхня правда. А для бідолахи справа обертається погано. — І це ще не все, ваша величність. Є ще й більші докази. Люди кажуть, що чародійка, яка потім зникла кудись із села, пророчила, що той хворий помре від отрути і що отруту дасть йому невідомий прохожий з темним волоссям і в простій потертій одежі. А злочинець цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність звернути на цю обставину належну увагу, бо це ж було провіщено. За тих забобонних часів такий аргумент мав непереможну силу. Том почував, що все пропало. Злочин обвинуваченого був доведений. Але Том хотів дати йому змогу оборонити себе. — А що ти скажеш в своє виправдання? — спитав він. — Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винен, але не можу цього довести. У мене немає друзів, а то б я міг засвідчити, що того дня я був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше, мій королю, я міг би доказати, що в ту годину, коли стався злочин, в якому мене обвинувачують, я не позбавив нікого життя, а врятував ближнього. Якийсь хлопець почав тонути… — Досить! Шериф, якого дня стався злочин? — О десятій годині ранку або на кілька хвилин пізніше, в перший день Нового року, найласкавіший… — Звільніть обвинуваченого! Це воля короля! І застилавшися своєї не гідної монарха, нездержливості, Том знов почервонів. Щоб як-небудь загладити свій непристойний вчинок, він сказав: — Мене обурює до глибини душі, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю! Схвальний гомін пішов по залу. Справив враження не визвольний присуд Тома, бо помилування засудженого отруйника мало кому могло здатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й благородною поведінкою юного короля і стиха казали один одному: — Це не божевільний король — він при повному розумі! — Як мудро вчинив він допит! Як ця крута і владна рішучість нагадує його колишню вдачу! — Дяка богові, він видужав! Це не який-небудь безсилий хлопчик, а справжній король. Він тримався точнісінько, як його батько. Радісні вигуки лунали в повітрі й долітали до Тома, йому дуже приємно було все це чути, і на душі одразу стало спокійніше. Але дитяча цікавість швидко взяла гору над утішними думками й почуттями. Томові захотілося скоріш дізнатись, що вчинила жінка й маленька дівчина. Отже з його наказу їх ввели до залу. Обидві, тремтячи від страху, гірко плакали. — Що вони вчинили? — спитав Том шерифа. — Насмілюся доповісти вашій величності, їх обвинувачено в страшному і точно доведеному злочині. Судді, за законом, присудили їх до шибениці. Вони продали свої душі дияволові — от яка їхня провина. Том здригнувся, його привчили гидувати людьми, які робили такі жахливі речі. Але все ж йому кортіло задовольнити свою цікавість до кінця, і він спитав: — Де це сталося й коли? — У грудні опівночі, в зруйнованій церкві, ваша величність. Том знов жахнувся. — Хто при цьому був? — Тільки вони самі, ваша величність, і «той». — Що ж, вони призналися? — Ні, ваша величність, відрікаються. — А як же це стало відомо? — Люди бачили, як вони ввійшли туди, ваша величність; це збудило підозру, яка підтвердилася страшними наслідками їхнього злочину. Встановлено, що з допомогою нечистої сили вони викликали бурю, яка спустошила цілу округу. Щось із сорок свідків посвідчили, що буря була, а можна було б набрати й тисячу, бо всім вона далася втямки, всім наробила лиха. «Це таки серйозна справа», подумав Том. З хвилину він обмірковував це нечуване лиходійство, потім спитав: — А сама жінка теж зазнала шкоди від цієї бурі? Старі вельможі закивали головами, схвалюючи це мудре питання. Але шериф, не вбачаючи в словах Тома нічого підозрілого, простодушно відповів: — Авжеж, ваша величність. Та так їй і треба. Хату її знесло, і вона з дитиною лишилась без кутка. — Дорогенько ж заплатила вона за право накоїти собі такого лиха. Якби диявольська сила дісталась їй за один фартінг, то й то б вона прогадала. А вона ж віддала за це свою душу й душу рідної дочки! Безперечно, вона не сповна розуму, а божевільні не відають, що роблять, і жінка ця не винна. Старі знов закивали головами, схвалюючи мудрість Тома, а один з них пробурмотів: — Кажуть, що й сам король теж божевільний, але така душевна хворість пішла б на користь і багатьом здоровим, якби вони так щасливо занедужали. — Скільки років дівчинці? — спитав Том. — Дев'ять років, ваша величність. — А хіба за англійськими законами дитина може складати угоди й продавати себе? — звернувся Том до вченого судді. — Ні, ваша величність, закон забороняє дітям заходити в серйозні ділові стосунки з дорослими, зважаючи на те, що дитячий зелений розум не в силі протистояти доспілому й хитрому розумові старших. Диявол може купити дитину, якщо дитина згодна, та англієць ніяк не може цього зробити, бо такий контракт буде недійсний. — Це вже не по-християнському! З якої речі англійський закон відмовляє англійцям у привілеях, наданих дияволові? — у щирому обуренні вигукнув Том. Цей своєрідний погляд на справу викликав у багатьох веселу посмішку, і потім при дворі про це розповідали, як про новий доказ оригінальності юного короля і поліпшення його здоров'я. Тимчасом жінка перестала плакати й жадібно, з надією в очах прислухалася до слів короля. Том це помітив, і йому стало дуже шкода її, таку нещасну й безпорадну. — Що ж вони робили, щоб викликати бурю? — спитав він шерифа. — Скидали з себе панчохи, ваша величність. Це страшенно здивувало Тома й розпалило його цікавість. Згораючи від нетерпіння, він сказав: — Дивна річ! І що ж, це завжди дає такий жахливий наслідок? — Завжди, ваша величність, принаймні, коли жінка цього схоче й вимовить про себе або вголос відоме їй заклинання. Том повернувся до жінки і владно наказав: — Покажи свою силу — я хочу бачити бурю. Забобонні вельможі аж пополотніли, і в кожного в очах світилося бажання утекти. Але Том нічого не помітив. Він нетерпляче чекав катастрофи. Глянувши в розгублене й збентежене обличчя жінки, він схвильовано додав: — Не бійся, тобі нічого не буде. Тебе випустять на волю й ніхто тебе не скривдить. Покажи свою силу. — О наймилостивіший королю! Я ж не маю такої сили. Я засуджена безвинно. — Тобою володіє страх. Заспокойся, тебе за це не покарають. Зроби бурю, ну хоч маленьку — великої я й сам не хочу. Ну? Зроби це, і життя твоє врятоване. Ти вийдеш звідси, з своєю дитиною вільна, помилувана королем, і ніхто в усьому королівстві не заподіє тобі шкоди. Жінка кинулася на землю і, ридаючи, запевняла, що вона неспроможна зробити таке диво, що вона б з радістю врятувала життя своїй дитині, а сама б охоче пішла на смерть. Том вимагав, жінка доводила своє безсилля. Нарешті він сказав: — Жінка, мабуть, говорить правду. Коли б моя мати була на її місці й мала диявольську силу, вона, не вагаючись, викликала б бурю і зруйнувала б усю країну, аби тільки в нагороду за це врятувати моє життя. Тепер я бачу, що всі матері однакові. Ти вільна, добра жінко, ти й твоя дитина, бо я певний, що ти не винна. Ну, а тепер, коли ти помилувана й тобі вже нічого боятися, скинь панчохи! Якщо ти зробиш бурю, я збагачу тебе! Врятована почала палко дякувати королеві й поспішила виконати його бажання. Том завмер у нетерпеливому чеканні, трохи затьмареному легкою тривогою. Придворні ж навіть. і не таїли свого страху. Жінка і її маленька дочка скинули з себе панчохи і, видно, докладали всіх зусиль, щоб віддячити королеві за його великодушність хоч невеличким землетрусом. Та ба! Все було марно. Том розчаровано зітхнув і мовив: — Не турбуйся більше, добра душа, твоя дивна сила покинула тебе, йди з миром. Якщо ж колись втрачена сила вернеться до тебе, не забудь зробити мені бурю.
ПАРАДНИЙ ОБІД

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒