Annotation 10 страница

— Так, Валю, ми вас слухаємо! Валю, говоріть, ви в етері! — Алло… — Так, усі вас чують, я нагадую: ми граємо в слівця, Г наша фішка сьогодні — кохання у новорічну ніч! Вальцю, ви зустріли своє кохання за новорічним столом? — Так… — І як його звуть? — Ігор… — І ви хочете, щоб свято тривало, чи не так? У вас є шанс виграти ніч у п’ятизірковому готелі «Фламенго», одну ніч, пам’ять про яку житиме віки! Для того, щоб вам з Ігорем виграти цю ніч, треба правильно відповісти на запитання, одержати ігровий номер і взяти участь у розіграші! Ви готові? (Під Новий рік Аспірин, як завжди, працював і повернувся додому десь о дев’ятій ранку, тверезий, похмурий, із тупим болем у потилиці. У дворі, посиланому прогорілими залишками феєрверків, курили собачники, а їхні вихованці, дог і ротвейлер, петляли по снігу, як два вічні двигуни. У Ірининих вікнах не світилося. Відчинивши вхідні двері, він найперше заглянув у вітальню: Олена спала, обнявши Мишка. Під ялинкою стояла тарілка із залишками тістечка, склянка з-під соку і скрипка в розкритому футлярі. Аспірин зняв куртку і стягнув черевики. Полегшено застогнавши, сунув ноги в пантофлі й побрів на кухню. Відкрив холодильник, витяг пляшку темного пива. Піна побігла через край гранованого кухля, Аспірин припав до джерела, як верблюд. — З Новим роком, — пробурмотів сам собі, коли кухоль спорожнів. — 3 новим щастям). — …Ви готові, Вальцю? — Так… — Уважно слухайте: пентюх— це… модель комп’ютера? Сексуальне збочення? Незграбна людина? Ваша відповідь? (Коли він знову зайшов до кімнати, вона вже не спала. Лежала, обнявши ведмедика, і дивилася на Аспірина почервонілими блакитними очима. — Привіт, — сказав він пошепки. — 3 Новим роком. — Я от що подумала, — сказала вона, не переймаючись умовностями. — Я ж не встигну з тобою попрощатися, Олексію. — Як це? Вона посміхнулася: — Коли я знайду брата і ми підемо… у нас не буде часу зайти до тебе і сказати до побачення. — А ти вже скоро його знайдеш? — Скоро. —Вона прикрила очі. —Я сьогодні вночі… зіграла все правильно. До останньої нотки. На звичайних струнах, простих. Отже, зможу і на його струнах. Аспірин підійшов ближче. Покосився на ведмедя. Обережно присів на дальній край дивана. — Послухай, — сказала Олена, — ти мене тоді привів до себе в квартиру… Чому? Чому ти мене не залишив там, на вулиці? ) — …Вальцю, час збігає. Ваша відповідь? — Комп’ютер… — А от і ні! Комп’ютер — це не пентюх і не пень, а все-таки «Пентіум», а пентюхом у деяких регіонах Росії завжди називали товстого, незграбного телепня з великою, даруйте, дупою. Як шкода, Валю, що ви не вгадали, привіт Ігореві, ми зіграємо з вами наступного разу. А в нас на дроті вже… хто? Як вас звуть? — Лєна! — Оленко! У вас такий жвавий веселий голос, ви мусите відповісти на моє запитання. Слухайте: що таке пенус? Пенус— це… Частина тіла чоловіка? Мильний миючий засіб? Чи це — чомусь — болото? Нумо! — Звичайно, це частина тіла чоловіка! — А от і ні! Те, про що ви подумали, це пеніс, Оленко. А пенус — болото, яке поросло травою, де косять сіно лише в посушливі роки, і називається воно так в Архангельській області, і хто б міг подумати… Так, боротьба за ніч кохання в п’ятизірковому готелі з басейнами, садами, ресторанами й іншими незліченними радощами триває, ви поки що зберіться з думками, друзі, пригадайте кохання, яке прийшло до вас у новорічну ніч, і послухайте Бритні Спірс! (Він сидів на краю дивана з кухлем пива в руках, капав піною на вихідні штани й дивився на дівчинку з ведмедем. А на нього у відповідь дивилися дві пари вимогливих очей: пластмасові й живі. — Ти хочеш сказати, що для такого мерзотника, як я, було б природно покинути дитину на вулиці? Олена мовчала. — Авжеж, — Аспірин поставив на підлогу пивний кухоль, — якби не… обставини, я, мабуть, пройшов би мимо. Я щодня ось так проходжу. І всі проходять. І не тому, що я мерзотник чи всі мерзотники. А тому, що таке життя. Інакше треба йти в монастир… або санітаром у лікарню. Якщо чесно. Олена мовчала. — Я не можу любити людей узагалі, — сказав Аспірин. — Я можу любити конкретну людину — якийсь час. І мені, як бачиш, украй не подобається, коли вторгаються на мою територію. Дорослі, діти, жінки… Це мій приватний світ. Моя екологічна система. Її легко зруйнувати. Я її бережу — із почуття самозбереження. — А кого ти зараз любиш, Олексію? — Зараз — нікого, — жорстко сказав Аспірин. — Любов — це не мило для щоденного користування. Вона опустила очі й міцніше обняла Мишка. А він підняв кухоль, сьорбнув густого холодного пива і відчув, що йому набагато краще. Принаймні він їй не брехав). — …Ми продовжуємо розмову про кохання, про кохання у новорічну ніч, ні для кого не секрет, що саме під Новий рік чимало юних і недосвідчених уперше запізнають смак того меду, який дорослі називають коханням… А в нас є дзвіночок, ми слухаємо, говоріть, як вас звуть? — Олена. — Олено, ласкаво просимо, ми граємо в слівця… Олено?! Секунда мовчання — телефонна прірва в етері. Тихий гул космосу. — Я вирішила… сьогодні, — тихо сказав знайомий голос. — Я заберу його — і піду сама. Прощай, Олексію. — Зачекай, — сказав він, із жахом дивлячись на мікрофон. — Зачекай, послухай… Короткі гудки. Режисерка Юля швиденько розірвала з’єднання й махнула Аспірину рукою: мовляв, продовжуй. — Із вами «Лапа-Радіо», — сказав Аспірин хрипко. — Ми продовжуємо… але нам треба перерватися й послухати музику. Музику! — Він злобливо зиркнув на Юлю, яка стрясала слухавкою. — Найвеселішу на світі, комфортну і дружню музику… Саме зараз!
* * *

Похмурою прямокутною трубою все так же перетікала юрба, нявкали механічні кошенята в картонних коробках, бряжчали автоматники. Аспірин поспішав, на когось наштовхувався й вибачався, заздалегідь знаючи, що Олени нема в переході. Ні єдиного звуку, який порушував би узвичаєний ритм, нічого, крім шелесту підборів, нявчання й тріскотняви; може, вона ще не грала, ще не встигла почати свою пісню?! Біля автомата, що продає напої, не було ні душі. Аспірин зупинився (на нього налетіли ззаду), але перевести подих не встиг: у темному закутку, прихилившись до бляшаного боку автомата, стояв знайомий скрипковий футляр. Він кинувся вперед. На вологому асфальті не залишилося слідів: якби не футляр, він би повірив, що Олена не виконала задумане. Або вибрала для вирішального концерту інше місце. Або спізнилася. Або пожартувала. Або не прийшла. Футляр був порожній. Аспірин безпомічно озирнувся. Люди проходили мимо, ніхто й голови не повернув. .. . Спочатку він зі скандалом проривався з етеру. Відтак застряг у заторі. Тоді покинув машину в якомусь подвір’ї й спустився в метро, а потяги йшли переповнені, Аспірин, сам не знаючи як, пропустив свою станцію… Але ж та пісня повинна звучати майже три години, він все одно устиг би! Він крутив у руках каніфоль і уявляв, як із юрби назустріч Олениній грі раптом виходить її брат… який він? Вони беруться за руки і проходять крізь стіну… чи куди? І зараз вони там, у світі без страху і смерті, Олена виконала те, чого так прагнула, вона навіть попрощатися встигла, і він, Аспірин, може заспокоїтися і зітхнути з полегшенням… Він закрив футляр і поставив його в куток біля автомата. Потім знову взяв у руки: йому спала на гадку моторошна асоціація. Він подумав, що цей футляр — як одяг потопельника на порожньому березі. Не наважуючись випустити з рук те останнє, що залишилося від Олени, він відійшов до аптечного кіоска. — Доброго дня, я ді-джей Аспірин. Ви не чули, що тут трапилося? — Та галасував хтось, — охоче відгукнулася провізорша. — Бійка була, здається. Або пікет. З будки не розбереш. Тут у нас вічно: як не цигани чи хлопці з гітарою, то якесь божевільне дівчисько на скрипці грає. — А сьогодні? Теж грала? — Кажу ж: не знаю. Народ штовхався дуже, шуміли, і валідол у мене майже весь вийшов. — Коли це було? — З півгодини тому… Розійшлися ось нещодавно. Аспірин берете, щось іще? І протягнула упаковку таблеток. Вертячи в руках щойно куплений аспірин, він дістався виходу, де стояли, демонстративно не дивлячись одне на одного, бабуся з насіннячком у кошику й пара молодих ментів — високий і низенький. Менти були схожі на зимових голубів — скуйовджені, вовкуваті й розгублені. — Мужики, — швидко запитав Аспірин, — тут дівка зі скрипкою була? Високий глянув похмуро. Маленький — із підозрою. — Документи, — чомусь сказав високий. Аспірин витяг із внутрішньої кишені паспорт: — Гримальський Олексій. Ді-джей Аспірин. Менти переглянулися. — То як, дівка зі скрипкою була? — Прибацана дівка, — признався маленький. — Куди вона потім поділася? Її забрали? Хто? Як вони виглядали? — Забереш таку! — Маленький глянув убік. — Хтось її кришує конкретно. А ти їй хто? — Я її батько, — сказав Аспірин. -Що?! — Я її батько. — Аспірин прокашлявся. — У мене й свідоцтво є. Вона… ну, в неї з головою не все гаразд. Куди її забрали, куди мені по неї їхати, ну скажіть! — Пішла вона, — неприязно сказав високий. — Куди?! — Додому. А куди ще? — Але ж удома її немає! — А ти перевір, — сказав маленький. — Зараз не літо, у парку бомжувати. Замерзне, жерти захоче — і прийде. Нікуди не дінеться. Так, ану швидко збираємо шмотки! Остання фраза стосувалася не Аспірина, а торговки шкарпетками, яка несподівано зринула по сусідству. Маленький мент виявився майже гіпнотизером — Аспірин раптом виразно побачив Олену, втомлену, замерзлу, яка переступає поріг квартири зі скрипкою під пахвою. Бо й справді — куди їй подітися?! Він вийшов із переходу й, прихилившись плечем до мокрого дерева, набрав номер на мобілці. Ніхто не відповідав. Довгі гудки.
* * *

— Олено! Побачивши темні вікна, він сподівався, що вона, може, лягла спати й загасила світло. Але диван був порожній, і плед акуратно складений поверх подушки. Висихала в кутку ялинка. Стопками лежали диски на музичному центрі, на піаніно лежали ноти, здебільшого ксерокопії. Він поклав футляр на край дивана — і оглянув усе ще раз, згадавши щось дуже важливе. Мишка не було! Аспірин обшукав квартиру. Намацав пістолет на антресолях. Потім сів на кухні, обперся ліктями об вичищений до блиску стіл і задумався, як на іспиті. Вона пішла назавжди — з Мишком. Але перш ніж піти назавжди, їй треба було зіграти його пісню — від початку й до кінця. У переході. А якщо Мишко був із нею в переході — Олену ж ніхто не міг скривдити? Тобто безкарно не міг. Але калюжі крові й міліцейської облоги в переході не було? Отже, на Олену не кидалися з парасольками навпереваги? Чи вона вмовила ведмедя потерпіти? Чи Мишка все-таки не було в переході? Аспірин пройшовся по квартирі туди-сюди, а тоді зателефонував Віскасу. — Привіт, Гримальський, — сказав Вітя Сомов незвично злим голосом. — І де вона? — Я не знаю, де вона! Я тебе хотів запитати, де вона! — Її бездарно просрали, — сказав Віскас після паузи. — Її оголошено в розшук… Не хвилюйся, знайдуть.
* * *

У метро було так само задушливо й людно. У переході текли собі людські ріки, але аптечний кіоск був уже зачинений і торговець механічними кошенятами зник. Аспірин спинився перед автоматом, що торгує напоями. Порився в кишенях. Замовив мокачіно і, доки автомат гудів і підморгував, намагався впіймати думку, яка ледь забриніла — і знову вислизнула. «Доки ми билися за скрипку, я трішки оступилася і пикою об цю залізяку… автомат себто…» Забувши про своє мокачіно, Аспірин ступив крок і заглянув у щілину між автоматом і стіною. Простягнув руку. У щілині був шкільний ранець.
* * *

Він повернувся додому о дванадцятій ночі. На кухні світилося — Аспірин ледь не збожеволів. Не дочекався ліфта, кинувся сходами, відчинив двері — виявилося, що квартира й далі порожня, це він сам, ідучи, не вимкнув світла. Тюхтій. …Оленин ранець за щось там зачепився, Аспірин мучився з ним півгодини, крекчучи й провокуючи цікавість перехожих, а коли витяг його зі щілини за автоматом, пошкодував про це. Тому що в ранці нічого не було, крім згорненого в три погибелі, замкненого клапаном Мишка. В Аспірина опустилися руки. Він стояв за два кроки від покинутого портфеля з іграшкою і повільно, по краплі усвідомлював: ні, вона не пішла в прекрасну далечінь. Прекрасної далечіні немає і, швидше за все, не було; сталося щось зовсім інше. Він пішов і повернувся. Він не знав, що робити з портфелем і з замкненим у ньому… монстром. Нехай: плюшевою іграшкою. Тут, у переході, пропахлому цигарками, вогкістю й специфічним запахом метро, справжня історія Олени й Аспірина здавалася просто маренням. І не прекрасна далечінь вимальовувалася на обрії, а первомайський інтернат для дітей із вадами розвитку, приймач-розпо-дільник для неповнолітніх, а в гіршому разі — яке-небудь педофільське кубло. — Як ти міг її покинути? — пошепки запитав Аспірин у ведмедя. Ведмідь, природно, не відповідав. Звісно, Олена не покинула б Мишка своєю волею. Отже, тут була чужа воля. Могутня й зла. Він пригадав босого чоловіка в сірому светрі й камуфляжних штанах. Цікаво, взимку він теж ходить босоніж? Мимо сунула юрба. Шелестіли підбори по асфальту. Аспірин стояв, відчуваючи, як збігає час. Десь там Олені — тепер він був певен у цьому — загрожує біда. Він зателефонував Віскасу, але, крім лайки, майже нічого не почув. — Шукають її! — кричав Віскас. — Шукають, ясно? Підняв портфеля. Мишко був зовсім легкий; цього разу Аспірин не дав собі часу на роздуми. Додому, додому… Портфель він поставив під ялинкою. Мишко не дивився на нього. Він був іграшкою, мертвою ганчіркою. Аспірин ногою підсунув ранець ближче до стіни. Стрілки на годиннику зійшлися — і завмерли. Маятник м’яко загальмував, усе скорочуючи й скорочуючи амплітуду. Дванадцята година. Північ. — Алло. — Алло… доброго вечора. Це Олексій. Пауза. — Що трапилося? — Олена пішла. Вона… загубилася. З нею щось… Її нема ніде. Я подумав… може, вона в тебе? Пауза. — Ні. Я її давно не бачила… Зачекай. Що з нею могло трапитися? Коли вона пішла? — Сьогодні вдень. Вона мені зателефонувала в етер, сказала, що йде назавжди і прощається. У тому переході залишилися футляр, портфель і… Мишко. Вона з ним ніколи не розставалася. — Ти дзвонив у міліцію? — Дзвонив! Сказали завтра занести заяву, вранці… фото… Іро, у мене навіть немає її світлини! Жодної! — Почекай… Я зараз піднімуся.
* * *

«Тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве…» А якщо вона втратила пам’ять і не пригадує ні Аспірина, ні його адреси? Знову прийшла з нізвідки, упала з неба й опинилась у підворітті, лише цього разу без Мишка? Тягнулася найдовша в його житті, найхолодніша і найтемніша ніч. А що було до того, як Олена опинилась у тому підворітті? Звідкіля взялися смугасті шкарпеточки, чисті, новенькі? Хто подарував їй футболку з написом «Krakow. Learning to fly»? Не в інтернаті ж видають таке? Може, у неї вже була сім’я. Яка вже майже півроку шукає її, телефонує в лікарні й морги, дістає міліцію, друкує світлини в газетах… якщо, звичайно, тим людям пощастило більше й у них залишилися Оленині світлини. А може, там її й звали інакше? — Ось. — Іра простягнула йому таблетку на долоні. — Що це? — Валідол. — Дякую. Він узяв таблетку, на мить торкнувшись її руки. Пригадав снігопад, вікно, що світиться зеленим, пригадав — і одразу забув. Була сьома ранку— і п’ята година тяжких пошуків. Ірина не залишала його ні на хвилину: ні в задушливому міліцейському відділенні, ні в холодному морзі, ні на вулицях під мокрим снігом, ні в приймальних численних лікарень. — Що все-таки вона сказала? Як ви полаялись? — Ми не лаялися. Вона давно збиралася йти. Але я не вірив, що в неї вийде. — У що не вірив? Іти? Зачекай, чому? Слова повторювалися й повторювалися, розмова йшла по колу, і Аспірин, дивна річ, відчував у цьому полегшення. Йому потрібно було, щоб Іра сиділа поруч і задавала геть безглузді запитання. Ця ніч була населена лікарями й санітарами, їхніми п’яними закривавленими пацієнтами, ментами, охоронцями, повіями, бомжами — але ніхто з них не бачив Олени й не зустрічав її. І це, певно, на краще: Аспірин здригався, уявивши, чим могла б обернутися подібна зустріч. — У неї є друзі? Подруги? Невже жодної? — Вона навіть у школу не ходила… не ходить. — Це неподобство, Олексію, це просто жах. Чому? О дев’ятій ранку Аспірин зателефонував по міжмісту. У первомайському інтернаті для дітей із вадами розвитку ніхто не брав трубки. — Ти хотів розповісти, як вона в тебе з’явилася, — тихо нагадала Ірина. Аспірин захитав головою: — Не зараз. Потім. Він передзвонив додому, але й там, зрозуміло, ніхто не підходив до телефону. — Може, вона загубила ключі? — припустив він непевно. — Стоїть під дверима… Ірина заперечила: — Не думаю. Повільно світало. Знову пішов дощ навпереміш зі снігом. Аспірин увімкнув двірники. — Відвезти тебе додому? — А ти? — А я буду шукати. Знаєш що? Ти… не могла б побути поки що у мене вдома, раптом вона передзвонить? Або взагалі хтось зателефонує на домашній? Ірина задумалася. — У тебе, напевно, робота? — спохопився Аспірин. — Нічого, — сказала Ірина. — Я вирішу це питання… Добре. Поїхали.
* * *

У квартирі нічого не змінилося. Футляр від скрипки, шкільний ранець під ялинкою, із-за клапана визирає голова плюшевого ведмедя. Аспірин і слова не встиг сказати — Ірина нахилилася і взяла Мишка. Розправила злежане хутро на морді. — Бідолаха… Потерпи. Вона повернеться. Аспірин проковтнув слину: — То… я поїхав. Якщо буде хтось телефонувати, ти мені одразу на мобілку… добре? Вона кивнула і раптом притиснула Мишка до грудей — майже Олениним жестом. Аспірин вийшов у двір. Викурив цигарку, сидячи в машині й поглядаючи на вікна. Щось муляло, як піщина в оці, наче камінчик у черевику. Ірина, Мишко… Ірина… Він розчавив недопалок у попільниці й знову піднявся на п’ятий поверх. — Пробач… я цього ведмедя із собою візьму. Ірина не здивувалася. — Візьми, — озвалася серйозно. — На щастя. Він ніяково взяв Мишка за передню лапу. — Без дурниць, — пошепки сказав у ліфті. — Тільки без дурниць, ти… І поморщився, уявивши, яким ідіотом виглядає збоку.
* * *

Був четвер — робочий день, але телефон інтернату не відповідав, хоч лусни. Аспірин уже був певен, що телефон неправильний, коли о пів на дванадцяту дня трубку на тому кінці нарешті підняли. Галаслива жінка ніяк не могла збагнути, чого від неї хоче Аспірин. Когось кликала, когось не могла знайти, казала передзвонити ще і ще; перебріхувала прізвище («Глиманська? Іманська? ») і нарешті повідомила, що відповісти на запитання Аспірина може тільки директор, а він буде в понеділок. Кладучи трубку, він не відчував навіть розчарування — лише втому. Він ходив по Макдональдзах. Вдивлявся в обличчя. У нього зберігся неясний спогад, що в Макдональдзі Олені сподобалося. Щоправда, у неї немає грошей… Але ж у неї є скрипка! Вона може заробити собі бодай на булку… Та разом із тим Аспірин ніяк не міг уявити собі Олену, яка блукає по місту, грає в переходах, перекусує в Макдональдзах, не бажає повертатися додому бодай заради Мишка… Чи вона справді все забула? Він спустився в перехід і майже одразу почув «Мелодію» Глюка. Він кинувся крізь натовп. Він не знав, обіймати її? Чи бити? Чи вдавати, ніби нічого не трапилося? Він звернув за ріг і зупинився. Дівчина років двадцяти грала байдуже й розмірено, перед нею у скрипковому футлярі лежали гроші — і диски зі світлиною на обкладинці. Аспірин кілька хвилин стояв поруч, переводячи подих. До нього підійшов кучерявий хлопець із приємною, трохи солодкавою посмішкою: — Не бажаєте купити диск? Аспірин відмовився. Пішла друга доба, відколи Олена зателефонувала йому в етер. Здавалося, минули вже роки. Аспірин випив каву в підземній кав’ярні, з’їв бутерброд і трохи покурив. Викинув порожню пачку з-під цигарок. Після опівночі передзвонив Віскас. — Добрі новини: серед мертвих її точно немає. Принаймні серед тих мерців, яких виявили протягом доби. Серйозних аварій теж не було, у кримінальних епізодах вона не фігурує… Сучка, забилася десь і ховається. Або на півшляху до інтернату. Може, вже завтра там з’явиться. — Що мені робити? — запитав Аспірин. — їдь додому й поспи, — порадив Віскас. — Все одно від твоїх конвульсій користі ніякої.
* * *

Аспірин покинув авто у дворі. Вікна не світилися — ні в його квартирі, ні в Ірининій. Він відчинив двері своїм ключем. Ірина спала на дивані, згорнувшись калачиком. Піднялася на лікті, закліпала, мружачись від світла в передпокої: — Що? — Нічого. — То й добре. — Ірина судорожно позіхнула. — Відсутність новин — гарна новина, так? Аспірин не мав сил говорити. Він кивнув. — Ти щось їв? — Так… Ніхто не телефонував? — Дама на ім’я Євгенія, була шокована, що я відповідаю по твоєму номеру. І ще редактор журналу «Мачо». Більше ніхто. — Дякую. — Аспірин прихилився плечем до стіни. — Що робити, якщо ми її не знайдемо? — Ми знайдемо її, Олексію, — сказала Ірина не дуже переконливо. І повторила уже певніше: — Ми будемо шукати її, доки не знайдемо.
* * *

Прокинувся й не одразу збагнув, де він і що сталося. Тоді, згадавши, ривком сів на ліжку. Була ніч. Дім і двір спали, за вікном висів напівприкритий хмарою місяць. Двері в кімнаті були незачинені, на кухні світилося. Аспірин глянув на годинника — половина четвертої. Отже, він проспав лише хвилин сорок. Чому прокинувся? Бо відчув: щось трапилося. Саме зараз. Невже з Оленою?! Він смикнув за шнур торшера. Примружився. Повернув голову — і зустрівся очима з Мишковими пластмасовими очками. Іграшковий ведмідь сидів на тумбочці поруч із ліжком, ледь схиливши голову й пильно вдивляючись в Аспірина. Аспірин вилаявся. Протер очі й вилаявся знову: звідки тут… Господи! Він не пам’ятав, чи забирав Мишка з авта, чи так і залишив на задньому сидінні. Він був сам не свій, коли вернувся додому. Та невже він приніс ведмедя в спальню й посадив на тумбочку за півметра від свого обличчя?! Він пригадав, як замкнув двері за Іриною — вона пішла до себе. Їй теж було несолодко. Але хто приніс ведмедя в спальню? — Олено! — крикнув Аспірин. Він вибіг на кухню. Увімкнув світло у вітальні. Знову зазирнув у ванну й туалет, уже чудово знаючи, що там нікого нема. Вхідні двері були замкнені. Олена не повернулася. Ведмідь і далі сидів на тумбочці. Очі його тьмяно поблискували при світлі торшера. Аспірин усівся навпроти; ведмідь дивився пластмасово, тупо. — Де вона? — пошепки запитав Аспірин. Ведмідь не відповів. — Що ти за тварюка? Ти, — Аспірин простягнув руку, — вата. Плюш. Ганчірка… Він схопив ведмедя за передню лапу. Мишко повиснув, не намагаючись звільнитися. Аспірин, крекнувши, щосили жбурнув його об стіну. М’який удар; іграшка впала на підлогу майже беззвучно. Аспірин глянув униз і тільки тепер побачив, що на підлозі біля ліжка валяються диски, зарядник від мобілки, коробка з-під диктофона, газета — все, що лежало на тумбочці, доки там не з’явився плюшевий ведмідь. Ніби це скинули, щоб звільнити місце. — Сука, — прошепотів Аспірин і збагнув, що ніколи більше не зможе спати.
* * *

Він їхав по місту навмання. Четверта ранку. Світлофори мигали жовтим. Ведмідь лежав на передньому сидінні — кинути його назад Аспірин в останню мить не зважився. Ведмідь розлігся, розкинув лапи, і в очах його відбивалися вогні. Замкнені магазини. Опущені жалюзі. Таксівки на перехресті. Різноманітні ялинки, прикрашені гірляндами, затяжне свято. Дорога взялася льодком, і Аспірина кілька разів небезпечно заносило. Він дістався центру. І лише тут збагнув, що їде, як із натхнення, у чітко визначеному напрямку. І навіть здогадується, що чекає його наприкінці шляху — крута темна вулиця й блокова дев’ятиповерхівка, будинок два дріб чотирнадцять. Чому?! Він наддав газу й одразу, побоюючись, пригальмував. На підмерзлій вулиці машина ставала некерованою. Дорога повела вниз, Аспірин котився, маневруючи, пригальмовуючи зчепленням. Спуск змінився підйомом, скажено закрутились колеса, авто забуксувало. Аспірин дав назад, розігнався і рвонув; засмерділо вихлопами. Авто повзло вгору, як муха по склу. Показалися вогні потойбіч вулиці, унизу. Аспірин перевів подих — і побачив будинок два дріб чотирнадцять. Над входом горів тьмяний ліхтар у металевій оправі. Майже загороджуючи вхід, стояв Запорожець на продавлених колесах, давно непорушний, засипаний снігом вище даху. Світло ліхтаря падало на вивіску: гуртожиток якогось технікуму, не збагнути якого, офіційний текст ховався під написаними пізніше матірними коментарями. Аспірин повернувся до свого авта. Підвів голову: у будинку де-не-де світилося, хтось сміявся, десь голосно грала музика. Будинок був живий — потворна сіра коробка, пародія на людське житло. Що тут потрібно Аспірину? Навіщо він приїхав? Він замерз. Сів за кермо, увімкнув грубку (мотор не встиг охолонути), викурив цигарку. Мишко лежав, розкинувши лапи, демонстративно миролюбний. — Якого дідька? — пошепки запитав Аспірин. Вийшов на брудний сніг. Узяв ведмедя під пахву. Замкнув авто і поставив на сигналізацію. Вхідні двері огидно заскрипіли. Аспірин ввійшов у вестибюль, голий і страшний, з останками древньої телефонної будки. Гола лампочка на шнурі освітлювала порожню вахтерську комірку з вибитим віконцем. Зручніше перехопивши ведмедя, Аспірин піднявся на другий поверх. Опинився в напівтемному коридорі, між рядами однакових дерев’яних дверей. Звідкись долинала музика й голоси — люди істерично веселилися. Що він тут робить?! Притискаючи до себе ведмедя, він пішов по коридору — туди, де лежала на лінолеумі смужка світла з відчинених дверей. Одразу за дверима гурчав допотопний холодильник. Прихилившись до нього спиною, сидів хлопець із вибіленими перекисом патлами. Тримався за голову і погойдувався, живучи, очевидно, напруженим внутрішнім життям. Аспірин пройшов мимо. Їх було багато: кожен займався своєю справою, майже ніхто не звертав ні на кого уваги. Курили, їли з консервних бляшанок, пили пиво й горілку, нарізали цибулю на дерев’яній дошці, з’ясовували стосунки («Де мій баян? » — питалася дівиця років сімнадцяти у блідого сонного хлопця, а той стомлено мотав головою, відчепись, мовляв). Аспірин ішов, майже наступаючи на чиїсь ноги й руки, мовчки оглядаючись, ніби аквалангіст на великій глибині. — Дядьку, ти куди? — запитало дівчисько-підліток із синіми колами під очима. — До Свєтки? Аспірин невизначено змахнув рукою. — А що це за почвара в тебе, ведмідь, чи що? Дай потримати! — Ага, — сказав Аспірин. — Скажи, тут була… дівчинка? Олена? Де вона? Його співрозмовниця знизала плечима: — Недолітка? Не знаю. Запитай у Дергача, я нічого не знаю… Слухай, а ти не мент? Більше не звертаючи на неї уваги, Аспірин рушив, переступаючи через сидячих і лежачих (меблів було мало, а людей багато), до дверей у сусідню кімнату — він тільки зараз їх завважив, вони були майже всуціль заклеєні шматками жовтих газет. Штовхнув — двері не піддалися. Потягнув на себе; у кімнаті було майже темно, хтось хропів у кутку, хтось тяжко дихав зовсім поруч. Аспірин ширше прочинив двері — кімната була встелена матрацами, завалена барахлом і тілами сплячих, а в дальньому кутку сиділа, притиснувши коліна до підборіддя, дівчинка. Він підійшов, не вірячи сам собі. Схилився над дівчинкою. Заглянув в обличчя. — Олено! Вії, що злиплися від висохлих сліз, повільно піднялися. — Олексію, — сказала вона, вдивляючись у його лице, ніби впізнаючи після багаторічної розлуки. — Олексійку… Це справді ти? Він усе-таки наступив комусь на руку. Сопіння змінилося лайкою, але Аспірин не чув. Він тягнув дівчисько до дверей, підсвідомо очікуючи, що ось зараз двері зачиняться перед носом. Це пастка, йому не дадуть піти, доля не віддасть йому Олену. І справді, у плече йому вчепилась рука: — Гей, дядьку… Аспірин, не слухаючи, розвернувся і вдарив того в щелепу. З надзвичайною снайперською точністю. Щось загуркотіло, хтось упав. Аспірин, ледь не зірвавши двері з петель, вивалився в коридор — у одній руці Мишко, в другій — Олена. Позаду зачувся вереск, хтось матюкався й зловісно волав: «Дайте мені його! Дайте мені його! » Аспірин зупинився, тицьнув ведмедя Олені, відтіснив її за спину; в коридор слідом за ним вирвався хлопець у синій майці, з кухонним ножем у руці — до широкого леза прилип кружечок цибулі. Очі в хлопця були олов’яні — без ознаки думки. Аспірин стояв, перегороджуючи собою коридор, і дивився в них, як дивиться брандмейстер на будинок, що догоряє. — Уб’ю! — невиразно рикнув хлопець і пішов на Аспірина. Хоч би вона здогадалася втекти, подумав Аспірин скрушно; у цю мить очі нападника прояснилися. Він дивився Аспірину за плече. Аспірин притамував бажання обернутися. Стиснувши зуби, рушив уперед, але супротивника перед ним уже не було — хлопець кинувся по коридору, ляскаючи ногами в сірих шкарпетках, ковзаючись на гладкому лінолеумі. Залишився тільки кружечок цибулі, що відліпився з ножа і впав на підлогу. За відчиненими дверима билися й сміялися, ні на що не звертаючи уваги. Аспірин нарешті обернувся. Олена стояла, притулившись до стіни, щосили обіймаючи Мишка — звичайного плюшевого ведмедя з пластмасовими очима.
* * *

Її не били й не ґвалтували, не накачували наркотиками. Вона просто сиділа в кутку під батареєю — відігрівалася. Було холодно, і хотілося пити. — Мишко на мене образився. Я покинула його. Замкнула його в портфелі й заховала подалі, щоб не заважав… а потім усе сталося. І я про нього навіть не згадала. — Що сталося? — не витримав Аспірин. — Що сталося, чому ти втекла, де твій брат? Чому ти не повернулася додому? — Олексію, — вона посміхнулася, — дякую тобі, ти мене… знайшов. А я загубилася. Геть загубилася. Навіть забула, як мене звуть. — Як? — Аспірина кинуло в дріж. Найгірші його припущення справджувалися: в Олени прогресує серйозний психічний розлад. — Ні, — вона захитала головою, — я не божевільна. У мене лопнула струна… струна мі. Ця музика… Світ її не витримує, щось мусило тріснути, світ чи… Вона досконала, розумієш, це однаково, що зупинити час. — Вона дістала з кишені кульок зі скрученими струнами. — Ось… їх тепер тільки три. — А де скрипка? — механічно запитав Аспірин. — Не пам’ятаю. Та й не треба. Не треба більше скрипки, Олексію. Взагалі нічого не треба. Усе втратило сенс. Він залишиться тут назавжди. І я теж. Ніколи не зможу його вивести. Лопнула струна. Вона говорила й посміхалася, і від цієї посмішки в Аспірина стягалася шкіра на обличчі. — Дурниці, — сказав він спокійно, як лише міг. — Нехай цей твій… хазяїн струн дасть іще одну. Щоб було чесно. Технічна заміна. Це ж справедливо. Хіба ні? Олена захитала головою, нічого не сказала, але Аспірин одразу зрозумів: поблажок не буде. Ніякої технічної заміни. Дівчисько сиділо перед ним, дивлячись знизу вгору сухими збудженими очима, і Аспірин почувався, як дилетант перед операційним столом. Ось лежить, стікаючи кров’ю, поранена людина, і треба допомогти їй негайно — але невідомо як. — А…— Він розумів, що треба щось сказати швидко, й точно, і впевнено, без жодних аморфних «заспокойся» і «все буде добре». — Послухай… Кажуть, Паганіні вмів грати й на одній струні. У нього всі струни, розумієш, полопалися, і він на одній струні зіграв свій «Каприс». Чим ти гірша від Паганіні, скажи мені, будь ласка? — На одній струні, — проговорила вона, як сомнамбула. — Ні, Олексійку. Неможливо. — Тоді, — Аспірин гарячково підбирав слова, — тоді натягни замість «мі» нормальну струну. Просту. Нехай буде як тріщинка на глечику. Знаєш, проти заздрості богів. Ти пам’ятаєш? У старовину, якщо гончар виготовляв надто вже вдалий глечик, він залишав на ньому тріщинку, ваду, щоб боги не гнівалися… Що ж, може, тоді ти зумієш, і світ не розтріснеться… Вона перестала посміхатися. Аспірин злякався: — Олено? Вона раптом кинулася до Аспірина, обхопила шию і притиснулася обличчям до його щоки, так що на мить стало боляче, і Мишко, затиснутий між ними, врізався в груди Аспірина твердим пластмасовим носом. ЧАСТИНА ТРЕТЯ

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 30 313233 34 35 Следующая ⇒