Annotation 8 страница

— Цього вистачить місяців на три, — сказала Олена, старанно перелічивши гроші. — Якщо постаратися, — сказав Аспірин, неприємно вражений, — то й за день витратити можна. Хіба ні? — А рахунки сплачувати? — Олена склала купюри купкою. — За квартиру щомісяця, за телефон, за світло… Я можу, звичайно, свічок купити, але холодильник — він же все одно енергію споживає? — Яка ти практична, — пробурмотів Аспірин. — І звідки це в тебе тільки береться? Якщо ти прийшла з іншого світу, ти маєш літати в хмарах! Олена посміхнулася. Аспірин чудово знав цю її посмішку — жовчну, дорослу, неприємну. — У мене немає більше готівки, — сказав він, стримавшись. — Я тобі потім… вишлю. — А одержувати я буду в банку за свідоцтвом про народження, так? — То не плати за квартиру! — вибухнув Аспірин. — Нехай відключають телефон — навіщо тобі?
* * *

Був вечір, восьма з копійками. Гуділа водопровідна труба в сусідів. Довкола будинку бігала, насунувши на лице мокрий капюшон, Ірина — інколи вона заходила відпочити, а тоді знову поверталася і тюпала далі, Аспірина вражала її витривалість — він упав би знесилено вже після п’ятого кола. На дні маленької валізи лежали непочаті, скріплені етикеткою шкарпетки. Аспірин блукав по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, не знаходив потрібного, а знайшовши, одразу знову губив. Олена грала гами: п’яту годину поспіль, жорстко, м’яко, вкрадливо, люто. Страшна сила, що жила в цій кволій на вигляд дівчинці, лякала Аспірина — і все більше заворожувала. Задзвонив телефон. Аспірин здригнувся. — Олено! Візьми! Скажи, що мене нема, я у відрядженні! Гама обірвалася. — Алло. Добрий вечір. Ні, його немає, він у відрядженні. Не знаю. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення. — Хто це був? — запитав Аспірин, переводячи подих. — Євгенія. — Олена знову взялася за скрипку. Забібікала мобілка. Аспірин витяг її з кишені плаща і, ковзнувши поглядом по Женциному номеру, натиснув відмову. — Якщо ти не хочеш ні з ким говорити, вимкни, будь ласка, телефон, — сказала Олена. — Мені заважає. Аспірин узяв слухавку, щоб виконати Оленине прохання, — слухавка вибухнула дзвінком у нього в руках. Він відчув себе сапером-невдахою. — Візьми… будь ласка! Олена звела очі до стелі, але сперечатися не стала. — Алло. Добрий вечір. На жаль, його немає вдома. Він у відрядженні. Не знаю. Що йому передати? Добре. До побачення. — А це хто? — узявши слухавку в Олени з рук, Аспірин відімкнув дзвінок. — Редактор часопису «Люлі-леді». Аспірин геть забув про замовлену статейку, за яку вже одержав аванс. Бездумно витягнувши з шафи костюм на плічках, кинув його поверх розкритої валізи і сів поруч на край ліжка. Оленині вправи відновилися. Аспірин подумав, що безкінечні етюди й гами, які колись дратували його, тепер майже заспокоюють. Доки вона грає, у нього краще працюють мізки. Може, звичка? Треба було збирати валізу і думати про завтрашній день, але Аспірин, у якого з кожною секундою все дужче прояснялося в голові, сидів, опустивши плечі, й згадував Олю, однокласницю, з якою вони цілувалися в шкільній підсобці. Оля зараз в Америці, і в неї все гаразд. І в Аспірина все гаразд. За винятком того, що він мерзотник і боягуз, життя його пішло шкереберть, і невідомо, чим криза закінчиться. Ні, батьки його не покинуть — натикають носом у калюжу, як цуценя, що нашкодило, та й прилаштують де-небудь, добре хоч англійська в Аспірина завжди була окей… Він узяв зі столу приладдя для гоління у шкіряному футлярі — подарунок батька на день народження — і поклав у валізу поверх костюма. І в цей момент вирішив раптом не їхати в Лондон. От просто не їхати, і все. Хіба він винен у чомусь? Хіба він заборгував комусь грошей? Хіба він із кимось сварився? І хто такий Віскас, щоб залякувати ді-джея Аспірина, людину відому й улюбленця тисяч людей? Він нікуди не поїде! Звалилася з плечей важка ноша. Аспірин уявив, як зміняться Оленині очі, коли він повідомить про своє рішення. І він підвівся, щоб піти й порадувати її, але в цей час гримнув дверний дзвінок, і Аспірин покрився мурашками з голови до п’ят. Може, це Ірина? Або консьєржка тьотя Світлана? Або листоноша? Чому не полетів сьогодні, адже він міг, міг! Була в мишоловці щілинка — не вислизнув, затримався, загальмував! Олена грала. У двері подзвонили знову — довго й вимогливо. Аспірин підвівся. Вийшов у передпокій. Глянув у вічко. Перед ним, майже закриваючи передпокій, зависло чиєсь розгорнуте посвідчення. — Тримай ведмедя! — придушено прошептав Аспірин. — Тримай… Скажи йому — фу! Не можна! Скрипка у вітальні замовкла.
* * *

Увійшло чоловік десять — у бронежилетах і чорних масках, ніби Аспірин був не ді-джеєм, а принаймні втікачем-олігархом. Про жодних понятих і не згадували — мабуть, від часів фільму «Слідство ведуть знавці», який Аспірин так любив у ранньому дитинстві, процедура затримання бандитів дещо змінилася. — Гримальський? Ви затримані. — На якій підставі? — Вам пояснять. На зап’ястях клацнули наручники. У квартирі запахло чужим потом і куривом. Люди з автоматами розбрелися, заполонюючи все, ніби хотіли зайняти тут кругову оборону. Власник корочки, єдиний у цій компанії, хто не ховав лице під маскою, зупинився над розкритою валізою. — Далеко зібралися, Олексію Ігоровичу? Зачинилися двері. Аспірин не міг зрозуміти, скільки хвилин минуло з початку операції: три? Тридцять? — Олено! — покликав він хрипко. — Тримай… Мишко сидів на дивані, дивився на зайд пластмасовими очицями і не чинив спроби опору. Ні найменшої. Сумирна пухнаста іграшка. Поруч із Мишком сиділа, схиливши перев’язану голову, Олена. Не звертала ні найменшої уваги на страхи довкола. Аспірин не одразу зрозумів, чим вона зайнята: Олена перемінювала на скрипці струни. Вона вирішила чарівною піснею повести чорних морданів у країну добра й любові? Саме зараз? — Олено, зателефонуй Ірині… Потім… Нехай вона… — Голос у нього зривався. Олена жодним чином не виказувала, що чує його. Вона ніяк не могла проштовхнути струну в дірку на кілочку. — Ходімо, Гримальський. Вдягайте куртку. — Зачекайте! Тут хвора дитина, я мушу… Його ткнули в живіт кісточками пальців — несильно. Аспірин завмер від болю й склався вдвоє; його потягнули до дверей, він бачив плитку підлоги у власному передпокої — домашню, знайому плитку, частину нормального життя, яке було так бездарно просаджене і, можливо, загублене назавжди. — Ви не маєте права! — прошипів він, ледве дихаючи. Олена настроювала скрипку Аспірин добре знав цей звук — він багато разів чув його ще в дитинстві. Коли батьки водили його на «Лебедине», і перед початком балету в оркестровій ямі… Він схопився скованими руками за одвірок: — Зачекайте! Його вдарили по пальцях, і в цю мить зазвучала мелодія. Це була зовсім інша музика, не та, яку Аспірин чув у переході. Не голосна, не потужна, підкреслено стримана, зловісна; Аспірин сповз на підлогу, але ніхто більше не став його бити. Пальці, які тримали його за комір сорочки, розтиснулися. Не перестаючи грати, Олена вийшла з кімнати в передпокій. Аспірин побачив її обличчя: звужені люті очі. Міцно стиснуті губи. Дві яскраві нервові плями на білих щоках. Його накрила хвиля тваринного жаху. Він закричав, як заєць, рвонувся і, не звертаючи ні на що уваги, кинувся до себе в кімнату, у сховище, під ліжко. І стало темно.
* * *

— Олексію? Аспірин піднявся на ліктях. Руки в нього були сковані наручниками, він лежав під ліжком у дальньому кутку. — Олексію? Як ти? Аспірин глибоко вдихнув і видихнув. Закашлявся. Голова, ніби чавунна, тяжко хилилася до підлоги. За кожним «кхе» перед очима спалахували білі зірочки. — Вони пішли, — сказала Олена. — Як ти? Спираючись на лікті, він вибрався з-під ліжка. Олена, ще блідіша, ніж зазвичай, сиділа перед ним на підлозі. — Я зіграла їм. — Вона посміхалася, вона пишалася собою. — У мене вийшло. А тебе заодно накрило, ти вибач. — Що ти їм зіграла? — прошепотів Аспірин, відчуваючи, як тріскаються губи. — Страх. Це зіграти дуже просто. Аспірин заплющив очі. Діра у світоустрої? Її більше немає. Він потойбіч діри, випав, як із порваної кишені, в іншу реальність. У цьому немає нічого надзвичайного. Звична справа. — І що вони зробили? — Розбіглися. Олексію, а хто вони взагалі такі? — Не знаю, — чесно признався Аспірин і глянув на сковані руки. — У тебе в репертуарі немає пісеньки, щоб відчиняти замки?
* * *

— Доброго ранку, дорогі співвітчизники, брати і сестри «Лапа-Радіо»! З вами знову ді-джей Аспірин, а ви не чекали, правда? Він з’явився на етер, спізнившись не більше, ніж зазвичай. Сів у крісло, не знімаючи плаща. Вдягаючи навушники, ледь підсмикнув рукави. Всі, хто був у цю мить потойбіч скляної стінки, витріщили очі: на зап’ястях Аспірина теліпалися, як браслети, половинки наручників. — Аспірине! — сказала Юля, коли в етер полилася чергова пісенька. — Що з тобою?! — Тусувався з мазохістами, — озвався Аспірин, не змигнувши й оком. — Там якась дурепа ключі від наручників загубила. То що, етер через це пропускати? — Ти хіба… серйозно? Він посміхнувся, оголивши зуби. — …Так, любі мої, я знаю, серед вас є й ті, хто не чекав мене сьогодні в етері. Ось такого етерного, ефемерного Аспірина. Але я з вами, щоб вам було легше й веселіше цього дня. Легше й веселіше збагнути, що не слід совати лапу в гніздо з осами. Бо мало чого може трапитися з ведмедиком. Я тут, із вами, мої любі, тож поміркуймо трохи про життя, про те, як нам жити далі, поміркуймо і послухаймо Валерію! Півночі Олена пиляла наручники ножівкою. Її руки, невтомні, якщо справа стосувалася скрипки, виявилися дуже слабкими й ніжними у боротьбі за звільнення від ланцюгів. …Зіграти страх— запросто. Однаково, людині чи звіру. Навіть на кількох струнах… У поспіху Олена не встигла перемінити всі струни на скрипці і хвилювалася через це, але виявилося, що й двох його струн — ре та мі — цілком достатньо. Майже всі мелодії, спільні, приміром, для людей і собак, Олена вже засвоїла. Чому раніше не казала? Приводу не було. Взагалі, знаєш, дивно якось ні сіло ні впало грати людині страх. — А якщо зіграти на перехресті? Там, у переході? — Навіщо? — Але в принципі це можливо? — Чому ж ні? Олена відпочивала, заново обмотувала руку кухонним рушником (щоб мозолів не було) і бралася за роботу. Огидно скавчала ножівка — Аспірин почувався в’язнем, що застряг у темниці надовго й усерйоз. Ідею покинути квартиру й тікати світ за очі — таку природну в перші хвилини після того, як він вибрався з-під ліжка, — рішуче заперечила Олена. Та й сам Аспірин, зціпивши зуби, зізнавався: панікує. Тоді, коли панікувати, власне кажучи, пізно. Чекати повторного візиту молодиків у масках? Олена посміхнулася. Вона була певна, що принаймні сьогодні боятися їх не слід. Доки збагнуть, що трапилося, доки змінять мокрі штани, доки глянуть один одному в очі… старші й молодші за званням… Доки доповідять начальству… чи не зважаться доповісти, а начальство вимагатиме й сердитиметься. Поки всі ці маніпуляції не буде пророблено, нового арешту Аспірин не дочекається. Ну, не скидатимуть же вони бомбу одразу на весь будинок? — Звідки ти знаєш? — похмуро запитував Аспірин. — Звідки ти взагалі щось про них можеш знати? Я, наприклад, у здогадах гублюся, з якого вони відомства, і кому підпорядковуються, і що на мене мають… — Забудь, — зневажливо казала Олена. — Більше тебе не чіпатимуть. — Чому ти так вирішила? Ти й гадки не маєш про правила цієї гри! Саме тепер… — Ти певен? — Та ні в чому я більше не певен! Жжух-жжух, їздила ножівка, і на підлогу кухні летів ніжний, як пудра, металевий пушок. — Отже, ти можеш ось так, запросто, зіграти страх кому завгодно? І завжди це могла? — Не завжди. Навчилася. — А що ще ти можеш зіграти, чарівна дівчинко? — Радість. Смуток. Сильні почуття, але без відтінків. Пласкі, як у тварини. Вона погойдувала головою в такт рухам пилки. Із-під пов’язки на потилиці вибивався хвостик русявого волосся, яке вже добряче відросло. — Давай поміняємося, — глухо сказав Аспірин. — Ти тримай пилку, а я наручниками возитиму туди-сюди… От зараза, як непристойно виходить! — Нічого непристойного. — На мить Олена підвела очі. — Просто ти звик скрізь бачити непристойність. Професійно. Аспірин образився мовчки. Він не мав сил лаятися, та ще й у наручниках. Та ще й після всього, що трапилося. Зависла довга пауза. — Отже, ти всемогутня, — сказав Аспірин крізь зуби. — І нічого тобі не страшно. Олена похнюпилася. — І цій тітці, яка тебе огріла, могла зіграти, наприклад, напад каяття… чи бодай раптовий бурхливий пронос! — Каяття я не можу грати, — байдуже озвалася Олена. — Не вмію. Аспірин перестав шкрябати ланцюгом по ножівці. Стомлено згорбився на стільці. — І взагалі, — додала в тиші Олена, — непросто грати, коли по голові стукнули. Незручно. Аспірин проковтнув слину. — Давай зновуя буду пиляти, —сказала Олена. — Бо нічого не виходить. І знову заскрипіла в тиші ножівка — жжух-жжух. — Що ти ще можеш зіграти? — Давай поставимо так питання, — Олена не відривалася від роботи, — що можна зіграти на його струнах і що можу я? Адже з кожним днем я можу все більше. Бо його пісня, яка потрібна мені, щоб знайти брата, — найскладніша з усього. Це майже так само, як зіграти людину… Тебе, наприклад. — Що?! — Так. Можна зіграти людину. Всю. Тільки потрібен великий оркестр, і, звичайно, я ніколи не навчуся грати людину, навіть найпростішу. — Людину не навчишся… а цю пісню, сто сімдесят три хвилини, навчишся? — Навчуся, — сказала Олена дуже тихо і вперто. В Аспірина враз закололо в грудях. — А кохання ти можеш зіграти? — Хіть. Запросто. — Кохання, Олено. Знаєш, що це таке? Вона посміхнулася, не підводячи голови: — Ти маєш на увазі книжкове поняття. Те кохання, яке в журналі «Люлі-леді», взагалі не грається. Бо це не почуття. Це так, обгортка від карамельки, порожнє слово. Аспірин ще добирав слова, коли ножівка востаннє зробила Жжух, і ланцюжок наручників розпався. —.. . Отож, дорогі мої слухачі, що я хотів вам сказати. Ми всі зараз на роботі, всі хочемо зручності й комфорту, і мріємо про відпочинок, і не знаємо одного: музика буває значно цікавішою, ніж ми зазвичай гадаємо. Ось уявіть, ви приходите увечері з офісу, холодильник порожній… Що ви робите? Ви берете скрипочку… або губну гармошку… і граєте собі, приміром, піцу. Це якщо у вас немає музичного слуху, та ще й слон на вухо наступив. А якщо не наступив, запросто можете зіграти судачка в білому соусі, жульєнчик із грибами, папугу ара, запечену з кактусами, та що завгодно! А якщо ви особливо просунутий користувач, можете зіграти собі жінку, і таку, що хоч куди! Пальчики оближеш! Уявляєте? А тепер уявіть, що ж співає нам Вєрка Смердючка, у якої сердечко стук-стук-стук? Які могли би бути матеріальні, так би мовити, наслідки її пісні? Уявили? Ні? Тоді слухайте! Він витер губи носовичком. Мікрофон був геть запльований. Кохання, стук-стук-стук, фантик від карамелі… (— Ти, чарівнице, можеш зіграти смерть? — запитав він учора вночі, безуспішно длубаючись шилом у замку наручників. — Відчепись. Я спати хочу. — Олена підвелася. — Знаєш, який у мене найстрашніший сон? Що струна рветься. Дзінь — і все). — …Так, дорогі друзі, ми маємо дзвінок, дзвіночок, у нас на дроті Тома. Томочко, доброго ранку! Що ви хочете нам усім сказати? — Хочу сказати, що я дуже кохаю свого хлопця, — забубнив розгублений молодий голос. — Його звуть Слава. Ну, і щоб ми з ним поменше лаялися… У Аспірина в кишені беззвучно зашарпався мобільник. Забився, як упіймана рибка. — Поменше лаялися — чудова думка, Томочко! Вся філософія кохання двома словами! Якби ви не лаялися зовсім, я особисто засумнівався б у міцності ваших почуттів, бо закохані, щоб потішатися, конче мусять сваритися, а не б’є — отже, не любить! Базікаючи, Аспірин витяг телефон. Глянув на табло: номер Віскаса. Пробіг по шкірі звичний уже мороз. Ідучи, Аспірин ледь стримався, щоб не попросити Олену — з Мишком і скрипкою — супроводжувати його в студію. Як охоронців. Стримався. Пішов сам, на куражі — абсолютно беззахисний. — Для вас, Томочко, і для вашого пречудового Слави співає Сє-рьо-ґа! Телефон усе смикався й вібрував. Аспірин, весь зібравшись, натиснув «Відповідь». — Алло. — Олексію, треба зустрітися, — дуже серйозно сказав давній друг. Аспірин мовчав. — Не бійся, — раптом по-дружньому запропонував Віскас. — Ти щасливчик. Ти навіть не розумієш, Аспірине, який ти щасливчик.
* * *

— Це твоє дівчисько — гіпнотизер, куди там Месмеру. Вони сиділи в напівтемному кафе й дихали димом. Вітя Сомов, знавець дорогих сигар і фанат курильних люльок, у хвилини душевної напруги завжди вивуджував звідкись пачку смердючих цигарок. — Циганки-ворожки відпочивають, граф Каліостро йде в сад, Кашпіровський нервово курить на східцях… Та вона б мільйонеркою могла стати хоч завтра. Мільярдеркою. А може, і вже. — Зачекай. Коли мужика підкинуло в повітря і брязнуло об асфальт — це хіба результат гіпнозу? Та нехай… коли мене самого шандарахнуло об ялину так, що я відключився, — це гіпноз? — Так, Олексію. Так. І відкриваються рани, і тече кров, і чуються голоси… Дівча саме не відає, що творить, у неї легка форма дебільності в медкарточці прописана. Аспірин ледь не вдавився: — Що?! Віскас махнув рукою. — Були ми в місті Первомайську. Мати, Кальченко Любов Віталіївна, два роки як на заробітках у Португалії, і від неї нема ні слуху ні духу. Там же й вітчим, і молодшу дочку вони забрали з собою. Олену Олексіївну залишили прабабці — сліпій, глухій, їй вісімдесят два роки. Бабуся за онучкою, звичайно, не встежила. Тим паче що внучка завжди була дивакувата. Вчилася в спецінтернаті для дітей із вадами розвитку. — Олена?! — Гримальська Олена Олексіївна, дев’яносто п’ятого року народження. Аспірин похитав головою: — Дурниці. Які вади розвитку… — А вади, Олексію, бувають різні. — Зовсім доросла, розвинута дитина… — І ходить із ведмедем? —м’яко запитав Віскас. — Моя племінниця такого ж віку, так їй уже в голові танці-шманці, помада, пацани. А ті байки, які вона тобі розповідала? Це нормально? Аспірин мовчав. — З інтернату вона зникла на канікули наприкінці травня, — серйозно продовжував Віскас. — І першого вересня не знайшлася. Бабуня — не в курсі. Яка з неї користь? У тебе дівка з’явилася — коли ти казав? — У серпні. Тринадцятого числа. — Ага. Отже, два з половиною місяці її десь носило. Влітку безпритульщина гуляє. — Вітю, вона прийшла в новій футболці й дуже чистих шкарпеточках. У неї взагалі пунктик щодо акуратності. Яка безпритульщина? Віскас випустив струмінь смердючого диму — точнісінько як невеличкий хімічний завод. — Який гіпноз?! — Аспірин говорив голосніше, ніж хотів, і добре, що в кафе було порожньо. — Собаку хто розірвав навпіл? Чи собаку настільки загіпнотизували, що він сам тріснув? — Не собаку, а тебе, — тихо сказав Віскас. — Ти бачив, що його розірвали. А насправді його, може, просто забрали ті малолітні ідіоти. Зрозуміли, що справи кепські, — Шарик, іди сюди, чи як його там. — Абель, — сказав Аспірин. — Що? — Собаку звали Абель. Я запам’ятав. — Молодець. — Віскас посміхнувся. — А знаєш, я у тебе в боргу. Коли ти мене покликав — тоді, уперше — я ж повірив їй, а не тобі. Хоча тебе я давно знаю, а її, шмаркачку, вперше бачив. Хай їй чорт, як вона все обставила! — А хто порізав тих крадіїв у мене вдома? Я на власні очі… — їм навіяли, що на них напало чудовисько. Може, вони, захищаючись, один одного порізали. А може… Ти знаєш, що коли прикласти праску — опік буде, хоча праска й холодна? Ти знаєш, як у людей після таких сеансів рубці розсмоктувалися, сиве волосся знову чорніло, — чув про таке? Аспірин схопився за голову. Перед очима хитнулися шматки розпиляного ланцюга наручників. — Ой, блін, — сказав Віскас. — Ти так і ходиш? — А юрбі щось навіяти за мить, привернути увагу… цілій юрбі народу… В переході, де нікому ні до кого… І то так, що аж пристойна жінка у бійку кинулася? — Коли? — Віскас насупився. Аспірин розповів. Віскас закурив нову цигарку, скрушно похитав головою. — Ото чудить дівка! їй стадіони збирати — мало буде. Ти бачив, Олексію, повні стадіони сомнамбул? Я бачив. — Чому я щасливчик? — глухо запитав Аспірин. — Бо справу проти тебе закрили. — Так? Отже, була справа?! — Аякже, — добросердно усміхнувся Віскас. — Ухиляння від сплати податків в особливо великих розмірах, убивство з необережності, ще щось… Я тут ні до чого, ти не дивися так. Я, навпаки, зробив усе, щоб тебе відмазати. — Убивство з необережності?! — Я ж кажу — закрили. Аспірин мовчав, намагаючись осмислити його слова. — А може, й на краще, — задумливо припустив Віскас. — Спровокували її нарешті виявити себе при свідках. Так, щоб на всю котушку. Щоб ясно було, звідки ноги ростуть. — Напад страху, — пошепки сказав Аспірин. — Буквально… шок. Віскас кивнув: — Ходяча психотропна зброя, ось що таке твоя Олена. І, розумієш, хтось же її натаскав за той час, за ті кілька місяців, коли вона з інтернату змилася, а до тебе ще не прийшла. Найімовірніше, той дивак, про якого ти писав у газеті, що «дзеркало інеєм узялося». Аспірину раптом стало соромно. За ту безглузду статейку-лист. — Коли вона наступного разу піде в перехід грати? — по-діловому запитав Віскас. — Не знаю. — Ось що, Олексію. Як побачиш, що вона кудись зібралася без ведмедя, зателефонуй мені. — Навіщо? І… зачекай, а чому без ведмедя? Хіба ти все-таки віриш, що ведмедик — монстр? — Вона вірить, от у чому вся справа. Не можна підставлятися. Від навіяння такої сили важко вберегтися, якщо навіть психічно здорових мужиків пробирає, як кошенят. — А якби не пробрало? — запитав Аспірин. — Якби вони мене… Куди б, до речі, повезли? — Годі вже… — Віскас затягнувся. — Проїхали. Аспірин опустив голову. Віскасова добросердість не радувала його, а інформація про моментально заведену й блискавично закриту справу не викликала довіри. Блеф? Казка? — Вона придумала собі казку, — пробурмотів Віскас. — Про світ, із якого вона нібито прийшла, про брата, якого їй нібито треба врятувати. Ну от хочеться малявці, щоб у неї був брат. Треба її до психіатра хорошого, і, звичайно, цей інтернат у Первомайську — така, прости Господи, діра… — Зачекай, — сказав Аспірин. — Я так і не зрозумів, вона мені дочка чи ні? Дощ перестав. Аспірин ішов дворами, ледь волочачи ноги. Ось ця арка. Розмальовані недолітками стіни. Ось тут стояла новоявлена Олена Олексіївна… Ось тут її поставили. На шляху Аспірина, який завжди йде від гаража однією й тією ж дорогою. Вірніше, ходив — до подій із собакою. Він минав арку, затамувавши подих, — жахливо смерділо сечею. Вийшов у наступний двір. Сміттєвий бак стояв там, де й тоді, на ньому облізлою статуєю сидів кіт. Аспірин пройшов далі — до дитячого майданчика. Тепер тут нікого не було, посеред розкислої пісочниці стояла калюжа, до лавки прилип мокрий листок рекламної газети. Аспірин уповільнив крок і зупинився. А чого він, власне, сподівався? Що вони сидять тут і чекають допиту? Двірничка, пристаркувата виснажена жінка з фарбованим хною волоссям, згрібала гниле листя залізним віялом на довгій ручці. — Скажіть, будь ласка… Жінка обернулася. — У цьому дворі в когось є бультер’єр? — А що, знову покусали? — охоче озвалася жінка. — Тут у нас завжди… По двадцять собак в одному під’їзді, а бультер’єрів три або чотири. Ось і дитину минулого місяця покусали… Сволота. Що хочуть, те й роблять! Уже й підписи збирали, в міліцію, а вони приїжджають — тих удома немає. Собаку то відвезуть у село, то привезуть, а ментам кажуть, що здохла. Жінка говорила й говорила. Листя під її залізною мітлою здавалося шоколадним. — Якщо покусали, одразу в міліцію йдіть. Я їй кажу — а вона тільки вилає, і все. — Спасибі, — сказав Аспірин і побрів до виходу. За його спиною ляснули двері під’їзду. — Абель, стояти! — пролунав на все подвір’я знайомий голос. Повз Аспірина, не звертаючи на нього уваги, пронеслася до сміттєвого бака тварюка, схожа на фаршировану бліду панчоху. Кіт, що сидів на краєчку бака, зник, ніби його й не було. Розчинився.
* * *

— Що трапилося? — запитала Олена. Перед його приходом вона займалася. На тонкій шиї висіла звична вже подушечка. — Та так, нічого… — На тебе напали? Погрожували? — Ні. — Наручники зняв усе-таки? Він глянув на свої руки. У кишені Віскаса цілком випадково виявився підхожий ключ. Мабуть, він завжди його з собою носить. «Їй потрібен гарний лікар, — умовляв Віскас. — Твоя вона дочка чи не твоя, ти ж не можеш покинути її ось так, лишити все, як є? їй потрібен лікар, вона розслабиться і сама розповість, хто й навіщо її до тебе підіслав. А може, її й не підсилав ніхто, а мати їй розповідала, є, мовляв, у тебе батько, Гримальський Олексій Ігорович, а такого Гримальського в адресній книзі знайти — що може бути простіше. Вона ж самотня, сирота, власне кажучи, та ще й з вадами. Ні, вона талановита, просто феноменальна дівуля, але що з того, якщо вона навіть учитися не хоче? І зі скрипкою нічого не вийде: за тиждень вона вирішить, що брата треба визволяти якось інакше, мантри співати, приміром. Ні-і, Олексію, нею мусить зайнятися фахівець…» Діра у світоустрої затягувалася. Її зашивали — нехай грубо, білими нитками, але краще потворний шов, ніж порожнеча без дна. Він, Аспірин, не божевільний. «Я згадав! — закричав раптом він, коли вони з Віскасом стримано прощалися. — Вона напророчила смерть одного… незнайомого, власне кажучи, чоловіка, вона напророчила його смерть заздалегідь! І він розповів про загибель колишнього, вірніше, невдатного Ірининого чоловіка. «Ну, — Віскас закивав із мудрим виглядом, — я ж кажу, що вона — феномен. Щось таке відчула — і маєш тобі. Може, він із цією жінкою полаявся, знервувався, сів за кермо, хотів померти. А може, і справді є якісь ушкодження аури, які бачить потужний екстрасенс». «Що ти говориш! — сказав тоді вражений Аспірин. — Якщо ти віриш в ауру з ушкодженнями, чому б не повірити в те, що Олена — пропащий ангел, і прийшла до нас на грішну землю, щоб урятувати іншого ангела, свого брата? » «Ну ти й порівняв, — здивувався Віскас. — Екстрасенсів, знаєш, у спеціальних інститутах вивчають. А ці всі ангели й чорти — мракобісся. Ти в клуб сьогодні прийдеш? » І вони з Віскасом розсталися. Тепер він стояв перед Оленою й розглядав свої зап’ястя із синцями від наручників. Від куражу й веселощів, сміливості й здорового пофіґізму, з якими він уранці вийшов із дому, не залишилося й сліду. — Щось усе-таки трапилося, — тихо сказала Олена. — Знаєш, дай мені спокій… Він пішов на кухню, але коньяку в навісній шафці більше не залишилося. Олена грала гаму. Повільно. Вкрадливо. Ніби пробуючи кожен звук на смак, ніби дивлячись крізь кругленькі ноти, як дивляться на сонце крізь кольорові скельця. Аспірин заварив собі чаю. Невже й це, що зараз відбувається, — гіпноз? Він увійшов до кімнати. — Послухай… Вона опустила скрипку. — Ти бувала коли-небудь у первомайському інтернаті? Для дітей із вадами розвитку? Вона ледве зрушила брови: — Знаєш… може, й бувала. Я вже так довго в цьому світі… у мене починає відростати історія. Корені. Шлейф. Він сів на бильце крісла. Олена дивилася серйозно й спокійно. — А те, що ти моя дочка, це теж шлейф? — Таж мушу я бути чиєюсь дочкою. — Вона посміхнулася. — Ти не тривожся. Коли я знайду нарешті брата і заберу його звідси, мої тутешні корені бліднутимуть, розсмокчуться, доки не зникнуть зовсім. Як шви, — вона торкнулася маківки. — І тоді ти й далі будеш певен, що в тебе немає — і ніколи не було — ніякої дочки. Бинт у неї на голові трохи потемнів, але все ж залишався досить чистим. — Ходімо в поліклініку. — Аспірин підвівся. — Навіщо? — У травмопункті сказали, що треба хірургу показати за кілька днів. І, певно, бинт зняти. Мазь там, ще щось… Ходімо-ходімо!
* * *

Лікар у поліклініці сказав, що на Олені гоїться, як на собаці. І настирливо попередив, що на дитину треба завести картку, а для цього заповнити обхідний лист. «Де щеплення? Де взагалі всі медичні документи? Таке враження, що дівчинка з місяця впала! » — Будемо заповнювати обхідний? — Шкода часу, — байдуже озвалася Олена. Лікарі не вселяли їй ні найменшого трепету. Аспірин, на відміну від неї, пам’ятав свій дитячий страх перед білими халатами й досі, якщо чесно, волів радше перетерпіти біль, ніж ходити «в поліклініку на досліди». — Як ти почуваєшся узагалі? — Нормально. Вони поверталися додому. Була шоста година вечора, час збиратися в «Куклабак», але згадка про сьогоднішню роботу викликала в Аспірина ледь не фізичну відразу. На переході через дорогу він узяв її за руку. Сам не знаючи чому: вона ж була геть самостійна, сама їздила в метро, сама, певно, могла півміста пройти… — Той собака живий, — сказав Аспірин. — Бультер’єр. Абель… А може, це інший собака? — Може, — сказала Олена. — А чому ти запитуєш? Аспірин зітхнув. — Ти справді вважаєш, що я не дуже хороша людина? Вона ледь стиснула його пальці: — А чому ти запитуєш? — Бо мені важливо, що про мене думає дочка. Вона засміялася — весело, без тіні сарказму. — Олено, — сказав він через силу, — як ти потрапила туди, у підворіття? Хто тебе привів? — Не пам’ятаю. — Вона обірвала сміх. — Я прийшла. .. і опинилася на вулиці, під ліхтарем, із Мишком. Мимо проходили люди, не дивилися на мене, мертві. Я стояла, стояла, з годину, мабуть, і не зважувалася зійти з місця: все гадала, що мені буде якийсь знак, підказка, або що брат відчує мене й одразу прийде. Але нічого не було. А потім я зрозуміла, що він тут, він прийшов по мене, і я вирішила сховатися в темноті. І знайшла затишне місце. Ось так. Аспірин подумав, що краще б вона була ангелом. Краще б усе, що вона говорить, завжди виявлялося правдою. Але водночас… якщо вона просто божевільний маленький екстрасенс, що втік з інтернату для дітей із вадами розвитку, якщо вона, випадково або з чиєїсь волі, пішла зі свого колишнього життя і з’явилася сюди, до батька… До батька. Аспірин перечепився. — Що таке? — запитала Олена. Він міцніше стиснув її долоню. ЛИСТОПАД

— А тепер подумаємо разом, як допомогти дитині. Аспірин сидів у просторій, чудово обставленій кімнаті, разюче не схожій на облізлі кабінети районної дитячої поліклініки. Проте контора, якщо вірити Віскасу, мала стосунок до медицини. — Зараз ми намагаємося розшукати її матір. Ця жінка не викликає, якщо чесно, жодних позитивних емоцій — але мама є мама, розумієте? Аспірин кивнув, як іграшковий китайський бовван. Його співрозмовник — чоловік у білому халаті поверх сірого чиновницького костюма — задоволено кивнув у відповідь. — Пошуки можуть затягтися, родичі дівчинки за кордоном… Зрозуміло, ви батько, почуваєтеся зобов’язаним, дочка, відповідальність і все таке. Але дітей із такими… відхиленнями мусить цілодобово спостерігати фахівець. — У неї немає ніяких відхилень, — похмуро сказав Аспірин. Чоловік у білому халаті гостро примружився: — Справді? Ви у цьому впевнені? Аспірин відвів очі. — Ось бачите! — Господар кабінету ледь чутно зітхнув. — Це дуже непроста дитина, дуже. — Але вона хоче жити в мене! — Ми намагаємося враховувати бажання дітей. Але одинадцятирічна дівчинка з розладом психіки не може сама вирішувати свою долю, ви розумієте? Чоловік замовк. Під його вичікувальним поглядом Аспірин відчув раптовий напад смутку. — І що мені робити? — вирвалося в нього. Хазяїн кабінету задоволено кивнув: — Олексію Ігоровичу… Аспірин вмить згадав Олениного босоногого наставника з очима-свердлами. Той теж звав його на ім’я й по батькові. — Олексію Ігоровичу, будь ласка, викличте завтра лікаря з дитячої поліклініки. — Лікаря? — Так. Щоб він прийшов, скажімо, завтра з дев’ятої до дванадцятої й оглянув Олену. — Вона здорова… — Справді? Два місяці тому в неї був бронхіт, а нещодавно травма голови! Ось бачите, Олексію Ігоровичу, які ви байдужі до здоров’я дитини! Аспірин не мав що сказати. Того вечора випав перший сніг. Аспірин сидів за компом і закінчував матеріал для «Люлі-Леді» — бездумно. Роки, віддані гламурній журналістиці, сформували й загартували в ньому робота-автомата для написання чужих сповідей. Зараз він писав від імені сорокалітньої жінки, у якої молода суперниця зманила чоловіка, але Брошкіна не опускала руки, а, навпаки, зайнялася собою: косметолог, тренажерний зал, сауна, солярій… (Аспірин зітхнув і почухав перенісся). Невдовзі просто на вулиці з цією жінкою зненацька познайомився чоловік, який виявився главою великої торгової фірми. Вони покохали одне одного. Тим часом колишній її чоловік занедужав, молода покинула його, і чоловік вернувся додому, розкаюючись. «Скільки разів я уявляла собі, що він приповзе додому на пузі, як побитий пес… І ось він приповз і принижено благав мене вибачити йому цю, як він висловився, помилку… А я дивилася на нього і не могла стриматися від жалю: адже цю людину я любила багато років, із ним пов’язана моя молодість, він батько моїх…» Аспірин зупинився. Дітей треба ввести в сюжет раніше. Як вони гірко плакали, коли тато пішов із сім’ї… Не так: молодша дочка плакала, а старший брат її розраджував. А бізнесмена вони спочатку ненавиділи, зате потім прийняли як рідного, але коли повернувся їхній власний батько, хворий і принижений, вони зустріли його з презирством. Ні, старший син із презирством, а сестру пробило на соплі. Так? Аспірин зітхнув, зберіг файл і загнав його в директорію «Чернетки». Пріснувата виходила історія: багато сліз, мало пристрасті. От якби хтось комусь підсипав отрути в каву, хлюпнув кислотою в лице, довів до самогубства… Щоправда, тоді історія набула б кримінального відтінку, а в «Люлі-Леді» кримінал не схвалювали. А якщо так? Жінка багато років любила чоловіка і як належне сприймала те, що він чомусь не поспішає вести її в РАГС. А потім виявилося, що в нього сім’я, дружина, діти, і кидати їх він не збирається. Тоді вона, переступивши через кохання, дала йому одкоша, але на прощання прокляла: «так не діставайся ж ти нікому». І за півгодини після їхньої розмови чоловік загинув на дорозі, розбився, а жінка тепер і сама подумує про самогубство… Виходило до міри драматично, до міри зворушливо, з містикою і без криміналу. Аспірин відкинувся на спинку крісла і схопив себе двома руками за волосся. Олена грала. По кімнаті стелилась, як туман, холодна похмура мелодія. Аспірин підвівся, випив на кухні води, відчинив двері у вітальню; Олена стояла перед розкритим піаніно, не зводячи очей із розкладених на пюпітрі нот. Мигцем глянула на Аспірина. Він присів на стільці в кутку. — Чого тобі? — запитала, опустивши смичок. Вона була у спортивних штанах і в тій самій футболці з двома драконами, запраними, аж прозорими. Замість пов’язки — наліпка пластиру на маківці. Розпатлане світле волосся, короткий хвостик, схоплений гумочкою. — Слухай, — почав він невпевнено, — зіграй мені… цю пісню. Хоч шматочок. Тільки на звичайних струнах, будь ласка, на простих! Він улесливо посміхнувся. Олена, подумавши, взяла каніфоль із розкритого футляра. Запахло деревною смолою. Полетів білий пил. Олена водила каніфоллю по волоссю смичка, і цей процес їй відверто подобався. Аспірин пересів на диван. Олена стала посеред кімнати, владним жестом підняла скрипку. Піднесла смичок. Прикрила очі. Аспірин поклав руки на коліна, готуючись слухати. — Яз середини, — нервово сказала Олена. — Ага. Вона заграла. Спочатку Аспірин просто сидів, услухаючись, намагаючись збагнути, як на нього впливає мелодія. Олена виводила з пам’яті найскладніші пасажі, технічно недоступні дівчиську її літ і досвіду, іноді збивалася й фальшивила, але проживала кожну ноту так темпераментно і водночас природно, що Аспірин завмер на своєму дивані, боячись сполохати. Якоїсь миті здалося, що він літає навколо люстри — і дивиться згори на дівчинку зі скрипкою й на самого себе. Він повірив, що саме так має діяти мелодія — на мить. — Зачекай… це ж Моцарт! Вона опустила скрипку. Посміхнулася, не приховуючи задоволення: — Обманули, обманули, а признатися забули… Чого ти, невже образився? Не ображайся. Він повернувся до себе, так і не зважившись заговорити з нею. На душі було безпомічно й порожньо. Дівчинка, що втекла з інтернату, ангел, що звалився з неба, — все переплуталося, ні в що не вірилося до кінця, одне було ясно: якщо так триватиме, він, Аспірин, збожеволіє… Він відчинив кватирку, впустив дві чи три сніжинки, які одразу розтанули. Там, надворі, Ірина бігала навколо будинку по своїх власних закільцьованих слідах.
* * *

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 293031 32 33 34 Следующая ⇒