Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 2 страница

 
 Він прокинувся від гуркоту грому. У сні йому приверзлося гарчання, дикі крики людей, яких розривають навпіл, гра тіней на розмальованій брудній стіні… Він прокинувся і зрозумів, що це всього лише гроза. За вікном було сіро; фіранка не колихалася — хтось завбачливо зачинив кватирку. І горіла настільна лампа. Аспірин лежав на дивані, обважнілий і крихкотілий, як медуза перед смертю. Поруч на журнальному столику стояла таця; Аспірин звівся на лікті, зачувши запах м’яса. Над курячою відбивною здіймалася пара. Як трійко випнутих очей, червонілися помідори. А поруч — величезне горня кави. — Смачного, — почулося з напівмороку. — Ти ж навіть не снідав. — Котра година? — сипло запитав Аспірин. — Уже скоро п’ята. — Скільки ж я спав? Відповіді не було. Аспірин сів, поморщився. Порожня пляшка з-під коньяку боязливо притискалася до ніжки дивана. Він узяв виделку і ніж. Відбивна була ніжною, до міри посоленою, до міри поперченою, доволі рум’яною. — Бачу, ти вже готова заміж, — сказав він, жуючи. — Шити-вязати, мабуть, умієш? А скільки тобі років? Мовчання. Дівчинка сиділа, схрестивши ноги, притиснувши Мишка до грудей. — І як звуть тебе, до речі? І де ти взяла м’ясо? Я курячих битків у холодильнику не тримаю… — У тебе й овочів не було, — озвалася дівчинка. — І картоплі… Пішла й купила. На базарі біля метро. — Ага, — сказав Аспірин і потягнувся за кавою. — А в аптеку по клофелін ти часом не заходила? — В аптеку по клофелін, — повторила дівчинка, ніби оцінюючи масштабність жарту. — Навіщо? Ти й так проспав увесь день, як убитий… Це в тебе такий спосіб утекти від проблем? Аспірин проковтнув глузування разом із величезним ковтком кави. Улюблений напій, слід завважити, був вартий хвали — сам Аспірин так не зумів би зварити. За вікном спалахнула блискавка і майже одразу гаркнув грім. Від удару увімкнулася сигналізація залишених на подвір’ї авто. Бідолахи заревіли на різні голоси. Аспірин поклав горня на тацю. — І що ти ще робила? — Читала. Я тут журнали знайшла… Аспірин підняв голову і побачив, що на килимі лежать, широко розвіявши сторінки, два числа журналу «Мачо» і три — «Люлі-Леді». — Доктор Аспірин — це ж твій підпис? — серйозно запитала дівчинка. Аспірин застогнав. Ліг, зручніше поправив під головою подушку. — Я здогадалася, — сказала дівчинка. — «Сто рецептів здорового сексу», «Як познайомитися з блондинкою», «Як безболісно розпрощатися з блондинкою». .. — Хто тебе прислав? — Ніхто. Я сама. Бо ти мені потрібний. — Навіщо? — Сама я нічого не можу. Я нічого не знаю… Всього боюся… — Я завважив, — процідив Аспірин. — Правда. — Дівчинка зітхнула. — У мене нікого немає. Крім Мишка. Аспірин здригнувся. Дівчинка нечутно підійшла. Взяла тацю з брудним посудом, понесла на кухню. — Зачекай! — крикнув Аспірин їй у спину. — Як тебе все-таки звуть? Знову грянув грім. За мить перед цим блискавка освітила темну кімнату, японський календар на стіні, корінці книжок на полицях і бліде обличчя дівчинки. — Олена, — сказала вона обережно, як людина, яка щойно вигадала собі ім’я і не впевнена, чи воно пасує. — Брешеш, — сказав Аспірин. Дівчинка знизала плечима і вийшла з кімнати. Аспірин потряс головою. Мара не розвіялася. Задрижало скло від пориву вітру. На кухні делікатно брязкали посудом. Як він міг заснути? Отак от усе покинути, напитися. .. Вона привела б кого завгодно… своїх хазяїв, або хто там її послав… — Агов! — хрипло гукнув Аспірин, стараючись, щоби голос дотягнувся до кухні. — А ключі від квартири ти де взяла? — У тебе в кишені куртки, — відповів незворушний голос. — У передпокої. Він подолав запаморочення і підвівся. — А зараз вони де? Де, я питаю? — Там само. Я їх назад поклала… Шум води з крана, звук виделки, яку впустили в залізну раковину. — Врахуй, — сказав Аспірин крізь зуби. — Замки я завтра поміняю — обидва. А квартира буде на сигналізації, і коду ти не знаєш… А гроші? Де ти взяла гроші?! — Сорок п’ять. — Що — сорок п’ять? — Код сигналізації — сорок п’ять, ти так і залишив, забув обнулити… А гроші я взяла там же, у кишені, і здачу туди ж поклала. Шум води припинився. Аспірин увійшов на кухню. Дівчинка стояла перед спорожнілою і дуже чистою раковиною, недбало витирала руки рушником. — Там консьєржка сьогодні інша чергує, тьотя Світлана. Ми з нею познайомилися. Я сказала, що я твоя дочка з Первомайська. Вона дуже здивувалася… — Зараз ти підеш, — тихо і твердо сказав Аспірин. — Куди? У дощ? У грозу? — До чорта під хвіст! Мене це не хвилює. Олена посміхнулася: — У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай. — Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати. — Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще… Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні. У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник: — Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще! Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз. Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом… За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду. — Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть! — Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок… В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку. Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати? У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері. Віскас повернувся? А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве… А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали? Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять… Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру… Чи не здуру? — Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований! » Він швидко відсмикнув руку. Витер об штани. Дівчисько тертий калач — мабуть, уже здогадалася… «Дядечка міліціонери, пошукайте в нього на антресолях! » Дзвоник пролунав утретє — довго й наполегливо. На кого я перетворився за минулу добу, подумав Аспірин. Я геть з різьби зірвався. Може, це прийшов поштар. Або консьєржка тітка Світлана. Що таке в цьому дівчиську, що я через неї дурію: замість того, щоб швидше виборсуватися з лайна, все глибше в нього зариваюся… Він підняв сталевого язичка, що прикриває вічко, і одразу уявив, як прибулець зовні підносить до скельця дуло пістолета. Він кліпнув; побачив викривлений лінзами коридор і людську фігуру за два кроки від дверей. Уже добре — пластиром вічко не заклеїли і долонею не прикрили, і лампочку в коридорі не викрутили… Прийшов незнайомий чоловік. Це все, що Аспірин зміг встановити. — Хто там? — запитав він тоном людини, яку дарма потурбували. — Я за вашою гостею, — почулося зовні. — Вона вам ще не набридла? Аспірин озирнувся. — Не відчиняй! — Дівчинка стояла у дверях кухні, притискаючи до грудей ведмедя, і дивилася на Аспірина знизу вгору. Вона не боялася ні темного підворіття, ні хуліганистої шпани, ні Віскаса з його погрозами, ні тим паче Аспірина. Зараз у її блакитних очах був страх. — Я заберу у вас Олену, — сказали з-поза дверей. — Вона геть відбилася від рук, пробачте. — Не відчиняй… — Дівчинка згорбилася в дверях. — Це він. Він мене знайшов. От і все, подумав Аспірин із понурим полегшенням. Хто б не був цей прибулець, що б не пов’язувало його з дівчиськом, пригода, здається, добігає кінця, і завтра я повірю, що ніякої Олени тут не було. Він відсунув засув. — Олексію, — сказала дівчинка глухо. — Не тільки заради мене… Не відчиняй, будь ласка. Він не увійде, доки ти сам його не впустиш. Аспірин клацнув верхнім замком. Він боявся, що дівчинка повисне на ньому, буде ридати і клянчити, але вона стояла, як приклеєна, у дверях кухні, і тільки нижче й нижче згиналася, ніби в неї болів живіт. Може, це пастка, непевно подумав Аспірин. Може, вони змовилися? Може, вони тільки й чекають, щоб я відчинив двері? — Хто ви такий? — запитав він, намагаючись, щоб голос звучав владно. — Вам паспорт показати? — за дверима почувся смішок. — Покажіть, — запропонував Аспірин. — Я хочу знати, хто ви такий, ким ви будете цій дівчинці і чому ви не наглядаєте як слід за дитиною… ви її батько? — Олексію Ігоровичу, вас це справді хвилює? Аспірин знову глянув у вічко. Прибулець осміхнувся. — Не відчиняй, — прошепотіла Олена, сповзаючи вниз по одвірку. — Будь ласка… Вона виглядала зле. Ніс і губи в засохлій крові, обличчя бліде, в очах паніка, під очима кола. Навряд чи так можна прикидатися. — Звідки ви мене знаєте? — запитав Аспірин. — Утім, не важливо… Дівчинка не хоче з вами йти. Я телефоную в міліцію. — І що ви як папуга, — стомлено сказали з-поза дверей. — Сподівалися б, що допоможе, п’ять разів би вже подзвонили. Він мав рацію. Аспірину стало соромно. Я господар у своїй квартирі, сказав він собі і розправив плечі. Якого дідька я маю чогось боятися, соромитися, тремтіти, як пенсіонерка? Я чоловік, я маю право наполягати на своєму. Навколо сусіди, внизу консьєржка… — Чого ти тремтиш? — грубо запитав він дівчинку. — Не хочеш із ним іти — то й не підеш. Але поясни мені нарешті, хто він такий! Дівчинка слабко захитала головою. — Так і будемо крізь двері розмовляти? — запитали зовні. Аспірин стиснув зуби і клацнув нижнім замком. Відчинив двері — ривком, демонструючи, що нічого не боїться. Прибулець і далі стояв посеред коридору. Він був високий, вищий від Аспірина, у сірому светрі грубої ручної в’язки і камуфляжних штанах. За секунду, коли гість переступав через поріг, Аспірин побачив, що той без взуття. На кахельній підлозі передпокою відбилися один за одним мокрі сліди вузьких босих ступнів. — Мир цьому дому, — завважив прибулець, оглядаючись і ніби не помічаючи ні господаря, ні дівчинки, що сидить на підлозі. На підтвердження його слів за вікном блиснуло й гримнуло значно дужче, ніж досі. Аспірин мимоволі здригнувся. Прибулець повернув голову, нарешті подивившись на господаря. Чекіст, подумав Аспірин. Або дуже крутий пахан. У незваного гостя були блакитні з прозеленню очі, холодні, байдужі й одночасно чіпкі; Аспірину невідь чому спало на гадку слово «кишкодер». А от не віддам йому дівчинку, подумав він, і живіт його сам собою втягнувся. Краще підкину ментам, краще викину на вокзалі… Йому не віддам; вирішивши так, Аспірин раптом збагнув, що лайно, у якому він борсався останню добу, піднялося над ватерлінією й от-от хлине через ілюмінатори. Тим часом гість перевів погляд на дівчинку. Олена сиділа на підлозі, і її осклянілі очі були дуже схожими на очі прибульця. А вони родичі, подумав Аспірин. Господи, пронеси… У цю мить Олена раптом заговорила. Дивлячись просто в лице босому незнайомцю, вона говорила жорстко, люто, з погрозою. Аспірин не розумів ані слова, мало того, він міг заприсягнутися, що ніколи в житті не чув цієї мови. Прибулець слухав. Його светр був геть сухий, камуфляжні штани вологі по коліна, а ступні чисті й мокрі. Так наче гість під’їхав на машині аж до під’їзду, опустивши при цьому ноги в тазик із водою. Дівчинка говорила все голосніше. Коли вона перейшла на крик, прибулець різко обірвав її тією ж мовою; дівчинка перевела подих і знову заговорила, цього разу тихо, придушено, крізь зуби. Не цигани, подумав Аспірин. Не араби… Середня Азія? Нісенітниця… Що за мова? Хто вони? Що вони роблять у моїй квартирі? — Одну хвилинку, — почав він, але на нього не звернули уваги. Дівчинка говорила й говорила, обпікаючи прибульця поглядом — вірніше, заморожуючи, бо очі в неї стали як дві крижані кульки. Гість слухав; Аспірин відчув, як холодно раптом стало в передпокої. Ніби потужний кондиціонер увімкнувся раптом на всю потужність — плюс вісімнадцять… сімнадцять… шістнадцять… Прибулець сказав щось коротко і владно. Ступив крок, явно намірюючись схопити дівчинку за комір брудної футболки. Дівчинка відсахнулася, швидко глянула на Аспірина: їхні очі зустрілися. — Зачекайте, — сказав Аспірин (температура повітря в передпокої опустилася, певно, до плюс десяти). — Ви не пояснили мені, ким будете… і куди хочете забрати. І не показали паспорта. І… Гість обернувся, і ще не сказане слово вмерзло Аспірину в гортань. — Він тебе бив, — сказав прибулець українською. — Він мене привів! Я переночувала в нього! — Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу? — Я… — видавив Аспірин. Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками. Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника. — Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу. — А… що? — Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова. Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски. Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник. — Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу. Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі. — Вона справді переночувала у вас? Аспірин ощирився: — Що ви маєте на увазі? — Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили? — Що я зробив?! — Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину? — Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно? — Неясно, — сумно підтвердив незнайомець. Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена. — Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому. Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо. — Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає? — А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або… — Не віддавай мене! — крикнула Олена. — Або? — з цікавістю запитав незнайомець. — Або просто йдете, — тихо закінчив Аспірин. Роздумуючи, гість дотягнувся ступнею порожньої пляшки. Поторкав пальцями корок; однієї божевільної миті Аспірину здалося, що зараз він легко й невимушено відкрутить ковпачок — ногою. Замість цього незнайомець штовхнув пляшку, і вона впала на килим, як кегля. — Справа затягується, — мовив прибулець. — Добре, я скажу вам: я директор дитбудинку, з якого ця мерзотниця втекла, нікого не попередивши. І тепер я поверну її туди… Питання є? — Ви брешете, — сказав Аспірин. — Ви не директор дитбудинку. — А хто я? Хотів би я знати, подумав Аспірин. — Гримальський, вам нема до неї діла, — сказав незнайомець. — Куди я її поведу, буде їй добре чи зле… Вона більше не обтяжуватиме вас і не втягуватиме в авантюри. Так? Аспірин мовчав. — Перед моїм приходом ви хотіли її вигнати? Так? — Я сам із нею розберуся, — сказав Аспірин тихо, — і сам за неї відповідатиму. Куди я її віддам, буде їй там добре чи зле… — Він сказав! — Дівчинка підстрибнула. — Чуєш? Ще раз бабахнуло за вікном. — Гримальський, ви влипли, — сумно завважив незнайомець на дивані. — Я чесно хотів вам допомогти, але у вашому виконанні навіть потуга на добру справу закінчується, гм… Візьміть! — Він сунув руку за пазуху і витяг сумку-ксивник з довгим шкіряним футляром на шнурку. Дістав звідти заламінований листок гербового паперу. Жбурнув поруч себе на диван. — Свідоцтво про народження Гримальської Олени Олексіївни, тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року народження, мати — Кальченко Любов Віталіївна, батько — Гримальський Олексій Ігорович. Грошей не пропоную — ви людина забезпечена, а Олена скромна, невибаглива дитина. — Як… — видихнув Аспірин. Прибулець підвівся, ховаючи ксивник за пазуху — разом із футляром. — А ось так, Олексію Ігоровичу. Були шляхи до відступу, але ви відмовилися. Тепер прощавайте, сподіваюся, надовго. — Це фальшивка! — Аспірин кинувся до дивана і схопив папірець. Імена й дати були не вписані чорнилом, як колись у метриці самого Аспірина, а вдруковані на кепській друкарській машинці, і лише підпис начальника РАГСу — від руки. — Це фальшивка. Це просто смішно. — Не смішно. — Прибулець зупинився перед розкритим піаніно, де на клавіатурі все ще спочивала голова порцелянової ляльки. — Тому що це справжній документ — принаймні у книзі громадського стану міста Первомайська зроблено відповідний запис. — Не було… — Аспірин від обурення захлинувся. — Я ніколи не був у Первомайську… — Були в Криму. Разом із Любою. — Неправда! Це обман! Я цю, — Аспірин завертів головою в пошуках дівчинки, але її вже не було в кімнаті, — я її… Припиніть! Забирайте! Забирайтеся обоє! Гість поклав руки на клавіші. Виник акорд. Аспірин здригнувся. Пальці гостя, довгі й засмаглі, з білими кісточками суглобів, забігали по клавіатурі, й Аспірин замовчав, бо від цих розрізнених звуків у нього мороз подерся по шкірі. — Я вас попереджав, — тихо сказав прибулець. — Вона, звичайно, не подарунок. Але тепер, якщо ви якимось чином скривдите новоявлену Олену Олексіївну… Чули в Земфіри — «Але в тебе СНІД, а отже, ми вмремо»? Чули, ви ж ді-джей… Він знову торкнувся клавіатури. Акорд; антикварний годинник конвульсивно смикнувся маятником і пішов швидше, ніж зазвичай — ніби демонструючи наполегливість. — Ви її тут не пропишете! — вигукнув Аспірин. — Ясно? Я квартиру спеціально заповім… дитячому фонду! Ви її не одержите! — Заткніться, — стомлено кинув босоногий, виходячи в передпокій. Дівчинка стояла спиною до дзеркала, й далі бліда як смерть, у заляпаній кров’ю футболці. Губи її ворухнулися. Слів Аспірин не розібрав. — Так, — сказав босоногий. — Тримай. Знову сунув руку за пазуху і витяг маленький прозорий пакет. Простягнув дівчинці. Зависла тривала пауза; Аспірин бачив, що в простягненій руці прибульця — запаяні в поліетилен струни. І що дівчинка хоче взяти їх, але чомусь боїться підійти до чоловіка у светрі і забрати пакет із його рук. Босоногий розтиснув пальці. Пакет повільно — чи так здалося Аспірину — впав на облицьовану плиткою підлогу. — Прощай, малявко, — сказав босоногий. — Щасливого краху ілюзій. Він вийшов, причинивши за собою двері, і в квартирі одразу ж потеплішало.
 * * *