Володимир БІЛІНСЬКИЙ 24 страница

Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов’янський народ Подніпров’я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII сто, ліття становила окрему самостійну гілку народу. " Руссю" московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.

А ось хто жив у ті часи в " Залешанській землі":

" жили тоді... Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;... Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Нароватам, де Нарва;... Весь на Білоозері; Перм у названій так губернії; ... Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи... " [1, том 1, с. 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета " Труд", №141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці " Був такий народ":

" Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів... Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого " Чуддю заволоцькою", на процес освоєння Біломорського краю".

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колишні часи було накладено суворе " табу". З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його " корешам" по " слов’янському єднанню": практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості відгули, Рязані й Пензи до Біломор’я, Архангельська й Ками – це топоніми фінського походження. Навіть самі назви – Москва, Ока, Кама й т. д. – фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій " споконвічній великоросійській землі" не " у доісторичні часи", а в часи становлення " великоросійського" етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У " великоросійських" церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося " вихрещування" фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов’янських міст кривичів (слов’янське плем’я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву – " слов’янська". Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше – Іван III в 1471 році, і вдруге – Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, " згідно з ревізією", в Новгороді проживало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов’янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов’янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно-татарський етнос, Переселені в Московію " осемь тысяч" людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М. М. Карамзін писав про це:

" Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв’язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. – В. Б. ), принижених тиранством Моголів" [1, том VI, с. 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській державі до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Новгорода. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні священики. Навіть церковні маєтки були " описані". Слов’янська культура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки " запозичили" багатства і землі.

В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварства щодо своїх одноплемінників.

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія – це породження хана Золотої Орди Менгу Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, – великоросам-державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов’янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство-кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше " слов’янське братерство" значно більше, ніж усі ваші " клятвені промови" про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави – зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора – " Повість минулих літ". Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.

У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх " влаштували" копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі " Повісті минулих літ" щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було " знайдено" тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, – які звідкись раптом з’явилися, – так званих літописних зводів, де першим розділом ішла " Повість минулих літ" або інший раритет Київського князівства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник Катерини II:

" Я кану тут (у своїй " Історії... " – В. Б. ) про головні, найкращі, принаймні найвідоміші списки (літописних зводів. – В. Б. ): їх є, може, близько тисячі в Росії... Катерина Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. – В. Б. ). Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів" [1, том 1, с. 24–25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила " вченого зводу літописів". Хоча в неї під рукою були великі уми того часу, історики:

Іван Микитович Болтін (1735–1792),

Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790),

Олександр Іванович Рігельман (1720–1789),

Горард Фрідріх Міллер (1705–1783) та інші.

Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато сотень літописних зводів, але, " люблячи російську історію", не зберегли оригіналу " Повісті минулих літ". До речі, я повинен нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант " літописного зводу Російської історії". Закінчення роботи над " літописним зводом" імператриця навіть відзначила за чаркою з митрополитом, про що також повідав нам усе той же статс-секретар. Але 1792 року чомусь з’явилася в Санкт-Петербурзі не історична праця за підписом Катерини II, а так званий " Львовський літописний звід" за підписом " Літописця Руського". Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Секрет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літописні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літописний звід із тими даними, які й були йому потрібні. Так званий Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов особисто М. М. Карамзін. І знайшов не де-небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії наук, під носом у всіх.

Послухайте:

" За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С. -Петербурзької Академії наук між Дефектами" [1, том 1, с. 24–25].

А " знайшов" М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід неспроста. Почавши писати в 1803 році " Історію держави Російської", він раптом виявив, що " знайдені" раніше " літописні зводи" не вказували рік заснування Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Золотої Орди, за хана Мешу Тимура, і вперше потрапила в перелік міст під час татаро-монгольського перепису, вчиненого у ростовсько-суздальській землі в 1272 році. А1277 року в ній з’явився перший удільний московський князь – молодший син Олександра Невського – Данило, якому на той час виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало право одержати " ярлик" на князювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що сколотила державу, чітко демонстрували своє татаро-монгольське походження. Він терміново кинувся " шукати" новий звід і, звичайно, " знайшов" – він не міг не знайти, – так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали – 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

— брехня про Олександра Невського;

— брехня про Димитрія Донського;

— брехня про слов’янське походження Московії та інше.

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. Послухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: " Так з ім’ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов’язана історія Київської Русі з історією Росії та нашим сьогоденням" [17, с. 14].

Це словоблудство написане у Москві 1993 року.

А ось іще приклад нинішнього словоблуддя для школярів: " У Золотій Орді поважали і боялися (?! – В. Б. ) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне лише одного – відродити колишню силу Русі" [16, с. 14].

Так написано про людину, яка від порога юрти до трону хана повзла в ярмі, щоб отримати ярлик на управління удільним улусом Золотої Орди. Так написано про людину, яка різала і вбивала новгородців і суздальців за непокору ханській волі. Так написано про людину, яка зрадила рідного брата.

Воістину, брехня несусвітня, яка не знає межі. Але головне, пане Солженіцин, навіть не в цьому. Головне в тому: цю сучасну брехню благословив сам Патріарх Московський Алексій II [16, с. 16].

Ось про такі " секрети" імперії коротенько хотів Всім нагадати, аби ви знали не лише " парадний бік" вашої історії. Повідав справді коротенько. Тут є про що писати цілі томи.

І наостанок, пане Солженіцин, подумаємо ось про що. Погляньте на нинішній стан російської землі, де серед бур’яну й мотлоху, бездоріжжя й бруду гинуть сотні малих міст, селищ і сіл. У них немає жителів і господарів. Люди цих селищ кинуті на підкорення і освоєння " нових земель". Спорожніла стародавня обитель народу. Хто ж нею опікуватиметься в майбутньому?

Ніхто про це нині не хоче думати.

Такі, як ви, державники і тепер закликають " освоювати цей Казахстан", кричать про " нашенські землі" в Криму, абсолютно нічого не роблять, щоб відродити споконвічну російську обитель.

Ви, пане Солженіцин, добре знаєте: імперії завжди руйнуються безповоротно. Іншого історія не відає. Час зупинитися біля руїн і замислитися. Є ж про що подумати.

Дуже своєчасну думку подав прем’єр-міністр Росії Примаков губернаторові Приморського краю Наздратенку. Послухайте:

" Він сказав просто: " Євгене, подумайте над концепцією, як будемо заселяти Далекий Схід" [55, с. 2].

Ще більш відверто висловився по телебаченню 14 серпня 1998 року глава Хабаровського краю Віктор Ішаєв. Він нагадав народові велику істину: природа та людство не терплять порожнечі.

Ось зразкові слова, сказані Ішаєвим:

" Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) найближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе".

Цікаво, пане Солженіцин, що через 30–50 років працьовитий китайський народ в цьому " почині" підтримає світове співтовариство. Бо занедбані російським народом селища починаються за Підмосков’ям. У величезному ж Сибіру проживає тільки близько 25 мільйонів людей.

Сибірська земля по-справжньому ніколи не використовувалася. З неї лише хапали нафту і золото, ліс і хутро. Ви не освоювали, не облаштовували ці землі за світовими стандартами, коли людині зручно жити й працювати, коли вона має чудове житло, вільний зв’язок зі світом, пристойні дороги.

Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.

Настав, пане Солженіцин, час збирати московитів у рідну обитель з усього світу. І що швидше, то краще.

Настала пора відучитися заглядати за спину сусіда.

Часи не ті.

Якщо вам сподобалась праця Володимира Білінського, то найкращою подякою автору буде придбання його книги в крамниці.

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 19 20 21 22 2324