Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 9 страница

Княжич Дмитро так і не довідався про таємницю свого народження. Помираючий батько зробив усе можливе, щоб повідомити улюбленому синові правду, але хвороба зашкодила зробити це. На жаль, надалі така недомовленість фатально відбилася на долі його спадкоємця… Глава 12
 «Степові лицарі»
 

Околиці Іслам-Кермена^[38], пониззя Дніпра, літо 1548 року. Учасники походу радилися, як пропливти повз татарську фортецю непоміченими. Ні для кого не становило таємниці, що гарнізон Іслам-Кермена якимсь чином примудряється перехоплювати і спалювати всі кораблі, що прямували вниз за течією, – от тільки як вони це роблять… навіть у повній темряві?! Похід зупинився трохи вище за течією Дніпра. Вислали наперед розвідників – ті довкола фортеці нічого підозрілого не виявили. Якби походом керував не барський староста Бернард Претвич, а хтось інший, то низка чайок^[39], ймовірно, попливла б до моря одразу ж після такого повідомлення. Однак пан староста вчинив по-іншому: наказав своїм воякам викорчувати (саме викорчувати, а не зрубати! ) розкидистого дуба, зштовхнути його в ріку й відправити за течією. Завбачливість Претвича виявилася дуже доречною: розвідники, що спостерігали за дрейфом дерева, із здивуванням помітили, що просто навпроти Іслам-Кермена стовбур… зненацька завмер на місці немов укопаний! Незабаром до дерева підпливло кілька човнів, і татари заходилися звільняти його розкидисті гілляки від якоїсь невидимої раніше перешкоди. От тоді козаки й розгледіли, що дніпровське русло перегороджують потужні ланцюги, натягнуті в кілька рядів. Он як бусурмани суднам проходу не дають!.. На нинішній раді князі по черзі висловлювали пропозиції, як подолати хитру перешкоду. Одні наполягали на тому, щоб обійти Іслам-Кермен подалі зі сходу, перетягнувши за собою по суші чайки з усім вантажем. Інші схилялися до думки, що невелика частина їхнього загону повинна зав’язати бій з гарнізоном фортеці – тоді кримчаки не зуміють перешкодити основним силам прорвати ланцюгову загорожу… На завершення слово взяв сам барський староста: – Що ж, я вислухав панство, тепер прошу вислухати мене. Із усіх учасників походу пан Претвич був, імовірно, далеко не найбільш родовитим, зате військового й навіть життєвого досвіду йому не бракувало! Тому всі присутні на раді князі ставилися до пана старости з належною повагою, слухалися його беззаперечно. От і зараз усі разом замовкли й озирнулися на Претвича, який почав викладати свій план дій: – Отож, на моє скромне розуміння, ми можемо діяти набагато простіше. Неподалік звідси є невеликий лісочок, там цілком можна відшукати кілька підходящих дерев, з яких ми швидко спорудимо пристойний пліт із щоглою. Спустимо його на воду, навантажимо декількома лантухами з порохом, піднімемо вітрило й відправимо униз за течією. Це необхідно зробити, ледь почне сутеніти. Пліт неодмінно наштовхнеться на ланцюги й зупиниться. На той час буде досить темно, тож татари напевно поплутають його з дубом^[40] і почнуть обстрілювати. Ледь якесь ядро вдарить в один з порохових лантухів – той вибухне, після чого ланцюгова пастка навряд чи вціліє. Уночі бусурмани до ріки не сунуться – все одно нічого не видно… Отоді-то під покровом темряви наші чайки й пройдуть униз за течією від Аслан-міста. Без вітрил, на одних тільки веслах. Що скажете на це? Князі загомоніли всі разом, одностайно захоплюючись хитрістю пана Претвича. Поступово відновивши порядок, барський староста продовжив: – Що ж, радий, що моя пропозиція вам сподобалася. Тепер давайте дещо уточнимо. Отже, я хотів би, щоб на стромовину пліт з порохом вивели люди князя Вишневецького… – А чому це людям Вишневецького така повага, а не моїм, наприклад? Усі запитально подивились на князя Сангушка, який насмілився перервати самого очільника. Однак пан Претвич і оком не моргнув, а продовжував говорити спокійно, розмірено: – Ти, князю, не в образу тобі це сказано, не квапся поперед батька в пекло. Якщо я вирішив доручити прорив загородження людям Вишневецького – отже, є міркування, що його загін впорається із цим найкраще, його люди більше для цього завдання підходять, ніж твої, Федоре Андрійовичу. У тебе воїни запеклі, випробувані. Я їх і в обороні, і в наступі бачив, тому ти нам, Федоре Андрійовичу, тили забезпеч. Хто краще твоїх вояків із цим упорається? – Це правда! Вірно говориш, воїни в мене загартовані… – Ну, от бачиш! А тепер звикайте всі: мене слухати уважно, не переривати – як я сказав, так тому й бути! Похід наш тільки-но розпочинається, ми ще нічого путящого зробити не встигли. Тож давайте-но для початку повз Аслан-місто проскочимо, фортецями турецькими прогуляємося, а вже після завершення нашого походу і славу ділити станемо. І до речі!.. Тут барський староста зробив значну паузу, здійняв угору відстовбурчений вказівний палець правої руки й мовив переконливо: – До речі, одна справа під гарматами Аслан-міста в море проскочити, не будучи обстріляними, і зовсім інша – неушкодженими назад за течією повернутися… От нехай по дорозі назад твої люди, Федоре Андрійовичу, і покажуть, на що здатні. Отоді ти першим після мене підеш. Згоден? – Добре, згоден, – знехотя кивнув Сангушко. – Ти тільки, пане старосто, обіцянки своєї не забудь. – Не забуду, не переймайся, – посміхнувся Претвич, потім повернувся до свого плану: – Отже, нехай перед самим заходом люди Вишневецького виведуть на стромовину навантажений порохом пліт, вітрило поставлять, а самі у воду пострибають і пливуть за плотом, тримаючись за кинуті у воду мотузки. І лише переконавшись, що пліт рухається прямо на ланцюгову загорожу, а не кудись убік, вони можуть кинути мотузки й повернути до правого берега. А там нехай затаяться й чекають: князь їх забере, коли наші чайки підуть звільненим від ланцюгів руслом. Але це ще не все. Коли пліт на ланцюги напореться й порве їх, скільки зможе, нехай твої люди, Дмитре Івановичу, на березі шум і гамір здіймуть: тоді фортечний гарнізон вирішить, що це галасують на судні, що наштовхнулося на загорожу. Адже головне – це щоб кримчаки вогонь із гармат по плоту нашому відкрили! – Пане старосто, дозволите слово мовити? Цього разу очільника перервав Вишневецький. Вирішивши, що князь хоче уточнити якісь деталі плану, головне виконання якого лягало на його людей, Претвич коротко кивнув. – Я хотів запитати пана старосту, а чом би нам для початку не взяти штурмом Аслан-місто? Чому ми намагаємося проскочити повз фортецю під покровом ночі, немов злодії якісь? – Це все, що ти бажаєш знати, князю? – Ну так… Людей для успішного штурму фортеці у нас вистачить, чого ж не скорити її? Пан староста зміряв Вишневецького оцінюючим поглядом, підібгав губи й мовив стримано: – Молодий ти ще, Дмитре Івановичу. Молодий і запальний, розважливо міркувати не вмієш, тому і пропонуєш Аслан-місто штурмувати, не продумавши добряче всіх наслідків такого кроку. – Це не відповідь, пане старосто! То чому, все ж таки?.. Претвич кахикнув, пригладив акуратно підстрижені пшеничні вуса й мовив розважливо: – Ну, по-перше, Аслан-місто – це не наша головна мета. Якщо ж станемо відволікатися на кожну малу перешкоду на нашому шляху, нічого путящого із цього не вийде. По-друге, ми справді можемо почати з узяття Аслан-міста, та якщо зробимо це негайно, то звістка про наш похід птахом полетить по всьому Кримському ханству й далі по всій імперії Османів. Полетить так, що не переженеш і навіть не наздоженеш! А це означає, що ми не зможемо з’явитися під стіни фортеці Озю^[41] зненацька. Сам поміркуй, чи нам це потрібно?! Ну, а по-третє… Тут пан староста замовк. Як пояснити всім цим молодим нетерплячим воякам, які так і сяють молодецтвом, що всі вони змушені діяти з оглядкою на державний інтерес королівства Польського! А тим часом, королеві Сигізмунду не потрібні взагалі ніякі неприємності на південно-східних межах його володінь… тим паче, отакі самовільні наскоки русинських князів на суміжний Крим… Невідомо ще, як відреагує Сигізмунд на нинішню вилазку! Може ж для перестраху й покарати ініціаторів… Але як сказати їм про це?! Краще нехай на власній шкурі відчують, чим такі речі обернутися можуть. – Що там по-третє, я поки не говоритиму, – мовив нарешті Претвич. – Сам незабаром про все довідаєшся і зрозумієш. – Але як же… – розгублено мовив Вишневецький. – Зрештою, князю, ніхто тобі не заважає один раз з’явитися під стіни Аслан-міста самостійно й узяти цю твердиню штурмом. Отоді й довідаєшся, чим це обернутися може. – Що ж, пане старосто, при всіх даю тобі слово: одного разу я так і вчиню! – прищуливши праве око, немов прицілюючись, князь задерикувато мотнув головою, від чого розтріпався його довгий чуб, у кілька кілець намотаний навколо вуха. – Вчиниш, вчиниш, не сумніваюся. Тільки без моєї участі. – Сам, сам припливу. Сам і спалю Аслан-місто вщент. – Вирішено! – підсумував Претвич. – А поки що твої люди мають вивести навантажений порохом пліт прямо на ланцюги, натягнуті поперек русла Дніпра, виплисти на правий берег і там здійняти галас, коли зв’язані колоди наскочать на загорожу. Ну, а потім нехай татарва пліт з пороховим зарядом обстріляє й порадіє, що нібито потопила справжній корабель! На той час зробиться вже зовсім темно, і наші чайки безперешкодно проскочать повз Аслан-місто. Вітрил нікому не ставити, йти тільки на веслах – їх же ганчір’ям обмотати, кочета гарненько водою полити, щоб нічого не рипнуло, не плюхнуло! Інакше татарва й нас ядрами із фортечних гармат почастує… Але якщо зробимо, як я говорю, – бусурмани нас не помітять! Отже, першими проходом, що відкриється, підуть мої чайки, потім князя Вишневецького, якому ще своїх людей із правого берега потрібно буде забрати. Після пройдуть кораблі князя Пронського й князя Корецького. Чайки князя Сангушка цього разу підуть останніми: як станемо вертатися з-під Озю, він, навпаки, буде першим – після мене, розуміло. Якщо ні в кого більше нема заперечень, вважаю на цьому нараду завершеною. Звісно ж, невгамовні князі могли би ще довго сперечатися, кому слід іти першим, а кому останнім, однак заперечувати досвідченому очільникові ніхто не насмілився. Один лише Вишневецький наважився на несподівану імпровізацію: – Я от що хотів запропонувати, пане старосто… Чи почнуть кримчаки розжареними ядрами стріляти чи не по чнуть, чи поцілять у пороховий заряд чи не поцілять – наперед невідомо. Тож буде краще, якщо один з моїх людей залишиться на плоті до самого початку обстрілу! Ледь бусурмани вогонь відкриють, він підпалить протягнений до порохового заряду ґніт, а вже потім у воду кинеться. Отак порох напевно вибухне. Що скажеш на це, пане старосто? – Небезпечна витівка, – недовірливо покрутив головою Претвич. – Небезпечна, не заперечую. Зате так напевно загорожу знищимо. – А не підведе твоя людина? – Вірю йому, як собі самому! – запально мовив князь. – Ну що ж, якщо так… Дій, я згоден! Звісно ж, небезпечну місію Вишневецький довірив Охріму, що сприйняв пропозицію з повною незворушністю, усього лише коротко запевнивши: – Усе зроблю як треба, не підведу. Отже, коли почало смеркати, козаки вивели на середину Дніпра дебелий пліт, поставили на щоглі запасне вітрило, узяте на одній із чайок, самі ж пострибали у воду й попливли слідом, тримаючись за скинуті у воду мотузки, у разі потреби готові повернутися на пліт і вирівняти його курс. Але все сталося значно краще: досягнувши Іслам-Кермена, зв’язані колоди налетіли на пастку, що перегороджувала русло. Один чи два ланцюги під потужним напором лопнули, інші надійно втримували пліт на стромовині. Почувши звук ланцюгів, що рвуться, і лементи козаків, які випливли на правий берег, вартові здійняли тривогу. Незабаром з боку фортеці заухали гарматні залпи, ядра здибили водну поверхню. Невідомо, наскільки точно татарські стрільці навели гармати, однак хвилини через дві підпалений Охрімом ґніт догорів до кінця, й оглушливий вибух порохових зарядів розпоров повітря. Бусурмани відповіли зі стін Іслам-Кермена радісними вигуками, явно приписавши «влучення» собі. Далі все відбулося, як і розраховував Бернард Претвич. Одна із чайок князя Вишневецького на короткий час пристала до правого берега, щоб взяти на борт козаків разом з вірним Охрімом. Після цього суворий похідний порядок відновився, і ланцюжок кораблів тихо й непомітно, без жодного скрипу весла або сплеску води прослизнув по звільненому від ланцюгів дніпровському руслу під самим носом у кримчаків. Шлях на фортецю Озю був відкритий…
Краків, столиця королівства Польського, 14 грудня 1550 року. – Ну що ж, Івашку, розповідай, як там у вас усе відбувалося. – А може, не треба, Ваша королівська величносте, а? Здоровезний обшарпанець посеред тронної зали пишного палацу являв собою видовище абсолютно недоречне. З таким же успіхом на його місце можна було привести й поставити, наприклад, необ’їждженого коня – істоту настільки ж волелюбну, далеку від будь-яких умовностей… і водночас прекрасну у своїй незалежності! Між іншим, про подробиці скандального походу на Озю зараз попросив розповісти не хтось, а сам король, – і що ж почув у відповідь? «А може, не треба»… Та чи твого розуму ця справа, козаче?! Хіба тобі вирішувати, розповідати чи мовчати про ці подробиці?.. Але який же нахаба: прямо так і відповідає Його королівській величності! Без найменшого вагання, немовби не перед могутнім монархом він постав, а перед своїми товаришами козарлюгами, у всьому рівними йому самому. – Розповідай, нічого не приховуючи, – нетерпляче мовив Сигізмунд. – Ти все-таки на королівському суді, не забувайся. От і нова дивина: замість того, щоб дати волю справедливому гніву і, приміром, як слід провчити Івашку кийками, Його королівська величність досить м’яко вмовляє упертюха свідчити! Коли гарненько подумати, це щось нечуване… – Ну що ж, гаразд, розповім! Козарлюга труснув чубатою головою, розставив якнайширше ноги, немовби збираючись раптово вирости й упертися могутніми плечима просто в стелю тронної зали, і почав: – Отака справа. Гуляли ми одного разу з товаришами в пониззі Дніпра, гуляли та й… – Гуляли?! – здивувався король. – Ну так, гуляли! З чого б це добрим молодцям не погуляти трохи?! Присутні засміялися цій безпосередності, однак Сигізмунд продовжував розпитувати цілком серйозно: – Ну припустимо, гуляли… А чому саме в пониззі Дніпра? – А чого б це вільним людям не прогулятися в пониззі Дніпра?.. Зала відповіла новою порцією хихотіння. Король змушений був погодитися: – Ну добре, добре, продовжуй розповідати. Слухаю тебе уважно. – Отож я й говорю, що гуляли ми з товаришами в пониззі Дніпра, як раптом наштовхнулися на лісорубів, які дуби валили й готувалися кудись подалі відвезти дерева… – На яких таких лісорубів?! Куди вони ліс везти збиралися?! – не витерпів Сигізмунд. – Ваша королівська величносте, але ж я не можу так розповідати! – зі скривдженим виглядом обурився Івашка. – Що ні слово, то перепитуєте… Звідки ж я знаю, ким були ті лісоруби і для кого вони дуби валили?! Самі знаєте, Дике поле, майже що татарська земля… Звідки ж мені знати такі мудровані речі?! До того ж ми з товаришами напередо дні гарненько підгуляли, а коли в голові шумить, усілякими різними дріб’язками перестаєш цікавитися. Присутні на суді захихикали вже доволі відверто, король же втомлено погодився: – Що ж, Івашко, вислухаю тебе до кінця, а вже тоді й розпитуватиму. Давай-но, розповідай усе, як запам’ятав. – Ну, отож я й кажу, що ми з товаришами наштовхнулися на лісорубів та й кажемо: а що, хлопці, коли колоди ваші не по суші волоком тягнути, а по Дніпру сплавляти?! Лісоруби спробували було на своєму наполягати: мовляв, тоді весь ліс просто в море спливе, а нам стовбури дубові зовсім в іншу сторону тягнути треба. Та тільки ми не до них дослухалися, а до хмелю, що бродив у наших головах! Тому швиденько ті колоди дубові у воду позіштовхували, у плоти скрутили та униз за течією й пустили. От до одного із плотів мене самого в поспіху і прикрутили… – Як це прикрутили?! – не витерпів король. – Як, тобто… – Та отак!!! – трусонув головою Івашка під загальний регіт присутніх. – Я ж на той час не зовсім тверезим був, упав на колоди відпочити – от і сталося воно… оце саме. Загалом, запустили мене разом із плотом за течією. Лежу собі, до плота прикручений, пливу спокійнісінько… Як раптом – трах-бах!!! Грім навкруги, вогні якісь… Що сталося?! Ніяк не второпаю… Це вже потім виявилося, що бусурманські гармати із самого Аслан-міста по зв’язаних нами плотах стріляють, а тоді, посеред ночі, я ж не розумів анічогісінько!.. Раптом мене просто по голові ядро татарське яа-а-ак садоне!!! Я й упав у повну непритомність, навіть у безпам’ятство. – Ядро?.. Татарське?.. Просто-таки в голову?.. – з безнадійним виглядом мовив Сигізмунд. – Ну так, природно, просто в голову, – з незворушним виглядом підтвердив здоровань. – Після цього я опам’ятався вже аж під ранок, коли знайомі голоси почув. Продер очі, озирнувся: бачу, а позаду до мого плота товариші на байдаках^[42] підгрібають. Зметикували, отже, що мене помилково замість колоди до плота прикрутили. І добре, хоч вчасно помітили, інакше без їхньої допомоги мене б узагалі в море винесло. Ну, гаразд! Отже, причалили вони пліт до берега, мене звільнили – а тут цілий загін кримчаків просто на нас летить! Ясна річ, довелося від них відбиватися. Ледь ми з товаришами відбили напад, як одразу ціла бусурманська орда несеться!!! Дякувати Богові, у цей час «степові лицарі» на чайках з верхів’їв приспіли, інакше б нас усіх пов’язали та на галери й погнали б. Ну, а якщо ми зі «степовими лицарями» від цілої орди відбилися, то одразу на місці й побраталися. Тож від радощів вирішили прогулятися під фортецю Озю: не пропадати ж ні за цапову душу нашому завзятому молодецтву!.. Івашка нарешті закінчив свою пафосну промову, сповнену настільки явними небилицями й відверто нахабною брехнею, що присутні вже знесилилися від сміху. Зберігав самовладання лише Його королівська величність Сигізмунд ІІ Август – втім, так і мав був поводитися суддя, суворий, але справедливий… Дослухавши до кінця нісенітницю, король терпляче заходився уточнювати: – Ти от усе повторюєш: «ми з товаришами», «ми з товаришами»… Хто вони – товариші твої? – «Степові лицарі». – Хто-хто? – перепитав Сигізмунд. – «Степовими лицарями», Ваша королівська велично сте, величають себе вільні від служби будь-кому обідранці, більш відомі під ім’ям козаків, – пояснив хтось, що сидів у протилежному від Вишневецького кінці тронної зали. – Ага, козаки, отже? – Ну так, вони самі, – охоче підтвердив Івашка. – І все? – А хто ж іще! – Мене цікавить, хто поміж вами головним був. – Головним?.. Мимоволі козак кинув швидкий погляд на князя Корецького (до дружини якого належав насправді), потім широко посміхнувся й мовив досить невиразно: – Та був між нами один… – Хто саме? – Не знаю. – Як це не знаєш?! – А отак і не знаю! Я ж хто? Проста людина, промишляю, чим Бог пошле. Мені мало що відомо. – Не блазнюй, Івашко, – суворо попередив козака Сигізмунд. – Ти зараз на королівському суді все ж таки. – Я й не блазнюю, – козак зберігав цілковитий спокій. – Тоді скажи, як звали вашого ватажка? – А паном Претвіцієм звали, он як. – Що-о-о?! Ця заява, зроблена самим нехитрим тоном, зчинила у тронній залі справжній фурор. Найбільше обурилися двоє чоловіків: по-перше, князь Корецький (який до початку суду довго втовкмачував Івашці, що можна говорити і про що варто мовчати в будь-якому разі), а по-друге, сам Бернард Претвич. Останньому було з чого хвилюватися: ще б пак, адже слова козака повністю суперечили його власним показанням, даним раніше! Не дивно, що барський староста не стримався, підхопився зі свого місця й гарячкувато вигукнув: – Ваша королівська величносте, ця людина говорить неправду найбезсовіснішим чином!!! – Сам ти брешеш, – з тим самим незворушним виглядом заявив Івашка, ледь обернувшись у бік Претвича. Після чого всі присутні завмерли з роззявленими ротами: ще б пак, обвинувачувати в неправді настільки шановану людину, як барський староста, – це не жарт… Гробову тишу, що запала в залі, порушив Сигізмунд: – Запевняю, перед тобою пан Бернард Претвич власною персоною. – Та ну?! – здивувався козак. – Хіба ти не пізнаєш його? – Не пізнаю. Ні крапельки не пізнаю. У голосі Івашки було стільки непідробної щирості, що якби князь Вишневецький не знав напевно про його участь у їхньому поході, то безумовно повірив би: козак не пізнає колишнього очільника!.. – Як же так? – продовжував допитуватися король. – Та отак, Ваша королівська величносте. Той, котрий наш Претвіцій, – той був волоссям темніший і не настільки гладкий, як ця людина. Та й борідка в нього була, до речі… – Борідка?.. – Ну природно. У цю мить князь Корецький, що сидів поруч з іншими ватажками походу, зненацька посміхнувся й зітхнув з таким полегшенням, немовби в нього з плечей звалилася справжня гора. Тут і Вишневецький зрозумів задум Івашки, у нього також відлягло від серця. Радісний шепіт пробіг по тронній залі. – Запевняю, Бернард Претвич – це я. Тепер і в голосі барського старости відчувалося полегшення. Було зрозуміло, що він обурюється вже нарочито, а не щиро, як незадовго перед цим. – Ну, може бути, і ти, – миролюбно погодився козак. – Тільки на нашого Претвіція ти зовсім не схожий, от і все. Кажу ж: наш Претвіцій більш хирлявий від тебе буде, з борідкою й весь чорнявенький, а ти рудий. – Я думаю, Ваша королівська величносте, що після цих слів усе зрозуміло: свідчення людини, що називається «степовим лицарем» Івашкою, ваш справедливий суд не повинен брати до уваги. Всі погляди схрестилися на князі Корецькому, який вніс настільки радикальну, однак тепер цілковито очікувану пропозицію. – Так-так, якщо серед степового наброду знайшовся безвісний самозванець, що вирішив опорочити моє чесне ім’я, то не надавайте цьому значення, Ваша королівська величносте. – Та я ж і намагаюся розтлумачити про те, що мені майже нічого невідомо, – знизав широчезними плечима козарлюга. – Ми з товаришами моїми вирішили побавитися, плоти зв’язуючи й у Дніпро зіштовхуючи. А що там та як, та хто проміж нашими головним був – один Бог відає! Ми ж у нас у степу не розпитуємо, хто до нас приходить. Прийшов – отже, буде нам ще один вірний товариш, а хто там та що… – Вгамуйся, Івашко, вгамуйся ти, нарешті! – махнув на нього рукою Сигізмунд. – Ти наговорив достатньо дурниць, щоб повністю знецінити власне свідчення. Йди звідси, поки живий та здоровий. – Як буде завгодно Вашій королівській величності, – знизав плечима кремезний козарлюга і вийшов у супроводі двох охоронців. Провівши незворушного нахабу заздрісним поглядом, Вишневецький опустив голову й сховав обличчя у складених ківшиком долонях. Івашко, Івашко, та чи знаєш ти, як неймовірно тобі пощастило?! Ти можеш клеїти з себе дурника, недосвідченого у серйозних справах, і тебе з пошаною, гідною найбільш родовитих людей, випровадять геть із палацу. Твої показання на королівському суді ніхто не стане враховувати, як явно безглузді й навмисно перекручені. Тому тобі легко. Принаймні, ти відскіпався легше всіх інших. Чого ніяк не можна сказати про шляхетних вождів, включаючи очільника походу на Озю – барського старосту. Колись Дмитро Вишневецький досить наївно пропонував йому напасти на придніпровський форпост кримчаків – на Аслан-місто, яке вони цілком могли б знищити. Бернард Претвич відповів на таку ініціативу досить двозначно. Князь відмовлявся розуміти причину цієї двозначності, не хотів утруднювати себе пошуком правди, зате тепер джерела обережності барського старости стали очевидними: адже зазнавши від русинів будь-якого утиску, кримчаки кидалися за допомогою до султана. Володар правовірних висував претензію Польщі. Ну, а Його королівській величності Сигізмундові ІІ Августу повнокровна війна з могутньою Османською імперією була зовсім ні до чого! Залишався єдиний вихід: для заспокоєння могутньої Туреччини влаштувати так званий «суд», що на ділі обернувся суцільним фарсом від початку й до кінця. Легше всього відбувся саме він – князь Вишневецький: оскільки він ще не присягнув Польській короні, то, як виявилося, взагалі не міг підлягати королівському суду! Те ж саме стосувалося й князя Сангушка. Бернардові Претвичу довелось тяжко потрудитися, доводячи свою непричетність до походу на Озю. Він вивернувся, наполягаючи на наступному: «кривдники» кримчаків навмисно рушили в похід через околиці Бара, щоб згодом звалити організацію «прогулянки» на старосту цих земель. Князі Корецький і Пронський робили, що могли: намагалися звалити провину спочатку один на одного, потім взагалі на якихось невідомих зловмисників. При цьому Корецький грозився особисто покарати збурювачів спокою… якщо тільки їх вдасться упіймати! Пронський же стверджував, що все літо позаминулого року й носа не висовував з родового замку, оскільки страждав від загострення старих ран. Загалом, якщо під час походу князі щосили вихвалялися один перед одним доблестю й родовитістю, а відповідно до цих «досягнень» виторговували в пана Претвича кращі ролі саме для себе, то тепер, на королівському суді, всіляко відкараскувалися від власних подвигів. Дивлячись на настільки сумну комедію, Вишневецький зненацька подумав: як добре було б, якби можна було спертися на когось іншого, а не на князів, підвладних Його королівській величності Сигізмундові ІІ Августу! Заради миру з Османською імперією владика Польщі на протистояння з турками не піде – навпаки, може навіть формально покарати ініціатора… До речі, це зараз формально; а раптом колись на учасників чергового походу впаде справжнє покарання?! Як тоді накажете боротися з татарськими нехристями, що прагнуть захопити ще більший ясак, ніж минулого разу?.. От якби взяти в союзники цих самих «степових лицарів», до яких доволі неочікувано зарахував себе служник князя Корецького – козак Івашка… Адже «степові лицарі» існують насправді й не служать нікому, окрім своєї рідної землі… ну й самих себе, ясна річ! Час від часу ці волелюбні люди наймалися до котрогось із князів на службу, та й то по своїй волі й ненадовго. А відслуживши обумовлений термін, верталися назад у степ. До наступного найму… На випадок чого, «степові лицарі» ніякого султана не злякаються, бо ніяких відносин з Османською імперією не підтримують. Так, саме на них, мабуть, і можна спертися у разі чого!.. Дмитро Вишневецький підняв обличчя від долонь, випрямився, розправив ширше плечі: а що, здається, дуже навіть непогана ідея!.. * * *

Польсько-литовські землі, 1545—1551 роки. Смерть батька на деякий час вибила Дмитра із сідла. Та справи не терпіли зволікання: доводилося вступати у свої законні князівські права. В 1545 році під час люстрації Волинського воєводства було встановлено, що Дмитро Іванович, князь Вишневецький, володіє такими маєтками в Кременецькому повіті, як Кушнин, Підгайці, Окнин, Тараж, Камарин, Крутнів і Лопушне. Та попри це, новоявлений князь як і раніше страждав від неналежної бідності, оскільки його землі продовжували піддаватися набігам ординців. Окрім цього, відтепер його життя сповнилося вкрай руйнівними судовими позовами, пов’язаними зі спадщиною. Щоб хоч якось утримувати військову дружину, Дмитро занадився робити набіги на татарські стійбища, дозволивши своїм людям забирати з собою все, що вдавалося награбувати. Але така політика призвела лише до скарг ординців, що перебували під заступництвом Османської імперії, у якої з польським королем був договір… Як же розірвати це замкнене коло?! Наважуватися на щось радикальне було необхідно, адже настільки жалюгідна доля аж ніяк не влаштовувала новоявленого главу славетного роду Вишневецьких. Його предки входили в коло найвищої знаті, незмінно обіймали видні пости в королівстві Польському й князівстві Литовському. От хоча б покійний батько Іван Михайлович мав під рукою кілька староств: Єйшиське, Ворнянське, Пропойське і Чичерське… Зрештою, Дмитро вирішив знову повторити спробу найнятися на королівську службу – щоправда, тепер уже до Сигізмунда ІІ Августа, сина Сигізмунда І. Володіння будь-яким старством істотно збільшувало доходи родини, але не обіцяло спокійного життя самому князеві. Втім, іншого виходу у Дмитра все одно не залишалося: необхідно було нарешті відновити занепалий добробут родини, завершити відновлення родового маєтку Вишнівця, спаленого татарами влітку 1543 року, подбати про мачуху Магдалену; а все це вимагало грошей, грошей, усе нових грошей… Після участі у сміливих походах під мудрим керівництвом барського старости Бернарда Претвича про доблесть молодого князя Вишнецького заговорили вже при дворі Сигізмунда ІІ Августа – особливо після показового Краківського суду. Весь цей спектакль було інсценовано з єдиною метою – заспокоїти султана Сулеймана Пишного; на ділі ж слава про подвиги доблесних князів, які жорстоко покарали татар за безчинства у південних межах Польської корони, множилася з кожним днем. Як колись і його вінценосний батько, Сигізмунд ІІ Август зрештою вирішив дістати відомості про князя Вишневецького – тільки вже у кузенів Радзивіллів. Однак ті надали Дмитрові найневигіднішу характеристику, назвавши його нахабним вискочкою, кар’єристом, і категорично відмовили короля брати його на службу! Ще б пак: кому потрібні конкуренти при королівському дворі… І тут князеві несказанно пощастило: всупереч рішенню Сигізмунда, посаду канівського й черкаського старости, раніш обійману Федором Андрійовичем Сангушком, черговий сейм несподівано запропонував Дмитрові Івановичу Вишневецькому! Зрозуміло, князь негайно погодився. Відтоді його справи почали поступово виправлятися. У нього виникла маса ідей, пов’язаних зі зміцненням кордонів, про які Вишневецький вирішив доповісти королеві. Сигізмунд ІІ Август прийняв його, уважно вислухав, але не відмовив і не схвалив. Ніяких грошей на реалізацію сміливих планів не дав… Усі подальші спроби Вишневецького повторно доповісти про його плани король уперто ігнорував. Тверезо помізкувавши над ситуацією, Дмитро вирішив заручитися підтримкою могутнього Василя Острозького: той все ж таки доводився йому далеким родичем з боку матері…
Острог, 1550 рік. Тихим теплим вечором Дмитро в супроводі вірного Охріма під’їжджав до величезного замку. Оскільки впливовий родич погодився прийняти прохача лише наступного дня, необхідно було десь переночувати до ранку. Місце знайшлося на гостиному дворі неподалік замку. Ну що ж, і то непогано… Розташувавшись за одним зі столів тамтешнього шинку, з нагоди спекотного літа розставлених просто на вулиці, чекаючи вечері, Вишневецький із цікавістю поглядав на всі боки. Час наближався до заходу, промені низького сонця несміливо пробивалися крізь густе листя дерев, земля поринала в таємничий напівморок. Пекуче сухе повітря було напоєне солодкуватим ароматом прілої трави та свіжими пряними пахощами клейкої деревної смоли й листя. Неподалік шинку на широкій лаві князь помітив надзвичайно гарну дівчину: розкішне світло-русяве волосся було заплетене в тугі дівочі коси, правильні риси обличчя, високі вилиці, напрочуд виразні блакитні очі, ніжна, немовби порцелянова шкіра, рожеві чуттєві губи – весь її вигляд змусив Дмитра затріпотіти. Дівчина тримала невелику книгу й вишукануну сумочку. Спершу вона читала, потім розмовляла з моложавою пані – ймовірно, зі старшою се строю або, швидше, матір’ю. Коли зовсім стемніло, жінки підвелися з лави й повільно попрямували нагору по вузькій стежці, що вела до Острозького замку. Краса дівчини справила на Дмитра незабутнє враження. Обидві жінки були вдягнені досить скромно, як одягаються небагаті городяни. Вишневецький наказав Охрімові обережно простежити за жінками, вирішивши потім дістати про них відомості самостійно, не передоручаючи настільки делікатну справу навіть вірному слузі! Охрім з’явився за півгодини й доповів господареві, що особи, які його цікавлять, зайшли на територію Острозького замку через потайную хвіртку. Князь був задоволений результатом і, розправившись із вечерею, пішов спати. Рано-вранці вийшов прогулятися й неподалік заповітного місця, де вчора, за описом Охріма, зникли загадкові незнайомки, побачив цирульню. Залишалося увійти туди й віддати себе в руки цирульнику – балакучому, як і всі представники цього ремесла. – По всьому виходить, пан бачив Беат, удовицю князя Іллі Острозького, – констатував голяр, вислухавши розповідь відвідувача про зустрінутих напередодні жінок. – Пані живе в замку зі своєю чарівною дочкою Оленою. Вони нещодавно побували в Кракові, а тепер от повернулися в Острог. Подейкують, удовиця не надто ладить з князем Василем Острозьким і живе в замку доволі замкнуто. – Чому це? – насторожився Вишневецький. – Бачте… Тут цирульник, ледь підкручуючи за останньою модою лівого вуса Дмитра, зробив вільною рукою невиразний жест. – Бачте, старший син і спадкоємець усієї слави роду князь Ілля Острозький помер… як би це м’якше висловитися… за досить загадкових обставин. Весь свій величезний спадок він заповів дочці Олені, якій заледве виповнилося одинадцять рочків, а вона вже така красуня!.. Втім, пан сам бачив. – Та невже їй усього лише одинадцять?! – здивувався князь. – Щира правда, усього одинадцять рочків! Інакше навколо Острога давно роїлися б юрби наречених… Якщо панові це цікаво, то, згідно з чутками, Ілля Острозький призначив дочці трьох опікунів: матір Беат, дядька Василя Острозького й не когось там, а самого короля нашого Сигізмунда! При королівському дворі заможну спадкоємицю величають на польський манер – Гальшкою… До речі, от іще: подейкують, що пані Беат начебто має якийсь дуже високий титул, але всіляко приховує це. – Тобто?.. – О-о-о, панові краще не запитувати про те, чого навіть я не знаю! – зітхнув голяр. – Злі язики мелють, що пані Беат начебто доводиться досить близькою ріднею самому Сигізмундові! Втім, вона виховувалася в королівській родині, це безсумнівно… Тому пані Беат періодично з’являється при дворі в Кракові, а потім знову вертається сюди, в Острог. Князь щедро розплатився з господарем цирульні й відправився назад, веселий і щасливий. Він уже й думати забув про те, що збирався шукати підтримки своїм сміливим військовим планам у Василя Острозького. Без цього можна якось обійтися – мало яка нагода видасться надалі?! А от знайти другу таку ж красунечку, як юна Гальшка… Повернувшись на гостиний двір, Дмитро гордо оголосив Охріму: – Я знаю її ім’я і звання! Тепер треба познайомитися із цим сімейством, а також знайти спосіб бути прийнятим у них. Перебравши всі наявні можливості, вони вирішили написати листа, у якому матері й дочці можна було запропонувати захист і сприяння у справах. Якщо попри величезний статок, успадкований від чоловіка, удовиця Беат живе скромно й замкнуто, та ще й не ладить із князем Василем, – отже, на це є причини! У такій ситуації ні їй, ані її малолітній красуні-дочці не завадить хоробрий захисник… Всю ніч Дмитрові не спалося, у напівдрімоті його відвідував образ юної спокусниці Олени й різноманітні солодкі мрії. Раннім ранком князь розштовхав напівсонного Охріма й наказав віднести в замок нашвидкуруч накиданого листа. Козак ледь втовкмачив господареві, який згоряв від нетерпіння, що з’явитися до двох шляхетних жінок ледве не на світанку – найвища безтактність! Хоча б обіду варто дочекатися… Коли настала заповітна година, князь ледь не за руку притягнув Охріма до воріт Острозького замку, де залишився чекати повернення вірного товариша з калатаючим серцем, намагаючися вгадати результат. Посланець з’явився за чверть години й розповів наступне. Він бачив тільки літню даму. Пані Беат прийняла його досить люб’язно, пустилася розсипати похвали покійному чоловікові, живописала всі його заслуги, зворушливу турботу про неї й дочку, смерть Іллі Острозького за воістину містичних обставин, а завершила переліком несправедливостей, що випали на її овдовілу долю. Прийняти князя Вишневецького погодилася за пару днів: Василь Острозький мав поїхати у справах – отоді, ближче до вечора… – Шлях відкрито, – зрадів Дмитро, – залишається скористатися ним! У призначену годину він із сильно калатаючим серцем, але легкою ходою піднімався потайними сходами замку в покої удовиці Беат. Пані була вкрай люб’язною, знову повторила свою історію – втім, цього разу додавши, що нависла над їхнім сімейством небезпека аж ніяк не минула, а тому вона з дочкою має крайню потребу в захисті. Як і слід вчиняти у всякій серйозній справі, удовиця вже дістала відомості про князів Вишневецьких і лишилася задоволеною почутим. У молодому князеві Дмитрові Івановичу вона вбачала насамперед захисника, а потім уже друга. Розчулений довірою й відвертою заявою Беат, Дмитро пообіцяв їй повне сприяння у всіх справах, запевнивши, що готовий забезпечити захист родини покійного Іллі Острозького. Пані подякувала князю гаряче й сердечно, простягнула руку для прощального поцілунку: здається, думала, що на цьому побачення можна вважати завершеним… Однак князь запитав, чи не викажуть честь бути представленим її дочці – незрівнянній Олені? Удовиця явно розхвилювалася, але, невідривно вдивляючись Дмитрові в обличчя, насилу вичавила: – Ви, молодий чоловіче, справили на мене настільки приємне враження, що я вам повністю довіряю. Ми дві самотні, беззахисні жінки, у нас тільки й є, що незаплямована честь… Сподіваюся, ви не переступите меж пристойності, якщо я дозволю вам бувати у нас?.. – О ні, що ви, що ви! – гарячкувато скрикнув Вишневецький. – І ви не змусите мене покаятися в прийнятому рішенні? – Як можна?! У кімнаті зависла довга пауза, перш ніж Беат винесла остаточне рішення: – Гаразд, я познайомлю вас із дочкою. Можливо, співчуття до неї спонукає вас щиросердніше клопотатися про нас, нещасних… Пані Беат гукнула служницю й наказала привести до них дочку. З’явившись на виклик матері, Олена миттю упізнала у відвідувачеві пана, який пару днів тому уважно спостерігав за нею під час прогулянки. Дівчина почервоніла, її голос тремтів, коли вона дякувала князеві Вишневецькому за участь у їхній долі. І додала, що її матінка й вона завжди будуть раді бачити чарівного пана Дмитра… Окрилений її словами князь неочікувано для самого себе запропонував супроводжувати жінок на прогулянці за межами замку. Зрозуміло, пані Беат категорично відмовилася, але Гальшка одразу додала: – Якщо моя матінка дозволить, то в неділю після обіду ми проведемо кілька годин на свіжому повітрі, у саду на території замку. На цьому Вишневецький нарешті відкланявся. У неділю він зустрів обох жінок в обумовленому місці й, незважаючи на отриману вже відмову, знову запропонував прогулятися за межами замку. Пані й тепер відкинули його пропозицію, проте вони втрьох із задоволенням гуляли у дворі замку. Дмитро став відвідувати їх щодня, супроводжуючи на короткочасних прогулянках. Такі зустрічі тривали цілий місяць. Хоча спершу князь лише мовчав і слухав, Гальшка давно вже вгадала його почуття. Інакше б навіщо люб’язний ввічливий князь приділяв їм стільки уваги, не вимагаючи натомість зовсім нічого?.. Подяка – найвірніший шлях до кохання! І без того небайдужа до закоханого князя, Олена з кожним днем відчувала дедалі більш сильну прихильність до нього – такого розумного, доброго, приємного чоловіка. Зустрічаючись, вони тепер щодня гуляли парком, читали, сперечалися, ділилися враженнями, бажаннями, мріями. Вишневецький розповідав про військові походи під проводом Претвича, вона завмирала від страху й щиро раділа щасливому завершенню битви. Олена читала забавні байки Езопа, поезію Данте, цитувала давньогрецьких філософів. Князь був уражений, скільки знає це юне створіння, скільки в ній світлого й гарного. Розставалися, коли вже починало сутеніти, обмінюючись швидкими поцілунками. Князь із головою віддався свіжому й чистому коханню, його окриляло і п’янило настільки прекрасне почуття… Тим часом Сигізмундові ІІ Августу доповіли про те, що Дмитро Вишневецький уже другий місяць вхожий до будинку пані Беат і, судячи з усього, явно мітить у наречені Гальшки Острозької, яка перебуває під особистою монаршою опікою. Така звістка дуже засмутила Його королівську величність. Спочатку він хотів силою віднадити непроханого нареченого, але не наважився, згадавши розповіді про молодецтво, сміливість, зухвалість і непередбачуваності князя, а також взявши до уваги результати нещодавнього сейму, на якому той неочікувано зробився старостою. Ні-ні, з таким краще діяти хитрістю… У підсумку Сигізмунд ІІ Август відправив князеві витіюватого листа, в якому висловив захоплення його ратними подвигами, сміливістю й доблестю. Послання завершувалося запрошенням негайно відвідати Краків, щоб обговорити питання державної ваги. У листі містилися замасковані натяки на всі запити, з якими князь так довго й безуспішно звертався до Його королівської величності. Не розпізнавши ніякого підступу, Вишневецький надіслав Гальшці коротеньку записку про те, що змушений терміново відбути до столиці у справах державної ваги, й терміново помчав у Краків, супроводжуваний Охрімом. Знав би князь, що підкуплений кур’єр не доставить його милій того послання!.. У наступні дні Гальшка марно чекала раптово зниклого князя. Дівчина нудьгувала, плакала ночами й зовсім не розуміла, що ж трапилося із Дмитром. Сумною тінню вона блукала по замку, лічила проведені без коханого хвилини, години, дні, але нічого не змінювалося. Нарешті Гальшка вирішила, що її дивовижний, світлий сон кохання і щастя канув у вічність назавжди й безповоротно. Як раптом одержала записку, де повідомлялося, що князь вирішив усі питання, що вже поспішає до своєї обожнюваної Олени й не може дочекатися зустрічі з нею в їхньому потаємному місці – біля замкового фонтана. «Милий князь не забув мене! Він кохає! Він поспішає…» – зраділа Гальшка й кинулася в сад. Але замість ненаглядного Дмитра на неї чекав… інший Дмитро – молодий князь Сангушко, присланий сюди Його королівською величністю! Насамперед блискучий царедворець повідомив сумним тоном, що Вишневецького знову відволікли термінові справи, тому він просить усіляко вибачити його. А також мимохіть згадав, що у Дмитра Івановича виникли проблеми з якоюсь багатою нареченою… По тому, як спалахнуло обличчя Гальшки, брехун зрозумів, що слова досягли мети. Дівчина гірко ридала, а ошуканець тримав її за руку й усіляко утішав. Зненацька легкий вітерець приніс звідкілясь дивний аромат квітучих фіалок. Вловивши ніжні пахощі, Олена сумно схлипнула, царедворець же поцілував зап’ясток її лівої руки, намагаючись утішити… Гальшка зустрічала князя Сангушка й раніше: цей пихатий красень виховувався при королівському дворі, ніколи не помічав Олену, доки вона була маленькою. Тепер же придворного дженджика уразила і збентежила несказанна принадність Гальшки. Його батько Федір Андрійович Сангушко (між іншим, той самий військовий соратник славетного Бернарда Претвича, що якось нарікав із приводу рішення барського старости щодо прориву ланцюгової загорожі навпроти Іслам-Кермена саме людьми Дмитра Вишневецького) нещодавно помер, разом із князівським титулом син успадкував величезні статки, сам король благоволив до нього… Що іще потрібно для успіху у справах амурних?! От що відбувалося в Острозькому замку поблизу фонтана. А трохи раніше в Кракові сталося от що. У Вавельському замку Сигізмунд ІІ Август тепло й привітно прийняв Дмитра Івановича Вишневецького. Вони були приблизно одного віку, що налаштовувало на довірливу бесіду. Король був не по роках розвиненим, прекрасно вмів плести інтриги… як, втім, і його матінка – королева Бона. Для початку Сигізмунд запевнив Дмитра, що без його допомоги з обороною королівства Польського від ворогів ніяк не впоратися! Доволі багато наслухавшись про військові таланти князя, король особливо підкреслив, що пишається таким васалом. І таке інше в тім же дусі… У відповідь Вишневецький повідав про свій заповітний план: звести на дніпровському острові Хортиці укріплений кам’яний замок, підсиливши його обороноздатність гарматами. Сигізмунд зустрів сміливий проект із неприхованим ентузіазмом, більш того – пообіцяв матеріально підтримати його здійснення. І тут Дмитро Вишневецький, який остаточно посмілішав, відчуваючи небувалий підйом і вже смакуючи удачу у всіх майбутніх справах, попросив короля посприяти йому в одруженні з Гальшці Острозькою… Його королівська величність був неприємно вражений несподіваним поворотом мирної бесіди, але жоден м’яз не тіпнувся на його обличчі. Зціпивши зуби від нечуваної зухвалості князя, Сигізмунд, проте, зобразив щиру радість, а коли зміг знову говорити – миттєво погодився: мовляв, як же не посприяти сватанню настільки шанованої людини і вправного воїна?! Дуже навіть просто – адже він, Сигізмунд ІІ Август, є ще й опікуном Гальшки! От хіба що може спрацювати одна неприємна обставина… Дмитро вмить насторожився й захотів довідатися, у чім річ. Король не сказав нічого конкретного, лише прозоро натякнув, що ясновельможна пані Беат насправді особа не зовсім приємна, непередбачувана, дріб’язкова, імпульсивна, від якої можна чекати чого завгодно. Загалом, вона цілком може звернути свій погляд у бік більш вигідного претендента, і тоді переконати її розглянути кандидатуру князя Вишневецького буде дуже важко… та що там – практично неможливо! Тому Його королівська величність щиро порадив Дмитрові Івановичу поквапитися з оголошенням заручин, доки мати нареченої не прийняла іншого рішення. А тому настійно рекомендував викликати Гальшку на термінове побачення запискою, яку можна відправити невідкладно з одним з королівських придворних. Дмитро необережно погодився на настільки люб’язну пропозицію Його королівської величності, накидав і передав королеві записку. Кому монарх доручив доставити сповнене любові послання, князь не бачив. Втім, він і не подумав би запідозрити Сигізмунда ІІ Августа в нечистій грі чи обмані… Далі були обід і спішний від’їзд до Острога. На прощання король порадив Дмитрові відправитися на побачення не голіруч. Затримавшись ще на деякий час, князь одержав з рук особистого лікаря самої королеви Бони витончений флакончик із незвичайним фіалковим ароматом, призначений у подарунок чарівній Гальшці Острозькій. На місце побачення Дмитро, згоряючи від нетерпіння, примчав, тримаючи в руках заповітний флакончик – воістину королівський подарунок! На темній садовій алеї, на їхньому заповітному місці поблизу фонтана дійсно сиділа Гальшка… але не одна, а поруч з блискучим парубком. Вона про щось емоційно розповідала співрозмовникові, він тримав дівчину за руку. Обімлілий від такого зрадництва Дмитро не став прислухатися до розмови парочки. У серцях жбурнувши на землю флакончика, князь пішов геть. Знайшовши біля воріт Острозького замку сплячого Охріма, розштовхав його й процідив крізь зуби, що вони негайно відправляються у Вишнівець або на Хортицю – загалом, куди завгодно, аби тільки подалі від клятого Острога! – Недобре їхати проти ночі, – спробував урезонити його козак. – Якщо я залишуся тут ще хоч на хвилинку, то вчиню злочин!!! Я не маю наміру дихати одним повітрям зі зрадниками!!! – гримнув князь у відповідь.
Окраїнні землі Дикого поля, 1551 рік. Скажена їзда нагадувала втечу від самого себе, даремну по своїй суті. Гнали коней полем всю ніч, доки до ранку на обрії не виникла стіна заповітного лісу. Тут Дмитро Вишневецький полишив вірного Охріма й сам-один пірнув у густі хащі. Довго блукав у пошуках джерела, але ніяк не міг відшукати. Коли остання надія зникла і розчарований вершник відпустив вуздечку, кінь зненацька голосно заіржав і рвонув з місця настільки жваво, що князь ледь встиг пригнутися до його шиї, щоб ненароком не вилетіти із сідла через навислу над стежкою розкидисту гілку. І буквально за кілька хвилин вороний виніс його просто до заповітної мети! Низько схиливши голову, тварина заходилася з жадібністю пити холодну джерельну воду. Вишневецький спішився, поплескуванням долоні відігнав коня, тихо мовив: «Іди поки що, я тебе покличу, коли знадобишся», – після чого впав на коліна, випив рівно сім пригорщей крижаної води, обмив у ній обличчя, сів просто на посипану торішнім прілим листям землю й, не мигаючи, уп’явся в непроглядно-чорну глибину джерела. Скільки минуло часу, він не знав, – але явно чимало. Нарешті десь збоку почувся шерех, потім тамтешні кущі розсунулися, і в їхньому просвіті виник сивоволосий старець, що статечно мовив: – Вітаю тебе, князю! – І тобі здраствувати, – відгукнувся Дмитро, повільно піднімаючись із землі й обтрушуючи одяг від налиплого прілого листя. – Що привело тебе сюди? – Я прийшов за порадою… – почав князь. Однак старець досить безцеремонно перервав його: – Навіщо тобі порада, князю? Для себе ти вже все вирішив… – Помиляєшся! Я не знаю, як діяти, мене гризуть і мучать сумніви!.. Старий чи то посміхнувся, чи то зітхнув. Від цього Вишневецький, який зібрався викласти нову порцію заперечень, осікся й сказав щось зовсім інше: – Тоді, можливо, поясниш, що ж зі мною сталося? – Ну, що, що… Звичайна людська заздрість і жадібність! – Але я так кохаю Олену!.. – Пам’ятай, князю, про одне: якщо одружишся – втратиш дану тобі незвичайну силу. Невже ти хочеш цього? – А якщо це моя доля?! – скрикнув зневірений Дмитро. – Я за стільки років зустрів людину… дівчину, настільки близьку мені за духом… хоча вона всього лише слабке юне створіння!.. – Це омана, князю, жорстока мара. Будь-яка жінка здається чоловікові слабкою й безпомічною, але ж подолати її… – Її образ змушує мене ніяковіти! – продовжував Вишневецький, немовби не чуючи старця. – Олена настільки чиста й безневинна… Що штовхнуло її на зрадництво? – Гальшка тут взагалі ні при чому. Вона те чисте джерело, що ти покликаний був оберігати, – от що необхідно було робити, а не затівати сватання! Тим паче, за участю короля. Я не хотів би втручатися, князю… але згадай ще раз останні події! Перебери їх у пам’яті уважно, відкинувши емоції, тоді зрозумієш, що ж відбулося насправді. – Не я винен у тому, що сталося, а от вони!.. – Князю!.. – Та нехай будуть вони… – Зупинися, безумцю!!! Волхв різко викинув уперед ліву руку, і князь миттєво замовк. – Зупинися, безумцю, й язику волі не давай, – мовив старий трохи м’якше й додав: – Не роздавай прокльони настільки необачно, бо якщо станеш використовувати дану тобі силу на шкоду безневинним, а не на благо, твої прокльони до тебе ж повернуться сторицею. – Але ж не я став причиною!.. – Ти винуватий у всьому, князю. Ти один і ніхто більше. Ти сам усе розвалюєш своєю запальністю й нестриманістю, на що й розраховували твої вороги. Погано те, що розрахунки їхні цілком виправдалися, – от цього допускати не можна в жодному разі. Так що звинувачуй себе, князю, одного лише себе… Із цими словами старець поклонився й… як стояв, так і станув у повітрі! Вишневецький ще якийсь час стояв, здивований почутим. Він хотів запитати волхва ще багато про що, але не міг: той з’являвся і зникав, коли хотів – на власний розсуд. Гірше за все те, що князь дотепер не знав напевно, як же йому вчинити?! «Мерщій у Краків до короля! » – командував внутрішній голос. «Ні, не треба у Краків, прожогом на Хортицю! » – одразу заперечував інший. «У Краків!!! » – велів перший. «До козаків!!! » – ричав другий. «У Краків: там тобі відкриється істина! Старець саме на це натякав!.. » «На Хортицю: час розставить усе по місцях!.. » Внутрішня роздвоєність тривала доти, поки Дмитро зусиллям волі не зібрався з думками й не скомандував собі: «Мовчати!!! Я їду до Кракова, щоб з’ясувати все і зрозуміти, як жити далі! Нехай буде так…» Набравши флягу джерельної води, князь голосно свиснув. Удалині почулося заливисте іржання, незабаром з хащів вилетів вороний. Вишневецький підхопився у сідло й відправився назад. Кінь одразу знайшов зворотну дорогу, і вже за півгодини Дмитро під’їхав до місця, де ранком распрощався з Охрімом.
Краків, столиця королівства Польського, 1551 рік. Столиця зустріла стомлених подорожан сумним заливним дощем. Вони зупинилися на гостиному дворі неподалік Вавельського замку. Вишневецький настільки втомився, що не роздягаючись звалився на застелену постіль і одразу провалився в непроглядну чорноту без жодних сновидінь. Проспавши добу, прокинувся від голоду і спраги. Спустившись з кімнати донизу, ледь не знепритомнів від смачнючих ароматів, що долинали з кухні. Обрав столик у кутку, підкликав корчмаря, замовив і м’ясо, і смажених порібрин, і галушок, і солоних грибочків, і квашеної капусти… На щастя, чекати довелося недовго. Незабаром принесли замовлену їжу й невеликий глечик вина на додачу. Князь накинувся на все з жадібністю дикого звіра. Дещо вгамувавши голод, Дмитро озирнувся довкола. Був полудень, корчма поступово наповнювалася відвідувачами. Відсунувши напівпорожні тарілки, декілька купців із сумним виглядом розмірковували про податки, які під час правління Сигізмунда II Августа зросли неймовірно. Двоє шляхтичів голосно глузували із чергових палацових пліток. Вишневецький уже збирався повернутися у свою кімнату, як раптом почув знайоме прізвище: «Сангушко». Негайно змінивши первісний намір, він втиснувся в куток і уважно прислухався до бесіди розчепурених панів. – Ви уявляєте, пане Анджею, як цьому дженджикові Дмитру вкотре пощастило?! – вимовив той з них, що виглядав більш молодо. – І що ж сталося тепер? – ліниво поцікавився більш солідний. – А згадайте-но панянку Марину, онуку ясновельможного князя Василя від його сина Лева, що її Сангушко тримає як бранку й завдяки цьому постійно тягне гроші з її діда!.. – Так-так, здається, пригадую… – Ну, ще б пак! Отож, зараз наш придворний дженджик намітив нову жертву – якусь Гальшку з роду Острозьких. – Та ну?! – Але це ще не все. Подейкують, у цій справі замішаний сам король Сигізмунд!.. При цих словах Вишневецький інстинктивно стиснув руків’я шаблі, що висіла на боці, і ледь не кинувся на шляхтичів, однак вчасно стримався, вирішивши дослухати розмову до кінця, перш ніж діяти. Зрештою, волхв говорив саме про це: спершу розібратися у всьому досконально… Шляхтичі ж продовжували розв’язно теревенити. – Ну що ви, пане Войтеху, все зовсім не так! – солідний пан широко розвів руками. – Про цю саму Марину, дочку покійного князя Лева Полубенського, я мовчу, тут заперечити справді нема чого. Але з Гальшкою Острозькою все інакше! Тут наш ловелас Сангушко саме-таки потрапив у тенета богині Венери й закохався у дівицю по вуха. – Тоді розповідайте, пане Анджею, що там відбулося? Але тільки якщо знаєте не з пліток, бо чутки переказувати… – Усе закрутилося навколо якогось князя Дмитра Вишневецького, – солідний закотив очі під стелю, зовсім не підозрюючи, що згаданий ним чоловік перебуває на відстані витягнутої руки й весь кипить від люті. – Для початку цей самий Вишневецький прибув до короля з такою собі маячнею: звести замок на якімсь острівці посеред якоїсь річечки – вже й не пригадаю достеменно, якої саме. – Маячня, справжня маячня! Кому може стати в нагоді річковий замок?! І на що він придатний?! Та його ж першою повінню змиє… – Абсолютно вірно, пане Войтеху, абсолютно вірно. Тим паче, як вам відомо, за тісний зв’язок з Барбарою Радзивілл могутня королева Бона позбавила грошей свого сина Сигізмунда. Цілком природно, у настільки делікатній ситуації Його королівська величність спробував красиво оминути обговорення божевільної ідеї Вишневецького: начебто і не відмовив прямо, але водночас не схвалив. – О так, Його королівська величність цілком розумний, йому в цьому не відмовиш!.. – Однак знаючи непередбачуваність будь-якого нащадка роду Вишневецьких, король наказав стежити за князем Дмитром. Тож Його величність негайно довідався, що надалі Вишневецького занесло в Острог: напевно цей авантюрист захотів розжитися грошиками Василя Острозького. – Ага, он воно що!.. – Так-так, оте саме… Втім, князь Василь Острозький незваного гостя не прийняв. Тоді пройдисвіт вирішив підкотитися до Беат Острозької – удовиці покійного князя Іллі, але одразу був уражений красою її дочки Гальшки й забув про все на світі! – Але Гальшці всього лише одинадцять років, – резонно заперечив пан Войтех. – Так воно і є, але при цьому вона не по роках гарна, розумна й, загалом-то, цілком гідна щастя, – закінчив пан Анджей. Вишневецький знов доклав величезних зусиль, щоб не видати своїх обурених почуттів. – А при чім же тут король? – тим часом запитав молодий шляхтич. – Одержавши повідомлення про те, що пройдисвіт Вишневецький оббиває пороги замку князів Острозьких, Його Величність терміново викликав князя Дмитра до себе. Вишневецький миттєво прибув у столицю. Король повторно вислухав його маячню щодо річкового замку, тепер уже всіляко підтримуючи й навіть готуючись оплатити безнадійний проект, аби тільки відволікти авантюриста від Острозьких. Але Вишневецький сам же все зіпсував, попросивши у короля дозволу на шлюб з Гальшкою Острозькою! Його Величність ніяк не очікував від Вишневецького такої спритності, але не дарма ж наш славетний Сигізмунд є сином королеви Бони: він одразу на місці склав справжню італійську інтрижку – відправив до Беат блискучого шляхтича, щоб викликати ревнощі селюка Вишневецького, якого під пристойним приводом затримав у столиці. – І цим самим шляхтичем?.. – Цілком вірно – ним і був Дмитро Сангушко! Втім, та обставина, що серед інших придворних король обрав саме його, – найчистіша випадковість, як ви розумієте. – Ох, до чого цікаво!.. – вигукнув украй заінтригований пан Анджей. – Ніхто не сумнівався, що палацовий дженджик Дмитро Сангушко викличе ревнощі Дмитра Вишневецького. Однак ніхто не очікував і того, що записний придворний серцеїд потрапить в амурні тенета одинадцятирічної красуні Гальшки!.. – Справді, хто б міг подумати?.. – розгублено запитав сам себе пан Анджей. – Взагалі-то, князі Сангушки й Вишневецькі споконвіків б’ються за наречених з роду Острозьких, – замислено констатував пан Войтех. – От, приміром, батько Дмитра Вишневецького – старий князь Іван Михайлович – теж сватався до Анастасії Олізарівни, вона була далекою родичкою Острозьких! Все йшло до весіллячка, та наречена насамкінець дісталася Іванові Михайловичу Сангушку. Коли ж через два роки він помер, князь Іван Михайлович Вишневецький, що називається, підібрав недоїдки з його столу і таки оженився на Анастасії… Тепер от синок його Дмитро Вишневецький посватався до чергової спадкоємиці Острозьких, але одружиться з нею Дмитро Сангушко, це точно! При цьому замітьте, наречену Дмитра знову ж таки відбив Дмитро… – Справді, забавно виходить: що батьків, що синів звуть однаково! Либонь, і доля в них буде схожою, – з філософічним виглядом розмірковував пан Анджей. – Я навіть готовий заприсягнутися, що нині Дмитро Сангушко справді ожениться, а через рік-другий помре, отоді вже Дмитро Вишневецький підбере недоїдочки… – Що-о-о?! Не бувати цьому!!! Не будуть більше князі Вишневецькі підбирати чужі недоїдки!!! Нехай будуть прокляті всі, хто затіяв цю брудну гру!!! Нехай більш ніколи не знають вони ні любові, ані щастя!!! Нехай всі вони безславно згинуть – тоді рід Вишневецьких вкоріниться замість них на троні, отоді й побачимо, хто з нас родовитим буде, а хто на селюків перетвориться!.. Перелякані до напівсмерті відвідувачі корчми уп’ялися у темний куток, звідки долинали моторошні крики… і їм здалося, що там, блискаючи вогненно-червоними очима й розсипаючи навколо пригорщі жарких пекельних іскор, біснується сам Люцифер, король пекла! Нічого не тямлячи від жаху, люди вискочили геть із проклятої корчми, на ходу хрестячись і голосячи. * * *