Переклад з німецької О. К. Струкевича 8 страница

Мазепа і повстанці

Ставлення Мазепи до цих заворушень було неоднозначним. Власне, підтримка повстанців влаштовувала його, бо від 1705 р. він вів таємні переговори із Станіславом Лещинським та Карлом XII і ладен був за сприятливих обставин перейти на бік шведів. Але ще не міг пуститися берега. Хоч шведська армія наблизилась до російського кордону, в Україні перебували великі царські військові угруповання, особливо в її північній частині. Крім того, можливість підсобляти донцям обмежив донос генерального старшини Кочубея та полковника Іскри. 1707 р. В. Кочубей повідомив царя про справжні наміри гетьмана та його таємну змову з ворогами. 27 лютого наступного року цей письмовий донос потрапив до рук Петра І. Хоч той і не повірив у зраду гетьмана, бо в листах від 1 й 13 березня засвідчив свою милість і довіру до нього, було влаштовано перевірку. Із березневого 1708 р. повідомлення нового (від 1707 р. ) міністра закордонних справ і канцлера Головіна до царя видно, яких клопотів завдала Мазепі ця акція Кочубея та Іскри. Головін підтримав і передав Петру І прохання гетьмана дозволити проводити розслідування над донощиками не в Москві, а в Києві чи Батурині — ясно чому, якщо класти до уваги, що донос був не безпідставним. Булавін, як повідомляв Мазепа у тому ж донесенні, зупинився поблизу Самари, і він, гетьман, віддав наказ Полтавському й одному з найманих полків виступити проти заколотника. Звичайно, не випадково в одному посланні йшлося і про донос, і про повстання — в такий спосіб Мазепа намагався довести свою особисту відданість. Змушений дотримуватись офіційної позиції, він, як і цар, вимагав видати Булавіна, забороняв козакам брати участь у заколоті. За російським дослідником В. Лебедєвим (розвідка" Булавінське повстання 1707—1708 рр. ), гетьман послав проти Булавіна два козацьких полки, але зробив це із значним запізненням, давши таким чином повстанському верховоді вчасно відступити. І знову ж таки за Лебедєвим, Мазепа добре знав Булавіна від часу кримських походів 1687 і 1689 рр. Упродовж слідства у справі Кочубея та Іскри становище Мазепи було дуже й дуже непевним. Переховуючись од його помсти, виказувачі в середині березня втекли до охтирського полковника Осипова. У квітні їх привезли до Смоленська, а відтак до Вітебська. Після тривалих допитів обоє зізналися у наклепництві. Й лише наприкінці червня їх видали гетьманові для покарання. Увесь цей час Мазепа поводився аж надто обережно, силкуючись будь–що сподобатись цареві. Не забував про це, й радячи у квітні російському володареві ні в якому разі не посилати проти Булавіна Полтавський полк, та ще й із запорожцями, а замінити ненадійних січовиків російським військом. У донесенні Петру І від 1 травня гетьман повідомляв (також із запізненням), що відряджені ним на Самару полки не зустріли Булавіна і, щойно це з'ясувалося, він через кур'єра якнайсуворіше наказав їм негайно вирушити на кордони Слобідської України для підтримки російського війська.

Повалення Булавіна. Кінець повстання

У квітні князь Василь Долгорукий з кількома російськими, всіма слобідськими й двома надісланими Мазепою полками розбив повстанців. Українці, яких росіяни, здавна маючи за ненадійних, називали " черкасами", й цього разу показали себе такими. Але найбільше клопоту російське керівництво мало з Полтавським полком, бо потерпало, що він, зустрівшись із січовиками — учасниками повстання, перейде на бік Булавіна. Князь Василь Долгорукий писав до царя 2 червня 1708 р.: " Тобі відомо, государю, які ненадійні полтавчани і як близько від запорожців вони перебувають". З того ж рапорту відомо, що в травні Полтавський полк вивели під Валуйки начебто за браком провіанту, а насправді, щоб розмістити його поміж російських полків і таким чином перешкодити приєднанню до повстанців. Однак побоювання виявились марними: полтавчани виконали поставлені перед ними завдання, а їхнього полковника Левенця, який так багато зробив для цього, цар після завершення операції удостоїв похвали. Зате Мазепа, як зазначає Костомаров, зустрів його прохолодно. Улітку 1708 р. в таборі повстанців сталися прикрі зміни. Захоплення Черкеська виявилося найвищою точкою повстанського руху. Відтак монолітний доти фронт донського козацтва почав роздрібнюватися. Страта отамана Максимова й чотирьох відданих старшин відгородила від Булавіна заможне й осіле козацтво нижнього та верхнього Дону, яке потерпало за свої володіння і права. Булавін уже не міг впоратись із становищем, хоч його політична програма незалежності Дону об'єктивно була спрямована на згуртування всіх повстанських сил. Соціальний антагонізм найбільше загострився після взяття столиці, коли вирішальним зробився вплив донської голоти, що домоглася-таки од Булавіна задоволення багатьох своїх вимог. Ясна річ, постійні заклики конфіскувати власність і усунути провідні верстви від управління не могли сприйматися байдуже останніми. Тож і виникло серед них прагнення порозумітися з царем і повалити партію Булавіна. Доки голота нуртувала, старшини принишкли, готуючи змову. Цей внутрішній розкол призвів невдовзі до військових поразок. 2 липня в місцевості Кривий Лук на Сіверському Дінці відбулася перша й напрочуд жорстока битва між козацьким корпусом отамана Драного (5 тис. донців, 1500 запорожців) і російськими головними силами, що складалися з кількох слобідських та двох гетьманських полків на чолі з Шидловським, а також російської кавалерії під командуванням Кропотова. Повстанців було розгромлено, загинув і Драний. Рештки запорожців зібралися в Бахмуті, а відтак, правдоподібно, повернулися на Батьківщину. Нар. Деркул два гетьманських полки розсіяли невелику групу повстанців, близько 800 чоловік, серед яких були й січовики. 5 липня Булавін зі своїми прихильниками й запорожцями підступив до Азова, але зазнав нищівної поразки від загону губернатора Толстого. Тоді ж, під час втечі, потрапив до рук своїх козаків і покінчив життя самогубством. Уже на початку червня було втихомирено старі повстанські райони з центрами в Козлові, Тамбові, Воронежі, а також території в басейнах Хопра, Медведиці та Базавлука. Після поразки Булавіна під Азовом росіяни заволоділи Черкеськом. Але на Волзі боротьба не вщухала. У травні 1708 р. тут з'явилися козацькі ватажки Некрасов, Хохмач, Павлов і підняли повстання на великому терені в середній і нижній течії Волги, а на початку червня захопили Царицин. Однак 20 липня місто відбили росіяни, і бунт на Волзі почав вгасати. Окремі повстанські групки ще діяли до 1710 р. Боротьба продовжувалася і на Сіверському Дінці, де повстанців після смерті Драного очолив Голий. До нього приєдналися деякі волзькі ватажки. І тільки в жовтні 1708 р. царським військам вдалося розбити це багатотисячне товариство. На той час Мазепа уже зробив цілу низку рішучих кроків, щоб перейти на бік шведів. Це ще один переконливий доказ того, яким неузгодженим був розвиток революційних подій на Сході Європи і якою милосердною виявилась доля до Росії, давши їй змогу погасити одне за одним повстанські вогнища, хоч вони повинні були злитися в один спільний виступ, аби задушити нову імперію ще в момент її народження.

6. МІЖ ПЕТРОМ І і КАРЛОМ XII

Лівобережжя у Північній війні

Росія виявилася не готовою до війни, що засвідчила нищівна поразка під Нарвою 1700 р. Петро І узявся за справу, до якої ще не дозрів. Це змусило його вдатися до надзвичайних мобілізаційних і реорганізаційних заходів, які важким тягарем лягли на економіку держави. Війна з самого початку була вкрай утяжливою для України. Петро І безцеремонно поводився з її військом, всупереч чинному договорові посилаючи українських козаків на Північ і Захід, у Прибалтику й Саксонію, Польщу та Литву, Білорусію і Галичину. За участь у цих походах Україні довелося сплатити великими матеріальними втратами й життям багатьох людей. Козаки знемагали од виснажливих земляних робіт, і не хто, як вони упродовж двох років споруджували Київську фортецю. Гетьманські збройні сили (10 реєстрових і 8 вільнонайманих полків) не мали нічого спільного з регулярною армією. Козаки були не лише вошами, а й землеробами та господарями, вони вирушали в походи на власних конях, воювали своєю зброєю й самі утримували себе. Тому ця безнастанна війна, безконечні збори й далекі походи завдавали великих збитків їхнім господарствам. Тісне, як ніколи раніше, військове співробітництво з Росією руйнувало добросусідські взаємини між обома народами. Росіяни мали козаків за свавільний і непокірний люд, а ті, своєю чергою, вважали їх насильниками й зухвальцями. Гетьманські загони, відряджені на допомогу росіянам, мусили беззастережно коритися російському командуванню, а незрідка й іноземцям, котрі нічого не тямили в особливостях козацького ремесла, що часто–густо призводило до різних колізій. Згадаймо хоча б отого " премудрого" Паткуля, який заповзявся був нараз обернути козаків на солдатів німецького зразка. Тож чи не найбільше нарікали козаки, повертаючись додому, на господарські збитки й знущання з боку росіян. Війна не обминула й інших верств українського населення. До земляних робіт і допоміжних воєнних приготувань залучали й селян. їх обкладали чимдалі більшими податками. Насамперед Україна озброювала, споряджувала й забезпечувала провіантом російську армію, а також мусила давати їй коней і волів, зерно і сіно, селітру й порох. 1707р. Мазепа за наказом царя підготував для 53 тис. коней 2. 046 тис. пудів сіна, 131. 568 четвериків вівса і 59. 500 четвериків борошна. Ще більше невдоволення викликало серед загалу перебування на землях України чисельних російських збройних сил. їхні офіцери і солдати, за звичаями свого народу, сформованими в жахливих умовах безпросвітного кріпацтва, несамохіть жорстоко ставились до населення України, де існував значно м'якший політичний режим, і поводились у ній, наче в чужій, завойованій країні, вдаючись до насильств та беззаконня. А ще українці змушені були надавати транспортні засоби для потреб різних військових і цивільних осіб, які наїжджали з Росії, навіть улітку, в самий розпал сільськогосподарських робіт. Натерпілися лиха од війни міста й купці, бо звичні торговельні зв'язки із зарубіжжям вкрай ускладнились або й узагалі порозривалися. Найбільше постраждав товарообмін з прибалтійським регіоном — Данцігом, Кенігсбергом і Ригою. Лише кружними шляхами вряди–годи вдавалося ввозити чи вивозити товари, але й це робилося чимдалі небезпечнішим. Те, що війна стала напереметі українському вивозові, навіч продемонстрував Олянчин на прикладі" кількох українських купців зі Стародуба" в опублікованих ним актах Прусського таємного державного архіву. Наважились ці купці повезти 1702 р. до Кенігсберга свої товари: 558 діжок олії, 51, 5 мірки пряжі, 4 барильця воску, 240 пакунків тютюну, 43 лантухи проса, 18 дорогих хутер. їхній шлях пролягав через територію, окуповану шведами. Щоб запобігти конфіскації, вони заявили, що всі товари належать литовському коронному гетьманові Сапізі. Повіривши, шведи видали їм перепустку. Але невдовзі хтось доніс, що все це добро не литовського виробництва і не з маєтків Сапіги, а належить українським купцям, підданим царя, і товари конфіскували. Хоч скільки допоминалися справедливості купці у прусських чиновників, було це марною справою. Перешкоди в зовнішній торгівлі зачіпали інтереси й українського старшинства. І не лише тієї частини, котра збувала товари за кордоном, а й безпосередніх виробників експортної продукції, скажімо, в північних регіонах України (Чернігові, Стародубі та інших), які вирощували коноплю, виготовляли олію, поташ тощо. Становище, що склалося в цій галузі, породжувало серед українського старшинства сепаратистські настрої. Як відомо, стародубський полковник Миклашевський вступив 1703р. в таємні переговори із впливовим литовським діячем Михайлом Коцілом про відокремлення України від Москви та її входження до майбутньої федерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України.

Мазепа і росіяни в роки війни

Чим довше точилася Північна війна, тим більше проблем поставало перед Мазепою. Стикаючись із безпардонністю Петра І, з одного боку, й виявами невдоволення козацтва та народу — з іншого, він усе ж намагався дати собі раду з багатьма нелегкими завданнями: виконуючи накази царя, прагнув водночас хоч якось убезпечити Україну від тієї шкоди, якої могла їй заподіяти війна. Як головнокомандуючий армією гетьман передовсім потерпав за козаків. Куди тільки не посилав їх цар, хоч їхнім полкам ще більше, ніж російським регулярним частинам, потрібен був перепочинок. Не раз він доводив царю та керівникові російської зовнішньої політики, що така нещадна експлуатація козаків може призвести до їхнього зубожіння, непослуху, масових утеч чи бунту. 7 травня 1706 р. Головін писав до царя зі Смоленська: " Я думаю, государю, листи гетьмана тебе вельми засмучують, але неможливо про це мовчати". Хоч як силкувався Мазепа звільнити козаків від участі в походах, його домагання викликали в російської сторони лише протилежну реакцію. До нього надходило чимало скарг, особливо в останні місяці 1706 р., про насильства росіян. Гетьман різко засуджував їхню брутальність, виступаючи на боці покривджених українців. Та й сам Мазепа як голова автономної Української держави зазнавав частих образ. В роки війни російська сторона чимдалі більше нехтувала норми міждержавних стосунків України з Росією. Як цар, так і його підлеглі нахабно втручалися в прерогативи гетьманської влади, зневажаючи Мазепу й обмежуючи його волю. Все це загрожувало перетворитися на звичну справу. В такому разі Україна стала б не державою, а лише провінцією Росії. Якого ж болю завдало Мазепі розпорядження царя 170 6р., за яким гетьман у разі вторгнення Карла XII в Україну мав коритися наказам Меншикова! І той-таки Меншиков під час перебування Мазепи в Жовкві (1707) посмів наказати одному з козацьких полків вирушити в похід. Як же це обурило гетьмана! То чи міг він після цього довіряти улюбленцеві царя? Вочевидь, Меншиков хотів посісти його місце. На це вказувала й прихильна до гетьмана польська княгиня Дольська. Тож не дивина, що надання Мазепі 1707 р. Йосифом І (під тиском російського уряду) князівського титулу не викликало в нього ентузіазму. Цій справі найплідніше прислужився сам Меншиков. А російські агенти за кордоном, зокрема Г. Гуїссен, не пошкодували й грошей для реалізації цього плану. Про це йдеться в меморіалі того ж таки Гуїссена від 8 червня 1707 р. (Фрагмент із нього опублікував С. Томашівськнй у праці " Мазепа й австрійська політика", посилаючись на акти Віденського державного архіву. Однак через втручання царя Мазепі не було видано диплому, бо він тим часом перейшов на бік шведів). Меншиков діяв так швидко і завзято, що викликав у Мазепи підозру. Властиво, він уже не сумнівався: князівський титул — не що інше, як своєрідна компенсація за передання фаворитові гетьманської булави. Упродовж 1706—1707 рр. в Україні ходили чутки про намір царя незабаром реорганізувати український державний устрій, перетворити козацьке військо на регулярні, як у Росії, полки, усунути старшинське керівництво, а в українських містах і населених пунктах поставити російських воєвод чи губернаторів. На це Меншиков натякнув Мазепі 1706р. в Києві, у гетьманському палаці. Про реорганізацію козацького війська на взірець слобідських полків ішлося, мабуть, і на тій нараді в Жовкві на початку 1707 р., яку Мазепа залишив дуже розгніваним і пригніченим. А росіяни пропонували, зокрема, таке: постійні або довго діючі загони формувати на засадах виборності, але з кожних п'ятьох козаків служитиме лише один, а всі інші залишатимуться вдома, щоб утримувати його. В такому разі козацькі полки постійно перебували б у театрі воєнних дій. Українська сторона, за Орликом, сприймала цей захід як намагання поступово перетворити козацьке військо на регулярні російські полки, що змінило б усі козацькі порядки, а отже, й принципи державного управління. Звичайно ж, Мазепа не міг піти на таке. Та й поінформовані гетьманські кола, насамперед старшинство, ладні були виступити на захист своїх прав. Про наміри росіян окайданити Україну не забували й ті, хто після 1709 р. опинився у Бендерах. Засвідчує це декларація старшин–емігрантів під промовистою назвою" Короткий виклад причин, з яких Україна і Військо Запорозьке схилилися або змушені були вийти з–під московської опіки". Подібна заява увійшла також до " Пакта Конвента" — відомої конституції, розробленої 1710 р. з метою врегулювання взаємин між Пилипом Орликом, обраним гетьманом, і козацтвом у Бендерах. Як і в попередніх розмовах з Петром І, Мазепа не виказував своєї позиції, принаймні не сперечався, а може, і вдавав із себе прихильника царя. Але в листах до Головіна застерігав, що реформа викличе обурення, особливо серед старшин та полковників, і закликав не втрачати здорового глузду. Можливо, внаслідок цього 24 червня 1707 р. вийшла царська грамота до гетьмана, українського народу й усього Війська Запорозького, що їхніх прав і привілеїв не буде обмежено ні тепер, ні в майбутньому.

Переорієнтація Мазепи

І тут ми підійшли до важливого питання: що, власне, спричинило зміни в поглядах Мазепи й привело його до армії Карла XII та Станіслава Лещинського — приватні мотиви чи загальнодержавні? Перехід гетьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708 р. змальовував Мазепу як 70–річного бездітного багатія (мав одного племінника), який, здобувши цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією, не поступаючись владою самому монархові. " Беручи все це до уваги, — писав він далі, — важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти". Верховода над козаками, найвища керівна особа, генерал–губернатор однієї з російських провінцій — таким уявляли Мазепу зарубіжні спостерігачі. Його сучасник шведський граф Нільс Бонд у своєму " Життєписі" називав гетьмана генерал–губернатором та воєначальником над Україною, призначеним царем, а французький дипломат маркіз де Бонак писав про нього як про генерала й шефа української адміністрації. Що ховалося за блискучим фасадом щасливої з мальства долі, величезних багатств і дарованої шани — цього ніхто не знав, навіть найуважніші спостерігачі. Власні вигоди і втрати були чи не єдиним критерієм при аналізі раптової метаморфози цієї літньої досвідченої і розумної людини, яка, здавалось, звідала усіх можливих принад і розкошів цього світу. Незбагненним залишався і політичний аспект вчинку гетьмана для європейської історіографії XVIII-XIX ст., включно з українською, окрім хіба що " Історії русів", написаної наприкінці XVIIIст., де, хоч і не навпрошки, вказано було, що Мазепа керувався любов'ю до Вітчизни. Лише вітчизняні дослідники, починаючи з Уманця, відмовившись од психологічних конструкцій, заснованих на переконанні, що вчинками гетьмана керували егоїзм, марнославство та інші особисті мотиви, почали тлумачити їх тодішнім становищем в Україні. Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, відділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча 6 уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно–культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави. Тому полегшене тлумачення переорієнтації Мазепи, аргументованої особистими мотивами, може братися до уваги лише в контексті піклувань цього державного діяча про долю своєї країни. Саме як державний діяч дійшов він висновку, що зв'язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності, загроза цього вгадувалася в уже здійснюваних заходах. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, як свідчили факти, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу до цього давало поступове обмеження прав України. Виступаючи проти подальших зв'язків з Росією, старшинство вимагало змінити курс української політики. Тож орієнтація на шведів не була якоюсь особистою примхою Мазепи — цього прагнули й провідні кола української нації. На думку вітчизняних істориків, Уманця і Грушевського, якраз активізація старшинства стала рушієм радикальних політичних перемін. Мазепа ж, за Грушевським, не був виразником національно–політичних інтересів цих кіл, однак мусив рахуватися з тим фактом, що коли він не очолить виступу, то старшини, повставши проти царя, оберуть іншого гетьмана. Вимоги старшин і народних мас, вороже наставлених не лише до Москви, а й до нього самого, як запопадливого прислужника царя, робили становище гетьмана дуже й дуже хистким. Тож мусив він скоріше з гіркої принуки, аніж із власних переконань, перейти на бік шведів, вважав історик. Але, очевидно, не слід заходити аж так далеко. Важко знайти переконливі аргументи як на підтвердження версії Уманця та Грушевського, так і тези Костомарова, що гетьман був ватажком старшин. В усякому разі обрав він новий політичний напрям не лише під тиском останніх, бо таке твердження аж ніяк не пов'язується з його життєвим шляхом, їхні взаємини можна назвати скоріше співробітництвом, причому Мазепа відігравав у ньому не менш активну роль, аніж старшини. Сама ідея переорієнтації на Швецію сприймалася в Україні цілком природно, бо грунтувалася вона на міцній історичній традиції союзу між засновником Української козацької держави Богданом Хмельницьким і шведським королем Карлом X Густавом. Діяння Хмельницького були ще свіжими в пам'яті людей, і ставились усі до його особи з особливою пошаною. Тож продовження визвольних змагань великого гетьмана, щоправда спрямованих тепер уже проти Москви, а не Польщі, бачилось Мазепі та його оточенню як завершальна ланка в безконечно довгому ланцюзі боротьби за незалежність України як від Польщі, так і від Москви. Існування такої традиції відбилося і в роздумах старшин–емігрантів у вже згаданих " Короткому викладі причин" і " Пакта конвента" 1710 р.

Участь старшин у політичній переорієнтації Мазепи

Упродовж тяжких 1706—1707 рр. позиція старшин, невдоволених діями Росії, виявлялася чимдалі виразніше, як, зрештою, і бажання козацьких верхів укласти українсько–шведсько–польський альянс. Не було, мабуть, жодного старшини, який би виступав за орієнтацію на Москву. Приватні розмови й переговори, відомі нам передовсім із листування Орлика зі Степаном Яворським (1721), закінчувались тим самим висновком: порятунок України — у розриві з Росією. Серед старшинського загалу иайревніше обстоював ці погляди генеральний обозний Ломиковський (друга в державі після гетьмана людина). Довіреною особою Мазепи став Пилип Орлик, якого той витяг з митрополичої канцелярії, забезпечив матеріально, а відтак, пересвідчившись у надійності, призначив генеральним писарем. Його першим гетьман втаємничив у переговори із шведською стороною, і писар плідно прислужився цій справі. Прибічниками Мазепи були й усі інші представники генеральної старшини, як–от: суддя Чуйкевич, осавули Гамалія та Максимович, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Федір Мирович. Вони довели свою відданість уже тим, що в критичний момент переходу гетьмана на бік шведів не залишили його. Дещо осібно стояв Василь Кочубей, також один з представників антиросійських кіл і давніх Мазепиних співробітників (у 1687—1700 рр. — генеральний писар, а відтак — генеральний суддя). Розірвав він з гетьманом на зламі 1704—1705 рр. із суто особистих причин — через роман Мазепи з Кочубеевою дочкою Мотрею. Той хотів одружитися із нею, одначе дівчина була його похресницею, тому шлюб між ними заборонявся церковно–ортодоксальними канонами. Мотря й собі закохалася в свого хрещеного батька і навіть прийшла до нього просити захисту від жорстокості своїх рідних. Мазепа ж, не завагавшись, одіслав її додому. Вибухнув страшенний скандал, і Кочубеї звинуватили його у збезчещенні їхньої дочки, чим заподіяли їй великого смутку, а йому — жалю та кривди. Згодом між ними начебто відновилися старі дружні взаємини. Мазепа бував у домі Кочубеїв, ділився з генеральним суддею деякими таємницями, призначав його наказним гетьманом у походах. Але злість на нього не полишала батьків. Сам Кочубей був слабкою і нерішучою людиною. Зате його дружина, енергійна й пихата жінка, постійно підбурювала свого чоловіка протії Мазепи. Врешті–решт, довідавшись про таємні переговори із Станіславом і Карлом XII, Кочубей вирішив повалити гетьмана. Ми вже знаємо, чим це закінчилося: російська сторона сприйняла донос як злісний наклеп, і виказувач розпрощався з життям під катівською сокирою. З–поміж полковників найактивніше підтримували нову орієнтацію гетьмана Дмитро Горленко її Данило Апостол. Перший з них, Мазепин фаворит і прилуцький полковник з 1692 р., належав до найзаможніших людей у Лівобержній Україні. Цим завдячував він своїй енергійності, а також прихильності гетьмана. А миргородський полковник Данило Апостол, вочевидь, не викликав у Мазепи особливих симпатій і мав би стати, за висловом Петра І, " великим ворогом" гетьмана. В " Описі старої Малоросії" (т. III) О. Лазаревський змальовує Горленка як прагматика, заклопотаного лише власним збагаченням, а Данила Апостола — як добродія з ідеалістичними поглядами. А проте обидва вони стояли на одній ідеологічній платформі й, на відміну від інших, відкрито підтримували новий політичний курс гетьмана. За Орликом, Горленко, обурений тими кривдами, що їх не раз уже зазнавали козаки, заявив 1706р.: " Ми і наші діти навіки проклянемо душу твою і кості, якщо ти після своєї смерті залишиш нас під цим ярмом". Подібні думки висловлював і Апостол. Однодумцями Мазепи були також лубенський полковник Зеленський, завзятий прихильник шведської орієнтації, і гадяцький полковник Степан Трощинський. Саме йому гетьман доручив навесні 1708 р. таку важливу й делікатну справу, як переслідування Кочу бея та арешт його дружини. Київський полковник Мокієвський супроводив Мазепу при переході до шведів. Нічого не відомо про позицію ніжинського й переяславського полковників (На призначені царем 1708 р. вибори нового гетьмана з'явилися переяславський наказний полковник Томара і ніжинський наказний полковник Жураківський. Тому можна припустити, що в цих полках останніми роками правління Мазепи полковницькі посади залишалися вільними). Що ж до полтавського полковника Левенця, то він зайняв вичікувальну позицію: не перейшов з Мазепою до шведів, але й не з'явився на вибори до Глухова. Можливо, в душі підтримував гетьмана, однак не наважився на рішучий вчинок. Чернігівський полковник Павло Полуботок єдиним з–поміж генеральної старшини і полковників поряд із Скоропадським взяв участь у виборах. Він стояв, мабуть, осторонь політики, бо ніде не збереглося й сліду виступів Полуботка ні " за", ні " проти" гетьманових планів. Мазепа переслідував його батька, Леонтія Полуботка, як можливого прихильника попереднього гетьмана Самойловича, й 1692 р. позбавив його полковницької посади в Переяславі. Не дуже шанував він і Павла, який до того ж був одружений з небогою Самойловича. Проте на початку XVIII ст. ставлення до нього змінилося. 1705 р. він призначається чернігівським полковником замість покійного Лизогуба. І хоч залишався Полуботок вірним царю після переходу гетьмана на бік шведів, Петро І називав його ще одним Мазепою. Така характеристика була, вочевидь, не безпідставною, бо на території запрудженого російською армією Чернігівського полку, що межував з Росією, доводилось постійно начуватися. Брав участь у виборах і стародубський полковник Іван Скоропадський. Йому і дісталася гетьманська булава. Як відомо з кількох згадок про нього, зібраних і проаналізованих М. Андрусяком у праці " Мазепа та Іван Скоропадський", останній позитивно ставився до планів гетьмана. Особливо тісно співпрацювали з Мазепою полковники вільнонайманих полків, яких він сам призначав і утримував коштом військового скарбу. На цих людей, що були з ним, гетьман міг покластися. Мазепа відрекомендував шведському королю Кожухівського, Галагана, Андріяша, Чечеля, Покотила та інших. Бракувало лише Танського, відрядженого до російської армії на вимогу царя. Тверду промосковську позицію цього пасинка Палія можна пояснити особистими мотивами. Хоч Мазепа 1704 р. надав йому чин полковника і маєток, аби хоч якось загладити несправедливість, вчинену над Палієм, Танський не йшов на компроміс. Гетьман беззастережно довіряв Чечелю. Саме його він призначив комендантом Батуринської фортеці, яку той мужньо захищав до останньої можливості.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒