Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 4 страница



 

 [4]  Розділ дванадцятий
 

 

 Розплющивши очі, Джордж побачив попереду, у темних небесах, величезну блідо-жовту планету, оперезану кільцями. Верхи на кометі, діти мчали просто до них. Здалеку кільця були схожі на гладенькі стрічки. Одні були жовтуваті, як сама планета, інші — темно-жовті. — Це Сатурн, — сказала Енні. — І я першою його побачила. — Я знаю, що це! — вигукнув Джордж. — І що значить «першою»? Я стою перед тобою і побачив його першим! — Е ні, ти зі страху заплющив очі! — загудів голос Енні крізь шолом. — Бе-бе-бе!  

 — Неправда! — запротестував Джордж. — Ш-ш-ш-ш! — шикнула на нього Енні. — А ти знав, що Сатурн — друга найбільша за величиною планета, що обертається довкола Сонця? — Звісно, що знав, — збрехав Джордж. — Та невже? — здивувалась Енні. — Якби це справді було так, ти б знав, яка планета найбільша з усіх. — Ем... Ну... — пробелькотів Джордж, який і гадки про це не мав. — Земля? — А от і ні! — переможно заявила Енні. — Земля малесенька, така, як твій нетямущий мозочок! Вона всього лиш номер п’ять. — Звідки ти знаєш? — Звідки я знаю, що в тебе нетямущий мозочок? — ущипливо запитала Енні. — Ні, дурненька, — розсердився Джордж. — Звідки ти знаєш про планети? — Бо я вже багато-багато разів тут була, — відповіла Енні, стріпнувши головою так, наче хотіла відкинути назад свого хвостика. І серйозно додала: — Хочеш, я тобі розповім. Але слухай уважно. Довкола Сонця обертається вісім планет. Четверо великих і четверо малих. Юпітер, Сатурн, Нептун і Уран — величезні планети. Але дві найбільші настільки велетенські супроти інших, що їх називають гігантами. Сатурн — на другому місці серед планет-гігантів, а на першому — Юпітер. Марс, Земля, Венера й Меркурій — чотири найменші планети, — вела далі дівчинка, загинаючи пальці. — Земля — найбільша серед малих, але якщо скласти всі чотири планети докупи, то вони все одно й близько не зрівняються із Сатурном. Сатурн у сорок п’ять разів більший за всі ці чотири маленькі планети разом узяті. Енні явно подобалось хизуватися своїми знаннями про планети. І хоч Джорджа її хвастощі дратували, в душі він був глибоко вражений. Усе своє життя він тільки те й робив, що копав картоплю на городі й возився з кабаном. Порівняно з мандрівками Сонячною системою верхи на кометі — то було ціле ніщо. Поки Енні розповідала, комета стрімко наближалася до Сатурна. Коли вони підлетіли зовсім близенько, Джордж побачив, що кільця не сплетені, як стрічки, а складаються з криги, породи й каменів різних розмірів — найменші були, як порошинки, а найбільші сягали добрих трьох метрів завдовжки. Вони рухались надто швидко, щоб Джордж міг ухопити якийсь із кавалків. Раптом він помітив, що просто повз нього неквапливо пропливає невеликий уламок породи. Хлопець зиркнув — Енні дивиться в інший бік! Він миттю простягнув руку, схопив камінь і міцно затиснув у своїй космічній рукавиці! Справжнісінький скарб із космосу! Серце голосно калатало в грудях — так голосно, що Енні, мабуть, почула його стукіт через передавач у шоломі. Джордж сподівався, що вона таки нічого не помітила, бо ж навряд чи предмети з відкритого космосу можна брати додому.  

 

 

 [5][6] — Джордже, що з тобою? — запитала Енні. — Чому ти весь час крутишся? Джордж гарячково думав, що ж сказати, щоб відвернути її увагу від каменюки, яку він намагався запхати до кишені. — Чому ми змінили напрям? Чому наша комета летить до Сатурна? Чому ми далі не рухаємось по прямій? — пробелькотів Джордж. — Ох, та ти взагалі нічого не знаєш, — зітхнула Енні. — Тобі пощастило, що я — справжнє джерело корисних наукових знань, — поважно додала вона. — Ми звернули в бік Сатурна, бо почали на нього падати. Так само, як яблука падають на Землю, як ми впали на комету, як частинки в космічних хмарах падають одна на одну й утворюють кулі, що згодом стають зорями. У всьому Всесвіті все на щось падає. А знаєш, як називається сила, що спричиняє падіння? Джордж не мав ані найменшого уявлення. — Вона зветься силою тяжіння. — То це через силу тяжіння ми зараз впадемо на Сатурн? Невже ми розіб’ємося? — Та ні, дурненький! Ми рухаємось надто швидко, щоб розбитися. Ми просто привітаємося — і полетимо собі далі. Енні помахала Сатурну рукою й прокричала «Привіт, Сатурне! » так голосно, що Джордж мимоволі хотів затулити вуха, але на заваді став шолом, тому він і собі зарепетував: «Не кричи! » — Ой, вибач! — відповіла Енні. — Я не хотіла.  

 

 [7] Промчавши повз Сатурн, Джордж переконався, що Енні мала рацію, — комета пролетіла біля цієї гігантської планети, а не впала на неї. Тепер, здалеку, він побачив, що Сатурн має не лише кільця, а й супутник, як Земля. Придивившись уважніше, хлопець не повірив власним очам! За одним Місяцем був ще один, а там — іще! Поки комета не відлетіла надто далеко від Сатурна, він нарахував п’ять великих супутників — і ще з десяток менших. Отож у Сатурна щонайменше п’ять супутників! Джорджеві ніколи не спадало на думку, що не тільки Земля, а й інші планети можуть мати свого Місяця — а то й цілих п’ять! Він шанобливо дивився на Сатурн, аж поки гігантська планета з кільцями не перетворилась на яскраву цятку у всипаному зірками просторі.  

 

 

 

 

 

 

 

  Розділ тринадцятий
 

 

 Комета знову почала рухатись по прямій. Сонце, яке вони бачили попереду, було більшим і яскравішим, ніж досі, та все одно маленьким порівняно з тим, яким воно здається із Землі. Джордж помітив ще одну яскраву цятку, якої раніше не бачив, — вона без упину збільшувалась. — Що там таке? — запитав він, показавши пальцем праворуч. — Ще одна планета? Але відповіді не дочекався. Озирнувшись, хлопець побачив, що Енні кудись зникла. Джордж відчепив мотузку й пішов слідами, що їх дівчина залишила на крижаному поросі. Він пильно стежив, щоб не ступити більший крок, ніж потрібно, аби його знову не віднесло від комети.  

 Джордж обережно переліз через невеличкий крижаний пагорб — ось і Енні! Вдивляється в якусь дірку в ґрунті. Довкола дірки лежали уламки каменів, що їх немовби виплюнула сама комета. Джордж підійшов до Енні і собі зазирнув у дірку. Та мала кілька метрів завглибшки, на дні нічого цікаво начебто не було. — Ну що там? — запитав Джордж. — Ти щось знайшла? — Ем... Розумієш, я пішла прогулятись... — почала пояснювати Енні. — А чому ти мені не сказала? — урвав її Джордж. — Ти кричав на мене, щоб я не кричала, — сказала Енні. — Тому я вирішила піти сама. Щоб ніхто на мене не сердився, — додала багатозначно. — Я на тебе не серджусь, — заперечив Джордж. — Неправда, сердишся! Ти завжди на мене злий. Навіть коли я з тобою говорю по-доброму. — Я не злий! — вигукнув Джордж. — Злий! — закричала у відповідь Енні, стиснувши кулаки й потрусивши ними на Джорджа. Раптом сталось щось незвичайне. З-під землі коло її ніг вирвався невеликий фонтан із газу й пилу. — Подивись, що ти наробила! — дорікнув їй Джордж. Щойно він це сказав, як із каменя просто біля нього шугнув ще один фонтан. — Що відбувається? — запитав він. — Нічого особливого, — відповіла Енні. — Усе гаразд, не хвилюйся.  

 Проте її голос прозвучав не надто впевнено. — Ходімо назад, — запропонувала вона. — Там гарніше місце. Доки Джордж із Енні поверталися, довкола них то тут, то там бухали маленькі гейзери, застилаючи все димом, їм обом коти на серці шкребли, але визнати це? Нізащо! Вони просто пішли швидше й уже мало не бігли до свого колишнього місця. А діставшись туди, мовчки пришпилили себе до комети. Тим часом яскрава цятка, що її Джордж помітив раніше, перетворилась на величезну планету з червоними й блакитними смужками. — Це Юпітер, — порушила мовчанку Енні. Тепер вона промовляла пошепки й зовсім не була схожа на самовпевненого хвалька. — Найбільша серед планет — її об’єм удвічі більший за об’єм Сатурна. І більш ніж у тисячу разів — за об’єм Землі. — Юпітер теж має супутники? — запитав Джордж. — Так, — кивнула Енні. — Але не знаю, скільки саме. Попереднього разу я їх не встигла полічити, тому не скажу точно. — Ти справді вже бувала тут раніше? — недовірливо перепитав її Джордж. — Ну звісно! — обурилась Енні. Джордж не знав, вірити їй чи ні. Комета з Енні та Джорджем знову почала падати. Джордж тим часом не зводив погляду з Юпітера. Навіть супроти Сатурна той здавався справжнім велетнем. Коли вони пролітали мимо, Енні показала пальцем на велику червону пляму на поверхні Юпітера. — Он там, — сказала вона, — гігантська буря, яка триває вже сотні років. А може, й довше, не знаю. Вона займає простір, удвічі більший за Землю! Доки комета віддалялась від Юпітера, Джордж спробував полічити його супутники. — Чотири великі, — сказав він. — Що — чотири великі?  

 — Супутники. Юпітер має чотири великі супутники і цілу купу малих. У нього, певно, більше супутників, ніж у Сатурна. — А, ну може, — відповіла Енні, голос її цього разу прозвучав збентежено, — раз ти так кажеш. Джордж захвилювався — щось тут не те: досі Енні ніколи з ним не погоджувалась. Він помітив, що вона присунулась трохи ближче до нього, а тоді мовчки взяла його за руку. Довкола них із кам’янистої поверхні раз у раз бухкали нові струмені газу й пилу, здіймаючи за собою хмарки. Над усією кометою висів легкий туман. — З тобою все добре? — запитав він. Джордж відчував — щось явно не так: Енні не могла просто узяти й перестати хвалитись і дошкуляти. — Джордже, я... — почала Енні, аж раптом позаду них у комету влетіла здоровецька брила, струснувши поверхню під їхніми ногами, мов землетрус, і здійнявши велетенську хмару з пилу й льоду. Глянувши вгору, Джордж та Енні побачили сотні каменів, що летіли до них на великій швидкості. А сховатися не було де! — Астероїди! — закричала Енні. — Ми потрапили під астероїдний дощ!  

 [8]  Розділ чотирнадцятий
 

 

 Що нам робити??? — зарепетував Джордж. — Нічого! — крикнула Енні. — Ми тут нічого не вдіємо! Вважай, щоб тебе не розчавило! Я скажу Космосові, аби забрав нас назад! Комета із шаленою швидкістю мчала крізь потік астероїдів. Здоровенна брила поцілила за кілька метрів від них, сипнувши на їхні скафандри й шоломи жменю дрібних уламків. Через голосовий передавач у шоломі Джордж почув, як Енні заверещала. Та раптом крик дівчинки обірвався — усе стихло, наче хтось вимкнув радіо. Джордж заговорив до Енні через передавач, але вона, здавалось, його не чула. Хлопець обернувся — Енні явно щось казала йому крізь скляний космічний шолом, але її слів не було чути. Джордж щодуху прокричав: «Енні! Забери нас додому! Забери нас додому! » Та все марно. Він побачив, що маленьку антену на її шоломі переламало навпіл. Ось чому вона його не чує! Невже із Космосом теж не вийде зв’язатися?  

 Міцно вхопившись за Джорджа, Енні хитала головою то туди, то сюди. Вона з усіх сил намагалася вийти за зв’язок із Космосом, щоб той забрав їх звідти, але комп’ютер не відповідав. Сталось те, чого Джордж найбільше боявся: каменюччя, що падало на них із космосу, пошкодило пристрій, який з’єднував Енні з ним і комп’ютером. Вони застрягли на кометі, летіли крізь астероїдний дощ і не мали нікого, хто б їх порятував. Джордж хотів самотужки викликати Космоса, але не знав, як це зробити і чи в нього взагалі є для цього потрібне пристосування. Відповіді він не отримав. Енні й Джордж трималися одне за одного, міцно заплющивши очі. Несподівано астероїдний дощ затих — так само раптово, як і розпочався. Ще хвилину тому кам’яні брили гупали з усіх боків, а тепер комета вилетіла по той бік шторму. Роззирнувшись довкола, Джордж та Енні зрозуміли, як їм пощастило звідтіля втекти. Камені вишикувались у довжелезну лінію, що простягалась немовби через весь космос. Великі брили стриміли врозсип то тут, то там уздовж траєкторії комети. Там, де вона промчала, уламки були значно менші, проте тіснилися один до одного.  

 Однак небезпека не відступала. По всій поверхні комети шугали струмені газу. Один із них міг от-от вирватися просто в них під ногами. Небо застилав туман від вибухів — розгледіти можна було хіба що Сонце й бліду блакитну цятку, що поволі більшала. Джордж обернувся до Енні й тицьнув на блакитну плямку попереду. Дівча кивнуло головою й спробувало «накреслити» пальцем потрібне слово в повітрі. Джордж розібрав лише першу літеру — «З». Підлетівши ближче, комета дещо змінила свій курс, і хлопець збагнув, що мала на увазі Енні. Літера «З» — Земля! Крихітна цятка — планета Земля. Така малесенька супроти інших планет і така гарна! Його рідна планета, рідний дім! Джордж понад усе на світі прагнув тієї ж миті там опинитися. Рукою у космічній рукавиці він написав у повітрі «Космос». Однак Енні тільки похитала головою й накреслила слово «Ні».  

 Тим часом ситуація, в якій опинилися Енні й Джордж на кометі, з кожною секундою погіршувалась. По всій поверхні шугали сотні фонтанів із газу й пилу. Двійко знедолених космічних мандрівників тулилися одне до одного, не уявляючи, як їм вибратися з халепи, в яку вони потрапили. «Принаймні я побачив Землю з космосу», — спало на думку Джорджеві. От якби розповісти всім знайомим, яка Земля крихітна й тендітна порівняно з іншими планетами! Тільки про повернення додому можна було й не мріяти. Туман із пилу й газу був такий густий, що затулив собою блакитну планету. Як Космос міг покинути їх ось так у біді? Щойно Джордж уявив, що ця думка, мабуть, остання в його житті, як біля них зненацька з’явився яскраво освітлений портал. Звідти вийшов чоловік у скафандрі, відчепив їх від комети, підняв і шпурнув крізь відчинені двері. А вже за мить Енні, а за нею і Джордж гупнулися на підлогу Ерікової бібліотеки. Їхній рятівник, грюкнувши дверима, зайшов услід за ними. Знявши космічний шолом і розлючено глянувши на Джорджа й Енні, які лежали, розкинувши руки й ноги, на підлозі, Ерік закричав: — Що ви собі таке придумали, га?! Що це за витівки?!  

  Розділ п’ятнадцятий
 

 

 Що ви собі таке придумали, га?! Що це за витівки?! Ерік був злий, як пантера, — Джорджеві аж захотілося повернутись на комету, яка стрімголов мчала до самісінького Сонця. — Ем-м-м, нас не було на Землі, — пробелькотіла Енні, намагаючись скинути з себе скафандр. — Я це вже чув! — Джордж помилявся, коли думав, що Ерік страх який злий — тепер той аж кипів від люті: здавалось, ще мить — і розірветься, а з його вух бухнуть струмені пари, схожі на ті фонтани на поверхні комети. — Іди в свою кімнату! — сказав Ерік. — Я поговорю з тобою пізніше. — Але ж тату-у-у-у... — заскиглила Енні. Та від розлюченого погляду Еріка навіть вона замовкла. Зняла важкі космічні черевики, вибралася зі скафандра й блискавкою вилетіла з бібліотеки. — Бувай, Джордже! — пробурмотіла дівчина, пробігаючи повз. — А ти... — голос Еріка прозвучав так загрозливо, що Джорджеві аж кров у жилах застигла. Проте він тут же побачив, що Ерік звертається не до нього. Той нахилився над Космосом, розгнівано вдивляючись в екран комп’ютера. — Господарю, — карбовано мовив Космос механічним голосом. — Я всього лиш покірна машина і виконую дані мені вказівки.  

 — Не сміши! — рявкнув Ерік. — Ти — найпотужніший у світі комп’ютер! І дозволив двом дітлахам самим блукати відкритим космосом! Хтозна, що могло б трапитися, якби я прийшов додому пізніше! Ти міг — ні, ти мав! — зупинити їх. — Ой лишенько, мені зараз буде зле, — відповів Космос, а його екран зненацька побілів. Ерік обхопив голову руками й заходйв туди-сюди по кімнаті.  

 — Не можу в це повірити! — пробурмотав він сам до себе й голосно застогнав. — Жахливо, просто жахливо! Це катастрофа! — Мені дуже прикро, — боязко сказав Джордж. Ерік зараз же обернувся й пронизливо на нього глянув. — Я довіряв тобі, Джордже, — промовив він. — Якби я знав, що як тільки вийду за двері, ти ось так тишком-нишком прослизнеш у позаземний простір, то нізащо не показав би тобі Космоса. Ще й потягнув за собою малу дитину! Та ти й уявлення не маєш, як там небезпечно! Джордж ледь не закричав — це несправедливо! Він ні в чому не винен — то Енні штовхнула його через портал у космос. Але хлопець промовчав. Енні й без його пояснень було непереливки. — У космосі трапляється таке, про що ти й гадки не маєш, — продовжував Ерік. — Незвичайне, захопливе, величезне, дивовижне... І до того ж — небезпечне. Страх яке небезпечне! Я збирався тобі розповісти про це, але тепер... — похитав він головою, — я ліпше проведу тебе додому. А тоді Ерік сказав найжахливіше: «Мені треба сказати два слова твоїм батькам». Згодом Джордж дізнався, що батькам Ерік сказав не два слова, а цілий десяток, так що ті були вельми засмучені поведінкою сина. Їм було дуже образливо, що попри всі їхні добрі наміри виховати у хлопцеві любов до природи та ненависть до технологій, Джорджа зловили на гарячому, коли він щось клацав на комп’ютері в будинку Еріка. На дуже цінному комп’ютері, з яким треба поводитись обачно. Ба більше — дітям до нього взагалі заборонено торкатися. І це ще не все: Джордж вигадав якусь гру (яку саме, Ерік до ладу не пояснив) і втягнув у неї Енні. І гра та була дуже небезпечна й безглузда. Скінчилось усе тим, що обох дітлахів закрили вдома й заборонили бавитися разом упродовж цілого місяця.  

 — Ну й добре! — сказав Джордж, коли почув від батька про своє покарання. Тієї миті він хотів більше ніколи в житті не бачити Енні. Вона й так завдала йому чимало клопоту, а винним усе одно виявився Джордж. — Крім того, — додав батько, який, із довгою кошлатою бородою і в колючій, власноруч пошитій сорочці, здавався ще сердитішим і дошкульнішим, — Ерік пообіцяв мені відтепер замикати свій комп’ютер у шафі, щоб ви ніяк не могли до нього дістатися. — Ні-і-і-і! — заверещав Джордж. — Він не зможе цього зробити! — Зможе, ще й як! — строго відповів батько. —І обов’язково зробить. — Але ж Космосу буде дуже самотньо! — сказав Джордж. З горя він сам не зрозумів, яку дурницю ляпнув. — Сину, — насторожено сказав батько, — ти ж розумієш, що ми говоримо про комп’ютер, а не про живу істоту, правда? Комп’ютери не можуть почуватися самотніми — вони не мають ніяких почуттів. — Цей має! — вигукнув Джордж. — Ой-ой, — зітхнув батько, — якщо техніка так на тебе вплинула, то я бачу, ми мали таки рацію, коли тримали тебе подалі від неї. Зі злості через те, що дорослі завжди все перекручують, аби тільки вийшло по-їхньому, Джордж заскреготав зубами й поплівся сходами до своєї кімнати. Світ нараз видався йому страшенно нудним місцем. • • •

 Джордж знав, що сумуватиме за Космосом, але зовсім не підозрював, що Енні йому теж бракуватиме. Спочатку він радів, що йому заборонили з нею бачитись: добре, коли покарання не дає тобі робити щось, до чого в тебе й так серце не лежить. Та минуло трохи часу — і Джордж уже виглядав, чи не майнули за вікном, бува, її золотисті кучерики. Він переконував себе, що йому просто нудно. Джорджа замкнули в хаті, тож він не міг зустрітися з кимось із друзів, а вдома не було ніяких цікавих занять — мама просила його потріпати килимок зі спальні, а тато намагався зацікавити сина саморобним електрогенератором. Джордж вдавав, наче йому цікаво, хоч насправді було навпаки.  

 У його похмурому житті була єдина яскрава зірка — шкільне оголошення про те, що незабаром проводитимуть конкурс на найкращу наукову презентацію. Переможець отримає комп’ютер! Джордж марив про перемогу. Він годинами складав промову про дива Всесвіту й малював планети, які побачив, мандруючи верхи на кометі. Та хоч як хлопець старався, слова розбігалися від нього навсібіч. Нічого не виходило. Урешті-решт Джордж сердито пожбурив ручку — тепер він до кінця життя знемагатиме від нудьги! • • •

 Та за якийсь час нарешті трапилося щось цікаве.  

 Одного сірого осіннього пообіддя наприкінці жовтня — найнуднішого місяця в його житті, якому, здавалось, ніколи не буде кінця! — Джордж никав подвір’ям, коли раптом помітив дещо незвичайне. Крізь круглу дірочку в паркані він угледів щось ясно-блакитне. Хлопець підійшов і припав оком до дірки. Він почув, як по той бік щось запищало. — Джордже! — сказав знайомий голос. З того боку на нього дивилась Енні. — Нам не можна розмовляти, — прошепотів Джордж через дірку в паркані. — Я знаю! — відповіло дівча. — Але мені так нудно! — Тобі нудно? Таж ти маєш Космоса! — Ні, не маю, — відказала Енні. — Тато закрив його, щоб я більше не могла на ньому клацати. Вона шморгнула носом. — Мені навіть заборонили святкувати Гелловін сьогодні ввечері. — Мені теж, — сказав Джордж. — А я маю такий гарний костюм відьмочки, — зітхнула Енні. — Моя мама пече гарбузовий пиріг, — засмучено сказав Джордж. — Як завжди, несмачний. А коли він спечеться, мені доведеться піти на кухню і з’їсти шматок. — Гарбузовий пиріг... — зажурено повторила Енні. — Звучить смачно! То, може, віддаси мені свій шматок, якщо ти не хочеш його їсти? — Я б віддав, але ж тобі не можна заходити до мене на кухню. Після того, що сталось... коли ми востаннє бавились разом. — Мені дуже шкода, — сказала Енні. — За ту мандрівку на кометі, астероїди, струмені газу й за те, що мій тато на тебе розсердився. Словом, за все. Я не хотіла, щоб так сталось. Джордж промовчав. Колись він гадав, що, зустрівшись з Енні, скаже все, що про неї думає, але тепер йому не хотілось нічого казати. — Ох, — пхикнула Енні. Джорджеві почулось, що по той бік паркану хтось плаче. — Енні! — гукнув він тихенько. — Енні? Хтось голосно висякав носа. Він побіг попри паркан. Тато почав, було, латати дірку, яку Фредді проламав до Сусідського Саду, але його хтось покликав, і він так і не закінчив свою роботу. В паркані досі зяяла така діра, що крізь неї якраз міг протиснутися хтось невисокий на зріст. — Енні! — Джордж устромив голову в дірку. Він побачив дівчинку по той бік огорожі — вона витирала рукавом носа й терла очі. Вбрана у звичайний одяг, Енні більше не була схожа на чудернацьку казкову істоту чи космічного прибульця. Перед ним була просто самотня дівчинка. Джорджеві стало її шкода.  

 — Ходи сюди! — гукнув він. — Пролазь через паркан! Ми можемо заховатись у загорожі, де живе Фредді. — Я думала, ти мене ненавидиш! — сказала Енні, протискуючись крізь дірку в паркані. — За те, що... — Ет, — махнув рукою Джордж, наче взагалі про це не думав. І поважно додав: — Якби я був малою дитиною, то, може, і образився б на тебе. Але ж я вже не маленький. — Ох, — зітхнула заплакана Енні. — То ми знову друзі? — Тільки якщо ти пролізеш через паркан, — вирішив подразнити її Джордж.  

 — А твій тато? — завагалась Енні. — Він, мабуть, знову розізлиться? — Його нема вдома, — сказав Джордж. — І повернеться нескоро. Правду кажучи, того ранку Джордж радів, що йому заборонено виходити з дому. Часом у суботу батько ходив на марші протесту проти глобального потепління і брав Джорджа із собою. Коли хлопець був меншим, він обожнював демонстрації: круто було йти через цілий центр міста з плакатом у руках, вигукуючи гасла. Захисники довкілля — люди веселі й, бувало, носили малого Джорджа на плечах і пригощали гарячим домашнім супом. Але тепер, підрісши, хлопець трохи соромився ходити туди. Тому коли вранці тато суворим голосом сказав, що Джордж покараний і замість піти на протест, сидітиме вдома, той лише вдав, наче засмутився, щоб не образити тата. Натомість, залишившись на самоті, полегшено зітхнув.  

 — Давай, Енні, стрибай! — сказав він. Загорожа для кабанчика була місцем, може, й не найтеплішим і найзатишнішим, зате прихованим від очей сердитих дорослих. Джордж думав, що Енні поскаржиться на «аромат» — насправді не аж такий міцний, як усі гадають, — проте вона лише зморщила носа і вмостилася на купі соломи в кутку. Сперши голову на ратички, Фредді, тихенько порохкуючи, спав. — То що, скінчились наші пригоди? — запитав Джордж Енні, сідаючи поруч. — Мабуть, — відповіла Енні, постукуючи кросівками по стіні хліва. — Тато каже, що я зможу знову полетіти у відкритий космос, коли стану зовсім стара — років так у двадцять три. — Двадцять три? Таж ти вже будеш стара баба! — Я знаю, — зітхнула Енні. — Півжиття треба чекати. Добре, що хоч мама нічого не знає. Вона б страшенно розлютилась. Я пообіцяла їй, що наглядатиму за татом, аби він не накоїв дурниць. — А де твоя мама, до речі? — запитав Джордж. — Моя мама, — відповіла Енні, струснувши головою — цей жест був Джорджеві добре знайомий, — танцює у балеті «Лебедине озеро» у Большому театрі в Москві. Сонний Фредді голосно хрюкнув. — Неправда, — сказав Джордж. — Навіть Фредді знає, що це не так. — Ну добре, — визнала Енні. — Вона доглядає хвору бабцю. — Тоді чому ти відразу цього не сказала? — Бо вигадати щось інше — цікавіше. Але про космос я не збрехала, правда ж? — Правда, — сказав Джордж. — Усе було супер, от тільки... — замовк він на півслові. — Що? — запитала Енні, намотуючи на пальця соломинку. — Навіщо твій тато туди мандрує? І навіщо йому Космос? — Тому що він хоче знайти нову планету у Всесвіті.  

 — Яку нову планету? — запитав Джордж. — Особливу. Таку, де могли б жити люди. Наприклад, коли на Землі стане надто спекотно. — Ого! І він уже її знайшов? — Ще ні, — відповіла Енні. — Але наполегливо шукає, по всіх галактиках у Всесвіті. І не зупиниться, поки не знайде. — Дивовижно. От якби і я мав комп’ютер, з яким міг би мандрувати цілим Всесвітом! Та й узагалі, якби в мене був хоч якийсь комп’ютер!.. — А що, в тебе його й досі нема? — здивувалась Енні. — Чому? — Я збираю гроші на нього, але поки назбираю, півжиття мине. — От халепа!.. — Тому я хочу взяти участь у науковому конкурсі, — сказав Джордж. — Переможець отримає першокласний комп’ютер! — А що за конкурс? — Наукових презентацій. Треба підготувати виступ на певну тему. І хто виступить найкраще — виграє комп’ютер. У конкурсі бере участь багато шкіл. — А, я вже знаю! — пожвавішала Енні. — Я їду на конкурс зі своїм класом. Це наступного тижня, правда? Той весь тиждень я житиму в бабці, але ми побачимось на конкурсі. — Ти теж береш участь? — запитав Джордж, розхвилювавшись, що Енні — з її цікавим життям, науковими знаннями та бурхливою уявою — підготує таку класну презентацію, що його виступ буде порівняно з нею таким привабливим, як холодна рисова запіканка. — Та ні, звісно! — відказала Енні. — Навіщо мені якийсь дурнуватий комп’ютер? От якби переможцю обіцяли балетні черевички — то вже інша справа... А про що ти розповідатимеш? — Ну, я намагався підготувати щось про Сонячну систему, — сором’язливо відповів Джордж. — Але, по-моєму, вийшло поганенько. Я мало що про неї знаю. — Неправда, — заперечила Енні. — Ти знаєш про неї набагато більше, ніж будь-хто з учнів у твоїй школі. Ти на власні очі бачив деякі об’єкти Сонячної системи в космосі — Сатурн, Юпітер, астероїди і навіть Землю! — А якщо я все наплутаю? — То, може, попроси мого тата перевірити твою презентацію? — запропонувала Енні. — Він на мене дуже злий, — засмучено відповів хлопець. — І не захоче мені допомогти. — Я попрошу його ввечері, — рішуче відповіла Енні. — А ти підійдеш до нього в понеділок після уроків і запитаєш все, що треба. Тієї миті хтось легенько постукав. Двері до хліва широко розчинились — дітлахи завмерли на місці. — Є хто живий? — почувся приємний голос. — Моя мама! — Джордж ледь чутно прошепотів Енні. — О ні! — прошепотіла вона у відповідь. — Пригостити чи щось страшне вчудити? — запитала мама Джорджа.  



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.