Драматургія

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 7

Драматургія

1896 - “Блакитна троянда”

1903 – “Вавілонський полон”

1904 – “На руїнах”

1905 – “В катакомбах”

1910 – “Руфін і Прісціла”

1911– “Лісова пісня”

· “Contra spem spero”. Світоглядна декларація сильної вольової особистості. Поезія "Contra Spem Spero", назва якої у перекладі з латинської мови означає "без надії сподіваюсь", написана 19-річною Лесею Українкою. Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі - стала на шлях боротьби за перемогу. У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним "осіннім хмарам" вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Ось чому такою зворушливою радістю струменять рядочки з листа до брата (відомого у літературі як Михайло Обачний): "Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати "сізіфовий камінь" догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша: "Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать". Наведена в листі строфа може бути заспівом до всієї поетичної творчості Лесі Українки. Адже письменницька праця - то й справді нелегкий труд ("камінь важкий"). В умовах російського самодержавства, суцільних утисків, заборон і рабської покори (у поезії імперію символічно названо "довгою темною нічкою невидною") то й справді був "сізіфів труд". Тому гора, на яку їй потрібно піднятися, "крута, крем'яная". Та все ж поетеса сповнена мрій і сподівань на краще. Вона готова на "вбогім сухім перелозі" сіяти "барвисті квітки", що символізують волелюбні визвольні ідеї, доглядати і вирощувати їх. Щирість і глибина переживань за результати своєї праці підкреслено словами: "може, квіти зійдуть - і настане ще й для мене весела весна". Наведені рядки поезії "Contra Spem Spero" засвідчують, наскільки воєдино сплелися особисті настрої авторки з усвідомленням свого призначення як митця та загальносуспільними настроями. Цікаво, що свою нелегку працю поетеса бажає виконувати без жодних нарікань на лиху долю, з піснею на устах. Жагучі сльози, що ними вона хоче розтопити "кору льодовую міцну", не позбавляють поезію оптимістичного звучання. Символічним образам, які уособлюють самодержавство ("льодова кора", "крута, крем'яна гора", "темна ніч"), протиставлені ті, що символізують визволення ("барвисті квіти", "весела весна", "зірка провідна"). Дивовижним чином Леся Українка єднає контрастні символи, які спонукають до міркувань про конечну потребу визвольної боротьби. Особливо характерним у цьому плані є образ "зірки провідної, ясної владарки темних ночей". Віру в перемогу світла над темрявою, добра над злом підсилює часто вживане слово "буду". Віра і надія на кращу долю завжди супроводжували її твори. Саме з цього приводу поетеса писала: "Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання кращої долі". Поезія "Contra Spem Spero" є своєрідною програмою дій, це гімн життю і боротьбі. Повставши проти духовної деградації, яку нав'язувала поетесі її фізична недуга, вона виграла свою "весну золоту". А Україна отримала поетесу, що є національною совістю і національною гордістю. СОNТRА SРЕМ SРЕRО! ( Без надії сподіваюсь! (Лат.)) Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! [2 травня 1890 р.]

Головна ідея віршу "Contra spem spero! (Без надії сподіваюсь!)" Головною ідеєю віршу є підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Вона запевняє, що якщо вірити у добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії. Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна утотожнити з Лесею Українкою. Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм. Вірш Лесі Українки Contra spem spero один із кращих не лише у творчості поетеси, а й у світовій літературі. Це своєрідна програма письменниці, її життєве кредо. Хоч пов'язана ця поезія з особистими обставинами життя Лесі Українки, її тяжкою хворобою, вона наснажує мільйони читачів, додає їм сили духу й снаги. Поетеса за допомогою метафори «я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки» говорить про своє бажання прислужитись народові, бути йому корисною. Вона готова «на гору круту, крем'яную» «камінь важкий підіймать», «крізь сльози сміятись» і «без надії таки сподіватись».

Аналіз поезії «Contra spem spero!» 5-ти стопний хорей, чоловіча рима та перехресне римування – особливості побудови твору. У творі наявні такі художні засоби: - Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна. -Метафори: владарка темних ночей; -Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні! геть, думи сумні!.

· “І все-таки до тебе думка лине…” Глибина патріотичного почуття.

Вірш «І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:

О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,— Що сльози там, де навіть крові мало!

Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.

Жанр вірша «І все таки до тебе думка лине» : громадянська лiрика

Тема вірша «І все таки до тебе думка лине»: вiдтворення картин рiдного краю,ностальгiя за Батькiвщиною.

Ідея «І все таки до тебе думка лине»: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.

Проблематика вірша «І все таки до тебе думка лине» : -туга за рiдним краэм -бiль вiд безсилля -готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини

«І все таки до тебе думка лине» художнi засоби: метафори, інверсiя, риторичні звертання(Мій занепащений , нещасний краю!), епітети(занепащений, нещасний край), гіпербола(О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)

«І все таки до тебе думка лине» віршовий розмір Віршовий розмір: пятистопний ямб

Римування: суміжне

Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси. Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу. Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю».

Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.

Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням: Мій занапащений, нещасний краю. Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, жалю гине. Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим.

Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане». Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом. «Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»

Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, -

Що сльози там, де навіть крові мало!

· “To be or not to be?” (“Бути чи не бути?..”). Світоглядний вибір творчої особистості. Творчість – сенс життя митця.

Тема цієї поезії - це відчай ліричної героїні, яка не знає, що їй робити, на яку стежку стати в житті. Вона бачить людей, які важко працюють, орла, що десь удалині кричить, але для себе шлях ще не обрала. Лірична героїня ставить собі питання: бути чи не бути, як Шекспіровський Гамлет колись себе запитував. Перед нею, здавалося б, лише безвихідь, але вибір завжди є. Тому вона просить музу, яка так часто її надихала, допомогти - або дати відповідь на її питання, або забрати з собою. Гамлет так само розмовляв із черепом своїх предків, але відповіді не отримав. Такий результат отримує і героїня: музі байдуже до справ земних - вона творіння неба, сфери духовного, тому вона і покидає героїню, полинувши в небо. Героїня сама повинна вирішувати, як саме її чинити, який шлях обрати. Ми бачимо, що дилогія перед героїнею дуже складна, і навіть виникає співчуття до неї, адже всі мають якийсь сенс у житті, всі знають, заради чого живуть, а вона ні. Але не потрібно здаватися, не потрібно говорити про те, що "не стане в мене сили, вогонь обпалить крила й я впаду", потрібно розібратися в собі, сподіватися на краще - і тоді житя налагодиться. У творі виражений яскравий гуманістичний пафос, віра у людину, у справедливість, у добро. І думки, і серце, з якими вона радиться, як з живими людьми, заспокояться і покажуть шлях, не той темний, де треба "в диких нетрях пробивать дорогу з сокирою в руках і з тонкою пилою, поки який гнилий, великий стовбур впаде й задавить серед хащів темних", а той прекрасний світ, який чекає усіх служниць високого мистецтва, служниць пера, якою і була сама поетеса.

Стій, серце, стій! Не бийся так шалено.

Вгамуйся, думко, не літай так буйно!

Не бий крильми в порожньому просторі.

Ти, музо винозора, не сліпи

Мене вогнем твоїх очей безсмертних!

Дай руку, притули мене до свого лона.

Тобі я віддала усе, що мала,

Подай мені великую пораду.

Дивись: навколо нас великі перелоги,

І дикі пущі, і високі кручі,

І темні, тихі води. Подивись:

Шляхів нема, а тільки де-не-де

Поплутані стежинки йдуть на безвість.

Он люди — мало їх — орють ті перелоги,

Он з пущі ледве чутно стук сокири,

З високих круч луна орлиний клекіт,

Лиш тихі води все стоять мовчазно,

І тільки часом камінь з круч зірветься,

Впаде і кане в темних тихих водах,

Розійдеться і зникне круг тремтячий.

Скажи мені, пораднице надземна,

Куди мені податись у просторі?

Чи маю я здійняти срібло-злото

З своєї ліри і скувати рало,

А струнами сі крила прив'язати,

Щоб тінь не падала на вузьку борозну,

Зайняти постать поряд з тими людьми,

Орати переліг і сіяти, а потім —

А потім ждати жнив, та не для себе?

Чи, може, кинутись туди, у пущу,

І в диких нетрях пробивать дорогу

З сокирою в руках і з тонкою пилою,

Поки який гнилий, великий стовбур

Впаде й задавить серед темних хащів?

Чи, може, злинути орлицею високо,

Геть понад кручі, у простор безмежний,

Вхопити з хмари ясну блискавицю,

Зірвати з зірки золотий вінець

І запалати світлом опівночі?

А що, коли те світло миттю згасне,

Як метеор, і темрява чорніше,

Страшніше здасться, ніж була раніш?

А що, коли не стане в мене сили,

Вогонь обпалить крила, й я впаду,

Неначе камінь, що зірвався з кручі,

Туди, у темні води, в глибину,

В холодну тишу, і недовго буде

Тремтіти круг на площині води?

Мовчиш ти, горда музо! тільки очі

Спалахнули вогнем, барвисті крила

Широким помахом угору здійнялись

І сплеснули... О чарівнице, стій!

Візьми мене з собою, линьмо разом!

· “Хвиля” – зразок пейзажної лірики Лесі Українки.

Леся Українка написала чудовий вірш «Хвиля», де змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, кала мутну. Бурхлива уява поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер.

Ритм вірша нагадує коливання хвиль. Поетеса широко використовує звукопис (асонанс та алітерацію), відтворюючи шум моря. Це один із кращих її мариністичних творів, хоча можна розглядати його і як алегоричну картину людського життя.

Тема вірша «Хвиля» Лесі Українки — опис морського пейзажу, роздуми над майбутньою долею. Приводом до написання цього твору стала поїздка до Євпаторії, де Леся Українка перебувала на лікуванні.

Жанр вірша «Хвиля» Лесі Українки: Вірш належить до пейзажної лірики, зокрема, мариністичної. Ліричним героєм виступає хвиля, котра уособолює у собі мінливість, непостійність.

Головним є образ моря, в котрому постійно відбуваються зміни, щось приходить — щось відходить, баланс і гармонія. «Хвиля» Леся Українка художні засоби: Леся Українка використовує такі художні засоби, як: епітети (хвиля смутна), порівняння (може, буде там покірно,мов рабиня, тихо, вірно), метафори (хвиля йде). Головну ідею вірша «Хвиля» Леся Українка відтворено в останній строфі: Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, знову сили набереться, потім зрине і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне? У творі переважають почуття сумніву, але незаперечної надії у світле майбутнє, вся поезія Лесі Українки пронизана вірою і сподіваннями.

Вірш написаний хореем. Твір справив досить глибоке враження, так як пейзажна тематика є досить близькою. До цієй теми автор звертається у творах «Спогад із Євпаторії», «Тиша морська». У зарубіжній літературі цю тематику можна простежити у віршах Пушкіна «До моря», Жуковського «Море».

Хвиля йде,

вал гуде –

білий, смілий, срібний, дрібний,

нападе

на сухеє баговиння,

на розсипане каміння,

білим пломенем метнеться,

стрепенеться,

скине з себе все, що ясне,

й гасне…

Хвиля смутна,

каламутна,

вже не ясна, вже не біла,

відпливає посумніла,

мов до гробу.

Із плачем до себе горне

баговиння тьмяне, чорне,

мов жалобу.

І зітхає,

і втихає,

рине в море величезне

й чезне…

Чи вона

йде до дна?

Може, буде там покірно,

мов рабиня, тихо, вірно,

колихать малі молюски,

гаптувать прозорі луски,

на коралі класти карби,

вартувати морю скарби,

і слугою

під вагою

там вона довіку стане

й не повстане?

Чи полине

межи сестри, межи милі,

вільні хвилі,

розтечеться, розпливеться,

знову сили набереться,

потім зрине

і гучна,

і бучна,

переможно валом сплесне

і воскресне?

[Євпаторія, 8.07.1908]

· “Стояла я і слухала весну…”.

Вірш сповнений свіжості й тепла прекрасної пори року. Всього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні: Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні.

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.(1895)

· “Все-все покинуть, до тебе полинуть…”.

Входить до циклу «Невільничих поезій».

Жанр: Медетація, в якій автор осмислює недолю свого «занапащеного, нещасного краю» , під’яремне життя в якому викликає і сором, і жаль, і сльзи.

Ідея: О сліз таких вже вилито чимало,-

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі їм вже литись,-

Що слози та, де навіть крові мало … —

Це заклик до дії за визволення рідного краю.

Сльози – ключове слово у поетичному тексті, однак значення щоразу увиразнюється контекстом: лірична героїня ладна «ридати» над лихом України, що перевершує усі бачені насильства, однак «соромиться» сліз , що ллються від безсилля.
Яскравий взірець громадської лірик, цей вірш демонструє «твердий і мужній тон»(М.Зеров), співчуття патріотки до страждань нації реалізується у проповіді високого вчинку в ім’я майбутньої свободи.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.ХІ 1900]

· “Уста говорять: “Він навіки згинув!..”

Вірш Лесі Українки «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні.

Тема: згадки про втрачене кохання, страждання поетеси.

Ідея «Уста говорять: Він навіки згинув!»: по при смерть, любов все таки залишаеться жити у серці.

Головна думка «Уста говорять: Він навіки згинув!: А серце каже: «Ні, він не покинув!».

Жанр «Уста говорять: Він навіки згинув!»: інтимна лірика.

Художні засоби «Уста говорять: Він навіки згинув!»: епітети: струна якась тремтяча, любая розмова, важкі, ворожії сновиддя.

метафори: серце каже, поцілунок на устах озветься, безодні мрій таємні, душу опановують примари, голос твій бринить, співа з журбою, сон мені склепить помалу вії.

порівняння: тремтить-бринить, немов сльоза гаряча. риторичні запитання: Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

оклики: «Тебе нема, але я все з тобою!».

епіфора: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

символи: квіти — уособлення кохання. Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам’ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо ЇЇ почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»-почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.

Вірш Лесі Українки «Уста говорять: «Він навіки згинув!» належить до інтимної лірики, містить у собі автобіографічні мотиви. Лірична героїня (а з нею і поетеса) пережила втрату коханої людини, бона не може її забути, тому їй здається, що коханий увесь час поряд, підтримує її. У піснях, у мріях героїня хоче забути муку, бо він — все одно завжди поруч.

Усі говорять: “він навіки згинув!” А серце каже: “ні, він не покинув!” Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискає дружньо руку, Чи любая розмова з ким ведеться, Чи поцілунок на устах озветься, Струна бринить лагідною луною: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Чи я спущусь в безодні мрій таємні, Де постаті леліють ясні й темні, Незнані й знані, і наводять чари, І душу опановують примари, А голос твій бринить, співа з журбою: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” Чи сон мені склепить помалу вії, Покриє очі, втомлені від мрії, Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя, Бринить тужливо з дивною журбою: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” І кожний раз, як стане він бриніти, Тремтять в моєму серці тії квіти, Що ти не міг їх за життя зірвати, Що ти не хтів їх у труну сховати, Тремтять і промовляють враз зо мною: “Тебе нема, але я все з тобою!”

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Завдання:

1.Написати конспект поданого матеріалу.

2.Вивчити напам’ятьвірш Л. Українки «СОNТRА SРЕМ SРЕRО!»

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 67