Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





забезпечити одержання дитиною повної загальної серед­ньої освіти; 10 страница



У структурі договірного режиму майна подружжя договір відіграє ключову роль. Однак не кожний подружній договір тяг­не за собою виникнення договірного режиму, а тільки той, яким встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які мають характер, відмінний від установлених у законі, тобто в зміні за­конного режиму майна подружжя для максимального пристосу­вання цього режиму до потреб подружжя. Якщо ж подружжя не змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені для всіх суб'єктів, то вони продовжують залишатися в рамках закон­ного режиму майна. Таким чином, договірний режим — це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкрет­ного подружжя.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчужен­ня одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї част­ки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усьо­го майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92-103 СК).

Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) до­говори щодо майна подружжя та б) договори про надання утри­мання одному з них. До першої групи належать договори, які ук­ладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (до-

1 Никитина В. П. Имущество супругов. — Саратов, 1975. — С. 58.

2 Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1996. — С. 99.

 

говори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які уклада­ються стосовно надання утримання одному з подружжя.

Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір. По-перше, цей договір має найбільш комплексний харак­тер і може вміщувати різноманітні умови, які стосуються майна подружжя або надання утримання одному з них. По-друге, шлюб­ний договір, на відміну від усіх інших договорів, може укладати­ся стосовно майбутнього майна подружжя, тобто того майна, яке тільки буде набуте сторонами за час шлюбу. По-третє, суб'єктами шлюбного договору може бути не тільки подружжя, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

 

§ 6. Шлюбний договір

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну спе­цифіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладен­ня та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні ци­вільно-правові конструкції договірного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо­би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть вклю­чатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, З ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відно­сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль­турних та мовних пріоритетів тощо.

2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав ди­тини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповід­ної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі ук­ласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на прожи­вання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх норматив­ного закріплення — в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

3. Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне ста­новище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке ста­новище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розір­вання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «над­звичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовле­ності завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафік­сований в договорі розподіл спільного майна найбільш справед­ливо віддзеркалює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно»1. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому СК України окреслено три основних види майно­вих відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сто­рони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий ре­жим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).

1 Ершова Н. М. Вопросн семьи в гражданском праве. — М., 1977. — С. 82—83.


 

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна

подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не пе­редбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домови­тися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кож­ного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом ре­гулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного дого­вору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст. 98 СК). У даному разі йдеть­ся не про перехід права власності на житлове приміщення від од­ного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому при­міщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розір­вання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домо­витися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про на­дання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з под­ружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК). Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність зміни його умов. У СК закріп­лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одно­стороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч. 2 ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв'язку з тим, що шлюбний договір підля­гає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Новий СК передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. З ст. 100 СК). Треба вважати, що це можливо у виключних випадках, якщо цього вимагають інтереси одного з подружжя, інтереси непов­нолітніх або непрацездатних повнолітніх дітей, які мають особ­ливе значення.

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, яку закріп­лено в новому СК, є введення поряд із поняттям «розірвання шлюбного договору» такого терміна, як «відмова від шлюбного договору». Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збе­реженні правових наслідків, які виникли під час його дії (в цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору не­дійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час, як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 СК).

Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу пев­них підстав може бути визнаний недійсним. Підставами для цьо­го є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст.103 СК шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

Підсумовуючи вказане, можна виділити такі основні підстави визнання шлюбного договору недійсним:

1) порушення нотарі­альної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника;

2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності);

3) зменшення об­сягу прав дитини, які встановлені СК України;

4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матері


альне становище;

5) укладення договору під впливом обману, на­сильства;

6) помилка однієї зі сторін договору;

7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до­говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків под­ружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування неза­лежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість пер­шого другому.

 

§ 7. Права та обов'язки подружжя щодо утримання

 

Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 СК). Вирішення питання щодо конкретних спо­собів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Ра­зом із тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання. Новий СК містить три групи правових норм, які визначають умови та порядок реалізації права подружжя на утримання: І — норми, які визначають загальні умови надання утримання одному з подруж­жя (статті 75—83 СК); II — норми, що встановлюють право дру­жини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини (статті 84—88 СК); III — нор­ми, що визначають право на утримання того з подружжя, із яким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

І. У першу чергу законодавство встановлює загальні правила щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності пев­них підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність од­ного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нуж­денність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.

Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пен­сійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом І, II чи III групи (ч. З ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі, то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із под­ружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, вста­новленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров'я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі ро­зірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК).

Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розір­вали шлюб (ст. 76 СК). Суд визначає розмір аліментів, які нада­ються одному з подружжя (колишньому подружжю). При цьому він враховує різні обставини, що мають істотне значення: мож­ливість одержання цією особою утримання від своїх повнолітніх дітей або батьків, умови виникнення непрацездатності, майновий стан платника аліментів тощо. За рішенням суду аліменти при­суджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (ч. 2 ст. 77 СК). Вони визначаються у частці від заробітку (дохо­ду) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 80 СК). У житті можуть виникнути обставини, які не існували на момент визначення судом розміру аліментів: хвороба платника аліментів, виникнення у нього обов'язку утримувати інших членів сім'ї тощо. Законодавство враховує таку можливість. Згідно з ч. З ст. 80 СК розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом зменшений або збільшений за рішенням суду за позовною зая­вою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього ма­теріального і (або) сімейного стану.

Законодавство встановлює випадки, за яких одному з подруж­жя не буде надаватися утримання. За новим СК це можливо, коли: один із подружжя не має права на утримання (ч. 5 ст. 75 СК); право одного з подружжя на утримання припиняється (ст. 82 СК); один із подружжя позбавляється права на утримання за рішенням суду (ст. 83 СК).

У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв'язку з цим не виникає потреби в позбавленні його цього права. В першу чергу це пра­вило враховує випадки, коли один із подружжя негідно пово­дився у шлюбних відносинах (зловживав алкогольними напоя­ми або наркотичними речовинами, влаштовував сімейні сварки, вчиняв протиправні дії, які потребували втручання органів мі­ліції тощо). Права на утримання за новим СК не має також той з подружжя, який утратив працездатність внаслідок скоєння умис­ного злочину.

Право одного з подружжя на утримання може бути припине­не (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після на­стання обставин, які передбачені законом. Припинення права од­ного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з под­ружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допо­моги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. На­приклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов'язку він має надати суду відповідні докази.

За рішенням суду один із подружжя може також бути позбав­лений права на утримання або його право може бути обме­жено строком. Це можливо у випадках, передбачених ч. 1 ст. 83 СК (подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність або тяжка хвороба одного з подружжя була при­хована при реєстрації шлюбу тощо).

II.СК передбачає спеціальні правила щодо утримання одного з подружжя у разі проживання з ним дитини. У цьому випадку потреба в матеріальній допомозі пов'язана з тим, що один із под­ружжя опікується дитиною, у зв'язку з чим його можливість дія­ти на ринку праці є певною мірою обмеженою. З урахуванням тен­дерних особливостей кожного з подружжя СК містить два прави­ла, які встановлюють: а) право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини (статті 84, 85 СК); б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини (статті 86, 87 СК).

Дружина має право на утримання за наявності таких умов: 1) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла З років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) чоловік — батько дитини може надавати матері­альну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує ма­леньку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матері­альній допомозі. Вирішення питання не залежить також від її пра­цездатності. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.

Чоловік зобов'язаний утримувати дружину, з якою проживає дитина, тільки у разі, якщо він є батьком цієї дитини. Право дру­жини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду ви­ключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попе­редній час поверненню не підлягають.

Не тільки дружина, а й чоловік мають право на утримання у разі здійснення ним опіки над малолітньою дитиною (ст. 86 СК). Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) із чоловіком проживає дитина, яка не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку — шести років; 2) дружина — мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною. Сімейний кодекс (ч. 1 ст. 87) пе­редбачає дві підстави припинення права на утримання: якщо ди­тина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов'язку утримувати свого чо­ловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

III. Спеціальні умови надання утримання одному з подружжя пов'язані з фактом проживання з ним дитини-інваліда. Зрозу­міло, що за таких обставин може виникнути багато проблем май­нового та особистого характеру і той з батьків, який опікується дитиною, потребує додаткової підтримки. Умовами надання ут­римання одному з подружжя, згідно зі ст. 88 СК є: а) проживання з одним із подружжя дитини-інваліда, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду й опікування нею; б) здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу.

Важливою особливістю права на утримання у цьому разі є те, що воно не обмежене строком. Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання триває протягом усього часу проживання батька або матері з дитиною-інвалідом. Розмір аліментів визначається за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) другого з под­ружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Вирішуючи це питання, суд виходить із необхідності найбільшого забезпечення інтересів дитини.

Права та обов'язки подружжя з утримання можуть виникати не тільки із закону, а й встановлюватися договором. Новий СК безпосередньо називає два види договорів подружжя, які пов'я­зані з їх взаємним утриманням: а) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); б) договір про припинення права на утри­мання взамін набуття права власності на нерухоме майно або одер­жання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

У першому випадку сторони вправі визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. При цьому вони можуть відійти від положень сімейного законодавства і на власний розсуд визначи­ти свої права та обов'язки, наприклад, не пов'язувати виникнен­ня права на аліменти з непрацездатністю одного з подружжя. Сто­рони в договорі можуть визначити форму надання утримання (грошова або натуральна), розмір аліментів, порядок їх сплати тощо. Договір подружжя про надання утримання укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Він має для сторін обов'язковий характер, тому його виконання забезпе­чується певними юридичними засобами. Відповідно до ч. 2 ст. 78 СК стягнення аліментів за договором подружжя може здійсню­ватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, сторонам не треба звертатися до суду, захист їх прав здійснює нотаріус шляхом учинення виконавчого напису на борговому до­кументі (ст. 18 ЦК).

Другий вид договорів подружжя пов'язаний із заміною права на утримання одного з подружжя на певне нерухоме майно (ст. 89 СК). Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Подружжя вправі домовитися і щодо одно­разової сплати суми аліментів. У цьому разі обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної кон­тори до посвідчення договору. Такий порядок повною мірою за­безпечить інтереси одержувача аліментів і зробить неможливим порушення його прав.

Новий СК уперше поширює правила щодо взаємного аліментування подружжя на осіб, які знаходяться у фактичних шлюб­них відносинах (ст. 91 СК). Винятки становлять лише ті умови набуття або припинення права на утримання, які пов'язані з фак­том реєстрації шлюбу. В ч. 1 ст. 91 СК сказано, що право на утри­мання набувають жінка або чоловік, які тривалий час проживали однією сім'єю. Закон не визначає конкретного строку такого про­живання. У разі спору таке питання має вирішуватися судом. Зі змісту ст. 80 СК випливає, що, на відміну від подружжя, після припинення спільного проживання фактичне подружжя втрачає право на утримання. Якщо непрацездатність однієї зі сторін ви­никла після припинення спільного проживання, то вона не може звертатися до суду з вимогою про стягнення аліментів.

Глава 7 Припинення шлюбу

 

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу

 

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в'язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнен­ня інших правовідносин, нових особистих та майнових прав ко­лишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв'яз­ку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу на­далі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджа­ти; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває право щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припинив­ся внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право на визначення своєї частки у спільному майні та право на спадку­вання щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов'язане набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обставини свідчать про важливість визначення питань, які стосуються підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж­жя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потре­бує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отриман­ня свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинен­ня шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста­вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випад­ку, якщо подружжя (один з нього) звернулося до суду із заявою (позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя по­мер. Новий СК України вирішує цю колізію таким чином: якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті (ч. З ст. 104 СК); якщо у день набрання чинності рішен­ням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вва­жається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК).

Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як вид­но з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з под­ружжя — до набрання чинності рішенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому ви­падку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦС щодо смерті особи, а в другому — відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу.

 

§ 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання

 

За життя подружжя шлюб може бути припинено шляхом його розірвання. З урахуванням того, що сім'я є не тільки союзом конк­ретних осіб, а й соціальним інститутом, суспільство й держава за­цікавлені в збереженні сім'ї (ст. 1 СК). Тому припинення шлюбу внаслідок його розірвання відбувається в певних межах під конт­ролем держави і може здійснюватися відповідними державними органами — органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109-110 СК).



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.