Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





забезпечити одержання дитиною повної загальної серед­ньої освіти; 5 страница



1 ГенкинД. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос-во и право. — 1956. — № 9. — С. 82.

2 Ершова Н. М. Развитие советского семейного права // СССР — Австрия: проблемн гражданского и семейного права. — М., 1983. — С. 165—166.

порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності по­дружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютни­ми. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. На­приклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.

Для сімейних правовідносин характерним є їх складний ха­рактер, коли абсолютні та відносні правовідносини дуже тісно пов'язані між собою та існують, так би мовити, паралельно. На­приклад, правовідносини між чоловіком і жінкою щодо їх спільного майна є відносними, бо обидві сторони правовідно­син є чітко визначеними, кожен із подружжя зобов'язаний во­лодіти, користуватися та розпоряджатися спільним майном, не порушуючи прав іншого з подружжя. У той же час щодо усіх тре­тіх осіб подружжя виступає як єдиний власник, управомочена особа, якій протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. У цьому сенсі правовідносини власності подружжя мають абсолют­ний характер.

§ 2. Підстави виникнення, зміни та припинення сімейних правовідносин

Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня­ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обо­в'язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про вза­ємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних право­відносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідно­син, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняють­ся. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімей­них правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Та­ким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.

Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.

1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості на­стання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімей­ному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.

Юридичні дії це такі юридичні факти, які основані на воле­виявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на пра­вомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімей­но-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і склада­ють основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згру­повані за певними ознаками з урахуванням особливостей окре­мих видів правомірних юридичних дій.

Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішен­ня) та б) юридичні вчинки. Юридичні акти безпосередньо спря­мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що ук­ладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків. Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний дер­жавний орган видає адміністративний акт, який є підставою ви­никнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму ок­ремого проживання подружжя тощо.

Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридич­них дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена бать­ківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії

не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійсню­ються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімей­ного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімей­ного права, порушують права та інтереси учасників сімейних пра­вовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).

Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо на­родження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народжен­ня є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, пра­вовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей­них відносин, тощо.

Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк­тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди­тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'я­зані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповіда­ча від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст. 79 СК) тощо.

2. За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.

До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідно­син між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною.

До право-змінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні пра­вовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідно­сини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК).

Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спри­чинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідно­син щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).

3. За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділя­ються на: а) одноразові; б) тривалі. До одноразових можна відне­сти правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер. Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгорта­ються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокре­ма, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.

Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юри­дичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп­лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідне­ності, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи при­пинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо­логічний фактор - фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.

Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'яз­ки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорідними; ті, які мають спільну матір і різних батьків - єдиноутроб­ними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків - зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'я­зує походження від спільного предка.

У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб­то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому сту­пені спорідненості, бо їх пов'язують два народження — народжен­ня брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не бе­реться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо­рідненості, їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.

Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подруж­жя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких ви­падках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя­нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди­тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх не- працездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сес­тер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм на­лежного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надава­ти матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачу­ху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну до­помогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчер­ки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).

4. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні. Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини; наявності якої достатньо для виник­нення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприк­лад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобо­в'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відпо­відного майнового правовідношення подружжя. До простих на­лежать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.

Складний юридичний факт передбачає наявність такої юри­дичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце її проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повер­нута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем прожи­вання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста­вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного

сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цей факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак: а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом її викрадення; б) на цю зміну не було отримано згоди того з батьків, з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про­живання для дитини не створювалася реальна небезпека для її життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.

§ 3. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні осо­бисті та майнові права й обов'язки. Суб'єктивне сімейне пра­во — це гарантована правом і законом міра можливої або дозво­леної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімей­них прав це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та ко­ристуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосе­редньо, тобто фактичними способами. В деяких випадках здій­снення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2,3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійсню­вати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Сімейні права не­дієздатної особи здійснює її опікун. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, пра­во дитини на аліменти може бути здійснене в примусовому порядку шляхом звернення до суду другого з батьків або іншої осо­би в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодек­сом України.

Особливі правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові га­рантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допо­могу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківсь­ких обов'язків.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімей­ного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення та­кого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подруж­жя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для по­збавлення її цього права.

Разом із тим, існують певні особливості сімейних прав, які зу­мовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосуєть­ся сімейних правовідносин за участю неповнолітніх. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це оз­начає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних право­вих підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати вихо­вання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відби­рати дитину тощо. Разом із тим, виховання дитини, яке щодо усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, стосовно самої дитини становить не право, а обов'язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може ви­магати здійснення батьками їх обов'язку щодо виховання. Таким чином, виховання дитини щодо усіх третіх осіб, є правом батьків, а щодо самої дитини — їх обов'язком. Зрозуміло, що за таких об­ставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати пи­тання щодо здійснення або нездійснення свого права на виховання або відмовлятися від нього, бо відмова від виховання є пору­шенням їхнього обов'язку щодо дитини.

Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припи­нені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває пра­ва на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подруж­жя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя пере­бувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в результаті умисного злочину, та в інших випадках, передбачених законом (ст. 83 СК).

Учасники сімейних правовідносин за власною волею вправі припинити свої права. В першу чергу це стосується тих прав, які мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя (за винятками, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове право одного з подружжя припиняється, натомість виникає право влас­ності у другого з подружжя. Відповідно до ч. іст. 190 СК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житло­вий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Сімейні права тісно пов'язані із сімейними обов'язками. Суб'єк­тивний сімейний обов'язок — це вид і міра належної поведінки особи. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними шляхами. Переважно '— шляхом здійснення активних дій: батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утриман­ня другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний за­безпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. Це все приклади активного ви­конання особами своїх сімейних обов'язків. У деяких випадках виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні від

активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином, саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов'язку.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої обов'язки особисто, бо вони є такими, що тісно пов'язані з особою і не мо­жуть бути перекладені на іншу особу (ч. 1 ст. 15 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 15 СК, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється. Це правило стосується дієздатних учасників сімейних правовідно­син — батьків, усиновлювачів, опікунів, патронатних вихователів тощо. У разі визнання такої особи недієздатною, вона не може ви­конувати своїх обов'язків немайнового характеру — виховувати дитину, представляти та захищати її права тощо. Схожі наслідки виникають і в тому разі, якщо особа не визнана в судовому по­рядку недієздатною, але в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або з іншої поважної причини не може виконувати сімей­ний обов'язок. Така особа не визнається такою, що ухиляється від виконання свого обов'язку, і таким чином звільняється від за­стосування наслідків примусового характеру (ч. 3,4 ст. 15 СК).

§ 4. Захист сімейних прав та інтересів

Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суб'єктивне сімейне право на захист — це законодавчо забезпечена можливість упов­новаженої особи використовувати правоохоронні засоби для відновлення свого порушеного права або його визнання. Існують дві основні форми захисту сімейних прав: юрисдикційна та не-юрисдикційна (самозахист).

Юрисдикційна форма захисту— це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учас­ників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист, належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор.

Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповід­но до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасник сімейних відносин має право

на судовий захист. Конкретні способи отримання такого захисту залежать від віку особи, яка його потребує. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду. Захист прав та інтересів малолітніх у першу чергу здійснюють їхні батьки. Вони мають право звертатися до суду як законні пред­ставники дитини без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 154 СК). Це означає, що для представництва інтересів дитини в суді батькам не треба мати рішення органів опіки та піклування, до­віреність або будь-які інші документи, які підтверджують їх пов­новаження. Вони діють на підставі того, що вони є батьками ди­тини. Батьки вправі звертатися за захистом навіть і в тому разі, коли відповідно до закону діти самі мають право звернутися за таким захистом (ч. З ст. 154 СК). Якщо дитина позбавлена бать­ківського піклування та в деяких інших випадках звертатися до суду в її інтересах мають право й інші особи (родичі дитини, які визначені законом, опікун, піклувальник, патронатний вихова­тель, орган опіки та піклування, прокурор).

Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або до­мовленістю (договором) сторін. Відповідно до ч. 2 ст. 18 СК спо­собами захисту сімейних прав та інтересів є: встановлення право-відношення; примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його авалювання; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором. Указаний перелік способів захисту сімейних прав не є вичерпним, тому суд може застосовувати й інші способи (ви­знання права, стягнення неустойки, визнання правочину не­дійсним тощо).

Слід зазначити, що новий СК значно розширює можливості судового захисту сімейних прав і вперше вводить такі традиційні для цивільного права способи захисту, як відшкодування матері­альної шкоди (збитків), моральної шкоди, а також стягнення не­устойки (пені). В сімейно-правовій доктрині завжди вважалося, що один з основних цивільно-правових способів захисту — відшкодування збитків не може застосовуватися для захисту сімейних прав, бо вони за своєю природою не мають відплатного характеру. Останнім часом погляд на це питання зазнав суттєвих змін. Сімейні відносини, і, в першу чергу, майнові, можуть захи­щатися шляхом відшкодування збитків потерпілій особі. Наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку взяття шлюбу. Кожна зі сторін має право відмовитися від нього. В такому ви­падку цілком прийнятним буде вирішення питання щодо відшко­дування другій особі витрат, що їх вона понесла у зв'язку з приго­туванням до реєстрації шлюбу та весілля (ч. З ст. 31 СК). СК упер­ше передбачає і застосування такого захисту майнових прав, як стягнення неустойки (пені). Відповідно до ч. 1 ст. 196 СК при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачу­вати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Передбачено новим СК і можливість відшкодування учасни­кам сімейних відносин моральної шкоди. Це можливо, наприк­лад, у випадку порушення одним із батьків, із яким проживає дитина, встановленого договором порядку здійснення батьківсь­ких прав (ст. 157 СК), у разі самочинної зміни одним із батьків місця проживання дитини всупереч волі іншого з батьків (ст. 162 СК), у випадку невиконання рішення суду щодо участі у вихо­ванні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК) та деяких інших випадках. Перелік підстав, за яких можливе відшкодування моральної шкоди в сімейному праві є виключним1. Такий спосіб захисту сімейних прав є новим для сімейного законодавства. Сімейний кодекс не містить визначен­ня моральної шкоди, порядку та розміру її відшкодування. У зв'яз­ку з цим, є підстави вважати, що для вирішення питання щодо відшкодування моральної шкоди в сімейному праві можуть за­стосовуватися норми ЦК (ст. 23).

Захист сімейних прав здійснюється також органами опіки та піклування2. У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, 2 ст. 19 СК). Участь органу опіки та піклу-

1 Сиротенко С. Є. Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним ко­
дексом України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп.
ред. В. Я. Тацій. - Харків: НЮАУ, 2003. - Вип. 63. - С. 109.

2 Правила опіки та піклування. Затверджено наказом Державного комі­
тету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я Ук­
раїни, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної полі­
тики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Зареєстровано в
Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за № 387/3680.

 

вання є обов'язковою при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з ди­тиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібран­ня дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасу­вання усиновлення та визнання його недійсним (ч. 4 ст. 19 СК). Важливою функцією органів опіки і піклування є захист прав та інтересів дітей при розгляді спорів, пов'язаних з їх вихованням. Наприклад, за заявою матері або батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від ви­конання рішення органу опіки та піклування і продовжує чини­ти перешкоди спілкуванню дитини з другим із батьків, останній має право звернутися до суду з позовом про усунення цих пере­шкод (ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159 СК).



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.