Новина. ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

Новина

Стефаник Василь

«У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він живе, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі».

Після смерті жінки Гриць молився на увесь світ, злими словами згадував жінку покійну і лаяв дівчат, але ті не ображалися — звикли. «їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає як дрібненькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо гарних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають».

«Мерці», — так подумав про них Гриць, спостерігаючи, як їли дівчата. Йому було так жаль дочок, що страждали від голоду, але нічого не міг вдіяти. Тяжка дума гнітила його, мов камінь, він навіть у хаті боявся сидіти, почорнів, очі запали. І ось одного вечора прийшов Гриць додому, нагодував дівчат бараболей і сказав, щоб ті злізали з печі, бо вони йдуть у гості. Потім одягнув дітей і вийшов з ними.

«Йшов довго луками та став на горі. У місячнім світі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку».

Спустилися до ріки. Гриць скреготав зубами, відчував у грудях справжнісінький пекельний вогонь, що піку серце та в голову. Біля самої ріки не витримав і побіг, лишивши старшу дочку. «Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

— Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо—м завинив, та й на шибеницу!»

Старша дочка Ґандзуня, побачивши смерть молодшої, почала просити батька: «Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!

— Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду мелдуватися [ повідомляти про щось, тут зізнаватися]. А ді, оце в стежечко в йди , геть—геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєда хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, аби—сте ви мене переночували. А завтра кажи: може би ви мене де най-мили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч». Ще й дав Гриць їй палицю, щоб відбиватися від собак, якщо нападуть. Не бажає їй зла батько, переймається її долею: «Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки та й знов лиш бідити».

А сам закочує штани, «аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та задеревів.

— Мнє оца і сина і світого духа аминь. Очинаш, іже єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста».

Сини

Стефаник Василь

«Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими». Був він добрим хазяїном, міцним чоловіком. Односельці про нього говорили так: «Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; бригадир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтоді все кричить і на полі, і в селі».

Він справді кричить, сам із собою розмовляє, бо вже ні з ким більше. Була у Максима сім'я, але тепер він залишився сам. Невеселі його думи про те, що він вже старий, що втрачає сили, але гірше за все те, що самотній:

«Та на піч, брє, я ще годен вилізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а святі дивлються на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли». З болем дорікає Максим святим, що «синів нема, стару запорпав у землю...» Єдине, що залишилося йому, — це праця на землі, і він працює завзято, вперто, майже без спочинку, аби тільки не думати про свою самотність.

Він говорить до коней, звертається до сонця, навіть до своєї пораненої ноги: «Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш». Кожна дрібничка навкруги нагадує йому про втрату: сонце, що світило його синам, пташка, за якою ганявся маленьким син Іван. Все це мало сенс: «Так треба було робити. Твій спів і Іванова сопілка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мною, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав насясностев, і вся земля, всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, яку великім кориті».

Згадка про щасливі й безжурні роки ще більше вражає душу Максима, для якого світ спочатку був сповнений поезії, радості. А нині він з розпачем вигукує: «Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!» Адже батько навіть не може на могилу до них сходити, тому й звертається до Бога: «А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них...» Максим ладен звертатися до цілого світу, аби хоч яку вісточку, яку згадку про синів мати. Кликав у світ, сподіваючись на диво.

Може, думав, залишилась у світі бодай кохана котрогось з синів: «Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос...» Але мовчала земля, лише пташки, як завжди весною, усе співали. А старий, обезсилений, приліг до землі і лежав так мовчки. Потім почав лагідно розповідати про синів:

«Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну? А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, — і він справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Відвага й завзятість синівських слів наповнили серце Максима гордістю за сина, і блиск його шаблі засліпив очі: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і його на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».

Дружина Максима, як це почула, то немов закам'яніла, ніби серце материнське чуло біду. Світ для неї відразу потьмянів. Старий згадує: «А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то—м сказав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...»

До пізнього вечора «Максим водив коні по ниві ...замазаний грязюкою, обдертий, кривавий, він неначе западався в землю», бо не хотів повертатися до самотньої хати. Та пізно ввечері, упоравшись з коровами, кіньми та вівцями, прийшов додому. Йому було жаль навіть цю спорожнілу хату, немов живу істоту: «Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...»

Зваривши собі кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і став до молитви: «Ати, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒