Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Розділ 75



       Розділ 75

   

Вдень Настя побувала у Геннадія і збиралася залишитися до ночі, поки її змінить Уля, але син по обіді сказав, що хоче поспати, тож їй нема чого робити і вона може йти додому.

— Добре, — сказала Настя всміхнувшись, — якщо мене женеш, то піду.

— А чому батько не приходить? — спитав син, і Настя на мить завмерла.

— Він приходив, коли тебе оперували, і чекав разом зі мною, — відповіла вона, порпаючись у сумочці.

— Коли ще прийде?

— Напевно, коли проспиться, — зітхнула Настя.

Вона навмисно трохи затрималася, сподіваючись, що син спитає про сестру, але він лише сказав:

— Мамо, йди вже відпочивати.

Настя вийшла з лікарні й біля входу в приймальне відділення побачила, як на великій швидкості примчали мікроавтобус і легковик ополченців. Бойовики були в повному спорядженні, суворі, в касках і бронежилетах, з автоматами напоготові, вони швидко вийшли з машин, побігли в приміщення. Вмить звідти вийшли медпрацівники і почали приймати поранених. «Довоювалися», — подумала Настя і пішла додому.

Ввечері вона за звичкою намагалася додзвонитися знайомим та близьким, але мобільного зв’язку не було в жодного оператора. На щастя, ще працював стаціонарний телефон, і вона змогла трохи поговорити з Ларисою, Ніною та Вадимом. Насилу додзвонилася до чоловіка.

— Май совість, — сказала йому, — на тебе чекає син.

— Буду, — вимовив він, ледь ворочаючи язиком.

— Тільки, будь ласка, не в такому стані, як зараз, — попросила Настя.

— Не вчи мене жити… — почула звичне й агресивне і вимкнула зв’язок.

Настя вийшла на балкон. Небо затягло важкими хмарами, спека спала. Легкий вітерець, уже не суховій, грався її волоссям, пестив обличчя. Поодинокі перехожі поспішали у своїх справах, автівок майже не було, біля площі Перемоги сумували кілька машин таксі. У бік Лисичанська проїхала «Газель» з відкритим верхом. Згори Насті було добре видно, що у ній поруч із мінометом сиділи насуплені озброєні терористи. За ними прослідував цілий автобус бойовиків. У Насті скипіла ненависть і до озброєних людей, і до міномета, від якого несло смертю. Завдячуючи ось таким, зараз десь ллється кров невинних людей і гинуть українські воїни. Одна частина мешканців Донбасу сама покликала війну на свої землі, інша не все зробила, щоб її зупинити, а зараз усі разом не знають, як її здихатися. Війна швидко ввійшла у свої права. Зараз вона вже не лише на лінії фронту, вона проникнула в людські душі, в кожну родину, розсварила близьких людей, вигнала з насиджених місць, змусила покинути нажите роками і податися на чужину, рятуючи життя.

І знову звично загриміло. Місто невміло, незграбно і марно намагалося заглушити звуки війни цокотінням підборів дівчини, яка кудись поспішала, та гуркотом трактора, який у такий час кудись їхав. З одного боку на мить стихало, з іншого гупання від розривів снарядів починало наростати, потім до симфонії війни підключалися гупання з трьох сторін, тільки для її музики не було вдячних слухачів. Потроху почали виглядати з балконів мешканці будинку і тицяти пальцями в різні боки. За годину з сиренами з боку Лисичанська на великій швидкості почали їхати машини, усі вони повертали в бік лікарні.

— Ополченців поранених везуть, — щойно поговоривши по телефону, сказав чоловік з сусіднього балкона.

— Звідки ви знаєте? — спитав інший чоловічий голос. — Зв’язку нема.

— З Лисичанськом можна по «Київстару» поговорити, — пояснив він, — а з Рубіжним — по «Лайфу», а по місту не можна ні з ким зв’язатися.

— Є вбиті на Сиротянських дачах, — сказала жінка.

— І на Кривенькому озері, — додала інша.

— Рибалку якогось убито.

— То нехай сидить вдома, а не рибалить, попереджали, що не можна на річку ходити.

— Воно й вдома сидіти небезпечно.

— І не кажіть!

Стрілянина не вщухала до самої ночі. Настя вслухалася у вибухи, які, здавалося, то наближаються, то віддаляються від міста. Намагалася «піймати» Інтернет, щоб дізнатися новини, але не вдалося. Ще один день скінчився марною надією. Нічого не роблячи, Настя відчувала неймовірну втому. Вечеряти не схотіла, вирішила виспатися і відпочити, тому лягла в ліжко раніше, ніж звичайно. Ще не було й десятої, коли в її кімнаті згасло світло.

  



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.