Розділ 19

Розділ 19

Настя помітила, як останнім часом почала віддалятися від давньої подруги Аліси. У спресованій за стільки років дружбі утворилася невеличка тріщинка, яка повільно, але збільшувалася. Настя намагалася уникати розмов про розбіжності у поглядах, але час від часу вони знову поверталися до неприємних обом бесід. Тріщинка продовжувала розколювати дружбу навпіл, утворюючи між жінками велику прірву.

Настю дратувала пасивність чоловіка, якому, здавалося, було байдуже до всього, що відбувається в країні. Коли у всіх стало звичкою прокидатися вранці і в першу чергу вмикати телевізор на канали новин, Валерій міг спокійно пити каву і не поспішаючи збиратися на роботу. Коли жінка заводила мову про останні події, він невдоволено кривився: «Воно тобі треба? Усе вирішать без нас, втім, як завжди». — «Тобі байдуже, що тут можуть з’явитися бандити? Або російські загарбники?» — обурювалася Настя. — «Та хоч інопланетяни, — відповідав з непорушним спокоєм, — аби мене не чіпали та робота була. Найгірше буде, коли завод зупиниться — ти про це думай, а не переймайся політикою». Казав так і йшов геть, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Свекруха геть з глузду з’їхала, очікуючи приєднання до «братнього російського народу». З Іванною теж було важко про щось говорити. Вона з неприхованим захопленням могла годинами дивитися в Інтернеті відео про блокпости та хлопців зі зброєю в руках. Саме вони викликали у неї інтерес, ніби то були не покидьки, а Робін Гуди чи навіть Рембо. Іноді вдавалося нормально поспілкуватися з сином, але Настя його бачила нечасто. Геннадій то ночував у Оксани, то їздив на замовлення, то Насті випадали зміни, коли син був удома.

На роботі іноді траплялася нагода перекинутися кількома словами з Вадимом, якому, на відміну від її чоловіка, була небайдужа доля країни. Якось так вийшло, що Настя знайшла співбесідника та однодумця у своїй подрузі дитинства та юності Людмилі. Донька Валентини Петрівни посварилася з матір’ю, навіть обізвала її сепаратисткою за її неймовірну любов до Росії та ненависть до «київської хунти». Людмилу цікавила кожна подія на Донбасі, до якого були прикуті всі погляди, тому вона останнім часом часто телефонувала Насті, розпитуючи про деталі. Чим могла похвалитися Настя? Соромно навіть зізнаватися, що живе серед людей, більшість яких ненавидить усе українське. Люда розповіла, що Суми лихоманили протиріччя, поки не анексували Крим. Тоді буря вщухла, бо люди зрозуміли, що одного прекрасного дня також зможуть побачити на своїх вулицях «зелених чоловічків». А більшість сєвєродончан це аж ніяк не лякало. Навпаки, всюди було тільки й чути про те, як у Криму «добавили пенсії, незабаром збільшать зарплати». Ніхто навіть не задумувався, що то не зростання добробуту населення, а недоїдки із барського столу.

Одного разу Людмила запропонувала Насті написати невеличку статтю про останні події.

— Знайшла репортера! — розсміялася Настя. — Я на таке не вчилася.

— А мені не потрібний професійний репортаж, — сказала Люда, — читачі хочуть почути жителя Донбасу.

— Бо Донбас ніхто не чує? — сумно спитала Настя. — Може, й добре, що не чують нормальні люди «нові казки Донбасу».

— Гарна назва! Можливо, розповісти про хибні думки населення?

— Я не політик, не політолог, не економіст. Я теж можу в чомусь помилятися.

— Усі ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цікаво почути розповіді не від політиків, не від влади, а від пересічного громадянина, — захопившись новою ідеєю, емоційно говорила Люда. — Ти можеш підняти рейтинг і тиражі нашої газети. Від тебе потрібна буде невеличка розповідь, і все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобі моя ідея?

— Відверто? Не хочу, щоб моє прізвище світилося на шпальтах газети, — зізналася Настя. — Впевнена, що моєму чоловікові прізвище його дружини в газеті не принесе особливої радості, а мені сварок додасть.

— Тоді давай вкажемо, що автор бажає залишитися невідомим і підписується псевдонімом… Яким? Давай вигадаємо тобі ім’я та прізвище. Вибираємо: Надія, Антоніна, Світлана, Марта, Віра?

— Віра, — сказала Настя, — без віри ніяк, а ось прізвище…

— Які там у вас найпоширеніші? — торохтіла невгамовна подруга.

— Якщо врахувати, що ми будемо вказувати моє справжнє місце проживання, то нехай буде Віра Сєвєродонецька. Можна так?

— Геніально! — радісно скрикнула задоволена подруга. — У цьому щось є! А ще плакалася, що не журналіст! Так і моєю конкуренткою станеш!

Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.

— У тебе син там проїжджає часто, — сказала вона, — розповідав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним їхала і все бачила на власні очі, — порадила Люда, — а надалі будемо писати про Сєвєродонецьк.

Кілька днів Настя ніяк не могла виконати свою обіцянку. Тривожні новини не давали їй спокою. До того ж Іванна досі не розмовляла з братом, а від матері не було жодної звістки. Насті снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то від озброєних людей, то від якоїсь страшної чорної безформної істоти. Відчувала душею, що матері зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпорадність вибивала її з колії, відбирала життєві сили, висмоктувала, мов та страшна чорна істота з її снів. Якби вона могла поплакати, по-жіночому вилити слізьми біль, який накопичувався в душі щодня й тиснув каменем… Але очі ніби висохли, лишивши їй муки. Камінь, який був у грудях, щодня збільшувався і важчав, і цьому неабияк сприяло напруження від численних мітингів, на яких відкрито майоріли прапори чужої держави. І хоча на збіговиська комуністів приходило дедалі менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканців міста, людей розкололи на два табори, на жаль, такі розколи були й серед членів однієї родини.

Дедалі частіше Настя зустрічала в місцях скупчення людей, особливо в магазинах та на зупинках, бабусь, яких ніяк не можна було назвати «божими кульбабками». Зазвичай іще активні, при здоров’ї, вони не лізли за словом у кишеню, просто підходили до кількох жіночок похилого віку й ніби ненароком починали розмову про ціни на продукти, а потім плавно переходили в політичну площину. І тут виявлялося, що винні у всьому «кляті обкурені та обколоті майданівці, які за п’ятдесят гривень у день та за наркотики згубили країну», а «правосєки незабаром прийдуть сюди, щоб захопити мирний і працьовитий Донбас». До «випадкової співрозмовниці» підходили перехожі послухати про «бандерівців, які не хочуть працювати, тому незабаром приїдуть сюди, щоб заселитися у наше житло, бо ми не зможемо оплачувати комунальні платежі і людей викинуть на вулицю». Настя дивувалася, чому таким жахам вірять більше, ніж українським ЗМІ. Вона кілька разів натрапляла на одну й ту саму жінку в різних місцях. Найчастіше та «працювала» у продуктових супермаркетах, зупиняючись біля дорогих продуктів. Було зрозуміло, що такі провокатори кимось непогано фінансуються. Коли Настя вчетверте зіткнулася з нею, то вирішила поговорити. Влаштовувати сварку в магазині не можна, тож Настя дочекалася її надворі.

— Вибачте, — звернулася Настя до жінки, яка горою вивалилася з приміщення, — можна вас на хвилинку?

Жінка зупинилася, посвердлила Настю гострими очицями, насторожилася.

— Що? — спитала доволі грубо, відчувши каверзу.

— Ви так цікаво розповідали про Майдан, — почала Настя.

— Так, — охоче сказала жінка, — там таке творилося! Моєї знайомої донька випадково туди потрапила, побула там день, а наступного дня їй стало зле. Дівчині викликали «швидку», відвезли в лікарню, там зробили аналізи, і ви навіть не можете уявити, що знайшли!

— І що знайшли?

— У крові було три види наркотиків! А дитина там лише чаю попила! Можете уявити, чим накачували там хлопців?! — Жінка жваво жестикулювала, голосно розказуючи і не забуваючи поглядати навколо, сподіваючись зібрати публіку. — Якби ви бачили очі молоді! Вони ж там по три доби не спали! Уявіть, чи може нормальна людина стояти на барикадах стільки часу без відпочинку? Звичайно, ні! Усіх їх напували чаєм з наркотиками, які завезли американці. Це мавпі Обамі вигідно, йому потрібно свої ядерні ракети розмістити на нашій землі, тож американці й спланували Майдан уже давно. Шкода, що наша молодь повелася, — скрушно похитала головою і для надійності витерла носовичком сухі очі.

— Звідки ви все знаєте? — з іронією запитала Настя.

— Та це всі знають! — жваво відповіла жінка. — Ось син моєї знайомої пішов на Майдан, йому за день заплатили п’ятдесят гривень, а він від чаю відмовився, бо сам бачив, як туди насипали білий порошок. Добре, що хлопець одразу зметикував і вчасно втік, а то було б горе.

— Усі ваші байки я вже чула і не раз, кожного разу різні люди розповідають про те, що це трапилося з їх знайомими. Навіщо ви розносите брехню? Хто вам за це платить? За скільки продали свою совість? — Настя пішла в атаку питаннями. — Скількох людей ви вже ввели в оману? Вам ще ніхто не набив пику? Я можу бути першою!

— Ах ти сучка бандерівська! — жінка кинулася на Настю, схопила її за барки. — Я тобі зараз мізки вправлю!

Настя, набагато менша за огрядну жінку, не розгубилася, вхопила її за фарбоване руде волосся.

— Рятуйте! — заволала жінка. — Бендери вбивають пенсіонерку!

На щастя, нагодився охоронець супермаркету, якому не без зусиль вдалося розчепити жінок.

— Не трапляйся на моєму шляху! — кинула розхристана Настя, піднімаючи відірваного від куртки ґудзика. — Іншого разу піймаю — рота зашию!

— Сатана! Йди від мене геть! Ось так, людоньки, бандерівці б’ють простих пенсіонерів! — звернулася жінка до натовпу роззяв. — Будете сидіти склавши руки, то й вам завтра таке буде!

Настя швидко пішла. Вдома вона протерла спиртом сліди від кігтів «нещасної пенсіонерки», зачинилася в кімнаті й написала на одному подиху розповідь про блокпости.

«Блокпост. Це слово ще донедавна можна було зустріти хіба що в спеціальній літературі чи серед військових, а зараз його чути повсюди, — написала вона. — Я б сказала, що це найуживаніше нове слово для цивільного населення. Їду з сином автівкою до Харкова, тож маю нагоду подивитися на цю споруду.

Поблизу Слов’янська здалеку помічаю кілька бетонних плит. Уже ближче бачу, що з них утворений такий собі коридор «змійкою», щоб мав змогу проїхати ним лише один транспортний засіб. До цього він має бути перевірений «захисниками». Навколо багато поліпропіленових мішків. Донедавна вони були поширеним матеріалом для дорожніх валіз, а зараз наповнені піском і мають інше призначення. Втім, вони мене не так цікавлять, я хочу побачити «захисників» народу.

Їх декілька, людей зі зброєю. Один махає рукою у бік автівки, інший одразу вибігає нам назустріч. Уже зблизька бачу, що це хлопець, якому років 16—17, не більше. Він одягнений у камуфляжну куртку, синтетичні брудні спортивні штани, взутий у черевики на пару розмірів більші, у руках нема зброї, але є звичайна дерев’яна палиця. Нею він махає, подаючи знак зупинитися. Наказує вийти з автівки.

Роблю так, як навчає син, бо він уже не раз проїжджав такі місця: не вступати в розмову, відкрито не роздивлятися, вести себе дружньо, виконувати накази і не провокувати. Доки хлопець перевіряє наші паспорти, дивлюся на його палицю і ледь стримую сміх. Звичайна палиця, вирізана зі свіжого дерева, обдерта кора, й нещодавно нанесена чорна фарба смужками на кшталт міліцейської. Перевіряльник дуже близько, і я відчуваю стійкий запах перегару та цибулі. Мимоволі кидаю погляд на бетонну плиту, яка є імпровізованим столом для обіду. Під ним повно порожніх горілчаних пляшок, валяються використані одноразові шприці, серветки, тарілки, об’їдки, ганчірки.

— Куди їдемо? — запитує хлопець, повертаючи мені документи.

— У Харків, — відповідаю, втупивши погляд у землю.

Підводжу погляд і помічаю посмішку на обличчі перевіряльника, нахабну, зверхню, беззубу. Від юнака тхне не лише перегаром, а й потом так, ніби він не мився цілий рік. Звідкілясь вітер доносить запах туалету. Шукаю очима потрібну споруду — ніде нема, але з боку плити, що ліворуч, під кущем купа на купі людського лайна та туалетного паперу.

Поки хлопець «шестачить», оглядаючи салон авто, маю змогу роздивитися інших «захисників». Вони стоять віддалік, теж молоді, неохайні, напідпитку, через плече автомат. Лише збоку, окремо від інших, стоїть дебелий чоловік у балаклаві, бронежилеті, касці. Навіть нефахівець може в ньому відразу впізнати військового. Це помітно по тому, як упевнено він тримає напоготові автомат, ноги на ширині плечей, спортивна статура, жодного зайвого руху. Після перевірки нам дозволяють рушити далі. Компанія молодиків зі зброєю стоїть до нас спиною. Вони про щось розмовляють, голосно регочуть, лише людина в масці тримає нас під своїм контролем. Уже за п’ять-десять кілометрів нас зупиняє міліцейський патруль. Вони у повній боєготовності, непогане спорядження, у них також автомати напоготові. Нас знову перевіряють, і ми їдемо далі.

— Не розумію, — кажу синові, — чому така кількість правоохоронців з такою зброєю, в бронежилетах, не може знищити блокпост тих шмаркачів. Під’їхали, полосонули з вікон автівки автоматами — і все!

На зворотному шляху дещо прояснилося. На тому самому блокпості біля Слов’янська ті ж самі правоохоронці стояли біля так званих ополченців, мирно розмовляли та жартували. Син сказав мені, що таке бачить не вперше. Ось тобі наша славетна міліція! Чого ще чекати від неї?

Того ж вечора пошаруділа сторінками старого записничка, знайшла номер телефона чоловіка, з яким колись разом навчалася, зараз він мешкає в селі неподалік Слов’янська. Зателефонувала, щоб дізнатися, хто стоїть на блокпостах за містом.

— Добре всіх знаю особисто, — розповів він, — переважно там молодь 16—20 років. Порядних хлопців там немає, більшість колишні в’язні, які звільнилися і не влаштувалися на роботу. Також зібрали усіх наркоманів та пияків, яким байдуже що робити, аби платили гроші.

Поцікавилася, чи знає він, за скільки хлопці продалися.

— Не знаю, бо не хочу навіть вітатися з такими покидьками, — почула у відповідь.

Тепер зрозуміло, чому від них так смердить — збіговисько людей, які гниють зсередини. Син жартома називає їх блокпости «смердючками», і не дивно — гнилі не тільки зуби, а й душа, а з неї більше смороду».

Настя ще раз перечитала написане, залишилася задоволеною. Перед тим, як підписатися «Віра Сєвєродонецька», дописала: «Втім, це лише моя особиста думка». Хотіла одразу відправити допис електронною поштою Людмилі, але не втрималася — написала ще один, про жінок та чоловіків-провокаторів. Наприкінці так само вказала, що то лише її особиста думка.

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒