1Філософія та мистецтво

На філософському рівні міркування про суть мистецтва з'являються порівняно пізно - мабуть, лише в XVII-XVIII століттях, у навчаннях С. Пуфендорфа, Дж. Віко, К. Гельвеція, Б. Франкліна, И. Гердера, И. Канта. Людина визначається як істота, наділене розумом, волею, здатністю творення, як " тварина, що робить знаряддя", а історія людства - як його саморозвиток завдяки предметній діяльності в самому широкому спектрі її багатовідмінних форм - від ремесла й мовлення до поезії й гри. Подальша доля теорії мистецтва в європейській філософії була обумовлена тим, що буття, світ, дійсність усвідомлювалися як двоскладне, що включає в себе природу й мистецтво; тому філософія повинна була бути й онтологією натурфілософського типу, і теорією мистецтва, що розумілося як " царство духу", як " світ людини", як сукупність різних форм свідомості - морального, релігійного, естетичного й т. д. Однак загальний аналітичний дух, що панував в XIX в. у науці, приводив до того, що мистецтво розглядалася не у своїй цілісності, не як складноорганізована система, а в тих або інших конкретних й автономних своїх проявах, від цього філософія мистецтва розпадалася на приватні дисципліни - на філософію релігії, етику, естетику, на філософію мови, гносеологію, аксіологію, антропологію... Під впливом позитивізму культурологічне знання ставало усе більше вузьким, емпірико-історичним, тим самим ідучи взагалі зі сфери філософського погляду в області конкретних наук, зростаючись із етнографією, з археологією, з мистецтвознавством, з наукознавством, з історією техніки й технології. Після Г. Гегеля спроби охопити мистецтво єдиним поглядом, осягти її будова, функціонування й закони її розвитку виявляються усе більше й більше рідкими; робота мистецтвознавця зводиться або до вивчення того або іншого історичного типу мистецтва - первісного, античного, середньовічного, ренесансного (Я. Буркхард, Э. Тэйлор, К. Леви-Брюль, К. Леви-Стросс, А. Маліновський, И. Хейзинга, М. Бахтин, А. Гуревич), або до характеристики декількох різних історичних й етнічних типів мистецтва (Н. Данилевський, О. Шпенглер, П. Сорокін, А. Тойнби). При всій значимості такого конкретно-історичного підходу, що дозволяв побачити багатство штучних форм, вироблених людством, і деякі закономірності їхньої історичної зміни, сама сутність мистецтва, його інваріантні риси ставали усе більше невловимими, розчиняючись у різноманітті його феноменальних форм. Пройшло ще десять років, і в 1983 р. у Торонто відбувся XVII Всесвітній філософський конгрес, спеціально присвячений проблемі " Філософія й мистецтво". На ньому був представлений широкий спектр підходів до мистецтва сучасних філософів - від теологічного до марксистського, від раціоналістичного до емотивістського від технологічного до символічного, від персоналістичного до субстанцилістичного, від креативістського до деструктивістського. Робота конгресу показала, що й у наш час у світовій мистецтвознавчій думці немає не тільки єдиного розуміння мистецтва, але й загального погляду на шляху його вивчення, здатні перебороти цей методологічний різнобій, " броуновий рух" дослідницької думки, що панує в сучасному мистецтвознавстві. Багатозначність поняття " мистецтво" змушені відзначати й автори монографій, що вийшли в останні роки, присвячених проблемам загальної теорії мистецтва - наприклад, М. де Серто у Франції, К. Дженкс в Англії, П. Гуревич, Б. Ерасов, Л. Коган, Ю. Яковец у Росії.