«Основи філософських знань» 5 страница

Скепсис Монтеня розчищав дорогу новим ідеям, новим знання. Цим був підготовлений другий період філософії Відродження - натурофілософскій.

Бернардіно Телезіо (1509-1588) відроджував матеріалізм іонійців. В основі світу лежить єдина матерія, наділена внутрішніми протилежностями - теплого і холодного. У боротьбі виникають чотири стихії, і з їх поєднання полягає все різноманіття речей.

Роботами Бернардіно Телезіо та Миколи Коперника було підготовлено створення вчення Джордано Бруно - природничо-матеріаліста, діалектика, оптиміста.

У 16 столітті відбулося відродження філософії медицини Гіппократа.

Продовжувала існувати натурофілософія Магік-містичного типу. Лідером її був Парацельс - Видатний лікар-практик, хірург і терапевт. Вихідною його ідеєю було твердження, що будь-яка реальність має своє правило, так зване " архе життя" - активну духовну життєву силу, в якій міститься ключ до природи, і хто його пізнає, той придбає спосіб, як діяти (містичним чином) на природу і перетворювати її. По суті, всі мистецтво лікаря, за Парацельс, залежить від освоєння цього способу.

Але і через перше, і через другий періоди Відродження проходить платонізм, що створив певний духовний клімат. Це не означає, що платонівська думку і його діалоги стали улюбленою формою філософствування. Платонізм увійшов в епоху Відродження з багатовіковими нашаруваннями з вигляді неоплатонізму, християнських нашарувань. Що стосується філософського змісту відродженого платонізму, то слід зазначити, що особливих оригінальних елементів епоха Відродження не внесла. Значення має лише племіка " переваги" Платона над Аристотелем. Але грандіозний розквіт платонізму відбувся завдяки роботам Миколи Кузанського. Він був попередником італійської натурофілософіі, першопрохідцем сучасного мислення, яке почало складатися на рубежі середньовіччя і Ренесансу.

На закінчення необхідно відзначити, що епоха Відродження породила попередників утопічного соціалізму - Томаса Мора і Томмазо Кампанеллу - автора " Міста сонця".

Микола Кузанський - філософія вченого незнання

Микола Кузанський (1404-1464) був видатним діячем римо-католицької церкви. Його вчення не виходило за межі релігійного мислення, але його розуміння світу і людини було спрямовано в майбутнє.

Микола Кузанський був сином селянина, дуже наполегливим і честолюбним людиною, навчався в Німеччині, Італії, де познайомився з ідеями гуманізму, захистив дисертацію з теології, став єпископом і тільки потім почав цікавитися специфікою пізнання. Його основні роботи: " Про вченого незнання", " Про передумови", " Про полювання за мудрістю".

Микола Кузанський створює оригінальний метод пізнання, який називає " вченим незнанням ". В основному, коли встановлюється істина щодо різних речей, - невизначений порівнюється з певним, невідоме з відомим, тому, коли дослідження ведеться в рамках речей кінцевих, пізнавальне судження винести не важко, або дуже важко, якщо мова йде про складні речі. Але в будь-якому випадку воно можливе. Істина може бути в точності виміряна самій же істиною. Наш розум не є істинним і, отже, не може осягнути істину точно. Але ми можемо наблизитися до істини (самій по собі недосяжною), зосереджуючись на думці, що в нескінченності має місце збіг протилежностей.

Усяке істота містить у собі універсум і Бога. Людина - мікрокосмос на двох рівнях: общеонтологіческом (так само, як мікрокосмосом є будь-яка річ) і на спеціально онтологічному рівні, оскільки він володіє розумом і свідомістю. Основою пізнання повинна бути протилежність буденного, кінцевого знання, чогось абсолютного, безумовного. А безумовне знання ми можемо досягти лише символічно. Абсолютна злиття божественного і людського відбулося тільки в Христі. Людина - теж Бог. Таке розуміння людини і світу призводить до пантеїзму, відповідно до якого Бог окремо від природи не існує і розлитий у ній. Пізнання розгорнутого світу, з якому розлитий Бог, є справою розуму, а не віри. Віра осягає Бога в згорнутої формі.

Нікколо Макіавеллі - політична філософія, " Государ"

Епоха Відродження радикально змінила не тільки тлумачення людини та її культури, не тільки звільнила їх від диктату релігії, а й радикально змінила зміст соціальних і політичних теорій. Макіавеллі і Кампанелла, а згодом Гоббс і Спіноза стали розглядати державу очима людини і виводити його природні закони з розуму та досвіду, а не з теології. Замість однозначного релігійного пояснення вони грунтувалися на положенні про природному характері людини, на його земнихінтересах та потреби.

Епоха Відродження була для Італії та Франції часом становлення нації. Тільки сильне, централізоване держава могла подолати внутрішню роз'єднаність суспільства, тому ідеї держави і автономії політики займали важливе місце в філософських доктринах.

З Нікколо Макіавеллі (1469-1527) починається нова епоха політичного мислення. Політична думка прагне відокремитися від спекулятивного мислення, етики та релігії і приймає в якості методологічного принципу автономію. Позиція Макіавеллі збирацько і гнучко виражає концепцію автономії в принципі " політика для політики".

Це був різкий поворот від гуманізму, але він мав пояснення: криза моральних цінностей навів до розриву між тим, що є і тим, що має бути, тобто тим, як щось має узгоджуватися з моральними цінностями. Цей принцип містився в принцип автономії і став основою нового бачення фактів політики.

Нікколо Макіавеллі був секретарем Флорентійської республіки, видним дипломатом, тверезим і обережним політиком. Основні моменти філософії Макіавеллі такі: політичний реалізм, нова концепція чесноти государя, повернення до засадам, як умова відновлення і оновлення політичної жізні. Самимі популярними роботами Нікколо Макіавеллі є: " Государ", " Міркування на перші десять книг Тита Лівія".

Реалізм - це принцип жорстокої тверезості. Монарх може опинитися в таких умовах, які зажадають вкрай жорстоких і нелюдських заходів. Крайнє зло вимагає надзвичайних заходів, тому слід уникати в будь-якому випадку половинчастості і компромісів, які нічому не послужать, а навпаки, тільки вкрай шкідливі.

Людина сама по собі ні хороший, ні поганий. Отже, політик не може покладатися на позитивне в людині, але повинен, беручи до уваги і негативне, діяти відповідно до них. Не потрібно боятися показатися страхітливим. Звичайно, ідеальний государ повинен в один і той же час бути обожнюваним і вселяє страх, але ці речі важко сумісні, а тому государ вибирає найбільш ефективний спосіб.

Государ повинен бути добродійним, але доброчесність політична, за Макіавеллі, зовсім не те, що доброчесність християнська.

" Добродетель - Це сила і здоров'я, хитрість і енергія, можливість передбачати, планувати, примушувати, вона є сильна воля, яка ставить греблю повного розливу подій..., людьми керує легкодухість, невірність, жадібність, божевілля, мінливість у наміри, невитриманість, невміння страждати заради досягнення мети..., як тільки ціпок або батіг випадає з рук повелителя, зараз же порядок порушується, піддані кидають і зраджують свого государя. Но політичним ідеалом Макіавеллі був все-таки принцип організації держави за типом Римської республіки, заснованої на свободі і добрих звичаях.

Доктрину Нікколо Макіавеллі часто зводять до формули " мета виправдовує кошти ". Вона навряд чи має рацію по відношенню до автора " Держави". Цей принцип має більш пізніше, єзуїтський походження. Макіавеллі його ніколи не формулював, він не випливає з усього контексту його творчості.

Гуманí зм — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є найвищим законодавцем для усього сущого.

Натуралізм це погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. Ця засада виступає методологічнии принципом обґрунтування моральності, пояснення моральності людини і побудови етичних теорій на основі законів природознавства.

Пантеїзм — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

13. Охарактеризуйте історичну епоху Нового Часу та розкрийте особливості філософії цього періоду. Розкрийте зміст філософії Рене Декарта.

Відповідь:

Духовний вигляд, властивий періоду історії, який зазвичай називають Новим часом, у багатьох відношеннях відрізняється від духовного обличчя періоду середньовіччя. З цих відмінних рис найбільш важливі дві: падіння авторитету церкви і зростання авторитету науки. З цими двома рисами пов'язані і інші. У культурі Нового часу світські елементи переважають над елементами церковними. Держави все більш і більш замінюють церква як орган управління, який контролює культуру. Кермо влади народами знаходяться на перших порах в основному в руках королів; надалі, подібно до того як це було в стародавній Греції, королі поступово замінюються демократіями або тиранами. Влада і компетенція національних держав неухильно зростають протягом усього періоду (не рахуючи деяких незначних коливань), але протягом більшої частини держави надають менший вплив на погляди філософів, ніж церква в середні століття. Феодальна аристократія на північ від Альп, якій до XV століття вдавалося успішно протистояти центральним урядам, втрачає спочатку політичне, а потім і економічне значення. Вона замінюється союзом короля з багатими купцями, які в різних країнах в різній пропорції ділять між собою владу. Спостерігається тенденція до переходу багатьох купців до лав аристократії. З часу американської та французької революцій значною політичною силою стає демократія (у сучасному сенсі слова). Соціалізм, на противагу демократії, заснованої на приватній власності, вперше стає державною силою в 1917 році. Однак очевидно, що ця форма правління у випадку свого поширення має принести з собою і нову форму культури: культура, який ми будемо торкатися, є в основному «ліберальною», тобто належить до того типу, який найбільш природним чином пов'язаний з торгівлею. Правда, є і важливі винятки, особливо в Німеччині: світогляд Фіхте і Гегеля, обмежуючись двома прикладами, зовсім не пов'язане з торгівлею. Однак подібні виключення не типові для їх століття.

Заперечення церковного авторитету, що є негативною характерною рисою нової ери, починається раніше, ніж прийняття авторитету науки, що становить її позитивну характерну рису. В італійському Відродженні наука грала дуже невелику роль; опозиція церкви пов'язувалася в умах людей з античністю і шукала собі опору незмінно в минулому, але в минулому більш далекому, ніж часи ранньої церкви та середніх віків. Першим серйозним вторгненням науки стало опублікування теорії Коперника в 1543 році; однак вплив ця теорія набула лише з того часу, коли вона була підхоплена і вдосконалена Кеплером і Галілеєм в XVII столітті. Це було початком тривалої війни між наукою і догмою, в якій традиціоналісти вели безнадійну боротьбу проти нового знання.

Авторитет науки, визнаний більшістю філософів нової ери, вельми істотно відрізняється від авторитету церкви, бо він є за своїм характером інтелектуальним, а не урядовим. Ніякі кари не обрушуються на голови тих, хто відкидає авторитет науки; ніякі міркування вигоди не впливають на тих, хто його приймає. Він завойовує уми виключно властивим йому закликом до розуму. Інший рисою, що відрізняє авторитет науки, є те, що він як би витканий з шматків і частинок, а не представляє собою, подібно до канону католицької догми, цілісну систему, що охоплює людську мораль, людські надії, минулу і майбутню історію Всесвіту. Авторитет науки висловлює своє судження тільки про те, що в даний момент видається науково встановленим, а це становить лише крихітний острівець в океані невідання. Авторитет науки ще в одному відношенні відрізняється від церковного авторитету, який проголошує свої судження абсолютно вірними і незмінними на віки віків: судження науки є досвідченими, робляться на основі імовірнісного підходу та визнаються схильними до процесу зміни. Це породжує склад розуму, вельми відмінний від складу розуму середньовічного догматика.

До цих пір я говорив про теоретичній науці, що представляє собою спробу пізнати світ. З самого початку важливе значення набула і практична наука, що представляє собою спробу змінити світ, і це значення неухильно зростала, поки вона майже зовсім не витіснила в умах людей науку теоретичну. Практичне значення науки було вперше визнано у зв'язку з війною; Галілей і Леонардо домоглися посад на службі держави своїми проектами удосконалення артилерії і фортифікаційного мистецтва. Починаючи з часу Галілея і Леонардо роль учених у війні неухильно зростала. Тільки пізніше вони почали грати роль у розвитку машинного виробництва і у впровадженні в широке користування населенням спочатку пара, а потім електрики, причому значні політичні результати всього цього почали виявлятися лише з кінця XVIII століття. Наука восторжествувала головним чином завдяки своїй практичній корисності, і на цьому грунті виникла спроба відокремити цей аспект від аспекту теоретичного, роблячи, таким чином, науку усе більш і більш технікою і все менш і менш доктриною, що пояснює природу світу. Проникнення цієї точки зору в середу філософів ставиться до самого недавнього часу.

Звільнення від авторитету церкви призвело до зростання індивідуалізму аж до анархізму. Дисципліна - інтелектуальна, моральна та політична - пов'язувалася в умах людей Відродження з схоластичної філософією і церковною владою. Аристотелівська логіка була обмеженою схоластів, але вона привчала до відомого роду точності. Коли ця школа логіки була відкинута як застаріла, вона була замінена на перших порах не чимось кращим, а лише еклектичним наслідуванням античним зразкам. Аж до XVII сторіччя в галузі філософії не було створено нічого значного. В Італії XV століття панувала жахлива моральна та політична анархія, що явилася тим грунтом, на якій виросли доктрини Макіавеллі. У той же час звільнення від духовних пут призвело до дивовижному розкриття людського генія в галузі мистецтва і літератури. Однак таке суспільство нестійке. Реформація і Контрреформація, а також підкорення Італії Іспанією поклали кінець італійському Відродженню з усім, що в ньому було хорошого і поганого. Коли рух поширився на північ від Альп, воно не носило такого анархічного характеру.

Тим не менше філософія Нового часу зберегла здебільшого індивідуалістичні і суб'єктивні тенденції. Це дуже виразно виражається у філософії Декарта, яка всяке пізнання ставить у залежність від вірогідності свого власного існування, а критеріями істини вважає ясність і виразність (зрозумілі в суб'єктивістським сенсі). Не так помітно це у філософії Спінози, але знову з'являється в позбавлених вікон монада Лейбніца. Локка, людині виключно об'єктивного темпераменту, проти своєї волі доводиться відстоювати суб'єктивістські доктрину, згідно з якою пізнання полягає у злагоді і незгоду ідей, - принцип, настільки противне йому, що він уникає його ціною кричущих суперечностей. Берклі, знищивши матерію, рятується від повного суб'єктивізму тільки тим, що вдається до Бога, що більшість послідували за ним філософів вважало неприпустимим. У філософії Юма емпірична філософія отримала своє вище розвиток в скептицизму, який ніхто не може спростувати і ніхто не може прийняти. Кант і Фіхте були суб'єктивістів і за темпераментом і по філософських поглядах; Гегель врятувався від суб'єктивізму за допомогою впливу Спінози. Руссо і романтичне рух розповсюдили суб'єктивізм з теорії пізнання на область етики і політики, що логічно завершилася повним анархізмом бакунінского толку. Ця крайня різновид суб'єктивізму є формою безумства.

Тим часом наука, яка стала технікою, стверджувала в людях практики погляд на світ, зовсім відмінний від будь-якого погляду на світ, який можна виявити у теоретичних філософів. Техніка принесла з собою відчуття влади: людина нині в значно меншій мірі знаходиться у владі навколишнього його світу, ніж це було в минулому. Однак влада, яку принесла нам техніка, носить громадський, а не індивідуальний характер; середній індивідуум, викинутий корабельною аварією на безлюдний острів, в XVII столітті домігся б більшого, ніж він міг домогтися нині. Наукова техніка вимагає співпраці багатьох індивідуумів, організованих під єдиним керівництвом. Тому тенденції її розвитку спрямовуються проти анархізму і навіть проти індивідуалізму, бо вона вимагає міцно збитий громадської структури. На відміну від релігії наукова техніка в етичному відношенні нейтральна: вона вселяє в людей впевненість у тому, що вони в змозі творити чудеса, але не вказує їм, які дива слід творити. У цьому полягає її неповнота. На практиці цілі, для досягнення яких додається наукове мистецтво, залежать значною мірою від випадку. Люди, які стоять на чолі гігантських організацій, які викликає до життя наукова техніка, можуть у відомих межах направляти її на свій розсуд у той чи інший бік. Таким чином, імпульс влади набуває розмаху, якого він ніколи раніше не мав. Філософські системи, натхненні наукової технікою, є філософськими системами влади і схильні розглядати всі нелюдське лише як сирий матеріал. Кінцеві цілі більше не беруться до уваги; цінується лише майстерність процесу. Це також є формою безумства. У наші дні ця форма є найбільш небезпечною, і саме проти неї здорова філософія повинна запропонувати протиотруту.

Античний світ зміг припинити анархію в Римській імперії, але Римська імперія була грубим фактом, а не ідеєю. Католицький світ шукав виходу їх анархії у церкві, яка була ідеєю, але ніколи не отримала достатнього втілення у факті. Ні античне, ні середньовічне рішення не були задовільними: перше - тому, що воно не могло бути ідеалізував, друге - тому, що воно не могло бути актуалізовано. Сучасний світ, мабуть, рухається у напрямку до вирішення, подібного античному: соціальний порядок, затверджуваний силою і представляє швидше волю можновладців, ніж сподівання пересічних людей. Проблему тривалого і задовільного соціального порядку можна вирішити, лише з'єднавши грунтовність Римської імперії і ідеалізм «града Божого» св. Августина. Для досягнення цього буде потрібно нова філософія.

Філософське вчення

Декарт прославив своє ім'я великою кількістю трактатів з математики та філософії. Основні з них: «Геометрія» (1637), «Міркування про метод…» (1637), «Засади філософії» (1644). Крім того він заклав основи аналітичної геометрії, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних визначень, висловив закон збереження руху, дав поняття імпульсу сили. Автор теорії, яка пояснює утворення небесних тіл вихоровим рухом частинок матерії (вихори Декарта). Ввів поняття рефлексу (дуга Декарта).

Теорія пізнання

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апостеріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу[5]. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із частинами дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка, медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.

Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.

Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого евідентного знання до складнішого).

Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідження.

Декарт бажав дослідити, яким чином можливе точне та надійне пізнання. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, Сонце насправді набагато більше від того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом — потрібно сумніватися у всьому, що не доведено строго. Декарт особисто не сумнівався в існуванні світу. Він припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину у всьому, окрім того, що вона думає і щодо чого сумнівається.

Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарту сформулював вислів «Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт пізнання, людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. На відміну від Августина, який розвинув схожі думки, Декарт розвинув на базі цього положення свою систематику.

Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його сутність. Для Декарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — атрибутами «свідомої істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо. Декарт першим запровадив у філософію поняття свідомості. Вміст свідомості складають думки: ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або хибними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність або невідповідність до зовнішніх речей. У подальшій класифікації Декарт розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є в будь-який час готовими поняттями. Вони також визначають результати пізнання.

Метафізика Декарта, 2007 автор: О. Войтович

Бог та метафізика

Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. Якби не було Бога, тоді він не був би досконалим. Оскільки людина є недосконалою істотою, а із недосконалого не може вийти щось досконале, то Бог існує за межами людської уяви. Отже, існування Бога є джерелом об'єктивного значення людського мислення. А оскільки Бог у своїй досконалості не обманює людину, а дає їй можливість пізнання, не може бути обманом те, що людина має тіло, природа існує, а 2 плюс 2 дорівнює 4. Неправильні сприйняття спричинені тим, що Бог наділяє нас свободою, одне називати правильним, а друге — неправильним, що і є доказом нашої богоподібності. Таким чином Декарт ставив світ на метафізичний фундамент.

Декарт був противником аристотелізму, як, між іншим, і Гоббс, його конкурент. Тому він відкидав телеологію, заміняючи її на каузалістику, створюючи таким чином підґрунтя для механіки. У механічному світі, подібному до годинника, Бог є основною пружиною, рушієм. Після приведення світового механізму в рух розвиток Всесвіту визначається самостійно. Декарт також відкидав органіку Аристотеля, вважаючи людське тіло машиною із кінцівками, які взаємодіють із мозком через рефлекторний акт. Дух є королем тіла. Проте, в аристотелівському дусі він визначає душу, яка має здатність до мислення та волю, що утворює різницю між трупом та живою людиною.

В основі філософії Декарта дуалізм душі та тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення. Дух, який належить до останнього, є суб'єктом пізнання, який стоїть перед об'єктивним світом. Проблему дуалізма — поєднання цих двох постатей / царств Декарт не зміг вирішити. Її вирішує, зокрема, Спіноза, який висовує тезу «психофізичного паралелізму», відповідно до якої співвідношення між духом та тілом базується на тому, що обидві є формами явищ однієї й самої субстанції, які поводять себе паралельно одна до одної.

Субстанція за Декартом є щось, що існує й не потребує нічого іншого для свого існування. Бог є в цьому сенсі єдиною субстанцією. Він також вважає матеріальні речі та душу субстанціями, оскільки вони зумовлені тільки існуванням Бога.

Етика

Лист написаний рукою Декарта, грудень 1638р.

На думку Декарта, перш ніж визначити для себе правила поведінки, не можна ж всьому сумніватися, потрібно знати максими провізоричної моралі, яка допомагає досягненню ойдеймонії (щастя):

Дотримуватися всіх законів та звичаїв країни походження. Жити за середніми поняттями людей свого оточення. Не приймати жодних обов'язків.

Завжди бути впевненим в ситуації, в разі непевності — вибирати за найвищою ймовірністю, уникаючи таким чином докорів сумління.

Підлаштовуватися під світ, ніж, навпаки, підлаштовувати світ під себе (тут відчувається вплив стоїцизму). Єдине, що є в нашому розпорядженні — це розум. Воля прагне тільки того, що їй пропонує розум, отже не може прагнути нічого недосяжного.

Спрямовувати життя на розвиток розуму та пізнання.

14. Розкрийте особливості англійського матеріалізму XVII ст. Порівняйте образ людини в філософії Гоббса і в філософії мислителів відродження. Зробіть висновки.

Відповідь:

Англія була однією з перших країн Свропи, де рано зародились і швидко розвинулись капіталістичні відносини. В кінці ХІV - початку ХV ст. в Англії фактично починала зникати кріпосна залежність. Більшість населення в цей час складали особисто вільні, самостійні селяни - фрігольдери. В господарствах поміщиків починається широко застосовуватися праця найманих робітників. Економіка поступово переходить до системи найманої праці. Панівне становище в цей час поступово завойовує близьке до буржуазії так зване " нове дворянство", так як ряди старого, родового дворянства сильно поріділи в кровопролитних війнах Червоної І Білої Троянд, а потім від репресій з боку короля Едуарда ІУ і вже не відігравали політичної ролі.

Інтереси частини феодалів і молодої торгово-промислової буржуазії співпали. Між ними не було тієї прірви, яка створилась на континенті, зокрема у Франції, між дворянством і третім прошарком. На відміну від французького феодала, для якого торгівля була ганебною справою, англійський феодал займався торгівлею, брав участь у фінансових спекуляціях, тобто по засобах накопичення капіталу мало чим відрізнявся бід буржуа. До того ж прошаркове походження тут не мало такого великого значення, як на континенті. Без великих перешкод переходили в дворянство купці, лихварі І промисловці, якІ ыали змогу купити земельну власність, " Нове дворянство" своїми економічними І політичними Інтересами; змикалося'з буржуазією фактично на грунті політичних відносин. Утвердження останніх найбільш яскраво виразилось в так званому процесі " обгородження землі", результатом якого було широке обезземелювання селян. Цей процес, з одного боку, поставляв промисловій буржуазії для II мануфактур вільну робочу силу, з Іншого - давав сільскому господарству напрям, відповідний стану торгівлі І промисловості.

Процеси, які проходили в сільскому господарстві Англії, таким чином, в свого чергу сприяли росту капіталізму в містах. Починається бурхливий розвиток мануфактурної форми промисловості І витіснення затратної цехової організації.

Велике зростання продуктивності праці І здешевлення товару дозволили англійським промисловцям І купцям вийти на світову арену. Вони зосередили в своїх руках основні об'єкти світової торгівлі в текстильній промисловості, машинобудуванні та Інших галузях. Інтереси промислового І торгового капіталу починають направляти І зовнішню політику англійських королів. Починається завойовування колоній в Азії І Африці. При королеві Єлизаветі успішно закінчується війна з Іспанією, завойовується Віргінія І Кароліна, починається колонізація Північної Америки. Як наслідок складаеться колоніальна Британська Імперія, І вже на початку ХУП ст. королева Єлизавета править найбільшою в світі державою.

Великі зміни проходять в цей час І в духовному житті Англії. " Вік Єлизавети" характеризується розквітом літератури, драматургії І мистецтва, бурхливим розвитком наук.

Винайдення магнітної голки І вертикального руля дале могутній поштовх мореплаванню. Світ як би розкрився перед здивованими очима європейця. " Адже саме в нашу епоху земний шар якимось дивним способом зробився відкритим І доступним. для вивчення" - писав Бекон.

Услід - за накопленням емпіричного матеріалу відбувається перєусвідомлення філософсько-світоглядних принципів науки. Середньовічні уявлення про світ були поставлені під сумнів уже в епоху Відродження. Матеріалістичний пантеїзм Д. Бруно, Б. ТелезІо І Інших поступово звільняв людину від релігійного світогляду. Правда, позиції релігії в цей час були ще досить таки міцні. Але визнання цінності людської особистості в єдності II тілесності І духовності, визнання II свободи, універсальності І Індивідуальності стали тими факторами, які визначили перєусвідомлення ролі людини в світі, продемонстрували могутність його ума І бескінечність його пізнавальних здібностей. Людина постала як самодостатня цінність і разом з тим як частина Безкінечного матеріального світу.

Разом з матеріалістичними Ідеями у філософії І боротьбою за нове розуміння людини формувалось І механістичне природознавство ХУІІ ст. Основи його були закладені Галілеем, Паскалем, ТорІчеллІ, Гервеем, ГІлбертом, Бойлем, Ньютоном І Іншими. Експерименти І аналіз, класифікація І найпростіші узагальнення - такі основні методологічні способи природознавства цього періоду. Захоплення аналізом привело до абсолютизації його І стало одним з факторів проникнення механіцизму спочатку в природознавство, а потім І у філософію.