Annotation 4 страница

Другий семестр у Редмонді минав так само швидко, як і перший — за словами Філіппи, «пролітав, аж у вухах свистіло». Енн була цілком і зусібіч задоволена: натхненним академічним суперництвом, новими знайомствами й поглибленням приємної та корисної дружби, веселими вечірками, діяльністю різноманітних клубів і гуртків, до яких вона належала, і новими обріями й зацікавленнями. Навчалася вона дуже сумлінно, бо ж мала рішучий намір здобути стипендію Торберна за успіхи у вивченні англійської літератури. Це дозволило б їй провести наступний рік у Редмонді, не зазіхаючи на скромні заощадження Марілли, котрих Енн постановила собі не чіпати. Гілберт так само невтомно боровся за одну зі стипендій, та все ж знаходив час і для регулярних візитів на Сент-Джон, тридцять вісім. Майже на всіх студентських заходах він супроводжував Енн, і вона знала, що в редмондських плітках їхні імена були вже пов’язані між собою. Її це обурювало, та вона почувалася безпорадною, бо ж не могла покинути такого доброго давнього друга як Гілберт, надто тепер, коли він помудрішав — зрештою, як і мусив з огляду на те, що не одному редмондському юнакові кортіло зайняти його місце поряд з тендітною рудою студенткою із сірими очима, ясними, мов вечірні зорі. Хлопці ніколи не юрмилися довкола Енн так, як довкола Філіппи впродовж її тріумфальної ходи через увесь перший курс, проте були й довготелесий мудрагель-першокурсник, і веселий низенький гладунець-другокурсник, і високий зарозумілий третьокурсник, котрі любили час від часу зазирати на Сент-Джон, тридцять вісім, і в напханій подушками вітальні розмовляти з Енн як про різноманітні «логії» та «ізми», так і про менш серйозні речі. Жоден з них не викликав приязні в Гілберта, отож він ретельно дбав про те, щоб не втратити своїх позицій, висловивши ненароком своє справжнє ставлення до Енн. Для неї він знову був лише давнім ейвонлійським другом, і в цьому статусі мав очевидну перевагу проти кожнісінького зі своїх суперників. Енн і сама визнавала, що ліпшого товариша, ніж Гілберт, мати вона не могла, і була дуже рада — принаймні так казала сама собі, — що він облишив свої дивацтва, хоч і немало часу проводила в потаємних роздумах, чому так сталося. Ту зиму затьмарила єдина прикрість. Якось увечері Чарлі Слоун, випроставшись на улюбленій подушці панни Ади, запитав Енн, чи готова вона пообіцяти йому «стати в майбутньому пані Слоун». Оскільки це сталося вже після спроби Біллі Ендрюса залучити до освідчення третю особу, то й романтичних сподівань дівчини майже не похитнуло, проте, звісно, стало ще одним тяжким розчаруванням. До того ж, вона обурилася, бо знала, що не дала Чарлі жодного приводу надіятися на таку можливість. Та чого ще чекати від Слоуна, як зневажливо запитала би пані Лінд? Уся поза, тон, слова і вираз Чарлі були просочені «слоунуватістю». Він не мав жодних сумнівів, що пропонує велику честь. І коли Енн, явно несвідома цієї честі, відмовила йому — так делікатно й обережно, як могла, бо навіть Слоуни мають почуття, яких не варто кривдити — «слоунуватість» виявила себе повного мірою. Чарлі сприйняв відмову геть не так, як то робили нещасливі женихи в уяві Енн. Він розлютився, вивергнувши на її адресу дві чи три образи; Енн знавісніла й відповіла йому короткою дошкульною промовою, котра боляче вжалила Чарлі, пробивши всю його захисну «слоунуватість». Він схопив капелюха й вибіг надвір із розчервонілим лицем; Енн рвонула сходами нагору, двічі перечепившись об подушки панни Ади, і кинулася на ліжко в сльозах образи та гніву. Невже вона принизилася до сварки з якимось Слоуном? Невже таке можливо — щоб її розлютили висловлювання Чарлі? О, це було навіть гірше, ніж виявитися суперницею Нетті Блуетт! — Не хочу більше ніколи бачити цю бридку істоту, — ридала в подушку Енн. Проте уникнути зустрічей було неможливо, хоч ображений Чарлі сам пильнував, щоб не опинятися з нею поряд. Відтепер його вторгнення більше не загрожували подушкам панни Ади, а коли вони з Енн зустрічалися на вулиці чи в редмондських коридорах, Чарлі вітав її достоту крижаним уклоном. Майже цілий рік по тому стосунки між цими давніми шкільними товаришами були такі напружені. Потім Чарлі переніс свої зневажені почуття на пухкеньку, рум’яну й кирпату синьооку другокурсницю, котра таки змогла віддати йому належне. Отож, він пробачив Енн і почав знову ставитися до неї приязно, хоч і зі зверхністю, яка мала на меті показати їй, що вона втратила. Одного дня схвильована Енн влетіла до Прісциллиної кімнати. — Почитай! — вигукнула вона, кидаючи Прісциллі листа. — Це від Стелли, вона збирається приїхати до Редмонду наступного року. Що ти про це скажеш? Я думаю, ідея чудова, якщо тільки ми зможемо все влаштувати. Як ти гадаєш, Пріс, ми зможемо? — Скажу, коли дізнаюся, у чому річ, — мовила Прісцилла, відкладаючи грецький словник і беручи до рук лист Стелли. Стелла Мейнард була їхньою подругою в Королівській учительській семінарії, і по закінченні її вчителювала в сільській школі.
«Але тепер, мила Енн, я нарешті це покину, — писала Стелла, — і вже наступного року приїду до Редмонду. Я закінчила три курси в Королівській семінарії, тому до коледжу можу вступати одразу на другий курс. А це вчителювання мені до смерті набридло. Колись я напишу цілий трактат під назвою „Гризоти сільської вчительки“ — страхітний, проте до болю реалістичний. Більшість люду, здається, вважає, що ми, вчительки, живемо собі на втіху, і тільки й маємо клопотів, що одержувати платню. Тож у своєму трактаті я відкрию їм очі на істинний стан речей. Бо ж, далебі, коли впродовж хоча б єдиного тижня я не почую, що виконую легку роботу за надто великі гроші, то негайно ж замовлю собі янгольське убрання для вознесіння на Небеса. „Ну, тобі гроші легко даються, — часом поблажливо зронить мені який-небудь платник податків. — Ти ж мусиш лише сидіти в класі й слухати відповіді учнів“. Попервах я намагалася сперечатися, та невдовзі порозумнішала. Факти — уперта річ, проте, як завважив колись один мудрець, вони геть не такі вперті, як ілюзії. Отож тепер я хіба що всміхаюся й красномовно мовчу. У моїй школі дев’ять класів, і я мушу навчати всього потроху — від внутрішньої будови земляних хробаків до розташування планет у сонячній системі. Наймолодшому з моїх учнів чотири роки — мати віддала його до школи, щоб „не плутався під ногами“, — а найстаршому двадцять, бо він собі раптом подумав, що здобувати освіту буде легше, ніж далі ходити за плугом. Я відчайдушно намагаюся за шість годин на день провести уроки з усіма й з усіх предметів, і зовсім не дивуюся, що діти почуваються в школі, мов той хлопчина, якого привели в кінематограф і він нарікав, що не знає, із чого все почалося, а вже мусить дивитися продовження. Так почуваюся іноді я сама. А які записки я одержую, Енн! Мати Томмі скаржиться, що син не дає ради з арифметикою так швидко, як вона б того бажала. Їй незрозуміло, чому він досі скніє над відніманням, а Джонні Джонсон уже вивчає дроби, хоча той Джонні й наполовину не такий тямущий, як Томмі. Батько Сюзі хоче знати, чому вона не здатна написати листа без помилок у половині слів. А Дікова тітка просить його пересадити на інше місце, бо той гидкий хлопчисько Браунів, котрий сидить із ним зараз, учить його лихословити! Що ж до фінансового боку справи… але ні, не говорімо про це. Тих, кого боги захочуть згубити, вони спершу зроблять сільськими вчительками. Ну от, побуркотіла — і полегшаю трішки. Зрештою, це були два дуже приємних роки. Але тепер я їду до Редмонду. І ось, Енн, у мене є ідея. Ти знаєш, я ненавиджу пансіони. Я жила в них чотири роки й страшенно втомилася. Здається, ще трьох років такого життя я просто не витримаю. То чом би нам із тобою та Прісциллою не скласти кошти й не винайняти десь у Кінгспорті будиночок? Заживемо самостійно, так буде навіть дешевше. Звісно, нам потрібна буде економка, і я вже знаю, кого запросити. Я ж розповідала тобі про тітоньку Джеймсіну? Вона — наймиліша тітонька у світі, навіть попри своє ім’я. Але вона в тім не винна! Її назвали Джеймсіною на честь батька, який мав ім’я Джеймс і потонув у морі за місяць до її народження. Я завжди кличу її тітонькою Джимсі. Отож, її єдина дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала із чоловіком — він у неї місіонер. А тітонька Джеймсіна нидіє самотою у величезнім домі. Вона готова приїхати до Кінгспорта й вести наше господарство, і я знаю, що ви обидві полюбите її. Що більше я міркую, то більше схиляюся до цієї думки. Ми могли б так добре й незалежно жити! Отож, дівчата, якщо ви пристаєте на мою пропозицію, було б добре вам уже цієї весни пошукати відповідний будиночок. Цю справу на осінь лишати не варто. Якщо він буде вмебльований — добре, та якщо ні, якесь начиння по горищах у давніх друзів нашкребемо. Вирішуйте, любі, — і одразу мені напишіть, щоб тітонька Джеймсіна знала, як їй бути наступного року».
— Чудова думка, — погодилася Прісцилла. — Так, — вдоволено кивнула Енн. — Звісно, тут у нас хороший пансіон, але як не крути — це не те саме, що власний дім. Тож пропоную ставати до пошуків одразу, перш ніж почнуться іспити. — Тільки, боюся, справді хороший будиночок знайти буде важко, — застерегла Прісцилла. — Дива не чекай. Гарного будинку в гарному місці ми не зможемо собі дозволити. Мабуть, доведеться вдовольнитися вбогою хатинкою десь на околиці, де живуть люди, з якими знатися буде гірше, ніж нидіти в самотній пустці, і намагатися, щоб життя в ній було нам достатньою втіхою за вигляд і стан вулиці. Отож дівчата сумлінно взялися до пошуків, проте знайти будиночок виявилося ще складніше, ніж передбачала Прісцилла. Вони оглядали незліченні помешкання — вмебльовані й порожні, — та одне було завелике, інше замале, те задороге, це задалеко від коледжу. Іспити почалися й закінчилися, надійшов останній тиждень семестру, а «дім їхньої мрії», як називала його Енн, досі лишався повітряним замком. — Мусимо, певне, змиритися й чекати осені, — кволо завважила Прісцилла, плентаючись парком обік Енн одного чудового, свіжо-блакитного квітневого дня. Віддалік у затоці яскріла й мерехтіла вода, і невагомим серпанком укривав її легкий перлинно-білий туман. — Може, тоді й знайдемо собі якусь комірчину, а як ні, то завжди можна повернутися до пансіону. — Сьогодні я про це не думатиму. Не хочу псувати такий гарний день, — відповіла Енн, зачудовано роззираючись довкола. У прохолодному свіжому повітрі ширився запах соснової живиці, небо ясніло кришталево-прозорою блакиттю, мов велетенська перекинута чаша неземного благословення. — Сьогодні в моїй крові нуртує весна й повсюди бринять квітневі чари. Я мрію й бачу видіння, Пріс. А все тому, що вітер дме із заходу. Я обожнюю західний вітер. Він співає нам про надію й щастя, ти чуєш? Східний вітер приносить із собою тоскні думки про стукіт дощу по дахах і понурі, безрадісні хвилі на сірому узбережжі. У старості, у дні, коли дме східний вітер, мені дошкулятиме ревматизм. — Як-бо приємно нарешті скинути хутра й зимові пальта і вперше прогулятися отак, у весняному вбранні, — засміялася Прісцилла. — Хіба ти не відчуваєш, наче була створена заново? — Навесні все нове, — відказала Енн. — І самі весни теж завжди такі нові й несхожі одна на одну. У кожній є щось особливе й кожна чарує по-своєму. Дивися, яка зелена трава довкола цього ставка і як лускають бруньки на вербах. — Іспити вже позаду, і в середу — урочисті збори з нагоди закінчення року. А рівно за тиждень ми будемо вдома. — Я така рада, — замріяно відповіла Енн. — Стільки всього хочеться робити. Сидіти на кухонному ґанку під вітерцем, що долинає з полів пана Гаррісона. Збирати папороть у Лісі Привидів і фіалки в Долині Фіалок. Пам’ятаєш наш пікнік у мій названий день народження, Прісцилло? Я хочу слухати, як співають жаби в ставку й перешіптуються тополі. Але й Кінгспорт я полюбила, і тішуся, що знову приїду сюди наступної осені. Навряд чи це було б можливо, якби я не здобула стипендії Торберна. Я просто не змогла б узяти гроші на навчання з Маріллиних заощаджень. — Якби ж нам іще знайти будинок! — зітхнула Прісцилла. — Поглянь на Кінгспорт, Енн, — будинки, всюди будинки, і жодного для нас. — Не журися, Пріс. Найкраще попереду. Ми будемо, як той давній римлянин, — знайдемо будинок або зведемо його самі. У такий день, як нині, у моєму словнику немає слова «невдача». Вони затрималися в парку до сутінків, блукаючи дивовижним світом весняних чудес та пишної радості. Додому дівчата рушили, як завжди, по Спофорд-авеню, щоби знову помилуватися Домом Патті. — У мене відчуття, ніби зараз має статися щось таємниче: аж поколює у великих пальцях, — мовила Енн, ідучи із Прісциллою схилом угору. — Наче в романі. Ох… ох… ох! Прісцилло Грант, поглянь туди й скажи — це правда чи мені ввижається? Прісцилла глянула. Великі пальці й очі не зраджували Енн. Попід аркою воріт Дому Патті хилиталося невеличке скромне оголошення: «Умебльований будинок до винайму. Довідки надаються всередині». — Прісцилло, — прошепотіла Енн, — як ти гадаєш, чи не вдасться нам винайняти Дім Патті? — Ні, — упевнено ствердила Прісцилла. — Це було б надто дивовижно. А в наші дні вже не стається жодних див. Не плекаймо надій, Енн. Так важко буде потім знести це розчарування. Вони напевне захочуть більше, ніж ми зможемо платити. Не забувай, що дім стоїть на Спофорд-авеню. — І все одно мусимо запитати, — рішуче відказала Енн. — Сьогодні для візиту вже пізно, та ми неодмінно прийдемо завтра. О, Пріс, якби ж нам удалося пожити в цьому прекрасному будиночку. Я завжди відчувала, що моя доля пов’язана з Домом Патті — ще відколи вперше його побачила. Розділ 10
ДІМ ПАТТІ

Наступний вечір застав дівчат біля Дому Патті — доріжкою, викладеною «ялинкою», вони рішучо крокували до будинку крізь невеличкий садок. Квітневий вітер виспівував рулади в кронах сосон, гай сповнювали новим життям вільшанки — круглобокі зухвалі створіння, що самовдоволено походжали стежками. Дівчата боязко подзвонили у двері, і старезна сувора покоївка впустила їх просто до великої вітальні, де біля каміна з веселим пустотливим полум’ям сиділо двоє інших, так само суворих і сивочолих дам. Різниця між ними була невелика, коли не зважати, що одній було з вигляду років сімдесят, а іншій — близько п’ятдесяти. Кожна мала величезні ясно-блакитні очі, сховані за окулярами в сталевій оправі, вбрана була в чепець і сіру шаль, кожна в’язала на спицях — неспішно й невтомно. Обидві вони мирно гойдалися в кріслах, раз по раз мовчки зиркаючи на дівчат, а на камінній полиці за спиною в кожної сидів великий порцеляновий песик, весь у круглих зелених плямках, із зеленими вухами й носом. Ці песики вмить захопили уяву Енн; вони здавалися двома божествами-охоронцями Дому Патті. Перші кілька хвилин ніхто не зронив ані слова. Дівчата були надто схвильовані, щоб заговорити, сивочолі дами й порцелянові песики теж не виглядали охочими до розмов. Енн роззирнулася довкола. Яка ж мила й чарівна була вітальня! Другі двері з неї виходили просто в сосновий ліс, і нахабні вільшанки мостилися на самісінькому порозі. На підлозі тут і там лежали круглі плетені килимки — такі плела ще Марілла в Зелених Дахах, проте всі інші господині, навіть ейвонлійські, уже вважали їх старомодними. І ось вони тут, у домі на Спофорд-авеню! А в кутку врочисто й голосно цокав старий, великий полірований годинник. Над каміном висіли химерні полички, за склом на них розташувалися численні порцелянові фігурки. Стіни були завішані старовинними зображеннями й гобеленами. Сходи на другий поверх вели з одного кутка вітальні, і на першому, низько розташованому їхньому повороті під великим вікном стояла невеличка гостинна лавка. Усе було точнісінько так, як уявляла собі Енн — і саме так, як мало бути. Мовчати далі було вже нестерпно, і Прісцилла злегка підштовхнула Енн, натякаючи, що треба починати розмову. — Ми… ми побачили оголошення, що цей будинок здається до винайму, — тихенько звернулася Енн до старшої з дам, котра, вочевидь, і була тією самою панною Патті Спофорд. — О, так, — відповіла панна Патті. — Я саме збиралася нині те оголошення зняти. — Виходить… ми спізнилися, — сумовито проказала Енн. — І ви вже комусь його здали? — Ні, ми вирішили зовсім його не здавати. — О, як шкода, — поривчасто вигукнула Енн. — Я так люблю цей будиночок і сподівалася, що зможу тут пожити. Панна Патті відклала в’язання, зняла окуляри, протерла їх, знову начепила і вперше зиркнула на Енн як на людську істоту. Друга дама відтворила всі ці рухи так точно, мовби була її дзеркальним відображенням. — Любите? — із притиском запитала панна Патті. — Це означає, що ви справді любите його? Чи вам лише подобається його вигляд? Тепер дівчата дозволяють собі вдаватися до таких перебільшень, що й не збагнеш, чи достеменно те саме вони мають на увазі. У мої дні було інакше. Тоді дівчата не казали, що люблять ріпу, тим самим тоном, яким могли би сказати, що люблять свою матір чи свого Спасителя. Енн була певна своїх слів. — Я справді люблю його, — щиро підтвердила вона, — ще відколи вперше побачила його восени. Я і дві мої подруги з коледжу хочемо з наступного року не жити в пансіоні, а мати власний дім, тож і шукаємо собі будиночок до винайму. Я так зраділа, коли побачила, що ви здаєте свій. — Якщо ви справді його любите, можете тут оселитися, — відповіла панна Патті. — Ми з Марією сьогодні вирішили зовсім його не здавати, бо нам не сподобався жоден із тих людей, котрі хотіли в ньому жити. Конче здавати будинок ми не мусимо. Поїхати до Європи ми зможемо й без того. Авжеж, гроші нам не завадять, та за жодні статки я не пущу у свій дім таких людей, як ті, що приходили його оглянути. Ви не така. Я вірю, що ви любите його і дбатимете про нього. Можете тут оселитися. — Якщо… якщо зможемо платити стільки, скільки ви за нього хочете, — завагалася Енн. Панна Патті назвала бажану суму. Енн перезирнулася з Прісциллою — Прісцилла похитала головою. — Боюся, ми не зможемо собі цього дозволити, — відповіла Енн, притлумлюючи розчарування. — Бачте, ми лише студентки, і до того ж бідні. — А скільки, на вашу думку, ви могли б заплатити? — поцікавилася панна Патті, вимахуючи спицями. Енн назвала свою суму. Панна Патті схвально кивнула. — Цього достатньо. Як я вже сказала, конче здавати будинок ми не мусимо. Ми незаможні, та гроші на подорож до Європи маємо. Я ніколи не була в Європі й не прагнула там опинитися. Але моя небога, присутня тут Марія Спофорд, захотіла поїхати. А ви ж розумієте, що така юна особа, як Марія, не може сама швендяти світами. — Ні… мабуть, ні, — промимрила Енн, завваживши цілком серйозний вираз панни Патті. — Авжеж ні. Отже, і мені доведеться поїхати, щоб наглядати за нею. Хоч я надіюся й собі потішитись — мені сімдесят років, та я ще не геть утомилася від життя. Я, певне, і сама би вже з’їздила до Європи, якби тільки це спало мені на думку. Ми їдемо на два чи три роки. Відпливаємо в червні. Ключ вишлемо вам, а тут усе підготуємо, щоб ви могли приїхати, коли забажаєте. Приберемо лише деякі речі, особливо цінні для нас, — а решту лишимо у ваше розпорядження. — А цих порцелянових песиків ви не приберете? — боязко поцікавилася Енн. — Ви хочете, щоб я їх залишила? — О так, я дуже хочу. Вони дивовижні. На обличчі панни Патті майнув задоволений вираз. — Це незвичайні песики, — гордо проказала вона. — Їм понад сто літ, і обабіч цього каміна вони сидять іще відколи п’ятдесят років тому мій брат Аарон привіз їх із Лондона. На його честь назвали Спофорд-авеню. — Він був чудовою людиною, — уперше подала голос панна Марія. — О, тепер і не зустрінеш такого, як він. — Він був тобі добрим дядьком, Маріє, — натхненно відповіла панна Патті. — і з твого боку дуже ґречно не забувати його. — Я довіку його пам’ятатиму, — врочисто проказала панна Марія. — Як зараз бачу: він стоїть перед оцим каміном, заклавши руки за фалди фрака, і всміхається нам обом. Панна Марія витягла й піднесла до очей хустинку, проте панна Патті рішуче повернулася зі світу сентиментів до сфери ділових переговорів. — Я залишу вам песиків, якщо ви обіцятимете поводитися з ними обережно, — повідомила вона. — Їх звати Гог та Магог. ^[19] Гог дивиться ліворуч, а Магог — праворуч. І ще одне. Ви ж, надіюся, не будете заперечувати, якщо будинок і далі називатиметься Домом Патті? — Звісно, не будемо. Ми вважаємо, що це — одна із наймиліших його рис. — Бачу, ви дуже розумна дівчина, — вдоволено заявила панна Патті. — Чи повірите — усі, хто хотів винайняти мій будинок до вас, питали, чи можна буде зняти назву з воріт на той час, доки вони тут житимуть. Але я прямо відказала, що дім здається тільки разом з іменем. Він був Домом Патті, відколи мій брат Аарон заповів його мені, і Домом Патті лишиться, поки живі ми з Марією. А тоді вже наступний власник може дати йому будь-яке дурноверхе ім’я на свій розсуд, — відрубала панна Патті, мовби прорікаючи: «Після нас — хоч потоп». — А зараз чи не хочете ви оглянути весь будинок, перш ніж ми домовимося остаточно? Огляд будинку захопив дівчат іще більше. Окрім великої вітальні, на першому поверсі розташувалися маленька спальня й кухня. На другому було ще три кімнати — велика й дві менші, з-поміж яких Енн особливо вподобала одну, з високими соснами перед вікном, і вже надіялася, що то буде її спальня. Була вона обклеєна світло-блакитними шпалерами і стояв у ній невеличкий старомодний туалетний столик зі свічниками. А під вікном із химерною рамою, що робила його схожим на діамант, стояла вкрита блакитною мусліновою запоною лавка — чудове місце для навчання та мрій. — Це так дивовижно, що зараз ми мусимо прокинутися й виявити, що то був лише казковий сон, — мовила Прісцилла, коли дівчата вийшли на вулицю. — Панна Патті й панна Марія аж ніяк не схожі на витканих зі сновидінь, — засміялася Енн. — Ти можеш уявити, як вони «швендяють світами», надто у тих своїх шалях та чіпцях? — Напевно, швендяти вони таки будуть без них, — відповіла Прісцилла, — хоча в’язання з рук не випустять. Вони просто не зможуть із ним розлучитися, і навіть Вестмінстерським абатством гулятимуть і в’язатимуть водночас. Тим часом, Енн, ми житимемо в Домі Патті, на Спофорд-авеню! Я вже почуваюся мільйонеркою. — А я почуваюся, мов вранішня зоря, що співає від радості, — мовила Енн. Увечері на Сент-Джон, тридцять вісім, припленталася Філіппа Гордон і безсило впала на ліжко Енн. — Дівчата, хороші мої, я до смерті втомлена й почуваюся, мов той чоловік без вітчизни^[20] чи без тіні… забула, як правильно. Бачте, я складала валізу. — І змучилася, бо не знала, які речі класти спершу, які потім, і куди їх усі розпихати, — засміялася Прісцилла. — Еге ж. І коли я нарешті сяк-так усе склала, а моя господиня та її служниця сіли на валізу і я спромоглася її замкнути, то раптом згадала, що всі ті речі, які я хотіла вдягти на урочисті збори, лежать на самісінькому дні. І довелося знов усе відмикати й просто-таки пірнати в ту валізу. Я порпалася в ній цілу годину, доки знайшла все потрібне. Щойно мені здавалося, ніби я навпомацки знайшла те, що треба, я витягала його й виявлялося, що це зовсім не те. Ні, Енн, я не лаялася. — Я цього й не казала. — Ти все висловила поглядом. Але я визнаю, що думки мої були замалим не святотатські. А ще в мене такий нежить, що я можу тільки шморгати, шмаркати й шамкати. Як вам алітерація? Королево Анно, скажіть що-небудь, розрадьте мене! — Згадай, що вже в четвер ти побачиш Алека й Алонзо, — відповіла Енн. Філ скрушно похитала головою. — Знов алітерація. Ні, коли в мене нежить, Алек та Алонзо мені не потрібні. Але що це з вами таке? Ви ж світитеся ізсередини, це видно, якщо глянути на вас уважно. О, так, ви просто сяєте! Розповідайте, що сталося? — Наступного року ми будемо жити в Домі Патті, — переможно проказала Енн. — Саме жити, а не перебиватися в пансіоні. Ми його винайняли, а ще з нами житиме Стелла Мейнард, а її тітка вестиме наше господарство. Філ підхопилася, витерла ніс і впала на коліна перед Енн. — Дівчата… дівчата, візьміть і мене до себе. О, я буду така хороша! Якщо мені не знайдеться кімнати, я спатиму надворі в собачій буді — я бачила, там стоїть буда. Тільки візьміть мене до себе! — Філ, не будь дурненькою. Встань. — І не рипнуся, доки не скажете, що наступного року візьмете мене до себе жити. Енн перезирнулася із Прісциллою. Тоді поволі проказала: — Філ, люба, ми були б раді, тебе запросити. Але погляньмо правді у вічі. Я бідна, Пріс бідна, Стелла Мейнард також бідна: у нас буде дуже просте господарство й невибагливий стіл. Тобі довелося б жити так, як ми. А ти заможна, про це свідчить та сума, яку ти платиш за свій пансіон. — Та хіба ж мені не однаково? — із трагічним виглядом запитала Філ. — Краще обід із городини там, де ви, ніж засмажений бик у самітнім пансіоні. Дівчата, не думайте, що в мене, крім шлунка, більше нічого немає. Я радо житиму на хлібі й воді — із крапли-и-иночкою варення, — якщо ви візьмете мене до себе. — Крім того, — вела далі Енн, — усім нам доведеться мати хатні обов’язки. Стеллина тітка не зможе робити все сама. Тому кожна візьме на себе частину хатніх справ. А ти… — «Не працюю, ані не пряду», ^[21] — підхопила Філіппа. — Але я всього навчуся. Ви лише один-єдиний раз мені покажете. Зате я вмію прибирати власне ліжко. І не забувайте — хоч я й не куховарю, зате вмію приборкувати норов. Це вже щось. І я ніколи не нарікаю на погоду. Це теж важливо. Прошу вас, благаю! Я ще нічого в житті так не хотіла, а ця підлога страшенно тверда. — І ще одне, — рішучо озвалася Прісцилла. — Ти, Філ, як відомо цілому Редмонду, щодня приймаєш у себе гостей. У Домі Патті ми не зможемо собі цього дозволити. Ми вирішили, що для наших друзів будемо вдома тільки в п’ятницю ввечері. Якщо ти житимеш із нами — мусиш коритися цьому правилу. — Невже ви думаєте, що я буду проти? Навпаки, я дуже рада! Я давно знала, що й собі мушу триматися такого правила, та мені бракувало рішучості. А тепер відповідальність за нього ляже на вас, і я зітхну з полегкістю. Якщо ви не дозволите мені пов’язати свою долю з вашою, я з туги помру й стану привидом, а тоді повернуся — і дошкулятиму вам. Оселюся на самому порозі Дому Патті, і жодна з вас не зможе ані вийти, ані зайти, не перечепившись об мій дух. І знову Енн багатозначно перезирнулася із Прісциллою. — Гаразд, — відповіла вона. — Звісно, ми нічого не можемо обіцяти, доки не порадимося зі Стеллою, та вона, сподіваюся, заперечень не матиме. Що ж до нас, то ми ласкаво просимо тебе й будемо раді твоєму товариству. — Якщо наше просте життя тобі набридне, ти завжди можеш піти без жодних пояснень, — додала Прісцилла. Філ рвучко звелася на рівні ноги, щаслива, обійняла дівчат і вибігла геть. — Надіюся, все буде добре, — стримано висловилася Прісцилла. — Мусимо постаратися, щоб усе було добре, — кивнула Енн. — Я думаю, Філ легко й радісно увійде в нашу маленьку сім’ю. — Філ — мила співбесідниця й чудова подруга, і, звісно, що більше нас, то легше буде нашим злиденним гаманцям. Але яка буде вона, живучи в однім домі з нами? Часом цього не виходить збагнути й за рік. — Усі ми мусимо пізнати одна одну із цього боку. Тож будьмо розумними людьми — живімо самі й даваймо жити іншим. А Філ не самолюбна, хоч і трохи легковажна, тож я гадаю, усім нам буде затишно й гарно в Домі Патті. Розділ 11
ВИР ЖИТТЯ

І знову Енн була в Ейвонлі — із сяєвом стипендії Торберна на чолі. Односельці твердили, що вона геть не змінилася — вряди-годи з подивом і легким розчаруванням, що це й справді так. Ейвонлі теж лишилося незмінне, принаймні так здавалося на перший погляд. Проте найближчої ж неділі на канікулах, озирнувши паству в церкві, Енн таки завважила деякі зміни, котрі зненацька вразили її усвідомленням, що час не стоїть на місці, навіть в Ейвонлі. Службу правив новий священик, а з-поміж пастви назавжди зникло кілька знайомих облич. Навіки вмовкли пророцтва старенького дядечка Ейба та зітхання пані Слоун, помер Тімоті Коттон — «опісля кволих двадцятирічних намагань», за висловом пані Лінд, — старий Джошуа Слоун, котрого з охайно підстриженими бакенбардами ніхто не впізнав у труні — тепер усі вони спочивали на маленькому цвинтарі за церквою. А Біллі Ендрюс побрався з Нетті Блуетт! Тієї неділі вони уперше «вийшли межи люди». Коли Біллі, сяючи від гордості й щастя, вів молоду дружину в пишній шовковій сукні з перами до лави Ендрюсів, Енн опустила голову, щоб приховати сміхотливі бісики в очах. Вона пригадала ту штормову ніч, коли Джейн освідчилася їй замість нього. Авжеж, її відмова не розбила серця Біллі. Цікаво, чи довелося Джейн і з Нетті говорити про одруження від імені свого брата, а чи він таки наважився сам проказати доленосні слова? Його задоволення й гордість поділяла уся сім’я — від пані Ендрюс на церковній лаві до Джейн поміж півчих у хорі. Джейн подала заяву про звільнення з ейвонлійської школи й восени збиралася їхати на захід. — Не може знайти собі нареченого в Ейвонлі, от що, — зневажливо пирхнула пані Лінд. — А каже, що їде підлікуватися там, на заході. Досі я не чула, щоб вона нарікала на хвороби. — Джейн — хороша дівчина, — віддано заперечила Енн. — Вона ніколи не старалася привернути до себе увагу, як то робив дехто. — Так, за хлопцями вона не ганялася, якщо ти про це, — відповіла пані Рейчел. — Але заміж їй хочеться не менше за інших, будь певна. Чого б іще їй сунути на захід, у якусь глушину, відому лиш тим, що жінок там обмаль, а чоловіків аж задоста? Лікуватися, аякже! Проте не на Джейн із подивом та жахом дивилася Енн того дня. Що сталося з Рубі Джилліс? Рубі стояла між півчих поряд із Джейн, вродливіша, ніж будь-коли, проте сині очі її сліпили надто яскравим блиском, а щоки вкривав хворобливий рум’янець. Крім того, вона дуже схудла: руки, що тримали збірник церковних гімнів, були такі тонкі, що здавалися майже прозорими. — Рубі Джилліс хвора? — запитала Енн, вертаючись із церкви додому разом з пані Лінд. — Рубі Джилліс помирає від скоротечних сухот, — просто відказала пані Лінд. — Усі це знають, окрім неї та її рідних. Вони цього й не хочуть знати. Коли запитати в них, то Рубі цілком здорова. У школі працювати вона не може, відколи взимку кашляла кров’ю, але каже, що восени знов піде вчителювати. Подала заяву до вайтсендзької школи. У могилі вже спочине, сердешна, до осені, будь певна. Енн слухала мовчки, вражена. Рубі Джилліс, її шкільна подруга, помирає? Невже таке можливо? Звісно, останніми роками їхні шляхи розійшлися, та все ж не згасла давня приязнь, і Енн відчула це, коли сумна звістка пекучим болем озвалася їй у серці. Рубі, чарівна, весела пустунка Рубі! Неможливо було пов’язати думку про неї із чимось таким, як смерть. Щойно після церкви вона сердечно привітала Енн і запросила наступного ж дня до себе в гості. — У вівторок і середу ввечері мене не буде вдома, — багатозначно шепнула Рубі. — Спершу їду на концерт до Кармоді, а тоді ще на вечірку до Вайт Сендз. Зі мною буде Герб Спенсер. Це мій останній кавалер. Приходь завтра неодмінно. Я до смерті хочу поговорити з тобою й почути все-все про твоє редмондське життя. Енн розуміла, що насправді Рубі хоче похвалитися новими жертвами своїх чарів, проте обіцяла зайти. Діана зголосилася піти з нею. — Я давно вже хотіла зайти до Рубі, — пояснила вона наступного вечора, коли вдвох із Енн вони вийшли з Зелених Дахів, — але не могла йти сама. Це так жахливо — слухати, як Рубі безупинно щебече і вдає, наче з нею все добре, хоч ані слова не може проказати, не закашлявшись. Вона так розпачливо хоче жити, але, кажуть, шансів у неї жодних. Червоною дорогою дівчата мовчки йшли в сутінках. Високо в кронах дерев співали вечірню осанну вільшанки, і золотисте повітря повнилося їхніми радісними голосами. Срібні трелі жаб’ячих флейт ширилися з-над боліт і ставків, де вже пробуджувалося до життя сім’я, напоєне дощами й сонячним світлом. У повітрі розливався солодкий, живий і п’янкий аромат малини. Білі тумани розгорталися над мовчазними долинами, а обабіч стежок мерехтіли блакитні зірочки фіалок. — Як гарно, — сказала Діана. — Дивися, Енн, здається, що там теж є земля. Отой довгий край бузкової хмари — це берег, а за ним небо, ясне й золоте, наче море. — Я так би хотіла попливти туди в місячному човнику, про який написав колись у творі Пол, пам’ятаєш? — відповіла Енн, виринаючи із замрії. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайшли б там наші минулі дні — усі ті давні, квітучі весни? Ті квіти, що бачив там Пол — чи то ж не троянди, які цвіли колись і для нас? — Не кажи так, — дорікнула Діана. — Бо мені здається, що ми старі баби, для яких усе в житті проминуло. — Мені самій так здається, відколи я почула про бідолашну Рубі, — відповіла Енн. — Якщо правда, що вона помирає, то й решта сумних речей теж можуть бути правдою. — Ти ж не будеш проти, якщо ми на хвильку забіжимо до Елайші Райта? — запитала Діана. — Мама просила віднести тітці Атоссі цей глечик із варенням. — А хто ця тітка Атосса? — Хіба ти не чула? Вдова Семсона Коутса зі Спенсервейла. А тіткою вона доводиться дружині пана Райта й татові. Узимку помер її чоловік, вона лишилася самотня й зовсім без грошей, тож Райти взяли її до себе. Мама вважала, що її годилося б запросити до нас, але тато заявив, що в однім домі з тіткою Атоссою нізащо не житиме. — Вона така бридка? — неуважно запитала Енн. — Ти збагнеш, яка вона, ще доки ми встигнемо звідти втекти, — багатозначно відповіла Діана. — Тато каже, що лице в неї, мов сокира, бо так само розтинає повітря, а язик іще гостріший. Був пізній вечір, проте тітка Атосса сиділа на кухні в будинку Райтів і різала картоплю для висаджування. На ній був старий полинялий халат; сиве волосся розкошлалося й стриміло навсібіч. Тітка Атосса не любила, коли її заставали нечупарою, тому злостивості на припоні не тримала. — То ви і є Енн Ширлі? — запитала вона, коли Діана відрекомендувала їй Енн. — Так, я про вас дещо чула. — Тон її свідчив про те, що вона не чула нічого доброго. — Пані Ендрюс мені казала, що ви повернулися додому. Вона запевняє, буцім ви посправнішали. Певна річ, тітка Атосса вважала, що у вроді Енн є ще безліч вад. Вона ні на мить не покинула різати картоплю, і робила це дедалі енергійніше. — Вас, певне, і припрошувати сісти не варто, — дошкульно завважила тітка Атосса. — Звісно, для вас тут нічого цікавого немає, усі пішли. — Це вам від мами — глечик ревеневого варення, — чемно відповіла Діана. — Вона зварила його нині й подумала, що вам смакуватиме. — Дякую, — скривилася тітка Атосса. — Хоча у твоєї матері варення засолодкі. Я ніколи їх не любила. Ну, та може, і скуштую. Апетит у мене цієї весни нікудишній. І здоров’я кепське, — натхненно вела далі тітка Атосса, — але я тримаюся. Ті, хто не працює, тут не потрібні. Чи не могли б ви віднести це варення до комори, якщо то буде для вас не завеликий клопіт? Я не маю часу — мушу покінчити із цією картоплею нині ж. Ви — такі дами — цього, певне, у житті не робили, щоб ручок не закаляти. — Я завжди різала картоплю до висадження, поки ми не здали своєї ферми в оренду, — усміхнулася Енн. — А я й досі ріжу, — засміялася Діана. — Минулого тижня три дні над картоплею ниділа. Хоча, звісно, — лукаво докинула вона, — опісля того змащувала пальці лимонним соком і на ніч одягала рукавички. — Мабуть, надибала це в одному з тих дурних журналів, яких ти аж забагато читаєш, — пирхнула тітка Атосса. — Дивно, що мати тобі дозволяє. Ну, та вона тебе віддавна розпестила. Коли Джордж побрався з нею, ми всі казали, що вона не буде йому доброю жінкою. І тітка Атосса тяжко зітхнула — так, мовби всі її найчорніші побоювання щодо шлюбу Джорджа Баррі справдилися цілковито й невтішно. — Уже йдете? — запитала вона, коли дівчата підвелися. — Звісно, що то вам за радість — теревенити зі старою бабою. Шкода, що хлопців немає вдома. — Ми хотіли ще забігти до Рубі Джилліс, — пояснила Діана. — Еге ж, вам усяка відмовка згодиться, — люб’язно підтакнула тітка Атосса. — Забігли, вибігли й не привіталися, як слід. То вас, певне, цього вчать по коледжах. А з Рубі Джилліс краще тепер не знатися. Лікарі кажуть, що сухоти страх які чіпкі. Я знала, що Рубі неминуче схопить якусь заразу, вештаючись восени без діла в тому Бостоні. До таких непосидючих завжди щось прилипає. — Ті, хто нікуди не їздять, часом теж хворіють, а іноді навіть умирають, — серйозно заперечила Діана. — Тоді вони бодай не мають у цьому провини, — переможно відказала тітка Атосса. — Діано, кажуть, у тебе весілля в червні. — Це лише балачки, — зашарілася Діана. — То ти не зволікай, — значущо проказала тітка Атосса. — Ти скоро й зів’янеш. Усе, що в тебе є — це кучері й гарненьке личко. А всі Райти такі вітрогони. Вам же, панно Ширлі, слід носити капелюха. У вас непристойно веснянкуватий ніс. І, Боже милий, які руді коси! Ну, та всі ми такі, якими створив нас Господь. Моє шанування Маріллі Катберт. Вона жодного разу не зайшла до мене, відколи я оселилася в Ейвонлі, та певне, мені нарікати годі. Катберти завжди кирпу звикли гнути. — Ото жахлива жінка, — задихано проказала Діана, тікаючи стежиною разом із Енн. — Вона гірша за панну Елізу Ендрюс, — відповіла Енн. — Але ти подумай — усе життя прожити з іменем Атосса! Хіба тут важко стати дошкульним і злим? Їй варто було б уявити, що її звуть Корделією. Я думаю, їй це могло б зарадити. Принаймні мене це рятувало тоді, коли я ще не любила імені Енн. — Джозі Пай, коли стане доросла, буде саме така, — мовила Діана. — Джозина мати й тітка Атосса — двоюрідні сестри. Ох, я рада, що все вже скінчилося! Вона така злюча й завжди все поверне лихим боком. Тато розповідає про неї одну кумедну історію. Якось у них, у Спенсервейлі, був пастор — дуже добрий і побожний, але глухуватий. Звичайної розмови він майже ніколи не чув. А щонеділі в церкві провадилися молитовні зібрання, де всі присутні по черзі підводилися й проказували молитву чи котрийсь із біблійних віршів. І от одного вечора підхопилася тітка Атосса. Вона почала не молитися чи проповідувати, а ганити кожного, хто був у церкві, усіх називаючи поіменно, переповідаючи всі їхні вчинки й провини — і так пригадала усі сварки й плітки за минулі десять років. Кінець кінцем вона заявила, що ціла та церква в горопашному Спенсервейлі їй бридка, що більше ніколи вона не переступить її порогу й сподівається, що найтяжча кара спіткає кожного з її пастви. Тоді нарешті задихалася й сіла, а пастор, який не чув ні словечка з її промови, сказав дуже урочисто: «Амінь! Нехай зглянеться Господь усемогутній на молитву нашої сестри». Шкода, що ти не чула, як тато це розповідає. — До речі, про оповідання, Діано, — довірливо проказала Енн. — Знаєш, я віднедавна й собі думаю, що могла б написати дещо… таке, щоб годилося для друку. — Авжеж могла б, — відповіла Діана, щойно осягнула цю дивовижну звістку. — Колись ти писала чудові оповідання в нашому літературному клубі. — Ні, я не про такі оповідання кажу, — усміхнулася Енн. — Але що більше думаю про це, то страшніше й намагатися, бо якщо оповідання відхилять, це буде так принизливо. — Прісцилла казала, що всі оповідання пані Морган спершу також відхиляли. Але із твоїм такого не станеться, бо схоже, що тепер редактори мають більше здорового глузду. — Маргарет Бертон, одна з редмондських третьокурсниць, узимку теж написала оповідання, яке вийшло друком у журналі «Канадська жінка». Я впевнена, що зможу написати щонайменше так само добре. — Ти теж надішлеш своє оповідання до «Канадської жінки»? — Хочу спершу запропонувати його більшим журналам. Та все залежить від того, яке оповідання я напишу. — А про що воно буде? — Я ще не знаю. Спочатку треба вигадати добрий сюжет. Мені здається, для редактора це найважливіше. А я поки що вигадала тільки ім’я для героїні. Її зватимуть Ейверіл Лестер. Гарно, правда? Тільки не кажи про це нікому, Діано. Я розповіла тобі єдиній, і ще панові Гаррісону. Хоча йому така ідея не сподобалася. Він сказав, що в наші часи й без того забагато маячні надруковано, і після цілого року в коледжі він сподівався від мене більшого. — Та що пан Гаррісон у цьому тямить? — зневажливо пирхнула Діана. Будинок Джиллісів був повен світла та гостей. Із протилежних кутків вітальні глипали один на одного Леонард Кімбелл зі Спенсервейла та Морган Белл із Кармоді. Було поміж товариства й кілька веселих, жвавих дівчат. Рубі була в білому платті, щоки їй яскріли рум’янцем, очі блищали. Вона невпинно щебетала й сміялася, а коли інші дівчата пішли, повела Енн нагору, щоб похвалитися новими сукнями. — І ще буде блакитна шовкова, хоч і занадто цупка для літа. Носитиму її восени. А ти знаєш, що я збираюся вчителювати у вайтсендзькій школі? Як тобі подобається мій капелюшок? Такий гарненький був на тобі учора в церкві. Але я сама люблю яскравіше. А ти бачила тих двох кумедних хлопців там, унизу? Кожен заповзявся пересидіти іншого. Та жоден із них мене нітрошечки не цікавить. Мені подобається Герб Спенсер. Часом я думаю, що він і є саме той. Узимку я вважала, що мій принц — то вчитель зі Спенсервейла, та потім дещо про нього дізналася й змінила думку. Коли я йому відмовила, він замалим не збожеволів. Шкода, що ці двоє прийшли сьогодні. Я так хотіла поговорити з тобою, Енн, і стільки всього тобі розповісти. Ми ж завжди були добрими подругами, правда? І, безтурботно сміючись, Рубі обійняла Енн за стан. На мить їхні погляди зустрілися, і за блиском очей Рубі Енн побачила щось таке, від чого боляче стислося її серце. — Приходь частіше, Енн, — прошепотіла Рубі. — І приходь сама — ти мені потрібна. — Чи добре ти почуваєшся, Рубі? — Я? Авжеж, добре. Ніколи в житті не почувалася краще. Звісно, та кровотеча взимку трохи підточила мої сили, та поглянь тепер на мій рум’янець. Адже я зовсім не схожа на хвору. Голос Рубі звучав майже різко. Вона, мовби ображена, відсмикнула руку з талії Енн і кинулася вниз, де поринула у веселе під’юджування двох своїх кавалерів, тож Енн та Діана відчули себе зайвими, і собі невдовзі пішли. Розділ 12
«ПОКУТА ЕЙВЕРІЛ»

— Про що ти думаєш, Енн? Двоє дівчат блукали надвечір у чарівній долині побіля струмка. Понад водою гойдалися стебла папороті, зеленіла молода травичка й дикі груші розгорнули білі духмяні шатра. Енн зі щасливим зітханням виринула із замрії. — Обмірковую своє оповідання. — А ти вже почала писати? — вигукнула Діана, ураз спалахнувши цікавістю. — Так. Написала хіба кілька сторінок, та загалом усе вже добре продумала. Мусила довго вигадувати сюжет, бо жоден не здавався мені підхожим для героїні на ім’я Ейверіл. — Хіба ти не могла вибрати інше ім’я? — Ні, це було неможливо. Я намагалася, та виходило не краще, аніж спробувати змінити ім’я тобі. Ейверіл стала для мене такою реальною, що як би інакше я не хотіла її назвати, все одно думала про неї як про Ейверіл. Але врешті-решт я таки вигадала сюжет, що їй пасуватиме. І тоді почалися радісні муки вибору імен для решти персонажів. Ти не уявляєш, як це може захопити. Я лежала без сну годинами й вигадувала імена. Головного героя зватимуть Персиваль Дельрімпл. — Ти вже назвала усіх персонажів? — зажурилася Діана. — Якщо ні, то, може, дозволиш мені назвати одного-єдиного — хоч найдрібнішого? Тоді я почуватимуся так, мовби й сама теж допомагала тобі писати. — Можеш назвати малого наймита Лестерів, — поступилася Енн. — Це другорядний персонаж, але він єдиний, хто ще й досі лишився без імені. — Назви його Реймонд Фітцосборн, — запропонувала Діана, у пам’яті котрої зберігалося ще багацько подібних імен від часів існування літературного клубу, до якого в шкільні роки належали вони з Енн, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс. Енн із сумнівом похитала головою. — Боюся, Діано, для наймита це ім’я буде занадто аристократичне. Я не можу уявити, як Фітцосборн закладатиме корму свиням чи збиратиме тріски для груби, а ти? Діана не розуміла, чому, коли вже ви маєте уяву, не можна її аж настільки напружити, та Енн було, певно, видніше, тож горопашного наймита охрестили Робертом Реєм, щоби принагідно назвати його Боббі. — Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять? — поцікавилася Діана. Та Енн про це зовсім не думала. Вона прагнула слави, а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою. — Ти ж даси мені почитати, правда? — прохально запитала Діана. — Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації. — А яким ти хочеш зробити закінчення — щасливим чи ні? — Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, — скромно підсумувала Енн, — зовсім не геній. — Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, — відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія. — Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням? — Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим. — У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, — замислено проказала Енн. — Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті. — Не смій убивати Боббі, — засміялася Діана. — Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого. Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути. — Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, — казала вона. — Не можу, — бідкалася Енн. — Ейверіл — така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку. Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований. — За що ти вбила Моріса Леннокса? — докірливо запитала вона. — Це ж негативний персонаж, — обурилася Енн. — Я мусила його покарати. — А мені він найбільше сподобався, — відказала нерозважлива Діана. — Ні, він мертвий і лишиться мертвим, — ображено мовила Енн. — Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю. — Так, але ти могла б його перевиховати. — Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге. — Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала? — О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні? — Ну… — завагалася Діана, — той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити. — Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він — один з найкращих, — заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда. Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів. — Викинь усі ці барвисті місця, — безжально мовив він. Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений. — Я викинула всі описи, крім заходу сонця, — сказала вона згодом. — Його я просто мусила залишити — він був найкращий з усіх. — Він не має нічого спільного із сюжетом, — заперечив пан Гаррісон. — Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі — змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її. — Нізащо, — відповіла Енн. — Ейвонлі — найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій. — Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, — сухо відказав пан Гаррісон. — Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала. — Я в це не вірю, — рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів. — Хай там як, — нещадно підсумував пан Гаррісон, — а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати. «Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»! — Моріс Леннокс — негативний персонаж, — гнівно відказала Енн. — І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля. — Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі. — Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною. — Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять. Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього. — Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні — його не побачить ніхто й ніколи. Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти — бо ж усе можливо в уявнім світі, — а тоді переможно оголосить, що це її оповідання. І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого з великих журналів. Діана хвилювалася не менше за саму Енн. — Як ти гадаєш, коли тобі надішлють відповідь? — запитала вона. — Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть! — Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, — відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів. Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис. — Енн, невже оповідання відхилили? — недовірливо скрикнула Діана. — Так, — коротко відповіла Енн. — Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення? — Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації. — Я завжди була невисокої думки про цей журнал, — палко відказала Діана. — Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки». — Мабуть, так я й зроблю, — помалу втішаючись, мовила Енн. — І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить. Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати. — Кінець моїм літературним прагненням, — мовила вона з гіркотою. Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку. — Ні, редактор відхилив його, — просто відповіла вона. Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя. — Ну, я думаю, ти писатимеш далі, — підбадьорливо мовив він. — Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, — заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері. — Я б не кидав писання зовсім, — замислено проказав пан Гаррісон. — Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися — саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн. — Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд — учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати — ні. — Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, — сказав пан Гаррісон. — Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною. Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!! Розділ 13
ДОРОГА ЗРАДЛИВИХ

Деві й Дора збиралися до недільної школи. Ішли вони, як то зрідка траплялося, самі, бо ж пані Лінд, котра завжди їх супроводила, вивихнула гомілку й того дня лишалася вдома. Представляти сім’ю в церкві також належало двійнятам, оскільки Енн напередодні поїхала в гості до друзів у Кармоді, а Маріллу мучив головний біль. Деві поволі спустився сходами вниз. Дора, яку вже убрала й зачесала пані Лінд, чекала на нього в передпокої. Деві вмивався й одягався сам. У кишені в нього лежала центова монета на пожертву недільній школі і п’ятицентова — на церковну пожертву. В одній руці хлопчик мав Біблію, в іншій — підручник недільної школи; він добре знав урок, питання з катехізису й вірш зі Святого Письма, бо ж хіба не вчив усього того ще минулої неділі по обіді на кухні під суворим наглядом пані Лінд? Отож, настрій у Деві мав би бути щонайпогідніший. А втім, попри вивчений урок і катехізис, у душі він скидався радше на хижого вовка. Забачивши Деві, із кухні, накульгуючи, вийшла пані Лінд. — Ти чистий? — суворо запитала вона. — Так — усе, що видно, чисте, — зухвало відказав набурмосений Деві. Пані Рейчел зітхнула. Вона мала недобрі сумніви щодо шиї та вух Деві, проте знала, що коли взятися самій оглядати хлопця, він, найпевніше, завдасть ноги на плечі, а здоганяти його нині вона була неспроможна. — Ну, то будьте чемні, — застерегла вона дітлахів. — Не ходіть по куряві. На ґанку не спиняйтеся побазікати з іншими дітьми. Не крутіться на лавах. Не забудьте вірша зі Святого Письма. Не забудьте віддати гроші на пожертви, і глядіть, не загубіть їх. Під час молитви не шепочіться й уважно слухайте проповідь. Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав — чи то лише думав, що зазнав, — багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, — байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, — не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом. Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився й скорчив таку люту гримасу, аж навіть Дора, яка добре знала все розмаїття братових талантів у цій сфері, злякалася, що лице в нього так і лишиться довіку перекошене. — Чорти б її взяли! — палко вигукнув Деві. — Ох, Деві, не лайся, — заскімлила нажахана Дора. — «Чорти взяли» — це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, — безжурно відказав Деві. — Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, — благала Дора. І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха. — Я придумаю свою власну лайку, — заявив він. — Господь покарає тебе за це, — суворо відповіла сестра. — Тоді я вважаю, що Господь — це старий злостивий бевзь, — правив своєї Деві. — Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям? — Деві!!! — скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося. — І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, — затявся Деві. — Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона — ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш! І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки. — Це тільки початок, — урочисто оголосив Деві. — Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви. І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі. — Це диявол тебе підбурив, — докірливо мовила Дора. — Ні, — гнівно відказав Деві, — це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося. — Я не хочу, — запротестувала Дора. — Підеш, — відповів Деві. — Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі. — Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, — запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем. — Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, — мовив Деві. — І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле. — Я боюся тих корів, — заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти. — І чого б то ти боялася корів, — пирхнув Деві. — Ти ж старша за них обох. — Але вони більші за мене, — відповіла Дора. — Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса. — Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, — тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі. Проте цього Деві не боявся — поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами — так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався — поки що — тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня. Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі — мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько — галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці. — Ми прийшли рибалити! — оголосив Деві. — Ура! — закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи. Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися — принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки. Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому. Та навіть гріховним радощам неодмінно мусить настати кінець. Зачувши грюкіт коліс із мосту понад ставком, Деві зрозумів, що їм час вертатися. Він скинув засмальцьований костюм Томмі, перебрався у власний одяг і, зітхнувши, віддав Коттонам волосінь із наловленою рибою. Про те, щоб забрати її з собою, не могло бути й мови. — Хіба не весело було? — виклично запитав він, тюпаючи полем униз із пагорба разом з Дорою. — Мені не було, — просто відповіла Дора. — І я не вірю, що й тобі було весело — насправді весело, — додала вона з раптовою проникливістю, зовсім їй не властивою. — Було! — крикнув Деві, проте в голосі його аж надто сильно бриніла умисна зухвалість. — А тобі, звісна річ, не було, коли сиділа ввесь день, як… як осел. — Я не збираюся дружити з Коттонами, — погордливо мовила Дора. — А мені вони подобаються, — відповів Деві. — І живеться їм краще, ніж нам. Роблять собі, що заманеться, і кажуть перед усіма, що хочуть. Я теж буду такий, як вони. — Є багато такого, чого ти перед усіма не скажеш, — заперечила Дора. — Немає такого. — Є. От, наприклад, — серйозно правила своєї Дора, — ти скажеш у присутності пастора слово «котяра»? Це був переконливий аргумент. Деві виявився неготовий розглядати такий конкретний приклад права на вільне висловлення. Та в суперечці з Дорою про послідовність можна було не дбати. — Звісно, ні, — сердито визнав він. — «Котяра» — це не святе слово, і я ніколи не сказав би його в присутності пастора. — А якби довелося? — наполягала Дора. — Я сказав би «котик», — відповів Деві. — Я думаю, «котик-муркотик» буде чемніше, — замислилася Дора. — Ти думаєш! — зневажливо пирхнув Деві. І все ж йому було мулько, хоч він радше помер би, ніж зізнався в цьому Дорі. Тепер, коли здиміла п’янка радість недозволених забав, розпочалися цілющі муки каяття. Мабуть, краще було б таки піти до недільної школи й до церкви. Звісно, пані Лінд була сувора, та в коморі в неї завжди стояло смачнюче печиво, і вона була зовсім-зовсім не жадібна. Тут, у цю непогідну мить, Деві згадав, що коли минулого тижня він подер свої нові шкільні штани, пані Лінд узяла їх і залатала, і навіть ні словом не прохопилася про це Маріллі. Проте чаша злочинів Деві була ще не повна. Йому тільки належало дізнатися, що один гріх неминуче тягне за собою інший, щоб приховати оту, найпершу провину. Обідали двійнята з пані Лінд, котра передовсім запитала в Деві: — Чи всі діти із твого класу були в недільній школі? — Так, пані, — відповів Деві, насилу проковтнувши шматок. — Всі, крім… крім одного. — Ти читав катехізис та вірш зі Святого Письма? — Так, пані. — А гроші на пожертви віддав? — Так, пані. — Пані Макферсон була нині в церкві? — Не знаю. «Бодай тут сказав правду», — подумав горопашний Деві. — Чи було оголошено про наступні збори Спільноти Милосердя? — Так, пані, — здушено проказав Деві. — А про молитовне зібрання? — Я… я не знаю. — Мусиш знати. У церкві треба слухати уважніше. Який текст із Біблії зачитував для проповіді пан Гарві? Деві розпачливо вихилив воду із чашки, проковтнувши разом із нею останні докори сумління, і жваво проказав вірш зі Святого Письма, який вивчив кілька тижнів тому. На щастя, пані Лінд більше його не розпитувала, проте радості від обіду Деві не відчув і подужав з’їсти лише одну порцію пудингу. — Що з тобою? — запитала небезпідставно здивована пані Лінд. — Ти захворів? — Ні, — промимрив Деві. — Який ти блідий. Краще нині не виходь на сонце, — застерегла пані Лінд. — Знаєш, скільки разів ти набрехав пані Лінд? — докірливо запитала Дора, коли по обіді вони лишилися самі. Деві зиркнув на неї розпачливо й люто. — Не знаю й знати не хочу, — мовив він. — А ти, Доро, не кажи нікому. І сердешний Деві рушив до таємної схованки за дровітнею, щоб там поринути в роздуми про дорогу зрадливих. Коли Енн повернулася додому, Зелені Дахи стояли темні й мовчазні. Вона швидко вляглася, бо дуже втомилася й хотіла спати. Минулого тижня в Ейвонлі відбулося кілька веселих вечірок, що тривали допізна. Ледь опустивши голову на подушку, вона відчула, що засинає, — аж раптом двері тихенько прочинилися й жалісливий голос покликав: — Енн! Напівсонна, Енн сіла в ліжку. — Деві, це ти? Що таке? Маленька біла постать кинулася через усю кімнату просто до неї. — Енн, — схлипнув Деві, обіймаючи її за шию, — як добре, що ти повернулася. Я не міг заснути, поки не розповім. — Що розповіси? — Який я нещасний. — Чому нещасний, маленький? — Бо я сьогодні був такий поганий, Енн. Дуже, дуже поганий, навіть гірший, ніж завжди. — Що ти зробив? — Я боюся тобі казати. Бо ти розлюбиш мене, Енн. Я не можу сьогодні казати молитву. Не можу розповісти Богові, що я зробив. Мені соромно, що Він знатиме. — Деві, але ж Він усе одно знає. — Дора теж так каже, але я сподівався, що Він просто ще не помітив. Я хочу спершу розказати тобі. — Що ти зробив, Деві? Слова линули невпинним потоком: — Я не пішов до недільної школи, а пішов рибалити з Коттонами, і стільки набрехав пані Лінд — ох, здається, півдесятка разів набрехав, — і… і… і ще сказав погане слово, Енн, дуже погане слово… і дуже лаявся на Бога. Запала мовчанка. Деві не знав, що й думати. Невже Енн така нажахана, що вже більше ніколи з ним не розмовлятиме? — Що ти зі мною зробиш, Енн? — прошепотів він. — Нічого, маленький. Мені здається, ти вже покараний. — Ні, зі мною ще ж нічого не було. — Але ж ти почувався нещасним, відколи вчинив погано, правда? — Дуже-дуже почувався, — виразно проказав Деві. — Це тебе карало твоє сумління. — А що таке сумління? Скажи, я хочу знати. — Це щось таке всередині тебе, що дошкуляє, коли ти чиниш погано, а якщо продовжуєш — воно робить тебе нещасливим. Ти це помічав? — Так, але не знав, що це воно. Але краще б його не було. Тоді жилося б веселіше. А де це сумління, Енн? Скажи, я хочу знати. У животі? — Ні, у тебе в душі, — відповіла Енн, утішена, що в кімнаті темно, бо ж серйозну розмову належало провадити із серйозним виразом обличчя. — Тоді позбутися його не вийде, мабуть, — зітхнув Деві. — Енн, а ти розкажеш про мене Маріллі та пані Лінд? — Ні, маленький, я нікому не скажу. Адже тобі прикро, що ти сьогодні чинив погано? — Дуже-дуже прикро. — І ти більше ніколи так не робитимеш? — Ні, але… — обачно мовив Деві, — раптом я буду по-іншому поганий? — Але ти більше не будеш лихословити, прогулювати уроки в недільній школі й казати неправду, щоб приховати свої кепські вчинки? — Ні, це зовсім не весело, — мовив Деві. — То скажи Господові, що шкодуєш про все, і попроси Його простити тобі. — А ти простила мені, Енн? — Так, маленький. — Тоді, — утішився Деві, — мені вже зовсім байдуже, чи простить мені Господь. — Деві! — О… я попрошу Його простити, звісно, попрошу, — швидко проказав Деві, злазячи з ліжка, переконаний із сердитого тону Енн, що цього разу він таки сказав щось жахливе. — Я попрошу Його, звісно, Енн. Боже, мені дуже шкода, що я сьогодні чинив погано, і я старатимуся по неділях бути хорошим, і прости мені, будь ласка. Ось, Енн, я попросив. — А тепер будь чемним хлопчиком і біжи спати. — Добре. І знаєш, я тепер більше не нещасний. Мені вже краще. Добраніч, Енн. — Добраніч. Енн опустилася на подушки й зітхнула з полегкістю. Ох… як хочеться… спати! Та наступної ж миті знову долинув голос: — Енн! Біля її ліжка стояв Деві. Енн насилу розклепила повіки. — Що таке, маленький? — запитала вона, щосили намагаючись приховати роздратування в голосі. — Енн, а ти бачила, як пан Гаррісон уміє чвиркати крізь зуби? Може, коли я буду часто вправлятися, то й сам так навчуся, га? Енн сіла в ліжку. — Деві Кіт, — мовила вона, — негайно йди спати, і щоб я тебе цієї ночі більше не бачила. Негайно! Деві слухняно пішов і чемно заснув. Розділ14
ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри. Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти. Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи — «тато радить мені зачекати до нового року», — а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви. — Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, — мовила вона. — Усе це так сумно й страшно, — тихенько відказала Енн. — Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога — дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена. Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси — як заздрила їм Енн у шкільні роки! — лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя. У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити. — Який дивний цвинтар у місячнім світлі, — зненацька проказала Рубі. — Такий примарний, — здригнулася вона. — Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва! Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову. — Ти ж знаєш це, правда? — допитувалася Рубі. — Так, я знаю, — тихо відказала Енн. — Мила Рубі, я знаю. — Усі знають, — гірко мовила Рубі. — І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, — вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, — я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати! — Чого ти боїшся, Рубі? — ще тихіше запитала Енн. — Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса — я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно — так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла! Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон — історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно — Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, — та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно — і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим — справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось? — Я думаю, Рубі, — урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, — я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, — про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут — і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі. — Але я боюся, — жалісливо відказала Рубі. — Бо навіть коли ти кажеш правду — а ти не можеш знати напевне, і що як усе це — лише твоя уява? — там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю. Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом — тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, — вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила. Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба. — Я хочу жити, — мовила вона тремким голосом. — Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це — тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб — адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко! Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку — і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих. — Я рада, що все сказала тобі, Енн, — прошепотіла вона. — Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це — щоразу, як ти приходила, ціле літо, — хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати. — Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре. — Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн? — Так, мила. — Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем — ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн? — Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, — відповіла Енн. — Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі. — Ти скоро знову прийдеш, так? — Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти — буду рада. — Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн. — Добраніч, мила. Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті — воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим — чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті — треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі. Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка — так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася. Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн — і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди. Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок. — Візьми це, — схлипнула вона. — Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене — голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті. — По нас завжди лишається незавершене, — зі слізьми на очах мовила пані Лінд. — Проте завжди є й кому завершити його. — Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, — мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. — Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею. — Так, напевно, — зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом — «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, — сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, — та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна. — Рубі Джилліс любила посміятися, — мовив раптом Деві. — Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати. — Так, я думаю, буде, — відповіла Енн. — Що ти кажеш, Енн! — запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою. — А чому ні, Діано? — серйозно запитала Енн. — Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах? — Я… я не знаю, — спробувала вибратися з пастки Діана. — Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна. — Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, — відповіла Енн. — Сподіваюся, — виразно проказав Деві. — Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн? — Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, — неуважно мовила Енн. — То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? — обурився Деві. Розділ 15
ЗВОРОТНИЙ БІК МРІЇ

— Уже через тиждень ми знову будемо в Редмонді, — мовила Енн. Вона втішалася думкою про повернення до навчання, редмондських аудиторій та друзів — та й мріям про життя в Домі Патті. При згадці про нього в душі її пробуджувалося тепле й радісне відчуття рідного дому, хоч там вона ще ніколи не жила. Проте й літо видалося дуже щасливе. То був час радісного життя під сонцем та небом, час насолоди всіма дарунками долі, час оновлення й поглиблення давніх дружніх зв’язків, час, коли Енн училася жити відданіше, працювати сумлінніше й радіти повніше. «Ми здобуваємо знання не лише в коледжі, — думала вона. — Життя вчить нас повсюди». Проте, на жаль, останній тиждень цих чудових канікул зіпсувала для Енн одна з тих витівок долі, що часом виявляють зворотні боки наших мрій. — Ти, бува, ще якогось оповідання не написала? — незлостиво запитав її пан Гаррісон одного вечора, коли Енн пила чай разом із ним та його дружиною. — Ні, — доволі різко відказала Енн. — Ну, не ображайся. То мені пані Слоун розповіла, буцім з місяць тому на адресу компанії «Роллінгз», що виробляє пекарський порошок у Монреалі, хтось відправив грубенького конверта. Вона подумала, що це на конкурс рекламних оповідань, у яких згадується назва їхньої компанії. Пані Слоун сказала, що почерк на конверті був не твій, та я подумав, що, можливо, це все-таки ти. — Авжеж, ні! Я бачила оголошення про конкурс, але й не думала брати в ньому участь. Це просто ганебно — писати оповідання, що рекламуватиме пекарський порошок. Нітрохи не краще за Джадсона Паркера з його аптекарським парканом. Отаку гордовиту промову виголосила Енн, не маючи й гадки про юдоль приниження, що чекала на неї. Того ж вечора до її кімнатки на піддашші з листом у руках влетіла Діана: очі її сяяли, щоки взялися рожевим рум’янцем. — Енн, це тобі лист! Я була на пошті, і вирішила взяти його теж. Читай швидше! Якщо це те, що я думаю, то я від радості просто здурію. Здивована Енн відкрила конверт і нашвидку пробігла очима віддрукованого на машинці листа:
«Панні Енн Ширлі Зелені Дахи Ейвонлі, Острів Принца Едварда Вельмишановна панно Ширлі! Ми раді повідомити, що Ваше чудове оповідання „Покута Ейверіл“ здобуло винагороду в розмірі двадцяти п’яти доларів за перше місце в нашому конкурсі. Чек додаємо до листа. Ми забезпечимо публікацію оповідання в провідних канадських газетах, а також видамо його окремою брошурою для розповсюдження серед покупців. Вдячні Вам за цікавість, виявлену до нашого конкурсу, щиро Ваші, Компанія „Роллінгз“».
— Я не розумію, — розгубилася Енн. Діана заплескала в долоні. — Я так і знала, що перше місце буде твоє. Я знала, Енн! Це я надіслала оповідання на конкурс! — Але… Діано!.. — Так, це я, — мовила щаслива Діана, всідаючись на ліжку. — Я одразу згадала про нього, щойно побачила оголошення, і спершу подумала, що варто порадитися з тобою. А тоді злякалася, що ти не захочеш, бо ти ж утратила всяку віру в цей твір. От я й вирішила, що надішлю свою копію, а тобі не казатиму. Тоді, якби ти не перемогла, то нічого не знала би про це й не карталася б, адже вони не повертають авторам оповідань, які не пройшли. Але ти перемогла, і це така приємна несподіванка. Діана не була найпроникливішою зі смертних, та в цю мить її зненацька вразило усвідомлення, що Енн зовсім не тішиться. Вигляд у неї був, безсумнівно, здивований — та де ж радість і захват? — Енн, ти, здається, геть незадоволена! — вигукнула Діана. Енн видушила із себе усмішку. — Я, звісно, задоволена… і вдячна тобі за щире бажання потішити мене, — повільно проказала вона. — Але я така вражена… не розумію… Адже в моєму оповіданні не було ні слова про… про… — насилу мимрила Енн, неспроможна вимовити ці слова, — про пекарський порошок. — Це я додала, — уже впевненіше мовила Діана. — То було дуже легко, бо звісно ж, мені згодився досвід, здобутий у нашому літературному клубі. Пам’ятаєш той епізод, де Ейверіл пече пиріг? Я просто зазначила, що вона пекла його з порошком від компанії «Роллінгз», і тому він так добре їй вдався; а ще в останнім абзаці, де Персиваль обіймає її й каже: «Кохана, щасливі й радісні роки чекають на нас у домі нашої мрії! », я дописала: «…де ми будемо пекти пироги тільки з порошками компанії „Роллінгз“». — Ох, — видихнула бідолашна Енн, мовби на голову їй хтось вилив відро крижаної води. — І ти виграла двадцять п’ять доларів, — радісно вела далі Діана. — А Прісцилла казала, що «Канадська жінка» платить лише п’ять доларів за оповідання. Тремтливими пальцями Енн простягла їй ненависний рожевий чек. — Я не можу їх узяти. Це твої гроші, Діано, ти заслужила. Ти надіслала оповідання й дописала, що було треба. Бо я сама нізащо цього не зробила б. Візьми чек. — Це вже мені вирішувати, — пишно відказала Діана. — Бо то було зовсім не важко. І мені достатньо честі бути подругою переможниці. Ну, мені вже час іти. Я мусила одразу з пошти вертатися додому, бо в нас гості. Але не могла не зайти й не розказати тобі, Енн. Я така рада за тебе. Зненацька Енн нахилилася, обійняла Діану й поцілувала її у щоку. — Ти найкраща й наймиліша у світі подруга, Діано, — сказала вона, і голос її ледь здригнувся. — І запевняю тебе: я дуже ціную ті міркування, з яких ти це зробила. Проте коли зворушена й задоволена Діана пішла, сердешна Енн жбурнула невинний чек у шухляду стола так, наче то була платня за вбивство, і кинулася на ліжко в сльозах ганьби й тяжкої кривди. Вона ніколи не переживе цього… ніколи! Невдовзі з вітаннями для неї прийшов Гілберт. Того дня він заходив до Садового Схилу, де й почув радісну звістку. Утім, вітання завмерли в нього на вустах, коли він побачив вираз обличчя Енн. — Що з тобою, Енн? Ти ж мала б сяяти — адже це приз від компанії «Роллінгз»! Ти молодчина. — Ох, Гілберте, хоч ти зглянься, — мовила Енн тоном, у якому вчувалося «І ти, Брут! » — Я думала, що ти зрозумієш. Невже не бачиш, як це жахливо? — Мушу зізнатися, не бачу. Що тут жахливого? — Усе, — простогнала Енн. — Це довічний сором. Як ти гадаєш, що відчує мати, побачивши свою дитину з татуюванням у вигляді реклами пекарського порошку? У мене саме таке відчуття. Я так любила моє бідолашне оповідання, я вклала в нього все, що є в мені найкращого. І це блюзнірство — принизити його до реклами пекарського порошку. Хіба ти не пам’ятаєш, що казав нам професор Гамільтон на лекціях з літератури в семінарії — щоб ми ніколи ані слова не писали заради низької, негідної мети, а завжди прагнули найвищих ідеалів? Що він подумає, коли дізнається, що я написала рекламне оповідання для компанії «Роллінгз»? А коли про це довідаються в Редмонді? З мене всі глузуватимуть і дражнитимуться! — Цього не буде, — відповів Гілберт, тривожно питаючи себе, чи не думкою того клятого третьокурсника так переймається Енн. — У Редмонді подумають те саме, що подумав я. Скажуть, що ти, як і дев’ять із кожних десяти студентів, не переобтяжених земним багатством, вибрала цей спосіб чесного заробітку на витрати в новому навчальному році. Я не бачу в цьому нічого низького чи негідного — та й кумедного теж. Звісно, кожен хотів би створювати шедеври, та поки що треба платити за пансіон і навчання. Це просте й тверезе судження дещо підбадьорило Енн. Принаймні страх бути висміяною минув, хоч глибша кривда від думки про поруйновані ідеали все ж лишилася. Розділ 16
НОВИЙ ЗАТИШОК

— Це найдомашніше місце в моєму житті — домашніше навіть за рідний дім, — вигукнула Філіппа Гордон, щасливо роззираючись довкола. Усі вони зібралися надвечір у просторій вітальні Дому Патті — Енн, Прісцилла, Філ і Стелла, тітонька Джеймсіна, Смалько, Джозеф, кицька Сара, Гог та Магог. На стінах танцювало мерехтливе світло вуличних ліхтарів, у кімнаті муркотіли коти, і сяяли в золотавих сутінках, мов малі кремові місяченьки, оранжерейні хризантеми з величезного букета, котрий надіслав Філіппі один з її кавалерів. Минуло три тижні, відколи вони влаштувалися на новому місці, і тепер не мали жодних сумнівів, що експеримент виявиться вдалий. Перші два з них були сповнені втішних клопотів: дівчата розташовували в домі свої речі, облаштовували господарство, звикали одна до одної й мирилися з розбіжностями в думках і поглядах. Енн безжурно покинула Ейвонлі та повернулася до коледжу. Останні дні канікул не були приємні. «Покута Ейверіл» вийшла друком у місцевих газетах, а пан Вільям Блер тримав у своїй крамниці на прилавку цілий стос рожевих, зелених та жовтих брошур із цим оповіданням, вручаючи по одній кожному покупцеві. Кілька примірників він безкоштовно надіслав Енн, котра негайно вкинула їх до кухонної груби. Утім, її приниження було наслідком лише її власних уявлень, бо ж ейвонлійці вважали перемогу на конкурсі значним і чудовим досягненням. Численні друзі дивилися на неї зі щирим захватом, жменька злостивців — із презирливою заздрістю. Джозі Пай заявляла, що Енн, найпевніше, звідкись списала своє оповідання; принаймні вона, Джозі, пам’ятає, що вже читала його в газеті кілька років тому. Слоуни, які знали, чи то здогадувалися, що Чарлі «отримав відкоша», докинули, що, на їхню думку, тут нема чим пишатися, бо таке написати міг би кожен, якби тільки спробував. Тітка Атосса сказала, як їй прикро, що Енн узялася базграти романи, бо ж ніхто з уроджених ейвонлійців ніколи так не вчинив би. Ось що стається, коли брати на виховання сиріт казна-звідки й від казна-яких батьків. Навіть пані Рейчел Лінд висловлювала похмурі сумніви щодо того, чи не гріх писати оповідання, хоч із цим її майже примирив чек на двадцять п’ять доларів. — Ото дивовижа, що за такі вигадки стільки платять, будьте певні, — мовила вона несхвально, та водночас і з утішною гордістю за Енн. Ось чому, коли настав час їхати, Енн зітхнула з полегкістю. Їй було радісно знов опинитися в Редмонді — тепер уже мудрою, досвідченою другокурсницею, що весело вітає юрму приятелів у перший день навчання. Там були Пріс, Стелла й Гілберт, Чарлі Слоун, що приндився чи не більше, ніж колись то робив будь-який другокурсник, Філ із досі нерозв’язаним питанням вибору між Алеком та Алонзо, і Муді-Спурджен Макферсон. Муді-Спурджен учителював після закінчення семінарії; утім, мати вважала, що настав час йому покинути цю справу й присвятити всю увагу підготовці до навчання в богословській академії. Сердешному Муді-Спурджену не пощастило на самісінькому початку найпершого навчального року. З півдюжини другокурсників, із якими він мешкав в однім пансіоні, налетіли на нього якось уночі й виголили йому півголови. Так і довелося ходити горопашному хлопцеві, аж доки чуприна в нього відросла знов. Часом він із гіркотою казав Енн, що сумнівається, чи справді його покликання — бути священиком. Тітонька Джеймсіна прибула аж тоді, коли дівчата підготували дім до її приїзду. Ключ від будинку панна Патті надіслала Енн разом із листом, у якому писала, що Гог і Магог лежать у коробці під ліжком у кімнаті для гостей, та їх можна в будь-яку мить звідти витягти. А в постскриптумі висловила сподівання, що дівчата прикрашатимуть кімнати картинами розважливо, позаяк шпалери у вітальні змінили всього п’ять років тому, і не хотілося б, щоб на них з’явилося більше дірок, аніж треба. Щодо решти вона цілком покладалася на Енн. Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті. — Люба, ми потім замастимо всі дірки воском — вона нічого й не помітить, — відповідали вони обуреній Енн. Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять. — Візьми їх, — звеліла вона. — Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль. Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр — вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини. Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі. За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася — і вперше побачила Смалька. За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків — оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди. Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше — він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв». — Енн, — суворо запитала Стелла, — це твій кіт? — Авжеж, ні, — гидливо скривилася Енн. — Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, — але ж не таких потвор, як ти! Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів. — Здається, він тебе вдочерив, — засміялася Прісцилла. — Не хочу, хай забирається, — уперто відказала Енн. — Бідолашне створіння голодує, — жалісливо мовила Філ. — Бачите, як випинаються кістки? — Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, — непохитно відповіла Енн. Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається. — Та все одно лишати його тут не можна, — мовила Стелла. — Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах. — Треба його позбутися, — кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. — Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися? — Ми приспимо його, — рішуче озвалася Філ. — Це найгуманніший спосіб. — Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? — так само похмуро запитала Енн. — Я вмію, люба. Це одне з моїх — на жаль, небагатьох — корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, — запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби. — Звучить наче просто, — із сумнівом у голосі проказала Енн. — Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, — підбадьорливо мовила Філ. Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя? — Візьми його, — квапливо звернулася вона до Філ. — Я почуваюся вбивцею. — Ти ж знаєш, він не страждатиме, — спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла. Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати. — Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу. І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт. — Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг. — Він мусить бути мертвий, — недовірливо мовила Філ. Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися. — Що нам тепер робити? — запитала Енн. — Чого ж ви не йдете? — покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. — У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла? », — жартома процитувала вона. — О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні, ^[22] — і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик. Вибух дружного сміху розрядив напругу. — Лишимо його тут до ранку, — мовила Філ, вертаючи камінь на місце. — Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління. Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів. — Тут дірка від сучка, — простогнала Філ, оглядаючи ящик. — Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку. — Ні, — зненацька мовила Енн. — Більше ми не будемо його вбивати. Смалько — мій кіт, і ви мусите із цим змиритися. — Гаразд — якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, — відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії. Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку. — У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, — заявила Стелла. — Хороший котик, хороший, — заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця. — Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, — похмуро буркнула Стелла. — Котячі бійки ночами в саду — це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно. У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати. Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами. — Це дуже старомодна зачіска, — мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. — Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі — розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно — якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, — підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, — усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться. — Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, — здригаючись, простогнала Стелла. Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера. — Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт — тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро. ^[23] Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною — на іншім. Хвіст — рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим — коли не всім своїм характером — Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів. Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля. — Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, — пояснила тітонька Джеймсіна. — Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить. — Тут їм доведеться битися для захисту, — відповіла Стелла. Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару. Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому такого потиличника? Він невпевнено глипнув на кицьку Сару. Нападати вдруге чи ні? Тим часом кицька Сара поволі відвернулася від нього й продовжила вмиватися. Смалько вирішив не нападати — і більше ніколи не нападав. Відтоді тон у їхніх стосунках незмінно задавала кицька Сара. Смалько більше її не чіпав. У цю мить нерозважливий Джозеф сів на подушці й позіхнув. Спраглий помсти за своє приниження, Смалько кинувся на нього. Джозеф, хоч і був миролюбним котом, та все ж принагідно міг постояти за себе — і постояти добряче. Отож, результат утілився в серії рівносильних двобоїв. Смалько і Джозеф щодня ставали до битви. Енн була на боці Смалька, пихато коментуючи дії Джозефа. Стелла впала у відчай. Тітонька Джеймсіна лише сміялася. — Хай б’ються, — терпляче мовила вона. — Потім вони подружаться. Джозефу треба рухатися, він страшенно погладшав. А Смалько мусить затямити, що є у світі коти й незгірші за нього. Урешті-решт Смалько та Джозеф примирилися один з одним і з запеклих ворогів обернулися на щирих нерозлучних друзів. Вони спали на одній подушці, обіймаючись лапами, та із серйозним виглядом вилизували один одному морди. — Усі ми звикли одне до одного, — мовила Філ. — А я навчилася мити посуд і замітати підлогу. — Та більше не кажи, що вмієш присипляти котів, — засміялася Енн. — В усьому винна дірка від сучка! — обурено заперечила Філ. — Добре, що там виявилася ця дірка, — суворо відказала тітонька Джеймсіна. — Кошенят часом доводиться топити, це я визнаю, інакше від них рятунку не було б. Та дорослих нешкодливих котів убивати не слід, якщо тільки вони не висмоктують сирих яєць. — Ох, тітонько, не бачили ви Смалька, коли він щойно приблудився до нас, — мовила Стелла. — Тоді б не називали його нешкодливим. Чистий диявол був, а не кіт. — Я не вірю, що диявол і справді такий бридкий, як ти вважаєш, — відповіла тітонька Джеймсіна. — Інакше він не наробив би стільки шкоди. Мені він завжди уявляється поважним і привабливим паном. Розділ 17
ЛИСТ ВІД ДЕВІ