Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Розділ 18



       Розділ 18

   

Насті дісталося на горіхи потроху від кожного члена родини. Свекруха, яка, на своє щастя, проґавила захід, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловік дорікнув: «Ти, як і вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаєшся». Іванна звинуватила в тому, що нікого з них не попередила. Лише Геннадій поспівчував матері й довго обурювався бездіяльністю місцевої влади та правоохоронців. Син був упевнений, що тепер, після Кривавої неділі, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозуміє свою помилку й винні у кровопролитті будуть покарані.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на місцевому сайті міліція виклала своє бачення подій того дня. В опублікованому правоохоронцями прес-релізі був перелік грабунків та дрібних правопорушень. І лише наприкінці, в розділі «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квітня 2014 року з 15.45 до 18.20 у місті Сєвєродонецьку біля міського Палацу культури на проспекті Хіміків з ініціативи громадян відбувся мітинг для обговорення політичної ситуації в державі та підтримки проведення референдуму. О 16.00 між цією ініціативною групою і тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намір заспівати гімн України і випустити жовто-блакитні повітряні кульки), відбулася бійка. Під час бійки 6 громадян отримали тілесні ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт міської лікарні. Порушення громадського порядку було зупинено працівниками міліції. Даний факт зареєстрований у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проводиться перевірка».

— Це вже занадто! — сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: — Ти це читала?

— Реліз? Так, читала, — відповіла Настя. — Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

— Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, — розмірковував син. — Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

— Ми багато чого не знаємо, — мовила Настя, — але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

— Я зараз зателефоную Антону, — Геннадій схопив мобільник, — він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

— На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», — Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

— Як ви, Анастасіє Іванівно? — запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. — Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

— Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, — відповіла жінка. — Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали — й досі ніхто не покараний.

— То хоча б до лікаря зверталися?

— Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, — пояснила Настя, — бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

— Так, є, і багато, — зітхнув Денис. — Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися — вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

— Я в цьому теж уже впевнилась, — підтримала його жінка.

— Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

— А ти що на те?

— Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, — усміхнувся Денис. — Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

— Поговорив з Антоном, — доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. — Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

— Так само казали в Києві «беркутівці», — сумно констатувала Настя.

— Таксисти зовсім подуріли, — сказав Геннадій, — мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

— Бо тупоголові, — зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.

— Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, — почала відразу повчати, — а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?

— Не зуди, Аліско, — попросила Настя, — і без твоїх докорів голова розколюється.

— Може, лікаря привести? — вже спокійніше промовила Аліса. — Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

— Відчепись! — скривилася Настя. — Зі мною все добре.

— І все-таки зізнайся, що ти там забула?

— По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим — а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

— Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

— Побачимо, що вони заспівають через кілька років, — сказала Настя. — Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

— Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? — посміхнулася Аліса. — Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

— Тіпун тобі на язик! — невдоволено кинула Настя. — Я не хочу жити в іншій державі.

— У злиденній Україні краще?

— Але ж у своїй країні! — сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: — Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

— Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме — будуть красти, як попередники.

— Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

— Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці — нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

— Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? — спитала Настя українською.

— Еге ж! — голосно розсміялася Аліса. — Таке хіба що дурень не зрозуміє!

— І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

— Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

— А тобі хтось забороняв це робити?

— Та ні, — стенула плечима.

— Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

— Звичайно, російською!

— Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

— Та ні, але стоп! — Аліса нервово закрутилася на стільці. — Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

— Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? — Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

— Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, — жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. — І хто тебе так нажахав? — запитала Настя.

— Прийди на ринок, послухай, — образилась Аліса. — У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

— Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

— Відсотків вісімдесят, не менше, — впевнено сказала Аліса.

— Ого! — Настя скрушно похитала головою. — Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

— А до чого тут вишиванки? — округлила очі Аліса.

— Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, — пояснила Настя. — Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» — спитала. «Іноді, — відповіла вона, — але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

— Може, збрехала?

— Ні, Алісо, не збрехала, — зітхнула жінка, — вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

— Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

— Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

— Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

— Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

— Українка, — відповіла Аліса, — але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

— А я вдягла б із задоволенням! — захоплено сказала Настя.

— Ось тобі й на! — сплеснула руками подруга. — Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

— А то що буде?

— У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику — порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, — охоче пояснила подруга. — Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, — порадила Аліса.

— Я добре пам’ятаю, що живу в Україні.

— Ти живеш на Донбасі, — виправила її подруга, — а це різні місця.

— Ніколи про це не думала, але зараз мені здається, що я живу серед дикунів, — задумливо сказала Настя.

— Мені так не здається, — почала подруга, але Настя її зупинила.

— Алісо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося більше не розмовляти на такі теми. Якщо ми з тобою опинилися, як зараз говорять, по різні боки барикад, то будемо спілкуватися й надалі, проте без жодного слова про політику. Залишайся ти при своїй думці, а я при своїй, інакше ми посваримося раз і назавжди. Добре? — стримуючи себе, запитала Настя.

— Гаразд, — буркнула подруга. — Від матері не було звістки?

Настя похитала головою.

— Треба на вихідних зібрати суботник та засадити вам город, — запропонувала Аліса.

— Хлопці допоможуть, — сказала Настя, маючи на увазі друзів сина.

  



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.